Об'єктивна сторона кримінального правопорушення передбаченого ст. 146-1 Кримінального кодексу України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Об'єктивна сторона кримінального правопорушення передбаченого ст. 146-1 Кримінального кодексу України

Ромашкін Сніжана Іванівна

аспірантка НДІ вивчення проблем злочинності

імені академіка В.В. Сташиса, НАПрН України

Анотація

У цій статті детально проаналізовано питання об'єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 146-1 Кримінального кодексу України - насильницьке зникнення.

Акцентовано, що кримінальна відповідальність за насильницьке зникнення має вагоме та актуальне значення для України сьогодні, оскільки проблема насильницьких зникнень є гострою та невирішеною. Саме тому у статті наголошено на актуальності теоретико-прикладні дослідження спрямованих на підвищення ефективності протидії насильницького зникнення, що у свою чергу, потребує детального аналізу об'єктивної сторони даного кримінального правопорушення та наукового забезпечення відповідної практичної діяльності.

У роботі детально розкрито форми (діяння), передбаченні ст. 146-1 КК України, а саме: арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт таких дій; видання наказу чи розпорядження про позбавлення волі людини, або про відмову визнати факт такого позбавлення волі, або про приховування даних про долю такої людини чи її місце перебування; невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення його підлеглими позбавлення волі людини, заходів для його припинення, поєднане з неповідомленням компетентних органів про це кримінальне правопорушення; неповідомлення компетентних органів про кримінальне правопорушення керівником, якому стало відомо про вчинене його підлеглими позбавлення волі людині, поєднане з подальшою відмовою визнати факт такого позбавлення волі або приховуванням даних про долю такої людини чи її місце перебування.

Встановлено, що насильницьке зникнення - містить в собі високий рівень суспільної небезпеки, має специфічну правову природу, та є діянням, яке не лише направлене на окрему людину, а й на соціум загалом.

У статті вказується на ряд проблемних моментів, які призводять до колізій в законодавстві, а також низки проблем у правозастосовній та судовій практиці.

Ключові слова: кримінальне право, кримінальна відповідальність, насильницьке зникнення, кримінальні правопорушення проти волі, честі та гідності, злочини проти людства, об'єктивна сторона кримінального правопорушення

Snizhana Ivanivna Romashkin PhD student of Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems, National Academy of Law Sciences of Ukraine

The objective side of the criminal offense according to art. 146-1 of the Criminal Code of Ukraine

Abstract

This article analyzes in detail the issue of the objective side of the criminal offense provided for in Art. 146-1 of the Criminal Code of Ukraine - "enforced disappearance".

It is emphasized that criminal responsibility for the act of "enforced disappearance" has a significant and relevant importance for Ukraine today, since the problem of enforced disappearances is acute and unresolved. That is why in the article the author emphasizes the relevance of theoretical and applied research aimed at increasing the effectiveness of combating enforced disappearance, which, in turn, requires a detailed analysis of the objective side of this criminal offense and scientific support for the corresponding practical activity.

The article describes in detail the forms (actions) provided for in Art. 146-1 of the Criminal Code of Ukraine, namely: arrest, detention, kidnapping or deprivation of liberty of a person in any other form, committed by a representative of the state, including a foreign one, with subsequent refusal to recognize the fact of such actions; issuance of an order or decree on deprivation of liberty of a person, or on refusal to recognize the fact of such deprivation of liberty, or on concealment of data on the fate of such a person or his whereabouts; the failure of the manager, who became aware of the commission of the deprivation of liberty of a person by his subordinates, to take measures to stop it, combined with the failure to notify the competent authorities about this crime; failure to report the crime to the competent authorities by the manager who became aware of the deprivation of liberty of a person committed by his subordinates, combined with the subsequent refusal to recognize the fact of such deprivation of liberty or the concealment of information about the fate of such a person or his whereabouts.

It is emphasized that enforced disappearance contains a high level of social danger, has a specific legal nature, and is an act directed not only at an individual, but also at society as a whole.

The article points out a number of problematic points that lead to collisions in legislation, as well as a number of problems in law enforcement and judicial practice.

Keywords: criminal law, criminal liability, enforced disappearance, criminal offenses against liberty, honor and dignity, criminal offenses against humanity, violent crimes, objective side of crime.

