Масштаб імплементації категорії "стандарти доказування" в адміністративне процесуальне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Масштаб імплементації категорії «стандарти доказування» в адміністративне процесуальне право

Стоян Анна Василівна, аспірантка кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету «Одеська юридична академія»

Статтю присвячено дослідженню способу та масштабу імплементації стандартів доказування в адміністративне процесуальне право України. Установлено, що Україна продовжує відстоювати євроінтеграційні прагнення навіть під час війни шляхом ухвалення норматив- но-правових актів, що містять юридичні інструменти (стандарти доказування), направлені на дотримання основоположних прав і свобод людини в частині утвердження справедли- вого правосуддя. З'ясовано, що підписання Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов'язаних з активами окремих осіб» від 12 травня 2022 року направлено на процесуальне врегулювання наявних приписів позитивного права, а саме положень, що містяться в Законі України «Про санкції». Проаналізована ст. 2831 «Особливості провадження у справах про застосування санкцій» Кодексу адміністративного правосуддя України (далі - КАСУ), що є новелою та закріпила категорію «стандартів доказування» в адміністративному процесуальному законодавстві. З'ясовано, що «баланс вірогідностей» як рівень упевненості, якого повинен досягти суддя під час оцінки доказів, наразі вимагається лише в санкційній категорії адміністративних справ. Ідентичний підхід застосування «балансу вірогідностей» представлений також у Цивільному процесуальному кодексі України. За допомогою теорії аналізу потенційних наслідків уста- новлено, що вибір законодавцем найнижчого стандарту доказування «баланс вірогіднос- тей» для санкційних справ є виправданим та демонструє фактично однакове ставлення до цінностей у вигляді «територіальної цілісності» та «індивідуальної власності» навіть під час дії режиму воєнного стану. Передбачається тенденція детальнішого закріплення категорії

«стандарту доказування» у КАСУ відразу після перемоги України.

Ключові слова: оцінка доказів, «баланс вірогідностей», євроінтеграція, санкції, воєнний стан.

Stoian Anna. Implementation's scale of the category “standards of proof” in administrative procedural law

The article is devoted to the study of the method and scope of the implementation of the standards of proof in the administrative procedural law of Ukraine. It has been established that Ukraine continues to defend European integration aspirations even during the war by adopting normative legal acts containing legal instruments (standards of proof) aimed at observing fundamental human rights and freedoms in terms of establishing fair justice. It was found out that the signing of the Law of Ukraine “On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine Regarding Increasing the Effectiveness of Sanctions Related to the Assets of Individuals” dated May 12, 2022 is aimed at the procedural regulation of the existing prescriptions of positive law, namely the provisions contained in the Law of Ukraine “On Sanctions”. The analyzed article 2831 “Peculiarities of Proceedings in Cases on the Application of Sanctions” of the Code of Administrative Justice of Ukraine (hereinafter - KASU), which is an amendment and established the category of “standards of proof” in administrative procedural legislation. It was found that the “balance of probabilities” as a level of certainty that a judge must reach when evaluating evidence is currently required only in the sanction category of administrative cases. The identical approach of applying the “balance of probabilities” is also presented in the Civil Procedure Code of Ukraine. Using the theory of analysis of potential consequences, it was established that the legislator's choice of the lowest standard of proof “balance of probabilities” for sanctions cases is justified and demonstrates in fact the same attitude to values in the form of “territorial integrity” and “individual property” even during the martial law regime. It is expected that the category of “standard of proof” will be established in more detail in the CASU immediately after the victory of Ukraine.

Key words: evaluation of evidence, “balance of probabilities”, European integration, sanctions, martial law.

