Проблема торгівлі жінками на сторінках преси Наддніпрянської України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://allbest.ru

Державний університет «Житомирська політехніка»

Проблема торгівлі жінками на сторінках преси Наддніпрянської України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Кругляк Марина - кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри туризму та готельно-ресторанної справи

м. Житомир, Україна

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати ступінь висвітлення на сторінках преси Наддніпрянської України кінця ХІХ - початку ХХ ст. поширеного у світі явища торгівлі жінками та продемонструвати заходи з боку держави та громадськості щодо його применшення та усунення.

Методологія дослідження базується на загальнонаукових принципах - об'єктивності, історизму, системності, а також на використанні методів - аналізу та синтезу, порівняння та абстрагування, узагальнення та систематизації, історико-типологічного й проблемно-хронологічного.

Наукова новизна полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії здійснено спробу аналізу ставлення держави і громадськості до проблеми торгівлі жінками наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. шляхом вивчення періодичної преси даного періоду. Авторка звертає увагу також на глобальний характер проблеми, акцентуючи на маловідомих аспектах, зокрема торгівлею дітьми.

Висновки. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. торгівля жінками набула глобального характеру й перетворилася на нагальну проблему, розв'язати яку можна було лише шляхом об'єднання зусиль урядів усіх країн. Між тим, газетні публікації свідчать про небажання еліт займатися цим, адже причина полягала не лише в наявності воєнно-політичних конфліктів, але й у корупційній складовій цієї торгівлі, покровителями якої часто були представники влади та поліції на місцях.

У кореспондентів газет, які видавалися в Наддніпрянській Україні, загалом спостерігаємо негативне ставлення до торгівлі жінками та проституції. Між тим, шовіністичний «Киевлянин» надто акцентує увагу на єврейському чинникові й на тому, що найчастіше агентами з пошуку та продажу жінок були євреї; надає достатньо багато прикладів урядових спроб розв'язання даної проблеми та наводить цитати з документів, прийнятих на міждержавному рівні. Не можемо виключити й піар-технологій, до яких вдавалися журналісти, описуючи в детективному ключі історії жертв торгівлі «живим товаром» та їхній шлях повернення додому; безумовно, подібні публікації впливали на зростання накладу й проданих примірників газети. Таким чином, можемо констатувати, що проблемі торгівлі жінками було приділено достатньо багато місця в тогочасній пресі підросійської України, однак цілі появи подібних заміток на шпальтах газет були різними: привернути увагу до нагальної проблеми сьогодення; виробити шляхи боротьби із нею; збільшити читацьку аудиторію.

Ключові слова: агент, «білі невільниці», будинок розпусти, «Волынь», «живий товар», «Киевлянин», торгівля жінками.

Abstract

The problem of trafficking in women on the pages of the press of transdniprian Ukraine (end of the 19th - early 20th century)

Krugliak Maryna - Candidate of Historical Sciences, associate professor, associate professor of the Department of tourism and hotel and restaurant business of Zhytomyr Polytechnic State University, 103 Chudnivska Street, Zhytomyr, index 10005, Ukraine

The purpose of the research is to analyze the degree of coverage on the pages of the press of Transdniprian Ukraine at the end of the 19^th and the beginning of the 20^th centuries the worldwide phenomenon of trafficking in women and to demonstate measures taken by the state and the public to reduce and eliminate it.

The research methodology is based on general scientific principles as objectivity, historicism, systematicity, as well as on the use of methods - analysis and synthesis, comparison and abstraction, generalization and systematization, historical-typological and problem-chronological.

The scientific novelty is that for the first time in domestic historiography, an attempt to analyze the attitude of the state and the public to the problem of trafficking in women at the end of the 19^th and the beginning of the 20^h centuries by studying the periodical press of this period was made. The author also draws attention to the global nature of the problem, emphasizing on little-known aspects, in particular, child trafficking.

Conclusions. At the end of the 19^th - at the beginning of the 20^th century trafficking in women has become global and has become an urgent problem that can only be solved by the combined efforts of governments of all countries. Meanwhile, newspaper publications testify to the reluctance of the elites to engage in this, and the reason was not only the presence of military and political conflicts, but also the corrupt component of this trade, the patrons of which were often representatives of the authorities and the local police.

Journalists of newspapers published in Transdniprian Ukraine generally have a negative attitude towards trafficking in women and prostitution. Meanwhile, the chauvinistic “Kievlianin” places too much emphasis on the Jewish factor and on the fact that most often the agents for finding and selling women were Jews; provides many examples of governmental attempts to solve this problem and cites documents adopted at the international level. We cannot rule out the PR technologies that journalists resorted to, describing in a detective style the stories of the victims of the “live commodity” trade and their way back home. Undoubtedly, such publications influenced the growth of circulation and sold copies of the newspaper. Thus, we can state that the problem of trafficking in women was given enough space in the press of the Under-Russian Ukraine at the time, but the goals of the appearance of such notes in the columns of newspapers were different: to draw attention to the urgent problem of today; develop ways to fight it; increase readership.

Key words: agent, “white slaves”, brothel, “Volyn”, “live commodity”, “Kievlianin”, trafficking in women.

Вступ

Постановка проблеми. Торгівлю людьми, й жінками зокрема, нерідко називають однією з головних проблем ХХ - першої чверті ХХІ ст. Особливо актуальною вона стає нині на тлі російської агресії в Україні та масового виїзду жінок та дітей за кордон. Однак і до початку війни на теренах України громадські організації попереджали про високі ризики поширення цього явища в економічно нестабільних країнах, де люди у пошуках роботи можуть пристати на «вигідні пропозиції» й потрапити в сексуальне рабство та не тільки (Мольфар, 2022).

За даними Havocscope, світовий річний масштаб ринку інтимних послуг становить 186 млрд. дол. США й займає другу сходинку після наркоторгівлі (200 млрд. дол. США). У Всесвітній доповіді про сексуальну експлуатацію, яку 2012 року опубліковано Fondation Scelles, до проституції залучено 40-42 млн. осіб, з яких 75% віком від 13 до 25 років. Ринок інтимних послуг - це не тільки секс-працівники, але й «обслуговуючий» його персонал; він, за даними Андрія Габреляна, надає роботу більш ніж 250 млн. осіб (Габрелян, 2020, с. 2002).

