Проблема східноримського правового режиму lex foedus у лангобардів перед 568 роком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема східноримського правового режиму lex foedus у лангобардів перед 568 роком

В. М. Мельник кандидат політичних наук, юрист, лавреат премії імені Миколи Лукаша за переклади з латини, головний редактор Наукового журналу «Аннали юридичної історії», викладач кафедри політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, викладач кафедри філософії та суспільних наук Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Юридична історія племінного союзу лангобар- дів Латиною - Langobardi, грецькою - AayyopdpSoi, самі себе називали - Langbarte., хоча і малодосліджена, але надає серйозну поживу роздумам про значення федератського правового режиму [1; 2; 3].

Забезпечений відповідним правовим режимом «lex foedus», публічно-юридичний статус «федератів» надавав т. зв. «варварським» племінним союзам «лісової» Європи можливість офіційно долучитися до культурних здобутків Римської імперії [4, c. 3-11]. Крім того, lex foedus автоматично встановлював особистий патрон-клієнт- ський зв'язок римського імператора з конкретним племенем федератів. Не дарма східноримський (візантійський) імператор Юстиніан Великий (527-565) титулувався - «Імператор Цезар Фла- вій Юстиніан владика Алеманнський, Готський, Франкський, Германський, Антський, Алан- ський, Вандальський, Африканський» [5, с. 195]. В першу чергу, Юстиніан Великий, безумовно, був римським імператором, верховним політичним володарем усіх християн («Pax Christiana») [6, с. 19-22, 119]. Паралельно, Юстиніан Великий виконував функцію зверхника для більшості германських, окремих слов'янських (анти), іранських (алани)племен.

В чому ж генеральне юридичне значення «федератства»? Знаходячись поза межами адміністративних кордонів римських провінцій, встановлених походами і нормативними рескриптами імператорів Траяна (98-117) й Адріана (117-138) [7], германські, слов'янські, іранські «варвари» європейських лісів або степів набували легальну змогу інтегруватися в надра політичної системи Імператорського Риму [8, с. 269-273]. Ця юридична змога (згадуваний нами постійно «lex foe- dus» [9; 10]) відкрила двері вестготам (376 р.), вандалам (406 р.), аланам (406 р.), бургундам (406 р.), свевам (406 р.), гунам (439 р.), остготам (455 р.).

Для прикладу, найвидатніший «рекс» («король») племені остготів, Теодоріх із роду Амалів, ще змалечку потрапив до столичного Константинополя в якості почесного заручника [11, с. 32-37]. Юнак вважався гарантією дотримання паннонськими остготами їхніх федерат- ських обіцянок, гарантом виконання остготами військових обов'язків на користь Східної частини Римської імперії (Imperium Romanum Pars Orien- tale) [11, c. 36].

Отримавши типово східноримську освіту, Тео- доріх Амал повернувся в центральноєвропейські степи (до Паннонії), розповів родичам і підлеглим про неймовірні багатства Мезії, Македонії, Фракії, Малої Азії. Вже 472-го року Теодоріх очолив масовий міграційний перехід остготів - із Пан- нонії вглиб Балканського півострова (на південь) [11, с. 51-59].

473-го Теодоріх Амал обійняв титул остготського короля («рекса») [8, с. 60]. Титул давав йому формальні права та обов'язки «володіти» Західною Паннонією (підстава: нормативно-правовий акт імператора Маркіана від 455 р. про lex foedus остготам на Західну Паннонію [8, с. 60]). Однак, уже 478 р. Теодоріх Амал уклав т. зв. «Готський пакт» із осколком остготів, які мешкали в межах провінції Фракія [11, с. 63]. Укладення «пакту» зробило Теодоріха Амала ключовим учасником внутрішньополітичних процесів Візантії часів правління імператора Зенона Ісавра (476-491). Врешті-решт, імператор вимушено рахувався з «освіченим варваром» і надав остготу (де-юре) громадянство Римської імперії.

484-го рекс Теодоріх Амал здобув почесний статус патриція та звання консула Східної Римської імперії [8, с. 61]. Зрештою, після закономірної серії міжособистісних конфліктів, Зенон Ісавр і Теодоріх Амал досягли політичного компромісу (487 р.): з 488 р. союз племен остготів, перебуваючи під керівництвом патриція та рекса Теодоріха Амала, зобов'язувався покинути Балканський півострів [13, Ргосор. BG, I, 1.10-11].

Зберігаючи спадкові права на Західну Пан- нонію (ще відповідно акту імператора Маркіана 455 р. [8, c. 60]), остготські воїни мали взяти сім'ї та майно, окупувати Італію, Далмацію, Сицилію, Сардинію, Корсику. На зайнятих теренах остготи зобов'язувалися позбавити влади опального «екс-намісника» Одоакра, відновити дію законів Східної Римської імперії, задекларувати верховну владу східноримського (візантійського) імператора [14, lord. Get., 291-292]. режим lex foedus лангобард

Завершивши жорстоку війну 489-493 рр., Тео- доріх Амал успішно виконав доручені імператором завдання, отримавши формальне достоїнство «намісника Італії» («magister militum per Italia»). Ймовірно, подальше правління Теодоріха, його взаємовідносини з імператорами Анастасієм І (491-518), Юстином І (518-527), привели навіть до передачі Теодоріху Амалу звання «намісник західних провінцій» («magister militum per Occi- dens») [15]. В будь-якому разі, Теодоріх Амал став відомий хронікам, фольклору, пізнішій історіографії в якості «Теодоріха Великого», що цілком відповідає масштабу діяльності політика.

Помираючи 526-го року, Теодоріх заповідав оточенню онука-спадкоємця Аталаріха (526-534) «шанувати східного імператора другим після Бога» [14, lord. Get., 304].