Уведення режиму воєнного стану в Україні хоч і помітно сповільнило загальні темпи законотворчості, проте не стало на заваді ухваленню окремих законопроєк- тів, що відповідають викликам сучасності, зокрема в частині євроінтеграційних прагнень нашої держави. Європейський вектор розвитку законодавства став лей- тмотивом численних прогресивних право- вих змін та нововведень, які стосуються також удосконалення механізмів захисту прав людини та утвердження справедли- вого правосуддя. Так, свого часу ратифі- кація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвен- ція) [1] та пізніше - Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами [2] заклали підґрунтя для якісного розвитку вищезазначених цінностей. Хоча обсяг та цілі застосування кожного з ратифікова- них документів є різним, що розтлумачено в інформаційному листі Вищого адміні- стративного суду України від 18 листо- пада 2014 року № 1601/11/10/14-14 із вказівкою про те, що Практика Європей- ського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права для національних судів, а правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду справед- ливості (Суду ЄС), можуть ураховуватися адміністративними судами як аргумента- ція, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Європейського Союзу, однак не як правова основа (джерело права) врегулювання відносин, стосовно яких виник спір [3]. Водночас, попри вищезазначені відмінності ратифікованих угод, можна виокремити їх спільну кінцеву мету - утвердження та гармонійний роз- виток європейських цінностей в Україні. Надання ж Україні статусу члена на вступ до Європейського Союзу від 23 червня 2022 року [4] вкотре юридично закріпило на міжнародному рівні євроінтеграційний вибір Українського народу, що непо- хитно відстоюється навіть в умовах війни. Отже, зважаючи на той факт, що Україна визнала для себе обов'язковою Практику ЄСПЛ [5], а Європейський суд хоча й не є власним членом ЄСПЛ, проте поважає, визнає та використовує керівні принципи Конвенції в аргументації своїх рішень задля захисту основоположних прав та свобод людини [6], то цілком виправда- ною видається імплементація правових інструментів, притаманних ЄСПЛ, в укра- їнське законодавство як запорука гармо- нізації із законодавством ЄС.

Саме тому мета статті - установити масштаб та спосіб імплементації категорії «стандартів доказування» в адміністра- тивне процесуальне право як правового інструменту, що сприяє утвердженню європейських цінностей в Україні.

Президент України В. Зеленський 12 травня 2022 року підписав Закон Укра- їни «Про внесення змін до деяких зако- нодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов'язаних з акти- вами окремих осіб», що набув чинності 24.05.2022 року [7]. Цей нормативно-пра- вовий акт (далі - НПА) уніс зміни до ст. 20 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ), визначивши під- судність Вищому Антикорупційному суду (далі - ВАСУ) справ про застосування санк- цій, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції». Також ст. 22 КАСУ було доповнено ч. 5, яка вповноважила ВАСУ вирішувати адміністративні справи щодо застосування санкцій як суд пер- шої інстанції. Було встановлено правила перегляду судових рішень Вищого Анти- корупційного суду Апеляційною пала- тою ВАСУ як судом апеляційної інстанції. Окрім іншого, вищезгаданий НПА допо- внив другий розділ Кодексу адміністра- тивного судочинства України статтею 2831

«Особливості провадження у справах про застосування санкцій», установивши пра- вила розгляду окремої категорії терміно- вих адміністративних справ.

Перш ніж перейти до аналізу вище- зазначеної статті, варто більш детально розглянути Закон України «Про санк- ції» (далі - Закон, НПА) в редакції від 24.05.2022 року. Історично цей пра- вовий акт підписано колишнім Президен- том України П. Порошенком 14 серпня 2014 року в умовах незаконної анексії АР Крим та початку Антитерористичної опера- ції на сході України. Санкції, що відповідно до ст. 1 Закону вміщують спеціальні еко- номічні та інші обмежувальні заходи, стали необхідним інструментом для реагування на наявні та потенційні загрози національ- ним інтересам та національній безпеці України. Відповідно до ст. 3 Закону однією з підстав застосування санкцій є «дії іно- земної держави, іноземних юридичних чи фізичних осіб, які створили реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суве- ренітету і територіальній цілісності Укра- їни» [8]. Наразі ж уведення режиму воєн- ного стану в Україні у зв'язку зі збройною агресією РФ створило нагальну потребу більш детального регулювання процесу- альної реалізації наявних приписів пози- тивного права, що, власне, і привело до ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов'язаних з активами окремих осіб».