Понад сторіччя тому подібна проблема вперше з'явилася на сторінках періодичної преси. Газети, що видавалися в підросійській (Наддніпрянській) Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., містили покликання на публікації з різних країн та фіксували стан проблеми не тільки у Російській імперії, а й в Австро-Угорщині, Німеччині, Італії, США, країнах Латинської Америки і Азії. За умови відсутності інших джерел інформації (на відміну від сучасності й розвинених інформаційних технологій) саме невеликі нотатки, а подеколи й розлогі журналістські статті в газетах формували громадську думку й певним чином унеможливлювали або принаймні прагнули мінімізувати поширення торгівлі жінками. Напевно, й сучасним засобам масової інформації слід більше уваги приділяти даній проблемі й тим самим демонструвати свою рішучу позицію з протидії насильству й експлуатації людей у світі.

Аналіз джерел та останні дослідження. До розгляду нами було взято дві газети - «Киевлянин» (м. Київ) та «Волынь» (м. Житомир) за 1896-1913 роки. Особливістю періодичних видань межі ХІХ - початку ХХ ст. було те, що вони часто передруковували замітки з інших газет, а в рубриках типу «Смесь» могли розповідати про популярні події у світі. Так, у щоденній газеті «Киевлянин» (360 номерів щороку) знаходимо чимало покликань на одеські, петербурзькі, московські, варшавські, берлінські видання. Житомирська газета «Волынь», до всього іншого, містила рубрику «Свет и тени русской жизни», в якій автори міркували над такими ганебними тогочасними явищами, як проституція, торгівля жінками, дитяча злочинність. Саме тому, на наше переконання, публікації цих двох газет є достатньо репрезентативним джерелом.

Сучасними науковцями проблема торгівлі жінками у ХІХ - на початку ХХ ст. комплексно не досліджується. Окремі аспекти знаходимо в публікаціях таких науковців, як А. Габрелян (Габрелян, 2020), В. Греченко, Ю. Холод (Греченко, Холод, 2021), М. Кругляк (Кругляк, 2016; Кругляк, 2021), А. Макаров (Макаров, 2020), американська історикиня Л. Еншельштейн (Энгельштейн, 1996). Однак більшість дослідників робить акцент лише на одній складовій торгівлі жінками - проституції, натомість оминає продаж жінок за кордон й діяльність міжнародної межі агентів і маклерів, які на торгівлі «білими невільницями» заробляли цілі статки.

Мета статті - показати ступінь висвітлення на сторінках преси Наддніпрянської України кінця ХІХ - початку ХХ ст. поширеного у світі явища торгівлі жінками та проаналізувати заходи з боку держави та громадськості щодо його мінімізації та усунення.

Виклад основного матеріалу

Публікації у газетах підросійської України, присвячені торгівлі жінками, можна умовно поділити на декілька груп: 1) невеличкі історії про діяльність шайки торговців «живим товаром», їхній арешт та пошуки, тобто хроніка; 2) інформація про різні конгреси та конференції міжнародного рівня, прийняття відповідного законодавства для перешкоджання торгівлі жінками, тобто офіціоз; 3) міркування журналістів про ситуацію з торгівлі жінками в різних країнах та про заходи боротьби з цим явищем.

Ще раз наголосимо на тому, що в названих виданнях публікувалося чимало інформації з газет, які друкувалися не тільки в інших містах Російської імперії, а й за кордоном. Найперша публікація, на яку ми звернули увагу, це замітка в № 16 житомирської газети «Волынь» від 20 січня 1896 року з покликанням на «Новое Время» (Петербург). У тексті йшлося про шайку злодіїв, що вже тривалий час здійснює торгівлю жінками, яких під різними приводами зманювали, аби «експлуатувати на чужині». За першоджерелом, до петербурзької поліції із закордону нещодавно було надіслано альбом із фотокартками злочинців, які займаються торгівлею жінками. Поліції відомі ці діячі («професійні торговці жінками»), є навіть іменні списки, на місця розіслано їхні фотокартки. Тим не менш, з прикрістю констатовано, що припинити діяльність цих професіоналів неможливо, адже діють вони надзвичайно спритно (Торговля людьми, с. 3).

У газеті «Волынь» існувала рубрика «Свет и тени русской жизни». В ній часто розглядалися важливі питання суспільного життя, зокрема проституція та торгівля жінками. У № 256 від 24 листопада 1896 року оглядач рубрики міркував над публікацію в «Одесских Новостях», присвяченій «живому товару». Автор статті вражає формулюванням: «“Живий товар” в наш час є вже предметом спекуляції та дуже вигідної; «пропозицію» перевершує «попит», й тому вигідності цієї галузі торгівлі можуть позаздрити найбільші комерційні фірми». А далі житомирський автор переказує історії про зваблення дівчат та їхній продаж у рабство: про появу розважальних закладів під час ярмарок; про існування «пансіонів» у Кишиневі; про неповнолітніх 8-12-річних дівчаток, яких затягують під різними приводами в подібні місця; про перекупку жертв від однієї хазяйки іншою. Найчастіше «рабинь» знаходили серед дівчат, які шукали роботу прислугою. Найвідомішою вербувальницею «живого товару» була пані Аландаренкова. Центрами пошуку жертв були Москва, Одеса, Орел, Кишинів, Казань, Смоленськ, Варшава, Лодзь, Мінськ. До останнього з'їжджалися агенти з Кременчука, Ростова-на-Дону, Одеси, Бразилії та Аргентини. Якщо жертва втікала, то її прагнули будь-що повернути; в разі ж, якщо торгівля зривалася й поліція виходила на слід зловмисників, ті сплачували лише 10 руб. штрафу або відбували тиждень арешту. Через страх жертв знайти докази торгівлі жінками було майже неможливо. Оглядачеві публікації відомі прізвища вербувальників. Це Кон, Заблудовичі, Гринберг, Островський (з Варшави), Гольденберг (Кременчук), Блюм та Стриговські (Одеса), Серадзькі (Лодзь). Останні належали до відомої шайки «Чорна сотня», яка діяла в Привіслянському краї й непогано заробляла на торгівлі «живим товаром» (Эс Ге, 1896, с. 2).

Інколи газети розміщували інформацію про арешти подібних торговців. Зокрема, у червні 1901 року «Киевлянин» повідомляв про затримання у Варшаві Гершка Паризербонда. Його впродовж півтора року розшукували варшавські та аргентинські слідчі. Зловмисник переховувався в Парижі та містах Аргентини, однак, тим не менш, п'ять разів відбував покарання у тюрмі. Завдяки торгівлі жінками Паризербонд розбагатів й не шкодував грошей на придбання якісного одягу. Поліція затримала його під час ведення переговорів з декількома дівчатами - потенційними жертвами (Арест торговца живым товаром, 1901, с. 2).