Наш короткий екскурс дозволяє пояснити сутність федератських відносин, інституціоналізо- ваних правовим режимом lex foedus: імператори визнавалися формальними зверхниками «варварського племені» та зобов'язувалися військово захищати всіх нових підданих. Натомість, федерати присягали допомагати Імперії військовими методами (за першим покликом). На практиці, звісно, все виглядало складніше, але федерати де-юре ставали клієнтами імператора-патрона [11, с. 41-42]. Стрімка еволюція правового режиму lex foedus, в історичному контексті заміни політичного режиму «принципату» на «домінат» [16, c. 590], виявилася сучасникам очевидною вже після надання імператором Константином Святим (306-337) федератського статусу готським племенам Подунав'я та Подністров'я (нормативно-правовий акт 332-го року [8, c. 50]). До речі, всі пізніші федератські договірні практики імпе- раторів-спадкоємців орієнтувалися саме на досвід взаємодії з «варварами» Діоклетіана (284-305) та Константина (306-337).

Langobardi (дослівний переклад - «довгобо- роді» [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 8]), як і переважна більшість «варварських» племен «лісової Європи», не складали виключення [2; 3; 17].

Як і готи чи гепіди, лангобарди мігрували до південного узбережжя Балтійського моря зі Скандинавії [14, lord. Get., 25; 17, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 7]. Можна припустити кровну спорідненість лангобардів із готами, гепідами, тюрин- гамиИдеться про східногерманську пізньоантичну. Тривалий час давні лангобарди залишалися сусідами гепідів на теренах сучасних Бранденбургу, Померанії, Східної Пруссії. Врешті-решт, бл. І-ІІ ст. н. е. лангобарди локалізуються в гирлі річки Ельба (слов'янською - Лаба) [18].

В 4-6 рр. н. е. лангобарди офіційно визнали верховну владу засновника політичного режиму принципату - імператора Октавіана Августа (27 р. до н. е. - 14 р. н. е.). Цьому сприяли вдалі військові походи спадкоємця Октавіана - Тиберія (роки імператорства: 14-37). У 5 р. н. е. Тиберій розгромив лангобардів «на нижній Ельбі» [8, с. 106].

Цікаво: з часів проживання в гирлі Ельби (Лаби), частина лангобардів іменувала себе «вінілами», «венетами», «венедами» [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 1 et 10]. Останнє, до речі, зафіксовано пізнішою венеціанською історіографією [19, Iohannis Diaconi Chron. I, 2-4]. Вказаний факт свідчить не лише про високу ймовірність некоректності ототожнення всіх історико-географічних венедів із предками слов'ян, але ще й про етнічну неоднорідність лангобардів, їхній соціально-політичний розвиток у формі «племінного союзу», а не «централізованого племені» [20]. Втім, усі римські згадки про «варварський» світ античної чи пізньоантичної «Германії» («Germania») наполягають на відсутності соціальних уявлень про централізацію. Пізніше така позиція хроністів дозволила багатьом теоретикам фантазувати з приводу «режиму військової демократії» (достатньо пригадати роботи Ф. Енгельса).

Ранні контакти полабських лангобардів із Імператорським Римом (часів Октавіана Августа чи Тиберія [16, c. 413-415]) зробили лангобард- ських дружинників звичними рекрутами римського війська. Л. Мюссе називав лангобардів «третьорозрядним» племенем «Великої Германії» [8, c. 104-106]. Термінологія французького дослідника Мюссе має певну рацію, якщо йдеться про період напередодні гунського вторгнення в степи Центрально-Східної Європи [21, c. 152-160]. Гунська експансія 376-453 рр. надала цілковито нову культурно-історичну функцію лангобардам, як і спорідненим із ними гепідам, тюрингам або остготам [21, c. 158]. Саме гунська навала активізувала політичні й дипломатичні контакти ланго- бардів із офіційним Константинополем.

Вперше окремі лангобардські племена спробували переселитися з лісової Полабщини до степової Паннонії ще 167-го [8, c. 107]. Римським імператором тоді був видатний філософ-стоїк, теоретик права й етики Марк Аврелій (161-180). Зверхник проводив украй мінливу квадо-марко- манську війну [16, c. 495-496]. Одним із центрів протистояння варварським міграціям виявилася околиця римського провінційного містечка Віндобона (сучасний австрійський Відень!), де ланго- барди зазнали потужної збройної відсічі. Однак, оскільки Веллей Патеркул характеризував ланго- бардів «найжорстокішим і найлютішим народом Германії» [22], уже після війн Марка Аврелія, під час правління Коммода (180-192), Септимія Севера (193-211) та Александра Севера (222-235), лангобардські дружинники виявилися бажаними рекрутами варваризованого війська римлян.

В 375-376 рр. гунський союз вторгся до Північного Причорномор'я та Наддніпрянщини, де, посівши терени сучасної України, завдав нечуваної поразки політичним утворенням готів [21, с. 155-157].

Наслідки не забарилися. Вестготи (тервінги) організовано рушили на римські Балкани (перетнули дунайський «лімес») [23, с. 42], тоді як остготи (гревтунги) розсіялися Кримом, Подністров'ям, Бессарабією, Паннонією [21, с. 157-165]. Перед встановленням диктату степового гун- ського кагана Аттіли (434-453), остготи встигли опанувати майбутні землі Волощини Сьогодні терени Волощини, Трансільванії, Запрутської Молдови називають «Румунією», що є наслід-ком адміністративно-територіальних і термінологічних реформ ХІХ ст. та Молдови, а етнічно близькі готам гепіди влаштували своє «regnum» («королівство») у межах колишньої римської провінції «Dacia Romana» (Дакія), заснованої зусиллями Траяна (98-117) ще 106-го року [21, с. 158].

Гревтунги-остготи та гепіди стали сусідами, перебуваючи під верховним політичним правлінням кагана Аттіли. Він, треба віддати належне, дієво забезпечував взаємне терпіння, баланс інтересів, об'єднував колись ворожі племена спільними грабіжницькими походами [11, с. 21-22]. Аттіла наблизив до себе гепідського полководця Ардариха (правив гепідами бл. 434-460 рр.).

