Ротація влади як суспільна необхідність

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

Відділ музики

Ротація влади як суспільна необхідність

Кармазін А.О., к. мистецтв., історик

м. Київ

Анотація

Статтю присвячено обґрунтуванню тези, згідно якої ротація лідера у суспільстві та державі є одним із найважливіших чинників їх ефективного розвитку, а її відсутність - чинником їхнього занепаду і стагнації. Це є очевидним виходячи із прикладів наведених країн, у яких присутній/відсутній механізм демократичної зміни лідера та правлячої еліти. Своєрідними історичними полюсами, де одна із цих двох тенденцій є максимально «відпрацьованою» та доведеною до досконалості є умовні Сполучені Штати Америки та північна Корея.

Відсутність ефективного механізму передачі влади приводить суспільство до вождизму, геронтократії та зрештою до диктатури з усіма її наслідками, до гітлеризму та сталінізму. Досвід демократичних країн, їх стрімкий економічний та культурний розвиток неспростовно доводить, що навіть лідерство найуспішніших та максимально компетентних керівників повинна мати суворі законодавчі обмеження. Демократичні суспільства чітко зрозуміли, що так краще.

Підтвердженням цьому слугує і особистий досвід найвизначніших політиків ХХ століття, до яких віднесемо Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Ш. де Голля та К. Аденауера. Особливо ж цінним у цьому контексті є американський досвід. Адже батьки-засновники нової держави раніше за інших зуміли осягнути потенційну небезпеку, що полягала у безстроковому, а тим більше пожиттєвому продовженні влади діючого президента. Започаткована ними традиція, якою повноваження лідера обмежувалися двома чотирирічними термінами зіграла велику роль у досягненні та збереженні Сполученими Штатами Америки світового визнання країни - очільника демократичного світу.

Натомість протилежний підхід у цьому питанні репрезентують країни, у яких приватні інтереси певного політика та його оточення ставляться вище закону та принципів функціонування державних інституцій. Це, безумовно, стало однією (звісно не єдиною) із причин розпаду колишнього СРСР. Як позитивний, так і негативний досвід світової історії в зазначеному аспекті має обов'язково враховувати Україна.

Ключові слова: лідерство, ротація, вождизм, геронтократія, демократія, диктатура, кадрова політика.

Abstract

Rotation of power as a social necessity

Karmazin A.O., PhD in Art History, historian, Head of the Music Department at the Museum of Theatre, Music and Cinema Art s of Ukraine, Kyiv

The article is devoted to substantiating the thesis that the rotation of the leader in society and the state is one of the most important factors of their effective development, and its absence is a factor of their decline and stagnation. This is evident from the examples of the above countries that have/do not have a mechanism for democratic change of leader and ruling elite. The peculiar United States of America and north Korea are the conditional historical poles where one of these two tendencies is maximally "worked out" and perfected.

The absence of an effective mechanism for the transfer of power leads a society to chiefdom, gerontocracy, and finally to dictatorship with all its consequences, to hitlerism and stalinism. The experience of democratic countries and their rapid economic and cultural development proves irrefutably that even the leadership of the most successful and competent leaders must be subject to strict legal restrictions. Democratic societies have clearly realized that it is better this way.

This is confirmed by the personal experience of the most prominent politicians of the XX century, including F. Roosevelt, U. Churchill, S. de Gaulle, and K. Adenauer. The American experience is particularly valuable in this context. The founding fathers of the new state were the first to realize the potential danger of an indefinite, let alone lifetime extension of the power of the current president. The tradition they established, which limited the powers of the leader to two four-year terms, played a major role in the United States achieving and maintaining global recognition as the leader of the democratic world.

Instead, the opposite approach is represented by countries in which the private interests of a particular politician and his entourage are placed above the law and the principles of functioning of state institutions. This certainly was one of the reasons (of course, not the only one) for the collapse of the former USSR.

Both the positive and negative experience of world history in this regard must be considered by Ukraine.

Keywords: leadership, rotation, chiefdom, gerontocracy, democracy, dictatorship, personnel policy.