Детальну інформацію знаходимо про організацію торгівлі «живим товаром» у різних містах Російської імперії. Зокрема, у вересні 1911 року «Киевлянин» розповідав про Варшаву. Сезон торгівлі і головний ярмарок відбуваються у Варшаві наприкінці червня або на початку липня. В цей час сюди приїжджають великі «оптовики» та комісіонери, які постачають «товар» для експорту в Аргентину, Бразилію, Туреччину, Єгипет. Серед оптовиків є й жінки похилого віку із діамантами. Час від часу сюди прибувають агенти з провінції. Оптовики не мають безпосереднього зв'язку із сутенерами, а ведуть з ними справи через особливе «бюро». Тут є спеціальний штат лікарів, які вивчають стан здоров'я «товару». Деякі агенти одружуються зі своїми «жертвами». У німецьких портах уже знають таких альфонсів-спеціалістів, тому не пускають їх із «дружинами», саме через це дівчат вивозять через перевірений роттердамський порт (Организация торговли «живым товаром», с. 5).

«Киевлянин» (1901 р., 23 січня) розповідає про ще один центр торгівлі жінками - Закавказзя. Більшість потенційних рабинь не місцеві, працюють на тютюнових плантаціях та зазнають жорстокого поводження від прикажчиків та хазяїв. Колишні «наложниці» хазяїв та прикажчиків радять приниженим дівчатам поїхати за кордон й отримувати за цю роботу шалені кошти. Журналіст зауважує: «Цілі партії дівчат і молодих жінок вивозяться щорічно з портів Чорного моря за кордон під виглядом покоївок, бонн, гувернанток й завжди їх супроводжує якийсь дядечка чи двоюрідний брат» (Живой товар, 1901, с. 4). преса україна проституція торгівля жінка

Одним з центрів торгівлі жінками було місто Баку. У липні 1908 року «Киевлянин» повідомляв таке: керченські рибалки знайшли на березі моря записку, викинуту з пароплава. В ній йшлося про те, що дівчину проти її волі везуть з рідного міста у Баку, в якийсь притон, звідки її планують перепродати в Туреччину. На пароплаві їй постійно дають снодійне, а потім ґвалтують. У записці було вказано ім'я та прізвище дівчини. Слідчим удалося з'ясувати, що жінка родом з Луганська, місяць тому одружилася із робітником, який, швидше за все, продав свою дружину в бакинський притон (Торговля женщинами, 1908, 9 июля, с. 5).

У № 84 від 16 квітня 1898 року у газеті «Волынь» йшлося про торгівлю «живим товаром» у Києві. Цікаво, що автор зауважує, що вона «здійснюється в Києві не тільки у спеціально призначених для цього «веселих» домах, але й в інших місцях». Ними, зокрема, були «контори для найму прислуги», якими насправді виявлялися притони розпусти. Дехто Розенберг знімав квартиру, знаходив незаможних дівчат, які шукали роботи прислугою, вербував їх у будинки розпусти та сам утримував подібний будинок. Тимчасовим притулком для повій були й так звані «фіалочні». Періодично на захист повій у цих закладах приходили київські сутенери, які називалися «жовті піджаки». Автор публікації згадує про випадок на Воздвиженській вулиці, коли «жовті піджаки» побили поліцейського, який хотів затримати дівчину з місцевої «фіалочної» (Киевская жизнь (От собств. корресп.), с. 3). Декілька слів скажемо, що являли собою так звані «фіалочні». Київський краєзнавець Анатолій Макаров зазначає: «Фіалочні заклади, або «мінерашки» - невеликі нелегальні будинки розпусти, які діяли під видом балаганів, що торгують квасом, дрібних лавок та магазинів. Обслуговували найбільш невибагливу публіку» (Макаров, 2020, с. 331).

У Волинській губернії центрами торгівлі «живим товаром» були Житомир і Рівне. У Житомирі торгівлею займався чоботяр Стариковський, що проживав у центрі міста, на вулиці Михайлівській; фальшиві паспорти робив адвокат Брусиловський. Головна контора знаходилася в місті Рівному, а загалом дівчат так само вивозили до Константинополя (Арест торговца живым товаром, 1908, с. 3; Житомир, с. 4).

Чимало уваги у пресі приділялося опису заходів з боку урядів і громадських організацій різних країн, здійснюваних для боротьби із торгівлею жінками. Так, у травні 1899 року житомирські журналісти міркували з приводу проведення Міжнародного конгресу для боротьби з торгівлею жінками, який мав відбутися у червні. В замітці «Против терпимости» автор наголошує на нагальності проблеми та на тому, що подібна торгівля має місце й на Волині. Він виділяє дві форми торгівлі: оптову, здійснювану через організовані агентства, що займалися крадіжками та продажем великої кількості молодих дівчат, та роздрібну, яка має місце постійно майже у всіх містах Росії, під покровительством адміністрації, у будинках розпусти. На думку журналіста, роздрібна торгівля обумовлює оптову, отже, необхідно заборонити будинки розпусти.

Як здійснюється оптова торгівля «живим товаром»? Існує ряд агентств, які обіцяють дівчатам хорошу службу за кордоном. Потенційних жертв вивозять до портового міста, а звідти відправляють у Константинополь чи інше турецьке місто, до гаремів. Широка мережа подібних агентств була знайдена в Галичині, на колишніх польських землях, зокрема в Познані. Автор пропонує прийняти відповідні закони, які б визнавали такі агентства незаконними та карали б торгівців.

Різко негативним є ставлення автора й до будинків розпусти, куди також постачаються агентствами дівчата. Як свідчать судові розслідування, будинки розпусти та гареми - головні покупці «живого товару». Цікавими є такі міркування автора: «... у наш час ці будинки є вже справжніми торговельними підприємствами, де хазяїн - капіталіст, який особисто зацікавлений у якомога більшому прибутку, саме тому він пускає у хід усі можливі засоби для залучення гостей» (Против терпимости, с. 2).

Оглядач «Киевлянина» також міркує з приводу засідання конгресу. Зокрема, він зауважує, що учасники зібрання не встигли розглянути питання про регламентацію проституції, однак прийняли декілька резолюцій, зокрема: уряди країн (Росія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Данія, США) мають застосовувати однакове покарання щодо тих, хто здійснює вербування дівчат і жінок; полегшити шляхом міжнародних угод видачу обвинувачених; заручитися допомогою філантропічних товариств різних країн; створити постійний комітет, який би збирав та публікував статистичні відомості з даного питання, тобто йшлося про координацію зусиль для попередження торгівлі жінками (Международный конгресс для пресечения торговли женщинами, с. 2).