Придунайський «фронтир» Східної частини Римської імперії був зайнятий варварсько-феде- ратськими племінними союзами в такій картографічній послідовності:

1) ближче до чорноморської провінції Мезія панували остготи;

2) в сучасній Західній Румунії облаштувалася Гепідія,

3) майже вся теперішня Угорщина виявилася центром Гунської конфедерації (у степах Паннонії Аттіла спорудив особисту ставку);

4) на північний захід від ставки Аттіли, північніше Віндобони (Відня), розташувалися поселення лангобардів.

Вочевидь, міграція лангобардів із полабських земель до паннонського прикордоння (т. зв. «Фельд» частково включав сьогоднішню австрійську федеральну землю «Бургенланд»), відбувалася за сприяння та під керівництвом гунської ставки. Принцип «divide et impera!»⁴ добре сприймався гунськими правителями, спонукаючи каганів проводити постійні політичні переформату- вання всередині Гунської конфедерації племен. Отож, на момент панування Аттіли, лангобарди, поселені в Моравії і Фельді, ввійшли до складу підконтрольної гунам регіональної політії геру- лів [8, с. 107]. У 430-450-х рр. лангобардів слід характеризувати складовою герульського племінного союзу.

Бл. 445 р. джерела приписують майбутній Моравії лангобардське етнополітичне обличчя

[1] . Звісно, такі дані умовні, але, перебуваючи в складі герульської політії, лангобарди, вочевидь, брали участь в гунському поході проти бур- гундів (430-ті рр.) [8, с. 79]. Похід увінчався передачею гунам Західної Паннонії на федератських умовах західноримським імператором Валентині- аном ІІІ (425-455) [8, с. 44]. «Пісня про Нібелун- гів» зберегла відомості стосовно загибелі бунтівного Рейнського regnum бургундів, спричиненої гунськими діями [21, с. 174; 23, с. 48].

Втім, слід чітко усвідомити: кочовики-гуни складали абсолютну меншість (навіть у власній орді). Ключовими воїнами Гунської конфедерації племен, як у 430-х, так і в 451-452 рр., залишалися підконтрольні гунам германці, слов'яни, іранці [21, с. 162-163]. Серед залежних германців, у процесах ліквідації Рейнського regnum бургундів, важливу роль зіграли тюринги та гепіди.

Остготи і гепіди, керовані близьким паннон- ській ставці Ардарихом, виявилися головними воїнами «Західного походу Аттіли 451-452 рр.», коли «колективні гуни» дійшли до Орлеана в Галлії та захопили Медіолан (Мілан) в Італії [8, с. 44-45]. 15 червня 451 р. «V ІкегесМасМ auf den katalaunis^en Gefilden» (т. зв. «Битва народів на Каталаунських полях») засвідчила: представники одних і тих самих племен могли змагатися «по обидва боки барикад». Одні готи відстоювали інтереси римського імператора Валентиніана ІІІ (425-455), інші готи боролися за права гунського кагана Аттіли (434-453). Те ж саме відбувалося з племенами франків чи, припускаємо, лангобар- дів.

Логічно тлумачити лангобардів заручниками геополітичної ситуації. Служба в римському війську залишалася почесною для «лісових варварів», постійно постачала в польові армії («соті- tatenses», засновані Діоклетіаном і Константином Святим) варварських дружинників (рекрутів) [18]. Гіпотетично лангобарди воювали в складі обох військ. Аполінарій Сідоній писав, нібито Аттіла зібрав для Західного походу воєдино величезні «полчища» гунів, сарматів, остготів, гепі- дів, ругів, скірів, герулів, тюрингів, аланів [24,

⁴ Вперше сформульований під час дебатів у Римському Сенаті республіканських часів.

Carmina, 7.321-325]. Оскільки гуни передали лангобардів під владу герульської політії (Фельд і всю майбутню Моравію), то лангобардські сліди треба шукати в складі герульського «полчища» [21, c. 166].

Задля пояснення тези, звернімо увагу на приклад «аланів» [8, c. 46-47].

Іраномовні кочівники-алани вели боротьбу проти гунів із 250 по 375 рр. Понад столітня війна в прикаспійських степах завершилася поразкою аланів і перемогою поволзьких гунів та угрів. Цим уможливилася подальша експансія гунів до Причорномор'я, де жертвою гунсько-угор- ського союзу виявилася Готія. Більша частина аланів втекла в Подунав'я, звідки, транзитом, через Центральну Європу, переселилася на землі римської Галлії. У 409-429 рр. алани фігурували в громадсько-політичному житті римської Іспанії, зазнавши поразки від вестготів рекса Валії (415-418). З'єднавшись із залишками розгромлених вандалів, 429-го року алани висадилися на північноафриканському березі (біля сучасного Танжера - римського Тінгіса) [8, с. 72]. Спільнота вандало-аланів змішалася, заснувала в Північній Африці спільне Карфагенське королівство вандалів і аланів (429-534 рр.). Відтак, іспанські чи північноафриканські алани, союзники вандалів, залишалися непримиренними противниками римлян (західних і східних). У 455 р., спільно з вандалами, алани здійснили 14-денний грабунок Рима [8, с. 75], а в 468 р. завдали остаточної поразки римському флоту [11, с. 185], захистивши своє піратське панування в Західному Середземномор'ї. Хижацька економіка вандалів та аланів, уособлена піратськими нападами і, як наслідок, закономірним порушенням поштової, інформаційно-культурної комунікації Середземномор'я, виявилася найголовнішим каталізатором політичного занепаду Західної частини Римської імперії (Imperium Romanum Pars Occidentale). Ось чому майбутній імператор Юстиніан Великий (527-565) почав «реконкісту» західних провінцій повною зачисткою Північної Африки від ванда- ло-аланського союзу (533-534) [25, c. 252-253].

Разом із тим, невелика частина аланських племен відмовилася переселятися до Південної Іспанії чи Північної Африки, закріпилася в Акві- танії [8, c. 47]. Саме ця група аланів виявилася послідовним союзником західних римлян у протистоянні гунській навалі 451-го року. Аланська кіннота займалася обороною Орлеана від гунів [8, c. 47]. Однак, Аполінарій Сідоній чітко зауважує, що алани воювали і на боці Аттіли [24].