Постановка проблеми

незаконний насильницький зникнення держава-агресор

Насильницьке зникнення є грубим і комплексним порушенням прав людини. По своїй юридичній суті воно означає позбавлення людини волі з подальшою відмовою визнати факт позбавлення волі або приховуванням інформації про подальшу долю цієї особи. Крім того, що насильницьке зникнення є порушенням саме по собі, воно часто порушує також інші права людини, зокрема право на визнання правосуб'єктності, права на свободу та особисту недоторканність і право не піддаватися катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню [17]. Насильницьке зникнення є одним із найпоширеніших злочинів, які системно і поки безкарно вчиняються представниками Російської Федерації на території України.

З лютого 2014 року з початку військової агресії Російської Федерації, було окуповано території Донецької та Луганської областей та анексувано Автономну Республіку Крим. За даними Моніторингової місії ООН, за період з 24 лютого 2022 року (початок повномасштабного вторгнення) до 24 березня 2023 року було зафіксовано 621 випадок насильницьких зникнень і свавільних затримань цивільних осіб Збройними силами Російської Федерації [19]. За даними, наведеними у Щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця за 2022 рік, станом на кінець 2022 року Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та іншими компетентними органами зафіксовано понад 18,4 тисяч громадян, які зникли безвісти за особливих обставин, серед яких 921 цивільна особа, затримання яких підтверджено Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (цивільні заручники) під час окупації Донецької, Запорізької, Київської, Луганської, Сумської, Харківської та Херсонської областей [20].

Незаконне затримання осіб представниками держави-агресора здійснюється з метою встановлення повного контролю над населенням території і ліквідації потенційних осередків опору окупаційній владі. Серед категорій осіб, яких викрадають та незаконно затримують, часто зустрічаються такі: колишні учасники АТО/ООС, члени їхніх родин, рятувальники, колишні чи діючі поліцейські, інваліди війни; керівники та посадові особи органів місцевого самоврядування, органів державної влади; учасники та організатори проукраїнських мітингів; журналісти, підприємці та медійні особи; священники, релігійні лідери; освітяни; керівники підприємств, фермери [18].

Одним з останніх «трендів» є використання насильницьких зникнень у контексті війни, з основною метою - отримання інформації, як спосіб впливу, контролю, шантажу.

Проблема насильницьких зникнень є гострою та невирішеною, а тому відповідно набувають актуальності теоретико-прикладні дослідження спрямовані на підвищення ефективності протидії насильницького зникнення, а це, у свою чергу, потребує детального аналізу об'єктивної сторони даного кримінального правопорушення та наукового забезпечення відповідної практичної діяльності.

Зовнішня сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 146-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України)[1], як свідчить вивчення судової практики, норм національного законодавства, а також науково-юридичної літератури, до цього часу не знайшла свого достатнього дослідження і є складною для правозастосування. Крім такого варто зазначити, що на даний момент в юридичному полі наявні постійні дискусії стосовно передбаченої норми, які суттєво впливають на її правозастосовну та судову практику.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Дослідженню проблем, пов'язаних з особливостями складу кримінального правопорушення насильницького зникнення, присвятили свої праці ряд таких вчених як: А.В. Андрушко, Є.М. Войтович, К.П. Задоя, О.М. Броневицька, О.С. Наумова, В.Ю. Цвікі. Попри те, що їхні праці мають вагоме наукове значення, залишається чимало невирішених питань стосовно визначення змісту ознак складу кримінального правопорушення, зокрема об'єктивної сторони цього суспільно небезпечного діяння, що в свою чергу призводить до ряду практичних неузгодженостей, які стосуються правозастосовчої та судової практики.

Метою статті є дослідження об'єктивної сторони складу кримінального правопорушення передбаченого ст. 146-1 Кримінального кодексу України “насильницьке зникнення”, шляхом аналізу змісту окремих ознак для розв'язання теоретичних і практичних проблем.

Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній висвітлено актуальні проблеми об'єктивної сторони насильницького зникнення за допомогою аналізу характерних особливостей її ознак.

Виклад основного матеріалу

У кримінально-правовій науці важливе значення має правильне теоретичне та практичне розуміння об'єктивної сторони кримінального правопорушення.

Об'єктивна сторона будь-якого кримінального правопорушення є елементом складу кримінального правопорушення, який є сукупністю ознак, що характеризують діяння саме з точки зору його зовнішнього прояву та є чітко визначеним саме нормою Закону про кримінальну відповідальність [1]. На відміну від інших структурних частин складу кримінального правопорушення, об'єктивна сторона містить більше інформації, необхідної саме для кваліфікації діяння. Це ті його ознаки, в яких проявляється зовні процес вчинення суспільно небезпечного діяння і які відповідають на запитання - “як було вчинено кримінальне правопорушення?”. У більшості описових диспозицій статей Особливої частини КК відображається саме об'єктивна сторона кримінального правопорушення.