Постановка проблеми

Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини (Василь Симоненко)

Її з граничною лаконічністю висвітлює наведений епіграф. За великим рахунком обмеженими є абсолютно всі люди, хоча й мають вони різний ступінь обмеженості. Тому є важливим, щоб керівництво фокусувалося не на персоналіях, а на законах та принципах. І одним із найголовніших принципів розвитку сучасного суспільства є, поза всяким сумнівом, змінність найвищого керівництва країни. Це, на нашу думку, постійна суспільна необхідність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні засади окресленої проблематики складають роботи В. Авер'янова, О. Акімова, М. Беляцького, Ю. Мельника, Ю. Титаренка та ін. Вивчення робіт вчених свідчить про актуальність питань організації державної влади, загальних питань лідерства, інституту влади, моделей та стратегій публічної служби тощо. Питання ротації влади вивчається вищевказаними вченими з позиції актуального інструменту реалізації оновлення кадрового персоналу, показу різноманітних підходів у виборі певних управлінських традицій, значення законів та принципів для побудови політики державних інституцій тощо.

Метою статті є намагання прослідкувати взаємозалежність між успішністю країни та наявністю у ній стабільно діючого демократичного механізму передачі влади та недопущення її узурпації.

Виклад основного матеріалу

Написати цю статтю мене підштовхнув один випадок. Одна істота, яка раніше була моїм знайомим якось сказала у розмові зі мною - а навіщо взагалі потрібно міняти лідера при владі? Ось у Білорусі скільки років не змінюють, і всі задоволені. Тут все ясно. Але найцікавіше не це. Ця істота на підтримку своїх «аргументів» заявила наступне - а чим Білорусь відрізняється від Британії? Там також королева править пожиттєво, а британці не заперечують...

Це діагноз. І ця особа родом із Вінниці (яка, до речі, втекла до Росії та підтримує агресію Путіна, а найзначнішим «творінням» української літератури називає писання Бузини) зовсім не варта, щоб на неї нормальні люди час витрачали. Але сама та розмова, повторюю, наштовхнула мене на роздуми - чому ж все-таки є необхідною ротація влади?

Звісно ж, некоректність порівняння Британії з лукашенківською Білоруссю полягає не лише в тому, що британський монарх за традицією «царствує, але не править». Питання є значно глибшим. На його повне розкриття, звичайно, ця стаття не розрахована. Але деякі нюанси ми розглянемо.

Забігаючи в іншу область, звернемо увагу на одну цікаву аналогію. Відомий російський футбольний журналіст Ігор Рабінер, який досить прискіпливо аналізував особливості праці відомих тренерів футбольних клубів приходить до наступного висновку: «виявилося, що навіть у великих тренерів існує «ресурс вироблення» - певний віковий період, у який вони здатні приводити свої команди до чемпіонства» [4, с. 71]. У одних фахівців він наступає раніше, в інших - у більш зрілому віці. Проте практично завжди він є відносно недовгим, обмеженим у часі відтинком.

Ресурси людського організму здатні на максимальну мобілізацію, але вона не може бути безстроковою. Тут хотілося б навести слова У. Черчілля: «розумна людина не робить сама всіх помилок - вона дає шанс іншим». Відтак і вірогідний лідер країни має розуміти, що безстрокової монополії на здійснення помилок у нього бути не може, він має на це лише визначений законом час, після чого повинен ділитися цією можливістю.

Як цей висновок проектується на політичний пасьянс минулого - ХХ століття? Адже виграш політиком конкурентних виборів та легітимний прихід до влади - це теж здобуття чемпіонства. Пожиттєві фюрерства гітлерівського ґатунку нас зараз не цікавлять. З очільників демократичних країн найбільш яскравими персоналіями були представники «великої трійки» Франклін Делано Рузвельт та Уїнстон Черчілль, а окрім них - Шарль де Голль та Конрад Аденауер.

Лідерство кожного з них мало певну варіантність. Франклін Делано Рузвельт порушив непохитну до того традицію американського політикуму не балотуватися на посаду президента Сполучених Штатів більше ніж два рази. Традицію започаткували батьки-засновники держави, які - напевне першими у світі - зуміли зрозуміти небезпеку відсутності зміни діючого президента та де-факто обмежили його правління двома чотирирічними термінами.