Наведений «аланський приклад» слід визнати демонстративним і абсолютно звичним для часів Каталаунської битви: третина аланських кочівників підтримувала Рим, третина підтримувала гунів, третина займалася морським піратством у політичній спілці з вандалами. Колись єдиний племінний аланський союз продемонстрував цілих три варіанти мінливості політичної поведінки. Ми впевнені, що схожим чином характеризувалася участь в тодішніх процесах і франків, і герулів, і лангобардів.

Битва на Каталаунських полях 15 червня 451 р. дозволила Аттілі закріпити владу, але ще більше підживила авторитет гепідського рекса Ардариха. Наступного 452-го р. гуни доручили гепідам займатися облогою Аквілеї і Медіолана [21, c. 167]. Порятунок Італії принесла польова іллірійська армія східноримського імператора Маркіана (450-457). Візантійці здійснили успішний рейд тилами остготів, гепідів, гунів. Розорення Паннонії примусило Аттілу припинити «Західний похід», а смерть кагана (453 р.) викликала усобицю та вихід головних підлеглих племен зі складу Гунської конфедерації.

Незважаючи на чвари синів Аттіли і ряд рішень паннонського курултаю, легітимним спадкоємцем каганату себе вважав гепідський рекс Ардарих [21, c. 168]. Він спробував облаштувати самостійне Regnum Ardaricorum. Авторитетному «королю» вдалося заручитися підтримкою племінних союзів гепідів, остготів (гревтунгів), све- вів, герулів, ругів, скірів. Впевнені: лангобардську участь знову слід шукати в межах герульського союзу. Подальшою битвою на р. Недао (454 р.) Regnum Ardaricorum завдало нищівної поразки гунам, примусило залишки орди шукати притулків у причорноморських і приазовських степах [14, lord. Get., 261].

Реалізацією амбіцій рекса Ардариха, конфігурація етнополітичної мапи Центрально-Східної Європи повністю змінилася, але, що головніше, гунська загроза Римській імперії відійшла у вічність. Тепер перед авторитетним східнорим- ським імператором Маркіаном (450-457) постало насущне завдання - не допустити відтворення великої конфедерації племен на чолі з королем Ардарихом. Основним юридичним інструментом такого недопущення виявився старий, випробуваний часом, правовий режим lex foedus [11, c. 11-12].

Бл. 455 р. гепіди отримали lex foedus на Дакію [23, c. 311], а остготи (гревтунги) здобули lex foedus на Західну Паннонію [8, c. 60].

Того часу лангобарди все ще залишалися складовою герульського племінного союзу [18]. Однак, уже 489-го лангобарди заселили сучасну Нижню Австрію (терени, де раніше проживали руги) [8, c. 107]. Між 489-493 рр., поки Теодоріх Амал Великий вів криваву війну проти Одоакра (за володіння Італією) [12, c. 7-23], лангобарди нарешті зруйнували політію ненависних герулів [1].

Після остаточної перемоги Теодоріха Амала Великого 493-го р. і встановлення його диктату над навколишніми германськими племенами (період 500-511 рр.), руги, скіри, герули та ланго- барди перейшли під прямий остготський політичний контроль [11, c. 104-110]. Юридично ситуація виглядає так: названі племінні об'єднання слід вважати римськими федератськими групами, підлеглими східноримському наміснику західних провінцій, патрицію Теодоріху Амалу.

В 507-508 рр. лангобарди захопили моравські землі герулів, можливо навіть узалежнили самих герулів [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 20]. Подальший лангобардський розквіт припадає на часи правління рекса Вахо (бл. 510-540 рр.) [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 21; 26, p. 1350]. Йому належить заслуга остаточної християнізації лангобардів (в аріанському форматі). Визначальний вплив остготських намісників (Теодоріха Великого, Аталаріха, Амаласунти) зберігався до моменту узурпації влади над Італією тираном Теодатом (30 квітня 535 р.) [13, Procop. BG, I. 4.28-30]. У відповідь, імператор Юстиніан Великий (527-565) розпочав «реконкісту» остготських володінь (включно з Далмацією, Паннонією, Нориком) [13, Procop. bG, I. 5.8-9].

Активізація візантійсько-остготської війни в Італії пов'язана з персоналією передостаннього остготського рекса - Тотіли (541-552) [13, Procop. BG, III. 5.19]. В ті часи Юстиніан Великий приділяв особливу увагу контактам із племенами «Германії» та, особливо, гепідській дипломатії [13, Procop. BG, I. 5.11.]. До орбіти щоденних інтересів Юстиніана ввійшли і лангобарди. Фельд (рівнинні терени поміж сучасними Братиславою та Віднем) став стратегічним фронтиром, відділяючи політично непевних федератів-гепідів від бунтівних остготів Півночі Італії. Звісно, відкрито виступити проти цілої Східної Римської імперії гепіди не спромоглися. Однак, отримуючи таємні подарунки від рекса Тотіли та, подекуди, платню від грабіжників-слов'ян, гепіди неодноразово допомагали останнім чинити набіги вглиб балканських провінцій Візантії. Дакійські гепіди виступали провідниками слов'янських ударів по Імперії (ударів, можливо, інспірованих дипломатією Тотіли [13, Procop. BG, III. 35.20-22]).

Більше того, гепіди захопили східноримське місто Сірмій (сучасна Сремска Мітровіца в Сербії), що покращило їхні позиції у фінансово вигідній справі переправи слов'ян через Дунай [13, Procop. BG, III. 34; 27, c. 36]. Таким чином, гепіди виконували власні федератські зобов'язання перед Імперією тільки тоді, коли Візантія здобувала очевидні військові перемоги. Щойно остготи чи навіть перси завдавали східним римлянам чергової військової поразки, дакійські «федерати»-ге- піди припиняли безапеляційно підтримувати Константинополь. Федератство гепідів номіналі- зувалося. Врешті-решт, подвійна гра Гепідії [28,

Marc. Chron., a. 539], окупація гепідами стратегічного Сірмія, змусили Юстиніана Великого підписати повноцінну юридичну угоду з переможцями моравських герулів - лангобардським племінним союзом.