Чинний КК України передбачає кримінальну відповідальність тільки за умови, якщо ознаки передбаченого ним складу кримінального правопорушення будуть міститись у суспільно небезпечному діянні (ст. 2, 11 КК України) [1].

Об'єктивна сторона кримінального правопорушення характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діями та суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою та засобами вчинення кримінального правопорушення. Тобто, будучи зовнішнім проявом суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкт кримінально-правової охорони, об'єктивна сторона визначає, у чому полягає кримінальне правопорушення та які наслідки воно спричиняє, за яких умов місця, часу та обстановки це кримінальне правопорушення має місце, в який спосіб і за допомогою яких засобів чи знарядь воно вчиняється. [2, с. 165].

Виходячи із тексту ст. 146-1 ККУ [1], можна зробити висновок, що склад цього кримінального правопорушення є формальним (до об'єктивної сторони якого не включено в якості обов'язкових - ознаки як суспільно небезпечні наслідки та причинний зв'язок) і може виражатися у таких формах (діяннях):

Арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт таких дій;

позбавлення волі людини, поєднане з подальшим приховуванням даних про долю такої людини чи місце її перебування;

видання наказу чи розпорядження про позбавлення волі людини, або про відмову визнати факт такого позбавлення волі, або про приховування даних про долю такої людини чи її місце перебування;

невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення його підлеглими позбавлення волі людини, заходів для його припинення, поєднане з неповідомленням компетентних органів про це кримінальне правопорушення;

неповідомлення компетентних органів про кримінальне правопорушення керівником, якому стало відомо про вчинене його підлеглими позбавлення волі людині, поєднане з подальшою відмовою визнати факт такого позбавлення волі або приховуванням даних про долю такої людини чи її місце перебування [1].

У ч. 1 ст. 146-1 КК України [1] законодавець перераховує найбільш типові форми позбавлення свободи особи (арешт, затримання, викрадення), але варто врахувати, що зазначений перелік не є вичерпним («або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі»). Звідси випливає, що можливими є й інші подібні форми позбавлення особи свободи (наприклад, привід чи тримання під вартою) [3, c. 143].

Кримінальне правопорушення вважається завершеним з моменту реалізації будь-якого з перерахованих варіантів поведінки. Наслідки не мають значення для кваліфікації, але враховуються при виборі санкції, а також можуть стати приводом для застосування в сукупності інших статей КК (наприклад, якщо потерпілому завдавали тілесних ушкоджень, його катували, не надавали медичну допомогу і т.д.).

Крім того, у ч. 1 ст. 146-1 КК України законодавець перераховує найбільш типові форми позбавлення особи свободи (арешт, затримання, викрадення), вказуючи також, що відповідний перелік не є вичерпним «або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі».

Розглянемо кожне з діянь об'єктивної сторони кримінального правопорушення передбаченого ст. 146-1 КК України.

Арешт, як форма позбавлення особи свободи, відповідно до КК України є заходом державного примусу, тобто одним з видів кримінальних покарань та призначається від імені держави і виключно вироком суду тій особі, яка визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, за вчинення саме кримінального правопорушення. (ст. 51 КК України). Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК України) [1].

Затримання особи у кримінальному провадженні, є тимчасовим запобіжним заходом та заходом забезпечення кримінального провадження (ч. 2 ст. 131 КПК України) та застосовується згідно з положень Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) [4], КК України, а також низки міжнародно-правових актів, а саме Загальної декларації прав людини (1948 р.) [5], Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) [6], Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) [7], тощо.

Аналіз норм КПК України [4] чітко регламентує затримання особи, як тимчасової ізоляції особи (підозрюваного, обвинуваченого), яка вчинила кримінальне правопорушення. Хотілось би акцентувати увагу, що у всіх випадках затримання особи відбувається за чітко визначеною нормативно закріпленою процедурою, що передбачена Кримінальним процесуальним кодексом України [4]. Саме така передбачена національним законодавцем процедура служить вихідною гарантією забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність та відповідає п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [8].