Отже, розуміючи конкретні політичні передумови стає очевидним бажання законодавця вдосконалити процесуаль- ний аспект санкційного законодавства, що знайшло вияв у ст. 283-1 КАСУ «Особли- вості провадження у справах про засто- сування санкцій» [9]. Ця стаття визначає порядок подання і зміст позовної заяви щодо санкцій, порядок та строки розгляду судом відповідної категорії справ. Проте важливою новелою в контексті дослі- джуваної проблематики є ч. 6 ст. 283-1, яка містить таке правило: «суд ухвалює рішення на користь тієї сторони, сукуп- ність доказів якої є більш переконливою порівняно із сукупністю доказів іншої сто- рони». Формулювання «більш переконли- вою» є аналогом стандарту доказування

«баланс вірогідностей», що зародився у країнах англо-американської системи права, а до українського правового поля проник разом із визнанням обов'язковою до врахування Практики Європейського Суду з прав людини, що, власне, і послу- говується ними у своїй діяльності [10].

Використовуючи «баланс вірогідностей» суд порівнює «якісну та кількісну» [11] сукупність доказів, представлених кож- ною стороною на предмет виявлення більш переконливої версії подій, що і є переду- мовою ухвалення законного, обґрунтова- ного та справедливого рішення. Формулю- вання «більш переконливо» є індикатором мінімальних доказових зусиль зі сто- рони держави або іншої сторони, аби довести наявність (відсутність) підстав для ухвалення відповідного рішення. Спираючись на вищезазначене, важ- ливо проаналізувати вибір законодавцем саме найнижчого стандарту доказування

«баланс вірогідностей» щодо санкційної категорії справ. Убачається щонайменше 2 причини такого вибору: одна - полі- тична, інша - правова. Так, у першому випадку вибір такого низького стандарту доказування пов'язується з уведенням на території України режиму воєнного стану, під час якого рішення щодо накладення санкцій шляхом стягнення майна або кон- фіскації активів на користь держави може наповнити державний бюджет та посла- бити ворога, а тому не повинно вимагати більше, аніж мінімально необхідних дока- зових зусиль. З точки зору правової док- трини вибір найнижчого стандарту дока- зування можливо пояснити за допомогою використання «теорії аналізу потенційних наслідків» [12], що буде більш детально розглянуто далі в статті.

Загалом, законодавче закріплення стандарту доказування є новелою для адміністративного процесуального права, хоча вже відносно тривалий час функціо- нує в кримінальній (ч. 2 ст. 17 Криміналь- ний процесуальний кодекс України (далі - КПК) - «поза розумним сумнівом» [13]), цивільній (ч. 4 ст. 89 Цивільний проце- суальний кодекс України (далі - ЦПКУ) -