546 р. - лангобарди отримали з рук самого Юстиніана Великого lex foedus на місто Сір- мій, провінції Норик, Західну і Східну Паннонії [8, c. 108].

Сірмій тоді був незаконною «столицею» Гепі- дії. Тепер, волею імператора Юстиніана, Сірмій мав стати «столицею» Лангобардії. Також ланго- барди отримували законне право перенести свої поселення з Моравії та Фельду до Норику і Пан- нонії. Юстиніан Великий призначив лангобард- ським рексом (королем) Аудоїна (546-566) [13, Procop. BG, III. 33].

Радикальні кроки та нова політична орієнтація Константинополя в Подунав'ї пояснювалися прагненням позбавити остготів Паннонії. Її остготські воєначальники вважали основною вотчиною ще з часів «пожалування» імператора Мар- кіана від 455 р. У 544-548 рр. Тотіла досяг найбільших військових успіхів, наголову розгромив регулярні війська Велізарія [28, Marc. Chron., a. 547]. Тож передача «вотчини» остготів «третьо- розрядному» (але дуже войовничому) племені лан- гобардів завдавала морального удару італійським бунтівникам. Крім того, гепіди позбавлялися юридичного статусу східноримських федератів, обвинувачені в сприянні постійним переправам слов'янських розбійників углиб східноримських Балкан [29, p. 90]. Функцію протистояння слов'янсько-остготській спілці повинно були виконувати нове плем'я - лангобарди.

Після смерті гепідського рекса Гелемунда (536-549), законний спадкоємець королівського трону Устригот ледь врятував своє життя втечею до фельдських володінь лангобардів [13, Procop. BG, IV. 27]. Припускаємо, що не без участі Візантії, Устригот склав присягу на вірність лангобардам, пообіцяв їм контроль не лише над обома Панноніями чи Сірмієм, але і над Трансільванією та цілою Дакією. В той час гепідський трон захопив узурпатор Торисвінт (549-560). З огляду на тотальний розгром слов'янських загонів візантійським полководцем Нарсесом під Епідамною (сучасний албанський Дуррес) [27, c. 36] та, зважаючи на перші поразки Тотіли [13, Procop. BG, III. 37.5], в 549 р. гепідський рекс Торисвінт спробував відновити федератську угоду з офіційним Константинополем [29, pp. 90-91].

Хоча Торисвінт приніс присягу на «вічну вірність» Східній Римській імперії, а також відхрестився від співпраці зі слов'янами, але все ж таки відмовився передавати візантійській адміністрації Сірмій. Гепіди прагнули досягти компромісу, зберегти набуті володіння, не допустити фактичної передачі лангобардам Паннонії і стратегічного Сірмія (хоча Юстиніан свій вибір зробив ще 546-го року, призначивши лангобардським рексом Аудоїна).

Проблему Паннонії слід сприймати політично важливою для константинопольського двору [29, pp. 90-91]. Паннонія не вважалася периферією. Саме передача Західної Паннонії під владу остготів імператором Маркіаном у 455 р. призвела до подальшого переселення остготів на Балкани (472-473 рр.), зростання ролі Теодоріха Амала Великого (483-484 рр.), передачі Італії остготам (487-493 рр.). Остготське панування в Італії, своєю чергою, скінчилося війною та правлінням бунтівного Тотіли (541-552). Серйозні поразки остготів поставили перед Константинополем проблему грамотної організації врядування Паннонією. Цей степовий міст до Італії треба було вберегти від проникнення слов'ян і протобулгар-кутригурів, які користувалися постійною неофіційною допомогою ненадійних гепідів.

Відмова Юстиніана гепідському посольству повернути колишні федератські права (549 р.) автоматично підтвердила lex foedus лангобардам на розлогі терени Норика, обох провінцій Панно- нії, місто Сірмій. Король Аудоїн отримав із Константинополя дозвіл провести військову кампанію проти гепідів (для встановлення контролю в законних межах нової регіональної політії) [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 23 et 24]. Віддаємо належне: Юстиніан надіслав у допомогу лангобардам Аудоїна майже 15-тисячне військо, з-посеред яких 4,5 тис. дружинників укомплектувалися іншими східноримськими федератами (герулами та, можливо, сарматами). На чолі візантійського війська стояв magister militum per Illyricum Іоанн Віталіанус [29, pp. 91-92].

Магістр Іоанн одразу завдав поразки гепідам, захопив значні паннонські простори. Подальші внутрішні чвари, політична нестабільність серед лангобардів, звістка про закулісні перемовини Аудоїна і Торисвінта, звели військові старання Іоанна Віталіануса нанівець. Вочевидь, як Аудоїн, так і Торисвінт, постійно зважали на мінливий характер антиостготської військової кампанії східних римлян у межах Італії. Допоки Константинополь не досяг вирішальної перемоги над Тоті- лою (552 рік) [13, Procop. BG, IV. 26.4], варварські племінні союзи, незважаючи на всі виголошені клятви вірності, незважаючи на здобутий правовий режим lex foedus, обіймали вичікувальні позиції. Врешті-решт, Аудоїн відмовився від послуг Устригота, перестав вважати його законним «рексом гепідів». Разом із тим, Іоанн Віта- ліанус, прагнучи взяти Паннонію під контроль, нівелювати гепідсько-слов'янсько-кутригурську загрозу, таки примусив Аудоїна зібрати вірні війська та виступити проти гепідів Торисвінта (550 р.). Того разу рішучому розгрому малодисци- плінованих дакійських гепідів завадило місячне затемнення. Джерела навіть повідомляють про ганебну втечу з поля бою обох армій [13, Procop. BG, IV. 18].