У свою чергу, відсутність передбачених КПК України [4 підстав для затримання особи є однією з ознак вчинення незаконного затримання (Висновок колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 915/237/18) [9].

Відповідно до ст. 29 Конституції України: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки в порядку та на підставах, встановлених законом» [10].

Відповідно до ст. 12 КПК України [4]: «Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою».

Положення ст. 29 Конституції України [10] та ст.12 КПК України [4] втілюють перш за все міжнародно-правовий стандарт, що міститься у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [8], відповідного до якого: «кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, які передбачені в цій статті» [8].

Незаконне позбавлення волі передбачає протиправне перешкоджання людині самостійно обирати за своєю волею місцезнаходження. Незаконне позбавлення волі може виявитися в затриманні потерпілого в тому місці, де він знаходитися не бажає, або поміщенні його в таке місце, яке він не має змоги вільно залишити без законних на такі дії підстав. Це діяння може бути здійснене шляхом застосування фізичного та/чи психічного насильства або шляхом обману [11, с. 40].

Найнебезпечнішою формою незаконного позбавлення волі є викрадення людини (ст. 146 КК України), тобто протиправне таємне або відкрите захоплення потерпілого, переміщення його з того місця, де він знаходився, та подальше утримання потерпілого викрадачем або іншою особою. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним (погрози) насильством [12].

Міжнародні стандарти недоторканності особи встановлюють і інші міжнародно-правові акти, зокрема Загальна декларація прав людини 1948 р. [5] (ст.ст. 3, 9), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 9) [7]. Указана норма Конвенції [5] захищає право людини на фізичну свободу й особисту недоторканність, тобто можливість самостійного вибору особою способу правомірної поведінки, і встановлює заборону позбавляти людину волі, заарештовувати, затримувати за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, здійснювати особистий обшук, огляд, освідування, судову експертизу або примусовий привід інакше ніж на підставах і в порядку, передбачених законом [200, c. 64].

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р., кожному, хто знаходиться на території України на законних підставах гарантується право вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом [13]. Це означає, що незаконним позбавлення волі (ст. 146 КК України) є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Край важливо акцентувати увагу на складі кримінального правопорушення передбаченого ст. 146-1 КК України, у якому не будь який «арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі» буде підпадати під склад передбаченого ст. 146-1 КК України кримінального правопорушення, а лише «арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подальшою відмовою визнати факт таких дій».

Тобто, розуміємо, що діяння передбачене об'єктивною стороною ст. 146-1 КК України має специфічну правову природу, оскільки невід'ємною ознакою такого діяння є «подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення чи позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування».

Подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі може бути висловлена в будь-якій формі і може мати місце у будь-який період часу після позбавлення особи свободи [3, c. 143]. Крім того, варто звернути увагу, у Міжнародній конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, не вказується, що відповідні форми позбавлення особистої свободи мають бути незаконними [15].

Тобто, насильницьке зникнення може бути результатом не лише незаконного позбавлення свободи, але й дій, що спершу були законними, а незаконними стали через відмову визнати факт позбавлення людини свободи або через приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування [3, с. 143].

Крім того, як зазначається у доповіді Робочої групи з насильницьких зникнень № A/HRC/7/2, від 10.01.2008 [16], з метою тлумачення визначення цього злочину найбільш сприятливо для захисту від насильницького зникнення Робоча група «приймає до розгляду випадки насильницького зникнення, не вимагаючи того, щоб інформація, за допомогою якої будь-яке джерело повідомляє про відповідний випадок, відображала або навіть передбачала намір винного особи поставити жертву поза захистом закону» [16, c. 11].

Як свідчить аналіз судової практики, вітчизняні суди не розуміють специфічну правову природу насильницького зникнення, не розрізняючи відмінності між незаконним позбавленням волі, викраденням людини та насильницьким зникненням, а тому і кваліфікують такі діяння не за ст. 146-1 КК України, а за ст. 146 КК України, ст. 438 КК України [14].

Це пояснюється в першу чергу тим, що за ст. 146 КК України - строки позбавлення волі триваліші, ніж за ст. 146-1 КК України, тобто викрадення приватними особами розцінюється законодавцем як більш небезпечне, ніж здійснене посадовими особами (ст. 146-1 КК України). Крім того практика свідчить, що насильницькі зникнення в умовах війни правоохоронці кваліфікують також за ст. 438 КК України, яка встановлює суворішу відповідальність за порушення законів та звичаїв війни. Крім того, за ст. 438 КК України немає строку давності, а за статтею 146-1 він є. Тобто розуміємо, що на практиці в поточній редакції ст. 146-1 КК України - не є дієвою та ефективною.