У публікації від 18 червня 1899 року, напередодні Міжнародного конгресу для припинення торгівлі жінками, «Волынь» повідомила про те, що центром цієї торгівлі є місто Ясси. Під час ярмарку у Лейпцигу дівчат купують, а потім відправляють до Ясс, звідки вони відвозяться до Росії та Туреччини. Ще одним світовим центром торгівлі білими невільницями було місто Брюссель. Звідти вивозили дівчат до Риги та Вільна - інших великих центрів, а вже потім «товар» розподіляли по всіх містах Російської імперії, включаючи віддалені регіони Сибіру (Торговля белыми невольницами, с. 2). Ще одне підтвердження того, що Ясси були центром «торгівлі жінками», знаходимо в публікації в газеті «Киевлянин» від 18 лютого 1898 року. В замітці під назвою «Гнусная торговля» розповідалася історія Амалії Зейд, яка шукала місця гувернантки в одному з південних міст Російської імперії й саме тому розмістила оголошення в газеті «Berliner Tageblatt». На це оголошення відреагував мешканець Одеси дехто С. Р-кий. Він запропонував зустрітися на станції «Роздільна» 16 грудня 1897 року. Після знайомства чоловік запропонував Амалії супроводжувати його у справах до Кишинева, а потім повідомив, що повинен затриматися у місті ще на три дні, тому до Одеси дівчину супроводжуватиме його знайомий. Амалія погодилася, однак замість Одеси опинилася в будинку розпусти в Яссах. На щастя, дівчині допоміг один чоловік, який повідомив в поліцію про дане викрадення. Сутенерів було арештовано (Грусная торговля, с. 3).

Про зв'язок Галичини та згаданого вище Берліну в питаннях торгівлі жінками згадано у ще одній публікації «Киевлянина» від 26 квітня 1899 року. Йшлося про арешт у Галичині пана Ягодзинського, який видавав себе за директора одного з берлінських театрів та в такий спосіб завербував у Кракові та околицях чимало гарненьких дівчат. Він та його співмешканка Марія Ришлевська нібито шукали співачок і танцівниць, а насправді продавали жінок в закордонні притони (Торговцы живым товаром, 1899, с. 2).

У серпні 1902 року «Киевлянин» писав про проведену напередодні (у червні) в Парижі міжнародну конференцію проти торгівлі дівчатами, на якій були присутніми 38 представників європейських країн. Було висловлено думку, що побороти торгівлю «живим товаром» можна лише в разі добросовісного ставлення до цього явища з боку міжнародних властей. Тим не менш, оглядач «Киевлянина» сумнівався в ефективності даних заяв, вважаючи, що у подібній торгівлі зацікавлені інші, неєвропейські країни. «Майже всі великі європейські міста, - читаємо у статті, - до останнього часу були ринками цього живого товару. Ще нещодавно відправлення живого товару з Парижа на Схід від кордону Франції здійснювалося ледь не цілими поїздами. Зазвичай дівчатам брали проїзний квиток до Герберсталя, де вони брали на дані їм при від'їзді гроші квитки до Берліна. У Берліні їх зустрічала довірена особа, яку вони під час розмови нізащо не хотіли назвати, яка давала їм квитки на подальший проїзд. Дівчат, за їх словами, було запрошено у Росію, в якості гувернанток, бонн тощо. Однак, зважаючи на ті обережності та таємничості, якими їх оточували, можна було припускати, що на них там очікувала зовсім інша доля. З Італії вивозять дівчат у всі країни, розміщені на східному та південному узбережжях Середземного моря. Туніс та Єгипет наповнені проданими туди італійками. Крім того, багатьох італійських жінок вивозять обманом у Лондон та Аргентину. Америка - величезний ринок для збуту живого товару. Неодноразово встановлено, що місцеві торговці жінками, запасшись підробленими документами, здійснюють періодичні поїздки до Європи...» (Торговля девушками, с. 2).

Оглядач «Киевлянина» у жовтні 1902 року міркує про дієвість так званої «Жовтої книги» - збірника документів (протоколи комісії та прийняті рішення), виданого як результат міжнародної конференції в Парижі. Тези Міжнародної комісії: «... ця торгівля не являє собою нічого нового й існує не від учора»; головна причина, яка штовхає жінок ставати рабинями, - це бідність; ця торгівля неможлива без посередників, найчастіше ними є жінки; у 60% випадків посередники брешуть потенційним жертвам щодо їхнього майбутнього місця роботи; за останні 20 років торгівля жінками розвивалася поступово, досягнувши піку у 1897 році; необхідно здійснювати боротьбу проти самої торгівлі жінками, незалежно від того, чи жертва є неповнолітньою й чи по відношенню до неї було здійснено акт насильства, обману чи погроз («Желтая книга» о торговле женщинами, с. 2).

Подібні міжнародні заходи все ж мали певний позитивний наслідок. Зокрема, наприкінці жовтня 1902 року стало відомо, що в Іспанії консули повинні були надавати в Мадрид відомості про всіх жінок, які приїжджають до країни або від'їжджають з неї, незалежно від їхньої національності. З липня у Мадриді, під покровительством інфанти Ізабелли, діяло Королівське товариство для боротьби проти торгівлі жінками (Борьба против торговли женщинами. Киевлянин, с. 2). А в листопаді того ж року надійшла інформація про занепокоєність угорського парламенту масовим характером вивезення дівчат за кордон та нагальною необхідністю вжити заходів проти цього, зокрема через реформування прикордонної поліції. Поштовхом до подібного рішення стало вивезення з Угорщини одним агентом сорока дівчат, яких потім було переправлено за кордон через Гамбург (К торговле живым товаром, 1902, 10 ноября, с. 3).

З попередженнями не вірити можливості швидкого заробітку в Південній Америці виступали й громадські організації. Зокрема, Варшавське християнське товариство охорони жінок повідомляло у вересні 1903 року про те, що, за їхніми даними, з Буенос-Айреса виїхав у Європу відомий торговець живим товаром. У зверненні зауважувалося: «З огляду на це правління застерігає молодих жінок і дівчат, щоб вони не вірили запевненням, що отримають там хороші місця або що вийдуть заміж, бо в Америці на них чекає лише загибель. У разі подиву охочі можуть звертатися за поясненнями та порадами до канцелярії товариства... з 4-6 години пополудні. Правління товариства просить усіх небайдужих людей якнайширше поширювати це застереження серед тих, хто не вміє читати» (Торговцы живым товаром, 1903, с. 3).