Юстиніан Великий не зважав на пряме порушення лангобардами федератської угоди 546 р. (підтвердженої 549-го) та залишив без уваги укладення дворічної мирної угоди Аудоїна з Торисвін- том [29, pp. 91-92]. Зайнятий італійською війною, Юстиніан залишися задоволений тим, що лан- гобарди прикрили тили візантійської армії [13, Procop. BG, IV. 26.24], не дали остготам Тотіли змоги з'єднатися зі слов'янами чи гепідами. Відтак, ображені візантійською позицією гепіди, вже 550-го року організували переправу слов'янських підрозділів через Дунай [23, c. 78]. Тоді ж, 550 р. гепіди уклали військовий союз із ордою прото- булгар-кутригурів [29, p. 93]. У квітні 551 р. майбутній переможець Тотіли Нарсес успішно протистояв слов'яно-кутригурській орді біля Пловдіва [29, p. 94]. Зрозуміло: переправа через Дунай великих сил зі Східної Європи уможливилася виключно допомогою regnum гепідів [23, с. 78].

Усвідомлення тимчасової неспроможності лан- гобардів зайняти Паннонію та убезпечити Фракію чи Мезію від слов'ян і кутригурів, таки примусило Юстиніана знову прийняти гепідів у федератське підданство (551 рік) [29, pp. 93-94]. Своїм кроком імператор автоматично легалізував ще й дворічну мирну угоду гепідів із лангобардами.

Маневр із поновленням режиму lex foedus для гепідів, дозволив полководцю Нарсесу отримати поповнення з 400 гепідів і 5,5 тис. лангобард- ських дружинників, здійснити успішне сухопутне вторгнення до Північної Італії [13, Procop. BG, IV. 26.24]. Подальша ліквідація остготського спротиву виявилася реальною внаслідок гепід- ського прикриття дунайського кордону від слов'я- но-кутригурських зазіхань.

Знищення Нарсесом військ останнього історичного короля остготів Тейї (552) [13, Procop. BG, IV. 35.20-30] зосередила великі військові контингенти в Паннонії і навколо Сірмія. З огляду на допомогу лангобардів у придушенні остготського бунту (безпосередньо в Італії) [8, c. 108], 552-го року Юстиніан Великий урочисто підтвердив федератські права лангобардів рекса Аудоїна (546-566) на обидві провінції Паннонії. Того ж року відбулася Асфельдська битва, де візантій- сько-лангобардські війська нарешті розгромили гепідів [30, Iord. Rom. 386-387; 31, pp. 20-21].

Норик, обидві Паннонії, Сірмій де-юре стали лангобардськими ще 546-го. Де-факто відповідний статус лангобардів, візантійці зуміли нав'язати гепідам лише 552 р. Під час Асфельдської битви, іллірійською польовою армією візантійців командував законний спадкоємець тюринзького королівського трону Амалафрід (визнаний Юсти- ніаном Великим) [13, 20, Procop. BG., IV. 25]. За розпорядженням Юстиніана, рідна сестра королевича Амалафріда Роделінда вийшла заміж за лан- гобардського рекса Аудоїна [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 27].

Оскільки Амалафрід і Роделінда втекли з Тюрингії, окупованої 531-534 рр. франкськими військами династії Меровінгів [32, Greg. Tour., III.8], то офіційний Константинополь прагнув використати тюринзько-лангобардський династичний союз задля протистояння франкській політичній загрозі. Це видавалося актуальним, так як у 553-555 рр. полководцю Нарсесу, нещодавно переможцю остготів, знову довелося захищати Апеннінський півострів від інспірованого франками вторгнення алеманнів і бургундів. Зрештою, в шлюбі Аудоїна та Роделінди народився ланго- бардський спадкоємець Альбоїн.

Перемога лангобардів і здобуття лангобардами Паннонії викликали пересторогу Юстиніана. Імператор, будучи тонким дипломатом, вирішив не сприяти надмірному посиленню лангобардів, плекаючи почуття вдячності серед залишків гепідської еліти. Після приходу в Константинополь новини про Асфельдську битву, імператор негайно оголосив «вічний мир», наклав юридичну заборону («вето») на подальше ведення бойових дій між федератами-лангобардами і федератами-гепідами [18, p. 36]. Представники Торисвінта й Аудоїна вимушено підтвердили десятирічну мирну угоду в Константинополі (552 або 553) [18, p. 36]. Основною умовою угоди постулювалося зобов'язання гепідів і ланго- бардів постачати необмежені військові контингенти до східноримської армії для забезпечення порядку в Італії.

З 553 по 566 рр. рекс Аудоїн ділився владними повноваженнями із сином - спадкоємцем ланго- бардського і тюринзького престолів Альбоїном (став королем 566-572 рр.) [2, Pauli Diac. Hist. Langob., I. 24 et 27]. Паннонська Лангобардія охопила землі від Сірмія до Норика, стала гарантом безпеки від слов'янських проникнень на Західні Балкани, а також виконувала функцію ліквідатора окремих вогнищ осготського спро- тиву в альпійських гірських районах. Гепідія та Лангобардія, в контексті стратегії Юстиніана, спостерігали одна за одною. Цим геополітичним «шпигунством» досягалася рівновага в Центральній Європі, допоки східні римляни концентрували увагу на італійських справах та іранському прикордонні.

Як зауважував Люсьєн Мюссе, стратегічним прорахунком Юстиніана треба вважати активне долучення лангобардських воїнів до протистояння Тотілі в Італії, а пізніше до забезпечення порядку на відвойованих територіях [8, с. 108].

По-перше, лангобарди відчули свою військову силу. Спільна з візантійцями перемога 552 р. тільки підкріпила самовпевненість.

По-друге, лангобарди запідозрили, ніби і вони могли би переселитися до Італії, виконуючи ту ж саму роль, що її мали остготи в 489-535 рр.