У тексті Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 2006 р. [21] наголошується, що насильницьке зникнення належить до злочинів проти людства, за умов широкомасштабної чи систематичної практики такого діяння і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним міжнародним правом. Так само як і положення підпункту «і» пункту 1 ст. 7 «Злочини проти людяності» Римського статуту Міжнародного кримінального суду вказує, що «насильницьке зникнення людей означає арешт, затримання або викрадення людей державою або політичною організацією або за їх дозволом, за їх підтримкою або за їхньою згодою, за подальшої відмови визнати таке позбавлення волі або повідомити про долю або місцезнаходження цих людей з метою позбавлення їх захисту з боку закону протягом тривалого періоду часу» [22].

Насильницьке зникнення - діяння, яке не лише направлене на окрему людину, а діяння, яке вчиняється суб'єктом іноземної держави і має на меті залякати та демобілізувати інших осіб, починаючи з найближчих членів родини і закінчуючи соціумом загалом [23, 201].

Тобто розуміємо, що природа насильницького зникнення містить в собі високий рівень суспільної небезпеки, що виходять за рамки статті 146-1 КК України (у чинній редакції) зі строком давності 3 роки.

На нашу думку потребує суттєвого вдосконалення саме зміна строків давності передбачених для ст.146-1 КК України, регламентація такої ознаки об'єктивної сторони кримінального правопорушення як залишення потерпілої особи без захисту закону, визначення ступеня тяжкості насильницького зникнення за ст. 146-1 КК України згідно з вимогами міжнародного права, криміналізація насильницького зникнення як злочину проти людяності та розмежування насильницького зникнення як одиничного діяння.

Також вважаємо, що насильницьке зникнення, за своїм складом повністю відповідає всім ознакам діяння (в частині аналізу об'єктивної сторони кримінального правопорушення), яке повинне буде розміщене у розділі XX КК України.

Висновки

За результатами здійсненого дослідження можна дійти висновків, що формулювання об'єктивної сторони складу насильницького зникнення є неповним і неузгодженим відповідно до низки міжнародних нормативно-правових актів, що в свою чергу обмежує правильну кваліфікацію даного кримінального правопорушення та приводить до колізій в правозастосовній та судовій практиці. Вважаємо, що в існуючій редакції статті відсутнє врахування та розкриття саме специфічної юридичної природи даного діяння.

Вважаємо важливим і негайним завданням саме узгодження та гармонізація кримінального законодавства України з ратифікованими Верховною Радою України міжнародними договорами, а також розмежування кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення та складів кримінальних правопорушень з іншими існуючими статтями Особливої частини КК України з огляду на специфіку ситуації в державі та специфічну юридичну природу насильницького зникнення.

Література

1. Кримінальний кодекс України: Закон України № 2341-III від 05.04.2001, поточна редакція - Редакція від 11.08.2023, підстава - 3233-IX, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2341-14#Text.

2. Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: Навчальний посібник / За заг. ред. М.І. Хавронюка. - К.: Ваіте, 2014. - 944 с.

3. Андрушко А.В. Проблемні аспекти об'єктивної сторони насильницького зникнення. Воєнний конфлікт і злочинність: соціально-гуманітарні, кримінально-правові та кримінологічні аспекти: збірник матеріалів Тринадцятої міжвузівської науково-практичної конференції (м. Сєвєродонецьк, 30 жовтня 2020 року). - Сєвєродонецьк: Луган. держ. ун-т внутр. справ імені Е.О. Дідоренка, 2021. - С. 142-150.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України. 2013. (поточна редакція - Редакція від 10.09.2022, підстава - 2531-IX). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/4651-17/page#Text.

5. Загальна декларація прав людини ООН: міжнародний документ від 10 груд. 1948 р., [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_015#Text.

6. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: ратифікована Законом України від 17 лип. 1997 р. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 40. Ст. 263, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_004#Text.

7. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. ООН. Прийнято 16.12.1966. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text.

8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейська конвенція з прав людини) - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_004#Text.

9. Висновок колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 915/237/18, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ips.ligazakon.net/document/view/C009049?utm_source=jurliga.ligazakon.ua&utm_medium=news&utm_campaign=Verdictum_text&utm_content=jl08&_ga=2.195822956.1921000958.1664399094-1055114238.1662135172.