«більш переконливо» [14]) та господар- ській (ст. 79 Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПКУ) - «Вірогід- ність доказів» [15]) процесуальних галу- зях. Такий стан речей дозволяє дійти низки висновків та узагальнень. По-перше, підстава стверджувати, що Кодекс адміні- стративного судочинства України є єдиним процесуальним нормативно-правовим актом, який не містить найменшої згадки щодо стандартів доказування, наразі зни- кла. По-друге, місце закріплення стан- дарту доказування відрізняється від інших процесуальних кодексів України. Напри- клад, КПКУ закріпив стандарт «поза розумним сумнівом» у Главі 2 «Засади кримінального провадження», що є час- тиною Розділу 1 «Загальні положення». Своєю чергою, ЦПКУ та ГПКУ закріпили стандарт доказування «баланс вірогіднос- тей» у Главі 5 «Докази та доказування», що є складником Розділу 1 «Загальні положення» із єдиною різницею: у пер- шому випадку чинна ст. 89 ЦПКУ «Оцінка доказів» була доповнена ч. 4, що ввела категорію «стандарту доказування», а у другому - ст. 79 ГПКУ є новоствореною статтею під назвою «Вірогідність доказів» із зазначенням, що суд «вирішує питання про вірогідність доказів відповідно до свого внутрішнього переконання». У Кодексі адміністративного судочинства України (далі - КАСУ, Кодекс) категорія стандарту доказування віднайшла своє закріплення в ст. 2 параграфі 2 «Розгляд окремих кате- горій термінових адміністративних справ» Глави 11 «Особливості позовного прова- дженнявокремихкатегоріяхадміністративних справ» Розділу 2 «Позовне провадження». Водночас відмінним порівняно з КПКУ та ГПКУ є масштаб поширення дії стан- дарту доказування «баланс вірогіднос- тей» у КАСУ, адже «баланс вірогідностей» зафіксований за однією з численних кате- горій адміністративних справ, а саме щодо так званих санкційних правовідносин. До речі, ідентичний підхід виключного кате- горіального закріплення стандарту дока- зування використано в ч. 4. ст. 89 ЦПКУ, де «баланс вірогідностей» нормативно визначено лише для справ щодо визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Тому можливо констатувати уніфікацію підходів до закріплення стандарту доказування у вищезазначених кодексах. Однак у випадку ЦПКУ постає питання про причини закріплення найнижчого стандарту доказування лише за однією категорією справ, адже в цивільних процесуальних правовідносинах фігуру- вання «балансу вірогідностей» є аксіома- тичним, що не оспорюється ані вітчизняними, ані зарубіжними вченими [16; 12]. Стосовно КАСУ, то вищенаведена позиція законодавця найвірогідніше демонструє небажання поширити за замовчуванням стандарт доказування «баланс вірогіднос- тей» на всі правовідносини. Так, у попе- редніх публікаціях було відстояно позиція щодо необхідності закріплення тристу- пеневої градації стандартів доказування («баланс вірогідностей», «ясні та пере- конливі докази», «поза розумними сум- нівом») як єдиної можливості відобразити весь спектр взаємовідносин, що унормо- вуються у перелік категорій адміністра- тивних справ [17].

Зважаючи на вищезазначене, подальше волевиявлення законодавця може відбу- ватися щонайменше трьома способами:

загальна частина Кодексу буде допо- внена статтею, що врегульовує питання поняття та видів стандартів доказування, які можуть використовуватися суддею під час оцінки доказів за власним переконан- ням; 2) за кожною категорією справ буде закріплено власний нормативний стан- дарт доказування; 3) поєднання першого та другого варіантів: одночасне створення загальної статті із ситуативним норматив- ним регулюванням винятків із загального правила на рівні окремих статей (напри- клад, установлення стандарту «ясні та переконливі докази» як типового стан- дарту з одночасним закріпленням підви- щеного або пониженого стандарту дока- зування («баланс вірогідностей», «поза розумним сумнівом») в окремих категоріях справ, де існує потенційна загроза обме- ження права на свободу пересування або при наявності обставин, що здатні поро- дити нетипово важкі наслідки для сторони. Водночас, не втрачатиме актуальності питання доведеності обґрунтованості під- став вибору конкретного стандарту дока- зування для кожної категорії справ. У тео- рії обов'язок вибору належного стандарту доказування може покладатися на 3-х різних суб'єктів: законодавця, узагаль- нювальну практику судів або окремого суддю. Так, якщо стандарт доказування заздалегідь установлений (законодавцем або практикою судів), то він має назву «нормативний», а якщо його вибір кож- ного разу залишається на розсуд судді -«позитивний» [18]. Наразі, як зазначалося вище, в Україні можна констатувати процес переходу від домінування пози- тивного стандарту доказування (на роз- суд кожного окремого судді) до норматив- ного закріплення стандарту доказування (заздалегідь визначений законодавцем). Саме на суб'єкта, який визначає належ- ний стандарт доказування, покладається ризик допущення судових помилок пер- шого чи другого типів. Безумовно, як нор- мативний, так і позитивний спосіб закрі- плення стандарту доказування, має свої переваги та недоліки. Іноді суддя не зда- тен діяти об'єктивно через різноманітні причини (когнітивні помилки, корупційні чинники), а законодавець чи узагальнена практика судів не має такого недоліку. Водночас саме суддя найбільш точно зда- тен у кожній справі врахувати всі індиві- дуальні обставини, вибравши найдоречні- ший стандарт доказування, а законодавцю неможливо проявити ідентичну гнучкість. Зважаючи на те, що в Кодексі адміні- стративного судочинства України закрі- плено нормативний стандарт доказування «баланс вірогідностей», пропонується про- аналізувати виваженість такого рішення. Загалом, як зазначалося вище, одним із критеріїв підбору оптимального стандарту доказування є «теорія аналізу потенцій- них наслідків» [12] для кожної зі сторін. Безумовно, за такого підходу важко вра- хувати усі індивідуальні обставини, що виникають під час розгляду конкретного юридичного кейсу, проте так чи інакше це один із найдоступніших варіантів підбору нормативного стандарту доказування як умови справедливої оцінки доказів суд- дею. Так, апробуючи цю теорію прина- гідно санкційних справ, які належать до категорії термінових адміністративних проваджень (адже будь-яке зволікання здатне негативно позначитися на мож- ливості своєчасно ухвалити, а тим паче звернути до виконання судове рішення) видається можливим осмислити вибір законодавця щодо найнижчого стандарту доказування. У санкційній категорії адмі- ністративних справ відповідачем є іно- земна держава, юридична або фізична особа (як резиденти, так і нерезиденти), інші суб'єкти, майно (активи) яких може бути конфісковане (стягнене) на користь держави, наприклад, у зв'язку з посяганням на національні інтереси України. Роз- глянемо з позицій аналізу охоронюваних цінностей таку ситуацію. У разі накла- дання необґрунтованих санкцій фізична або юридична особа (як резидент, так і не резидент) може залишитися без зна- чного масиву засобів для існування або втратити змогу продовжувати свою діяль- ність - конституційно-правова цінність на право власності може бути незаконно порушена. Водночас, навпаки, якщо рішення судді не накладати санкції буде помилковим, то це становитиме загрозу національній безпеці та територіальній цілісності країни, а також Україна втра- тить додаткове джерело фінансових над- ходжень до державного бюджету, що зни- зить рівень обороноздатності країни та не допоможе мінімізувати збитки, завдані країною-агресором. Так, у рамках поточ- ної статті на ваги правосуддя поклада- ються з однієї сторони цінності у вигляді «національної безпеки» та «територіаль- ної цілісності держави», а з іншої - «інди- відуальне право власності». За загальним правилом вибору стандарту доказування залежить від того, чи конкретне суспіль- ство оцінює цінності як тотожні чи відмінні за шкалою важливості. Для порівняння: у кримінальному процесі завжди вима- гається довести винуватість особи «поза розумним сумнівом», оскільки потенційна можливість незаконного позбавлення волі особи і пов'язані із цим наслідки став- ляться суспільством на вищий щабель, аніж перемога в судовому процесі сто- рони обвинувачення. Інакше кажучи, діє правило «краще 10 винних, що уникли покарання, аніж одна безневинна особа, яку покарають». Якщо ж соціум однаково оцінює цінності, то законодавчо закріплю- ється стандарт доказування «баланс віро- гідностей». Яскравим прикладом практич- ного вияву такого стандарту є цивільні спори, коли для суспільства не превалює право власності однієї сторони над іншою. Однак чому ж законодавець обрав най- нижчий стандарт доказування для санк- ційної категорії справ, де здавалося б все таки відчутна різниця цінностей, адже навіть пооб'єктна структура Криміналь- ного кодексу України демонструє доміну- вання інтересів держави над приватною власністю. Як видається, таким чином зафіксована важливість кожної із ціннос- тей навіть в умовах дії режиму воєнного стану [19]. Інакше кажучи, попри пріо- ритетність питання державної безпеки та територіальної цілісності, нехтування пра- вом приватної власності не відбувається. Тому доказові зусилля необхідні для вико- нання тягаря доказування щодо накла- дення санкцій перебувають на рівні 50%