А в Києві у січні 1907 року жандармське поліцейське управління залізниці пропонувало вивісити на станціях оголошення про необхідність доводити до відома жандармської поліції про всі випадки, коли є підозра щодо перевезення пасажирок для занять проституцією (Меры пресечения торга женщинами, с. 3).

У серпні 1909 року в «Киевлянине» знаходимо міркування про внесений у Державну Думу проєкт міністра юстиції про заходи з попередження торгу жінками з метою розпусти. Цей документ створено на основі постанов Паризької міжнародної конференції 1902 року та змін до Карного уложення 1903 року. Відповідно планувалося карати за звідництво з метою занять розпустою, а також за факт схиляння до виїзду з Росії неповнолітніх жінок з метою занять проституцією. Між тим, автор публікації дивується, чому такий потрібний документ, який може об'єднати крайні праві та крайні ліві партії, досі не розглянуто Державною Думою (Меры к пресечению торга женщинами, с. 1-2).

Періодично у пресі з'являлися публікації про співпрацю Російського товариства захисту жінок, зокрема його Одеської філії, із подібними зарубіжними товариствами, зокрема Міжнародним товариством захисту жінок (константинопольський та єгипетський відділи) (Борьба с торговлей живым товаром, с. 5; Меры против торговцев живым товаром, с. 3).

Серія публікацій в «Киевлянине» була присвячена торгівлі жінками у Сполучених Штатах Америки. Так, 10 липня 1909 року київський журналіст повідомляв, що два роки тому США приєдналися до міжнародного союзу, метою якого є боротьба із торгівлею жінками. Голова американського комітету цього союзу Марк Браун зауважував, що поліція не в змозі попередити прибуття до Америки підозрілих осіб, тому слідкувати за торгівлею жінками їй надзвичайно важко. На допомогу прийшло імміграційне бюро, завдяки якому 1908 року вдалося викрити близько 40 торговців жінками, з яких частину арештували, а інших депортували в Європу. Більшість урятованих дівчат також відправлено в Європу, що свідчить про те, що в основному «товар» привозять з Європейського континенту. Щодо країн, звідки постачалися «білі невільниці», то тут містер Браун згадав Австрію, Угорщину (у тогочасній пресі їх розглядали як окремі суб'єкти, а не як одну державу Австро- Угорщину - М. К), Італію та Росію (Торговля женщинами в Соединенных Штатах С. А., с. 3).

У замітці від 17 лютого 1909 року київський кореспондент детально описав ситуацію із торгівлею жінками в США. Попри те, що пересічні американці заперечують наявність проституції та торгівлі жінками в їхній країні, все ж кореспондентам та громадськості вдалося знайти чимало доказів, які свідчать про протилежне. Так, центрами торгівлі жінками в США були

Чикаго та Нью-Йорк. Міська поліція діє заодно із утримувачами будинків розпусти, Чиказькому прокуророві Едвіну-Симу вдалося визволити 250 повій, серед них було чимало європейок. За його підрахунками, з Європи до США в останні роки привезли 15 000 жінок з метою заняття проституцією, однак американок, які опиняються в притонах, більше. Завдяки активній діяльності прокурора вдалося арештувати 75 торговців живим товаром, які паралельно з цим утримували й будинки розпусти. Серед них - подружжя Дюфор, яке звільнили під заставу. Натомість чоловік і жінка втекли до Парижа, де повернулися до торгівлі жінками, цього разу - переважно американками. Американська влада у тандемі з французькою арештувала подружжя й нарешті ув'язнила: чоловік отримав п'ять років, дружина - два.

Головне бюро з продажу білих невільниць знаходилося в Чикаго, з відділами у великих містах. Дівчат купували за 60 марок, а продавали за 600, іноді - за 2 000 марок. За перші дев'ять місяців 1908 року Дюфори мали оборот у 440 тис. марок, а оборот 1907 року становив 800 тис. марок. Своїх агентів подружжя відправляло до Франції, Угорщини, Італії та Канади.

У Чикаго налічувалося до 30 тис. повій у будинках розпусти та 6 тис. повій-одиначок. Близько 20% з них обрали дану професію за власним бажанням, інших змусили стати на цей шлях. Шосту частину повій становили іноземки.

Для боротьби із торгівлею жінками в Іллінойсі було створено окреме товариство, голова якого Брозон Рейнольдс у лютому 1909 року звернувся до президента США Т. Рузвельта й наголосив на тому, що американських дівчат вивозять у китайські та японські порти, натомість китаянок і японок привозять до Америки. Між Японією і США було домовлено про готовність боротися із вивезенням дівчат з аморальними цілями.

У Нью-Йорку діяли так звані «кадети», які зваблювали дівчат, дочок переселенців, а потім розміщували їх у будинках розпусти. Поліція «закривала очі» на подібну діяльність, отримуючи від «кадетів» щомісячно від 4 000 марок.

Насамкінець київський журналіст зауважує про існування в Нью-Йорку союзу жінок, який надає допомогу переселенцям; та про послання єпископів в Ірландії, що читаються ними у католицьких церквах у першу неділю лютого, березня та квітня, й в яких місцевих жінок застерігають від подорожей із незнайомими чоловіками до США (Торговля женщинами в Соединенных Штатах, с. 2).

В іншій публікації про торгівлю дівчатами в Америці («Киевлянин», 1910 рік, 25 січня) йшлося конкретно про Нью-Йорк. Зокрема, київський журналіст прослідковує еволюцію цього бізнесу: 50 років тому живий товар постачали «особливого ґатунку дами, що жили у східній частині міста», які активно діяли в емігрантських колах й затягували німкень та ірландок; пізніше торгівлею жінками стали займатися французи, й, відповідно, жінок привозили з Франції; 25 років тому цей бізнес організували вихідці з Росії, Польщі, Угорщини, які створили цілу систему та підкупили не лише поліцію, а й міську владу, в обмін на лояльність, вони допомагали максимально на виборах. Нью-йоркські торговці живим товаром надсилали дівчат в Аргентину та Південну Африку, Шанхай та Австралію, Аляску та Неваду. За даними автора статті, в Нью-Йорку було 9 000 повій, з них 3 000 були приїжджими. Кожна повія давала щоденно прибуток у 10 дол. Одним словом, у місті було створено цілу систему з торгівлі жінками, до якої було залучено поліцію, суддів і навіть сенаторів (Торговля девушками в Америке, с. 5).