10. Конституція України від 28 червня 1996 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page.

11. Федоров В. Проблеми кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Юридичний вісник. - 2018. - № 3, с. 40-44.

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - [9-е вид., переробл. та доповн.]. - К.: Юрид. думка, 2012. - 1316 с.

13. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р.

14. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі: статистичні дані Генеральної прокуратури України, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://gp.gov.ua/ua/posts/pro-zareyestrovani-kriminalni-pravoporushennya-ta-rezultati-yih-dosudovogo-rozsliduvannya-2.

15. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень ООН; Конвенція, Міжнародний документ від 20.12.2006. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995Ў№54#Text.

16. Report of the Working Group on Enforced or Involuntary Disappearances, A/HRC/7/2, Promotion and protection of all human rights, civil, political, economic, social and cultural rights, including the right to development, 10 January 2008, available at: https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G08/101/05/PDF/G0810105.pdf?OpenElement.

17. Інформаційна довідка Опублікована 31 березня 2021 року Насильницькі зникнення в автономній республіці Крим і місті Севастополі (Україна), тимчасово окупованих Російською Федерацією. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ukraine.un.org/sites/default/files/2021-03/UKR%20BN%20on%20Enforced%20dis%20Crimea%20.pdf.

18. Владислав Мірошниченко. Насильницькі зникнення на території України з 24 лютого 2022 року. Коаліція “Трибунал для Путіна”. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://t4pua.org/1428.

19. Детальніше про випадки катувань та жорстокого поводження, депортацій див. інші дослідження Центру прав людини ZMINA: Катування та жорстоке поводження з цивільним населенням на українських територіях, які перебували під російською окупацією (на прикладі Київської, Харківської та Херсонської областей): аналітичний звіт / Б. Петруньок, О. Гнатюк, Т. Печончик; Центр прав людини ZMINA. Київ. 2023. -- 64 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zmina.ua/wp-content/uploads/sites/2/2023/04/torture_ukr_web.pdf.

20. Управління ООН з прав людини в Україні презентувало доповіді щодо поводження з військовополоненими та загальної ситуації з правами людини в Україні. Організація Об'єднаних Націй. Україна, 24.03.2023: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://surl.li/fuukc.

21. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень ООН; Конвенція, Міжнародний документ від 20.12.2006, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995Ў№54#Text.

22. Rome Statute of the International Criminal Court adopted on 17 July 1998, in force on 1 July 2002, United Nations, Treaty Series, vol. 2187, No. 3854, URL: https://www.icc-cpi.int/resource-library/documents/rs-eng.pdf Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_588.

23. Dalia Vitkauskaite-Meurice, Justinas Zilinskas, (2010), The concept of enforced disappearances in international law, Warsaw, Jurisprudencija 2010, 2(120), p. 197-214, Retrieved from: https://www.mruni.eu/upload/iblock/934/9Vitkauskaite_Meurice.pdf.

References

1. Criminal Code of Ukraine: Law of Ukraine No. 2341-III dated 04/05/2001, current version dated 08/11/2023, basis - 3233-IX, Retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 2341-14#Text [in Ukrainian].

2. Dudorov O.O., Havronyuk M.I. Criminal law: Study guide. Kyiv.: Waite, 2014. - 944 p. [in Ukrainian].

3. Andrushko A.V. Problematic aspects of the objective side of enforced disappearance. Military conflict and crime: socio-humanitarian, criminal-legal and criminological aspects: a collection of materials of the Thirteenth Interuniversity Scientific and Practical Conference (Severodonetsk, October 30, 2020). - Severodonetsk: Luhansk state University of Internal Affairs cases named after E.O. Didorenko, 2021. - pp. 142-150. [in Ukrainian].

4. Criminal Procedure Code of Ukraine. Information of the Verkhovna Rada of Ukraine. 2013. (current edition dated 11.08.2023, basis - 3233-IX). retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page#Text [in Ukrainian].

5. The UN Universal Declaration of Human Rights: an international document dated December 10. 1948, retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text [in Ukrainian].

6. European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms of 1950, First Protocol and Protocols No. 2, 4, 7 and 11 to the Convention: ratified by the Law of Ukraine dated July 17 1997. Information of the Verkhovna Rada of Ukraine. 1997. No. 40. Art. 263, retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text [in Ukrainian].