Звісно, лангобарди, будучи федератами, отримуючи військову допомогу від візантійців (скажімо, під час протистояння з гепідами чи в опозиції франкській династії Меровінгів), не хотіли позбуватися легальної комунікації з імператорами. Вони, скоріше, мріяли про досягнення владних ресурсів, аналогічних остготському впливу часів Теодоріха Амала Великого (489-526). Абсолютно очевидно: ця ідея поступово зростала в голові законного спадкоємця двох королівських престолів, співправителя Аудоїна, прославленого ще за життя героя германського епосу - королевича Альбоїна. Клімат Італії, її слабкість через безперестанні війни 535-555 рр., старість італійського намісника Нарсеса - все це дозволяло Аль- боїну сподіватися на здобуття прав, аналогічних намісництву Теодоріха Амала 489-526 рр. Такі думки зародилися в головах лангобардів ще під час боротьби з Тотілою (546-552). Ось чому ланго- барди настільки щиро підтримували візантійців у тій кампанії, ось чому лангобарди прагнули опанувати остготську вотчину (Паннонію)!

У 558 р. ситуація змінилася. Після дипломатичних перемовин, Юстиніан Великий надав lex foedus на Східноєвропейську рівнину племінному союзу аварів [33, Menander, 5]. Авари - кочівники тюрко-монгольського походження, котрі відступили з сучасних районів Північного Китаю на Волгу, рятуючись від появи і посилення т. зв. «Тюркського каганату» (545-552) [34, с. 35]. Нові кочівники-федерати, протягом 559-562 рр., надали Константинополю неоціненну поміч [35, c. 192]: розгромили кутригурів і слов'ян, включили слов'янські та протобул- гарські племена Північного Причорномор'я до складу своєї орди [33, Menander, 5 et 6; 36, с. 275]. Аварські федерати Східної Римської імперії перекрили гепідським вождям заробітки на транзиті слов'ян і кутригурів через прикордонний Дунай, а також виявилися серйозною загрозою самому факту існування Гепідії.

Гепідія залишалася на політичній мапі Європи ще декілька років виключно завдяки добрій волі Юстиніана Великого, його прагненню пошуків балансу сил, намаганням не посилювати жодного союзника [18, р. 36]. Смерть Юстиніана (565 р.) і початок одноосібного правління Альбоїна в Пан- нонській Лангобардії (566 р.) передували іншій глобальній події. В 567 році, тюрки, головні супротивники аварів, форсували Волгу та рушили вглиб Північного Причорномор'я. Східноримський імператор Юстин ІІ (565-578) надав тоді захід- нотюркській орді lex foedus на колишні аварські землі Східноєвропейської рівнини [37, с. 70], тоді як авари, зберігаючи формальний статус східно- римських федератів, переселялися в західному напрямку. Припускаємо, що Юстин ІІ, користуючись енергією слов'ян і переляком аварів (перед західними тюрками), вирішив одним ударом нівелювати амбіції як гепідів, так і лангобардів. Вже на момент 567 р. імператор Юстин ІІ мав домовленість зі слов'яно-аварським каганом Баяном І (558/562-602) про переселення слов'яно-авар- ської орди в Дакію та Паннонію.

566 року Альбоїн викрав доньку останнього гепідського короля Кунімунда (560-567). Попередньо, з візантійської подачі, Альбоїн уклав військовий союз із каганом аварів Баяном І. Відповідно, викрадення доньки гепідського рекса співпало з ударом слов'яно-аварських дружин по Гепідії із північного сходу. Кунімунд, користую- чися правами lex foedus, поскаржився Юстину ІІ [35, с. 271-277].

Після тривалих роздумів, врахувавши появу інформації про нібито таємні контакти Альбо- їна з франками, Константинополь спрямував до Дакії військо задля захисту рекса Кунімунда від лангобардів. Мало того, імператор примусив Аль- боїна одружитися на викраденій доньці гепід- ського рекса. Візантійські підрозділи магістра Бадуарія завдали Альбоїну нищівної поразки, що, вочевидь, викликало його злість та прагнення помститися східним римлянам (діяти в межах стриманого і збалансованого політичного образу Теодоріха Великого Альбоїну виявилося не під силу) [35, с. 271-277].

Однак, як тільки Бадуарій захистив інтереси гепідського короля, Кунімунд публічно оголосив, що не буде передавати південні терени Гепідії під безпосередній контроль візантійської адміністрації [11, с. 238]. Чергова зрада гепідів, рух західнотюркської орди Лівобережжям Дніпра, просування слов'яно-авар углиб Дакії спонукали Візантію до остаточного вирішення «гепідського питання». Слов'яно-аварські підрозділи швидко зайняли Дакію, вчинивши жорстоку різанину гепідських племен. Лангобарди допомагали Баяну І, але, на нашу думку, виконували тільки обмежену роль в процесі ліквідації Королівства гепідів. Налякані методичним геноцидом гепідів слов'яно-аварською ордою, лангобардські вожді підтримали ідею Альбоїна - покинути Паннонію та переселитися до Італії [2, Pauli Diac. Hist. Lan- gob., II. 8 et 9]. При цьому, лангобарди щиро сподівалися зберегти свій федератський статус, обійнявши колишнє політичне становище остготів.

Новий історичний етап почався в 568 році [23, с. 79-80]. Лангобарди вторглися до Італії, але там їх чекала не слава остготів Теодоріха Амала, а тривала і дуже мінлива війна, результатом якої виявилося постання «третьої європейської сили» - франків.

Література

1. Menghin Wilifred. Die Langobarden. Gesehiehte und Arch ologie. Stuttgart: Theiss, 1985. 260 s.

2. Pauli Historia Langobardorum. Scriptores rerum Germaniearum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae historicis reeusi. Edentibus Ludovico Beth- mann et Georgio Waitz. Hannoverae, impensis bibliopolii Hahniani, 1878. 268 p.

3. Diaeono Paolo. Storia dei Longobardi, testo latino a fronte, a eura di Lidia Capo. (Collezione Serit- tori greei e latini). Milano: Fondazione Lorenzo Valla - Arnoldo Mondadori Editore, 2013. 720 p.

4. Мельник В. М. Елементи римсько-візантійського юридичного спадку: титулатура, статус, право- суб'єктність понять «царство» і «королівство». Juris Europensis Seientia. 2022. №3. С. 3-11.