Цікавою є інформація про те, як білі невільниці опинялися за кордоном, зокрема в Латинській Америці. В липневому номері «Киевлянина» (1899) повідомлялося про викриття у Лодзі шайки торговців «живим товаром». Своїх агентів вона мала у всіх великих містах Привіслянського краю. Провідним агентом шайки був 26-річний Мошко Гендлер, а очолював її анонімний варшавський єврей, який проживав у Буенос-Айресі (Аргентина) та двічі на рік приїжджав до Європи для укладання нових договорів із агентами. Останні обіцяли дівчатам вигідні місця для працевлаштування та можливість одружитися. Нерідко агентові самому випадало свататися до дівчини та вивозити її за кордон в якості нареченої. «Жертву», готову до поїздки до Америки, спершу доставляли в Бендзин, там Мошко Гендлер її гарно одягав, чепурив та відправляв у Сосновець. Місцеві агенти давали їй фальшивий паспорт та відвозили до Катовіце, звідки дівчат з усього Привіслянського краю направляли до Відня, потім Генуї, там садовили на англійські кораблі й під невпинним наглядом агентів везли в Буенос-Айрес. Найбільш кричущою є подана в замітці інформація про вартість «живого товару». Одна дівчина «коштувала» від 1 000 до 2 500 крб. За транспортування п'ятьох рабинь Мошко Гендлер отримував 1 100 крб. Щорічно з Бендзина він відправляв 4-5 партій; впродовж 1898 та першого півріччя 1899 року до Америки було переправлено 50 дівчат (Торговля «живым товаром», 1899, 8 июля, с. 3).

Подробиці діяльності цієї шайки знаходимо також у червневому випуску «Киевлянина» за 1902 рік. Зокрема, акцентовано увагу на тому, що це була «шайка євреїв»; детально описано умови діяльності членів угрупування. Так, члени шайки - вродливі чоловіки - шукали симпатичних дівчат, залицялися до них, робили їм пропозиції руки та серця, а потім просили якомога швидше одружитися, причому весілля слід було провести лише за кордоном, тому що, аби уникнути військової повинності, їм необхідно втікати в Америку. Дівчата давали згоду й переїжджали в Катовіце, потім - у Берлін та далі, де потрапляли до рук інших агентів. Ті називалися друзями молодят, садовили невільниць на англійський пароплав, а вже у Буенос-Айресі дівчата опинялися в будинках розпусти. Інша категорія жертв - це російські повії, які прекрасно знали, чим будуть займатися за кордоном, однак погоджувалися на переїзд, адже вірили у високий заробіток. У даній справі було арештовано трьох євреїв: Мошек Гендлер (26 років), Іцек Бенкович (32 роки), співмешканка одного з них Хава Пекарчек. Петроковський окружний суд виніс як міру покарання арешт на один місяць. Варшавська судова палата, розглянувши цю справу за протестом товариша прокурора, визнала всіх винними за статтею 328 «Уложения о наказаних» й винесла вирок: Гендлер та Бенкович - один рік перебування у виправних арештантських відділеннях, Пекарчек - рік тюрми (Судебная хроника. Живой товар, с. 2). Прикметно, що часто торговці живим товаром отримували мінімальний термін ув'язнення або навіть виправдання, адже часто не було показань свідків (Торговля женщинами, 1908, 10 июля, с. 5).

У пресі зустрічаємо ще й таку неординарну пропозицію роботи для наївних жертв, як жонглювання в цирку. Так, дехто Абрам Троєцький у липні 1899 року привіз з Єлисаветграда до Одеси п'ятьох дівчат, яким обіцяно було значний заробіток у місцевому цирку, а насправді їх мали продати утримувачеві притону на Кривій вулиці. Й ще одна деталь: окрім прислуги та незаможних дівчат, на пропозицію роботи приставали «особи сумнівної поведінки», напевно, що йдеться про повій (Живой товар, 1899, с. 2). Трьом київським пралям, які 1899 року на прохання власниці фіалочної міщанки Марії Браєр відвідали її квартиру, було обіцяно роботу в Царицині й зарплату в 10 крб. на місяць та проходження там служби. За цих дівчат утримувач вертепу Володимир Перль сплатив пані Браєр 120 крб. Дана історія свідчить про активну співпрацю утримувачів притонів, будинків розпусти та фіалочних й доводить, що торгівля жінками набула розгалуженої форми та приносила високий заробіток (Торговля «живым товаром», 1899, 24 сентября, с. 3).

Не слід дивуватися й тому факту, що до подібної торгівлі було залучено не лише сутенерів й утримувачів притонів і будинків розпусти, а й професійних повій. В описаній у «Киевлянине» історії від 22 серпня 1903 року йшлося про те, як повія Ш. Фарадицька та утримувач будинку розпусти в Євпаторії під видом подружжя знімали номер в одеському готелі, куди маклерша Фрейденберг приводила незаможних дівчат (модисток, прислугу, робітниць на фабриці) віком 17-25 років. Обіцяючи їм золоті гори в Криму, ця трійця змогла вмовити шістьох дівчат відправитися з ними на пароплаві в Євпаторію (Арест поставщиков живого товара, с. 3). Ймовірно, Ш. Фара- дицька теж отримувала від даної операції хороші гроші, хоча з моральної точки зору, навпаки, мала б не допустити, аби дівчат вивозили у притони.

Таким чином, можна стверджувати, що під торгівлею «живим товаром» варто розуміти не лише продаж дівчат у закордонні будинки розпусти, а й про переміщення їх з одного притону до іншого, у межах Російської імперії. Зокрема, у публікації в «Киевлянине» від 29 листопада 1901 року йдеться про викриття у Києві групи сутенерів та агентів, що здійснювали продаж дівчат до Владикавказа, в притон Антона Николаєва. Місцеві сутенери Паук та Резник мали контакт із якимось 40-річним євреєм, який платив їм хороші гроші за пошук «живого товару» у таємних притонах. Дівчатам давали гроші, аби ті могли перед від'їздом на Закавказзя розрахуватися зі своїми квартирними хазяйками, тобто утримувачками таємних притонів. А на новому місці дівчатам обіцяли по 15 крб. на місяць зі «столом та квартирою». Завдяки діяльності розгалуженої групи осіб, зокрема сутенерів та утримувачок притонів, за один місяць 1901 року з Києва до Владикавказа було відправлено до притону три партії дівчат у супроводі Паука. Цікаво, що подібний бізнес дійсно був прибутковим. За свої посередницькі послуги Паук отримав 285 крб., інші члени угрупу- вання - 10 крб. («вартість» однієї дівчини), 25 крб., 30 крб., 70 крб. (Торговля живым товаром, 1901, с. 3). У «Киевлянине» у листопаді 1903 року повідомлялося, що за переманювання однієї повії з одного будинку розпусти до іншого посередник отримував 50 крб. (Продавщица живого товара, с. 4).