7. International Covenant on Civil and Political Rights. UN. Adopted on December 16, 1966. retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text [in Ukrainian].

8. Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (with Protocols) (European Convention on Human Rights) retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text [in Ukrainian].

9. The opinion of the panel of judges of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court in the decision of February 20, 2019 in case No. 915/237/18, retrieved from: https://ips.ligazakon.net/document/view/C009049?utm_source=jurliga.ligazakon.ua&utm_medium=news&utm--campaign=VerdictumЎ№ext&utm--content=jl08&--ga=2.195822956.1921000958.1664399094-1055114238.1662135172 [in Ukrainian].

10. The Constitution of Ukraine dated June 28, 1996. retrieved from: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254K/96-Bp/page [in Ukrainian].

11. Fedorov V. Problems of qualification of illegal deprivation of liberty or kidnapping of a person. Legal Bulletin. -- 2018. -- No. 3, p. 40-44 [in Ukrainian].

12. Scientific and practical commentary on the Criminal Code of Ukraine / edited by M.I. Melnyk, M.I. Havronyuk. - [9th ed., revised. and additional]. - K.: Jurid. dumka, 2012. - 1316 p. [in Ukrainian].

13. Law of Ukraine "On Freedom of Movement and Free Choice of Residence in Ukraine" dated December 11, 2003 [in Ukrainian].

14. Unified report on criminal offenses by state: statistical data of the General Prosecutor's Office of Ukraine, retrieved from: https://gp.gov.ua/ua/posts/pro-zareyestrovani-kriminalni-pravoporushennya-ta-rezultati-yih-dosudovogo-rozsliduvannya-2 [in Ukrainian].

15. UN International Convention on the Protection of All Persons from Enforced Disappearances; Convention, International document dated 20.12.2006, retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995Ў№54#Text [in Ukrainian].

16. Report of the Working Group on Enforced or Involuntary Disappearances, A/HRC/7/2, Promotion and protection of all human rights, civil, political, economic, social and cultural rights, including the right to development, 10 January 2008, retrieved from: https://documents-dds-ny.un.org/doc/UND0C/GEN/G08/101/05/PDF/G0810105.pdf?0penElement.

17. Information document Published on March 31, 2021, Forced dissapearance in the autonomous republic of Crimea and the city of Sevastopol (Ukraine), temporarily occupied by the Russian Federation, retrieved from: https://ukraine.un.org/sites/default/files/2021-03/UKR%20BN%20on%20Enforced%20dis%20Crimea%20.pdf [in Ukrainian].

18. Vladyslav Miroshnychenko. Enforced disappearances on the territory of Ukraine since February 24, 2022. Coalition "Tribunal for Putin", retrieved from: https://t4pua.org/1428 [in Ukrainian].

19. For more information on cases of torture and ill-treatment, deportations, see other studies of the ZMINA Center for Human Rights: Torture and cruel treatment of the civilian population in the Ukrainian territories that were under Russian occupation (on the example of Kyiv, Kharkiv and Kherson regions): analytical report / B. Petrunyok, O. Hnatyuk, T. Pechonchyk; ZMINA Center for Human Rights. -- Kyiv, 2023. -- 64 p., retrieved from: https://zmina.ua/wp-content/uploads/sites/2/2023/04/torture--ukr--web.pdf [in Ukrainian].

20. The UN Office for Human Rights in Ukraine presented reports on the treatment of prisoners of war and the general situation with human rights in Ukraine / United Nations -- Ukraine, 03/24/2023, retrieved from: http://surl.li/fuukc [in Ukrainian].

21. UN International Convention on the Protection of All Persons from Enforced Disappearances; Convention, International document dated 20.12.2006, retrieved from: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995Ў№54#Text [in Ukrainian].

22. Rome Statute of the International Criminal Court adopted on 17 July 1998, in force on 1 July 2002, United Nations, Treaty Series, vol. 2187, No. 3854, URL: https://www.icc-cpi.int/resource-library/documents/rs-eng.pdf Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17.07.1998 р. [Електронний ресурс]. retrieved from: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995--588 [in Ukrainian].

23. Dalia Vitkauskaite-Meurice, Justinas Zilinskas, (2010), The concept of enforced disappearances in international law, Warsaw, Jurisprudencija 2010, 2(120), p. 197-214, Retrieved from: https://www.mruni.eu/upload/iblock/934/9Vitkauskaite_Meurice.pdf.

Размещено на Allbest.ru