5. Васильев А. А. История Византийской империи. Время до Крестовых походов (до 1081 г.). СПб: Алетейя, 1998. 514 с.

6. Конгар Ив. Девять веков спустя. Заметки о Восточной схизме. К.: Дух і літера, 2011. 168 с.

7. Ханиотис Ангелос. Эпоха завоеваний: Греческий мир от Александра до Адриана (336 г. до н. э. - 138 г. н. э.). М.: Альпина нон фикшн, 2020. 680 с.

8. Мюссе Люсьен. Варварские нашествия на Европу: германский натиск. пер. с фр. А. П. Саниной. СПб: Евразия, 2008. 400 с.

9. Melnyk Viktor. Gallo-Roman Domain as Byzantine Region: Logical Line of Arguments. Third International Conferenee on Byzantine and Medieval Studies. Nieosia, 17-19 January 2020. Abstracts of Presentations. Nicosia: Byzantinist Society of Cyprus, 2020. Pp. 74-75.

10. Melnyk Viktor. Lex Foedus and the Byzantine Influence in Regnum Burgundionum. An Example of a Double Royal Title (480-534 AD). Abstracts of the Free Communications, Thematic Sessions, Round Tables and Posters. The 24th International Congress of Byzantine Studies. Venice and Padua, 22-27 August 2022. Editorial supervisors Luca Farina and Eleftherios Despotakis. Venezia: Edizioni Ca' Foscari-Venice University Press, 2022. P. 181.

11. Хизер Питер. Восстановление Римской империи. Реформаторы Церкви и претенденты на власть. Пер. с англ. Л. А. Карповой. М.: Центрполиграф, 2015. 575 с.

12. Удальцова З. В. Италия и Византия в VI веке. М.: Издательство Академии наук СССР, 1959. 544 c.

13. Prokopios. The Wars of Justinian. Trans. by H. B. Dewing, revised by A. Kaldellis. Haekett Publishing Company, Inc., 2014. 642 p.

14. The Gothic History of Jordanes. In English Version with an Introduction and a Commentary by Charles Christopher Mierow, Merchantville (N.J.), Evolution,

2006. 188 p.

15. Мельник В. М. Признание верховной власти византийского императора в Остготском королевстве (493-526). Романовские чтения - 13: сборник статей Международной научной конференции, посвященной 105-летию МГУ имени А. А. Кулешова. Под общ. ред. А. С. Мельниковой. Могилев: МГУ имени А. А. Кулешова, 2019. С. 8-10.

16. Машкин Н. А. История Древнего Рима. М.: Госполитиздат, 1950. 736 с.

17. Paulus Diakonus. Geschichte der Langobarden. Essen und Stuttgart: Phaidon. 1986. 368 s.

18. Christie Neil. The Lombards. The Ancient Lan- gobards. Oxford: Basil Blackwell, 1995. XXVII+256 pp.

19. Iohannis Diaconi. La cronaca veneziana del diacono Giovanni. Ed. Monticolo G. Cronacha Veneziane Antichissme. Roma: Forzane E. C. Tipografi del Senato, 1890. 268 p.

20. Urbanczyk Przemyslaw. Wladza i polityka we wczesnym sredniowieczu. Wroclaw: Fundacja na rzecz nauki polskiej, 2000. 276 s.

21. Гумилёв Л. Н. Хунны в Азии и Европе. / Три китайских царства. М.: Алгоритм, 2012. С. 106-175.

22. Немировский А. И., Дашкова М. Ф. «Римская история» Веллея Патеркула. Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1985. 212 c.

23. Статакопулос Дионисий. Краткая история: Византийская империя. М.: КоЛибри, Азбука-Атти- кус, 2020. 320 с.

24. Sidonius Apollinaris. Poems and letters. With an English translation, introd., and notes by W. B. Anderson. Cambridge: Harvard University Press, 1936. LXXIV+482 pp.

25. Курбатов Г. Л. Ранневизантийские портреты: К истории общественно-политической мысли. Л.: Издательство Ленинградского университета, 1991. 272 с.

26. Martindale J. R. Vaco. / Prosopography of the Later Roman Empire. Vol. III (b): A.D. 527-641. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. P. 1350.

27. Мельник В. М., Шишкина Е. В. Ранняя этническая история южных славян. Запорожье: Запорожский государственный педагогический институт, 1978. 98 с.

28. La Cronaca dei Due Imperrn - Il Chronicon di Marcellino Comes (A.D. 379-534 & Auctarium). Intro- duzione, traduzione e note a cura di A. Palo. Testo latino a fronte. Eboli: Il Saggio Editore 2021. 180 p.

29. Pohl Walter. The Empire and the Lombards: treaties and negotiations in the sixth century. / Kingdoms of the Empire: the integraton of barbarians in late Antiquity. Ed. Walter Pohl. Leiden: Brill, 1997. Pp. 75-134.

30. Iordanes. De Summa Temporum vel Origine Actibusque Romanorum. Ed. T. Mommsen (1882). URL: http://www.thelatinlibrary.com/iordanes2.html

31. Jarnut J. Storia dei Longobardi. Turin: Einaudi, 1995. 162 p.

32. Cregoire de Tours. Histoire des Francs. Francois Guizot (ed.). Clermont-Ferrand, 2011. 558 p.

33. Менандр Византиец. История. Византийские историки: Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Магистр, Менандр, Кандид Исавр, Ноннос и Феофан Византиец. Перевод Г. С. Дестуниса. Рязань: Александрия. 2003. С. 229-335.

34. Гумилев Л. Н. Древние тюрки. М.: Клышни- ков и Комаров и Ко., 1993. 536 с.

35. Кулаковский Ю. А. История Византии. Т. II. 518-602 гг. СПб.: Алетейя, 1996. 400 c.

36. Дайм Фалько. История и археология авар. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. 2002. Вып. IX. С. 273-384.

37. Мельник В. М. Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia Pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества. Аннали юридичної історії. 2020. Том 4. Випуск 3. С. 30-72.

Размещено на Allbest.ru