Ще одним способом вивести дівчат за межі Російської імперії була пропозиція відвідати виставку в Парижі 1900 року та знайти там роботу буфетницею чи касиркою. Так діяли агенти у Варшаві та провінції. Цікаво, що володіння французькою мовою не було обов'язковим, головне - бути привабливою полькою. А щоб дівчата остаточно переконалися в щирості агентів, ті давали їм гроші на придбання гарного одягу та інших речей (Торговцы «живым товаром», 1900, с. 2).

Інколи обіцянки агентів були взагалі нереалістичними, однак дівчата їм вірили. Зокрема «Киевлянин», посилаючись на «Одесские Новости», розповідає історію двох незаможних сестер Шевченко, що проживали на вулиці Великій Арнаутській. Якось до них прийшов пристойно одягнений молодий чоловік й поділився з ними величезною таємницею: нібито він напав на слід злодіїв, які вкрали з каси контори магазина О. Бродського діаманти та гроші. Однак для розкриття крадіжки чоловікові потрібна допомога молодої, красивої та спритної дівчини. За цю послугу чоловік обіцяв половину гонорару у 500 крб. Одна з сестер - Софія Шевченко, пристала на пропозицію й навіть не здивувалася, що для цього їй доведеться здійснити невеличку подорож пароплавом. Перед поїздкою у Софії була зустріч із хазяїном молодого чоловіка та якоюсь дамою. 26 березня дівчина залишила Одесу. Дізнавшись про зникнення Софії, її дядько зацікавився обставинами, звернувся до поліції, де з'ясували, що дівчина потрапила до рук торговців живим товаром (Похищение девушки, с. 3).

Подеколи жертвами маклерів й агентів ставали й заможні дівчата, які опинялися в притонах через свою наївність. У липні 1908 року на сторінках «Киевлянина» писали про 16-річну Е. Рудлін, яку обманом вивезли два роки тому в Одесу з Волині, а потім продали в Константинополь до притону. Автор статті вказує на те, що батьки дівчини були доволі заможними й що рідний брат навіть знайшов сестру в Туреччині, однак був убитий працівниками притону. Дивом повернувшись додому, Е. Рудлін розповіла про нелюдські умови перебування в закладі (фізична праця, голод, тортури), а також про те, як одеситка С-р, дівчина з інтелігентної родини, не змогла винести тортур, облила себе гасом та згоріла (Торговля женщинами, 1908, 10 июля, с. 5).

Історії про викрадених дівчат та діяльність агентів могли б стати сюжетом для пригодницьких фільмів. Приміром, у випуску від 17 серпня 1903 року «Киевлянин» повідомляв про таке. Одеситка І. Шпізман познайомилася із Д. Шварцем, який назвався комівояжером лодзинських фірм. У травні молоді люди обвінчалися у невеличкому містечку Бессарабської губернії, а потім поїхали до Варшави у справах служби чоловіка. З 24 травня дочка не писала нічого батькам, ті стали хвилюватися й звернулися до фабриканта Візеля, в якого нібито працював Шварц. Однак з'ясувалося, що Шварца немає у списках агентів фірми. Невдовзі батьки все ж таки побачили свою дочку - хворою, у лахмітті. Виявилося, що Шварц - то агент з доставки живого товару у Болгарію та Румунію, прагнув продати Шпізман у будинок розпусти в Яффі, однак там дівчину випадково зустрів добрий знайомий її родини одесит С-р, який звернувся до поліції. Шварца було арештовано, при цьому на шляху до будівлі поліції він вирвався з-під конвою, побіг уздовж рейкового полотна й потрапив під поїзд. З-під коліс локомотиву витягнули його тіло з відрізаною головою. С-р повернув дівчину в Одесу до батьків. Слідчі припускали, що Шварц, під видом одруження, вивіз та продав у будинки розпусти не одну дівчину з Одеси та околиць (Продавец «живого» товара, с. 5). Не пощастило й продавчині живого товару М. Ватман, яка обманом вивезла наївних дівчат з Одеси в Копенгаген, а звідти планувала їх переправити до Аргентини. Дізнавшись про це, одна з «невільниць», 17-річна одеситка М. Брейтман, вдарила мармуровим пресом Ватман й тим самим убила її (Убийство продавщицы «живым товаром», с. 5).

На основі наведених вище публікацій доходимо висновку, що значна частина торговців живим товаром була євреями. Однак деякі замітки дають змогу стверджувати, що й їхні жертви теж належали до цієї національності. У лютому 1902 року в «Киевлянине» було розміщено статтю з посиланням на єврейську газету «Гамелиц», в якій вказувалося на лист поліцейського агента з Нагасакі (Японії), єврея за національністю, надісланий одному з варшавських рабинів. Автор стверджує, що до Японії привозять значну кількість дівчат з Росії, Австрії та Румунії. Якщо рабині заробляють недостатньо, то зазнають тортур від торговців, які цілими днями грають у карти. Раніше з Америки привозили щороку до 100 дівчат, однак минулого року - лише шість. Агент повідомляє, що днями тут було продано дівчину-єврейку Двойру Р. з Варшави, а на даний момент у Нагасакі перебуває до 100 єврейських дівчат, вивезених саме з Одеси (К торговле живым товаром, 1902, 3 февраля, с. 3).

З публікацій у пресі бачимо, що Одеса була містком у торгівлі жінками, причому як зовнішній, так і внутрішній. Красномовною у цьому плані є публікація в «Киевлянине» від 13 грудня 1902 року, в якій йдеться про зникнення з Одеси двох дівчат - Полторак і Рейс. Першу дівчину було зваблено та зґвалтовано чоловіком, який видавав себе за музику; він же примушував її до занять проституцію, погрожуючи вбивством, а потім продав її у вертеп у Ковелі. Як виявилося пізніше, під виглядом музик поставали син утримувачки притону та його слуга (Продавцы живого товара, с. 3). Дана публікація свідчить про те, що під поняттям «торгівля живим товаром» мали на увазі й зваблення дівчат та їхній продаж у будинки розпусти того самого регіону, зокрема Наддніпрянської України, а не обов'язково вивезення їх в інші регіони Російської імперії чи за кордон. Відповідно, «невільницями» можна назвати й дівчат, які в різний спосіб опинилися в будинках розпусти.