Так було до президентської каденції Рузвельта, яка загалом тривала 12 років, 1933-1945. Американське суспільство на це пішло, розуміючи, що «Рузвельтів не густо». Однак 24 березня 1947 року Конгрес прийняв 22-гу поправку до Конституції США, яка унеможливила повторення подібного прецеденту. Чинності документ набув 27 листопада 1951 року після його ратифікації тридцятьма шістьма штатами У ньому, зокрема, йшлося: «нікого не можна обирати Президентом Сполучених Штатів більше, ніж двічі. Той, хто був Президентом чи виконував обов'язки Президента понад два роки протягом терміну, на який іншу особу було обрано Президентом, може бути обраний Президентом тільки один раз» [3].

Американці розуміли, що з цим питанням краще не гратися - далеко не завжди на чолі країни може опинитися політик, подібний до Ф. Рузвельта. Як показали подальші події, американські конгресмени мали рацію - попереду були «уотергейт» Р. Ніксона та «експерименти» Д. Трампа, від засилля яких варто мати певні конституційні гарантії.

І прем'єр-міністр Великобританії У. Черчіль, і Президент Франції Ш. де Голль досягли у політиці беззаперечних успіхів. Більше того - вони стали політичними символами своїх країн. Але за всієї амбіційності, без якої неможливо досягти успіху вони ніколи не намагалися поставити себе над результатами демократичного волевиявлення виборців, гідно сприймаючи як смак політичних тріумфів, так і гіркоту поразок.

Історія політики завжди пам'ятатиме поразку Черчіля 1945 року, яка сталася не зважаючи на те, що він привів Британію до перемоги над нацизмом, та події травня 1968 року у Франції - не зважаючи на незаперечні досягнення президентства де Голля, насамперед у вирішенні болючого для країни питання алжирської війни. Динамічні та мінливі суспільства потребували корекції політичного курсу. Те ж саме можна сказати і про фактичного творця сучасної Німеччини канцлера К. Аденауера, який у 87-річному віці відійшов від справ в ореолі загального визнання. Їх політична ефективність та значущість є цілком доведеною, вони визнаються перш за все у власних країнах як видатні історичні фігури, що «зробили» власну епоху.

Однак будь-яка влада, навіть репрезентована такими політичними велетами з часом починає виявляти тенденцію до замкненості та герметичності, значно менше цікавлячись при цьому інтересами суспільства. Правлячі еліти, «ховаючись за спиною» відомого лідера стають надто консервативними та зосереджуються не на питаннях розвитку країни, а на збереженні власного політичного впливу. Як наслідок - провладний політичний курс перестає наповнюватися свіжими ідеями та ефективним кадровим ресурсом.

Усе це неминуче призводить до послаблення політичної конкуренції - однієї із головних опор демократичного соціуму. Західний світ розуміє це, тому і намагається слідувати принципу «незамінних не існує». І в цьому - одне із джерел його сили та динамічності, швидкого та ефективного реагування на новітні виклики.

Натомість постійне намагання керівника безкінечно утримувати особисту владу обертається для країни величезними проблемами розвитку. Вождизм, фюрерство практично завжди ведуть до терору, голоду та суспільної стагнації. Як цілком справедливо та з вбивчою іронією писав Віктор Суворов, «Сталіна офіційно називали фюрером, а Гітлера - вождем. Вибачте, Сталіна - вождем, а Гітлера - фюрером. У перекладі це одне й те саме» [5, с. 6]. Це - шлях жорстокої диктатури. А «жах диктатури у тому й полягає, що диктатор чинить так, як бажає його ліва нога» [1, с. 280 ].