Інколи в пресі можна було знайти інформацію про кількість залучених до торгівлі жінками агентів та їхніх жертв. Зокрема, станом на 1902 рік, в Австрії діяло 180 агентів, які щохвилини мають 1 500 готових до відправки жінок; щорічно з Генуї до Південної Америки відправлялося до 1 200 невільниць, завербованих в Угорщині, Росії, Франції, Швейцарії. Вік дівчат - 15-20 років (Торговля «живым товаром», 1902, с. 4).

«Киевлянин» у липні 1908 року оповідав про те, що торгівля живим товаром стосується не лише жінок, а й дітей. У газеті розмістили замітку про зникнення дітей у Варшаві, й зокрема про 11-річну Аврелію С., яку викрали три тижні тому й відвезли в Бендзин. Дітей (а їх було десь 40) викрадала стара жінка; потім планувалося, що їх вивезуть за кордон. Аврелії С. дивом вдалося втекти (Поставщики живого товара, с. 3).

Цікавою й шокуючою є розміщена у липні 1908 року замітка про торгівлю «живим товаром» у Туркестанському краї. Цим «промислом» займаються пухурці, які щороку постачають по декілька сотень жінок, дівчат та хлопчиків та персидські й туркестанські ринки. Придбаних у Персії жінок за високу ціну продають у дружини заможним туркменам, які за кожну жінку ладні платити декілька тисяч карбованців; натомість заможні перси не шкодують грошей на придбання туркестанських сартянок й сартянят. Отже, пухур- ці постійно у стосунках із туркестанськими й перськими розбійниками, які спеціально займаються викраденням дівчат. Інколи жінок продають чоловіки та батьки, які мають матеріальні труднощі. Вартість жінки коливається в межах 1 000-5 000 крб. Оглядач газети відзначає, що подібна торгівля є давньою традицією пухурців й що раніше вона відкрито здійснювалася на спеціальних ринках, як у Африці. Також пухурці торгували хлопчиками, причому найбільшим попитом користувалися російські: їх крали як на місці, так і в центральних губерніях спеціальні дітокради (Живой товар, 1908, с. 5).

Схожа ситуація була й з татарськими дівчатами, яких купували тор- говці-перси. Чоловіки приїжджали із подарунками та шовковими тканинами, демонстрували листи, в яких раніше куплені ними дівчата описували райське життя «на новій батьківщині», мовляв, за кордоном неграмотні татарські дівчата швидко навчилися писати. Тим не менш, через матеріальну скруту татари змушені були продавати своїх дочок. Вартість однієї дівчини становила 30-50 крб., хоча раніше була 100 крб. (Дешевый «товар», с. 6).

Окрім євреїв та пухурців, торгівлею жінками займалися також казанські татари, які діяли, зокрема, в Астрахані. Через це місто направлялися великі партії жінок в Баку, губернії Кавказького краю, гареми Туреччини і Персії. Цікаво, що агентами й субагентами були жінки різних національностей, які не мали певного роду діяльності, осілості, яким не було що втрачати й яких дуже важко знайти («Живой товар» в Астрахани, с. 3). На нашу думку, дана замітка в шовіністичному «Киевлянине» все ж дає змогу зробити такий висновок: торгівля жінками - інтернаціональний вид діяльності, в якому не можна обвинувачувати лише євреїв чи татар, французів чи американців, хоча й не можна применшувати ролі формування кланів і шайок, які об'єднувалися за національною ознакою та здійснювали торгівлю жінками.

Оглядачі газет пропонували такі заходи боротьби із торгівлею жінками: освіта незаможних жінок, відкриття будинків працелюбства, організація здорових і корисних розваг, адже головною причиною залучення дівчат до торгівлі були «бідність та невігластво» (Торговля «живым товаром», 1902, с. 4).

Висновки.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. торгівля жінками набула глобального характеру й перетворилася на нагальну проблему, розв'язати яку можна було лише шляхом об'єднання зусиль урядів усіх країн. Між тим, газетні публікації свідчать про небажання еліт займатися цим, й причина полягала не лише в наявності воєнно-політичних конфліктів, але й у корупційній складовій цієї торгівлі, покровителями якої часто були представники влади та поліції на місцях.

У кореспондентів газет, що видавалися в Наддніпрянській Україні, загалом спостерігаємо негативне ставлення до торгівлі жінками та проституції. Між тим, шовіністичний «Киевлянин» надто акцентує увагу на єврейському чинникові й на тому, що найчастіше агентами з пошуку та продажу жінок були євреї; надає достатньо багато прикладів урядових спроб розв'язання даної проблеми та наводить цитати з документів, прийнятих на міждержавному рівні. Не можемо виключити й піар-технологій, до яких вдавалися журналісти, описуючи в детективному жанрі історії жертв торгівлі «живим товаром» та їхній шлях повернення додому; безумовно, подібні публікації впливали на зростання накладу й проданих примірників газети. Таким чином, можемо констатувати, що проблемі торгівлі жінками було приділено достатньо багато місця в тогочасній пресі Російської імперії, однак цілі появи подібних заміток на шпальтах газет були різними: привернути увагу до нагальної проблеми сьогодення; виробити шляхи боротьби із нею; збільшити читацьку аудиторію.

Список використаних джерел і літератури

Арест поставщиков живого товара. (1903). Киевлянин, 231 (22 августа), 3.

Арест торговца живым товаром. (1901). Киевлянин, 149 (1 июня), 2.

Арест торговца живым товаром. (1908). Киевлянин, 306 (4 ноября), 3.

Борьба против торговли женщинами. (1902). Киевлянин, 295 (25 октября), 2.

Борьба с торговлей живым товаром. (1911). Киевлянин, 162 (14 июня), 5.

Габрелян, А. (2020). Аналіз сучасного стану ринку інтимних послуг в світі та в Україні. Traektoria Nauki = Path of Science, Vol. 6. No 10, 2001-2013.

Гнусная торговля. (1898). Киевлянин, 49 (18 февраля), 3.

Греченко, В., Холод, Ю. (2021). Боротьба з проституцією в Російській імперії в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Світ Кліо, 4 (3-4), 7-19.

Дешевый «товар». (1911). Киевлянин, 55 (24 февраля), 6.

«Желтая книга» о торговле женщинами. (1902). Киевлянин, 285 (15 октября), 2.

Живой товар. (1899). Киевлянин, 192 (14 июля), 2.