У сучасному світі найпотворніших форм вождизм набув у північній Кореї, ісламістському Ірані та ще деяких країнах. Загалом, як слушно зазначав В. Врублевський, «відсутність механізму передачі влади стала ахіллесовою п'ятою авторитарних режимів, які нерідко сходили з історичної арени разом з тими, хто їх породив. Авторитарні режими, якщо їх не скидали, неминуче вироджувалися в геронтократичні, ще більше посилюючи протиріччя та недоліки свого часу. Здоров'я лідера ставало чинником політичним. Оскільки старість - аж ніяк не тільки мудрість, але й підозрілість, примхливість, амбіції, підступність та інші «принади» склеротичного розуму» [2, с. 34]. Тільки так можна пояснити той факт, що на чолі «супердержави СРСР» міг опинитися тяжко хворий К. Черненко.

Стосовно правління радянських «вождів» Врублевський наводить таку статистику: «до питання геронтократії: М. Суслов помер у віці 80 років, Л. Брежнєв - 76, Ю. Андропов - 70, К. Черненко - 74, М. Підгорний - 80, А. Пельше - 84, Д. Устинов - 76. Майже всі вони до смерті залишалися на своїх посадах. Коментарі тут зайві» [2, с. 35]. Дослідник також підкреслює: «принцип геронтократії було розповсюджено, по суті, на все державне життя. Це, безумовно, не могло не відзначитися на економіці країни, якій було нанесено колосальну шкоду. Запам'ятався XXVI з'їзд КПРС, що став уособленням саме такого підходу до формування кадрової політики».

Висновки

Україні, як і іншим республікам колишнього СРСР дістався важкий спадок у вигляді ось таких недобрих традицій. Прагнення до інтеграції у цивілізоване європейське та світове співтовариство, деклароване нашою державою неможливе без їх подолання, без формування ефективного механізму підбору управлінських кадрів. Стабільна ротація влади - одна з ключових умов цього подолання, без якого не може бути й мови про сталий демократичний процес. Саме вона є ключовою відмінністю між демократичним та диктаторським устроями суспільства.

Як вже говорилося, тією чи іншою мірою обмеженими є абсолютно всі люди. Тому й необмеженої влади взагалі не мало б існувати. Принаймі до цього слід прагнути.

Література

1. Волков С. Шостакович и Сталин: художник и царь. Москва, Издательство Эксмо, 2006. 656 с.

2. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы: Записки помощника: воспоминания документы, слухи, легенды, факты. Киев, Фірма Довіра, 1993. 254 с.

3. Двадцять друга поправка до Конституції США (1947).

4. Рабинер И. Как убивали «Спартак»: сенсационные подробности падения великого клуба. Москва, ИД Коммерсант. СПб, Питер, 2009. 464 с.

5. Суворов В. Разгром: Третья книга трилогии «Последняя республика». Москва, АСТ, Астрель: Полиграфиздат, 2011. 444 с.

References

1. Volkov, S. (2006). Volkov S. Shostakovich i Stalin: hudozhnik i car. [Shostakovich and Stalin: artist and tsar.]. Moskva, Yzdatelstvo Эksmo, 656 p. [ in Russian]. Moskva, Izdatelstvo Eksmo

2. Vrublevskij, V. (1993). Vladimir Sherbickij: pravda i vymysly: Zapiski pomoshnika: vospominaniya dokumenty, sluhi, legendy, fakty. [Vladimir Shcherbitsky: Truth and Fiction: Notes of an Assistant: Memoirs, Documents, Rumors, Legends, Facts]. Kyev, Firma Dovira, 254 p. [in Russian].

3. Dvadtsiat druha popravka do Konstytutsii SShA (1947). [Twenty Friend Amendment to the US Constitution].

4. Rabiner I. (2009). Kak ubivali «Spartak»: sensacionnye podrobnosti padeniya velikogo kluba. [How Spartak was killed: sensational details of the fall of the great club]. Moskva, ID Kommersant. SPb, Piter, 2009. 464 p.

5. Suvorov, V. (2011). Razgrom: Tretya kniga trilogii «Poslednyaya respublika». Moskva, AST, Astrel: Poligrafizdat [Defeat: The third book in the trilogy «Last Republic»]. Moskva, AST, Astrel: Polyhrafyzdat., 2011. 444 p. [in Russian].

Размещено на Allbest.Ru