+ 1. Водночас іноземна держава, фізична, юридична особа (як резидент, так і нере- зидент) або інший суб'єкт, який уважає, що накладення санкцій має неправомірний характер так само повинен надати «більш переконливі» докази на обґрунтування своєї позиції. У результаті ж суддя ухвалить рішення через порівняння представлених фактичних даних сторін на предмет вияв- лення більш переконливої версії подій. Отже, військова агресія рф не стала каталізатором євроінтеграційних проце- сів в Україні, а лише змінила основний вектор руху правової думки, закріпивши на першому місці необхідність захисту національних інтересів та територіальної цілісності країни. Факт визнання європей- ських правових цінностей є базисом для взаємодії різних міжнародних інституцій, зокрема таких, як ЄСПЛ та ЄС, а Україна недвозначно демонструє готовність гармо- нізувати своє законодавство із загально- людськими стандартами, відстоюючи своє право навіть під час війни. Про це свід- чить ухвалення Закону України «Про вне- сення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов'язаних з активами окремих осіб» від 24.05.2022 року, що спрямова- ний на більш детальне врегулювання про- цесуального аспекту накладення санкцій на чітко визначених іноземних суб'єктів із метою протистояння військовій агресії росії. Безпосередньо ч. 6 ст. 283-1 КАСУ офіційно закріпила нормативний стан- дарт доказування «баланс вірогідностей» принагідно розгляду санкційної категорії справ, що є новелою для адміністратив- ного процесуального права. Місце фіксації стандарту доказування в структурі КАСУ є нетиповим порівняно з іншими проце- суальними кодексами. Водночас масш- таб застосування «балансу вірогіднос- тей» щодо конкретно визначеної категорії справ є ідентичним у КАСУ та ЦПКУ.

Власне, сам факт фіксації окремих видів стандартів доказування за конкретно визначеною категорією адміністративних справ знаменує процес переходу від домі- нування позитивного стандарту доказу- вання (на розсуд кожного окремого судді) до нормативного (заздалегідь визначеного законодавцем). «Баланс вірогідностей», будучи індикатором найнижчих доказо- вих зусиль сторін, демонструє фактичне тотожне ставлення законодавця до таких цінностей, як «національні інтереси», «територіальна цілісність», з одного боку, та «право індивідуальної власності» - з іншого, попри воєнно-політичну ситуацію в Україні. Видається, що більш детальне врегулювання категорії «стандартів дока- зування» у КАСУ є не на часі, проте ціл- ком очевидно, що після перемоги України законодавець комплексно закріпить її на рівні адміністративного процесуального законодавства як важливий інструмент для захисту прав і свобод людини в час- тині утвердження справедливого право- суддя, що продовжить шлях гармонізації із законодавством Європейського Союзу.

Література

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Міжнародний документ від 04.11.1950. База даних: Законодавство України ВРУ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_004#Text (дата звернення: 10.07.2022).

Ван Елсувеге. Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом як іннова- ційний правовий інструмент. Право України. 2015. № 8. С. 8-16. URL: https://rd.ua/storage/ lessons/327/715П.%20Ван%20Елсувеге.%20Стаття%20Угода%20про%20асоціацію%20 між%20Україною%20та%20ЄС%20як%20інноваційний%20правовий. pdf (дата звернення:12.07.2022).

Інформаційний лист Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2014 р.

№ 1601/11/10/14-14. Шостий апеляційний адміністративний суд. URL: https://6aas.gov.ua/ ua/law-library/info-sheets/45-2014/168-informatsijnij-list-vid-18-11-2014-1601-11-10-14-14. html (дата звернення: 17.07.2022).

Україна отримала статус кандидата на членство в ЄС. Урядовий портал. 23.06 2022 р. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/ukrayina-otrimala-status-kandidata-na-chlenstvo-v-yes (дата звернення 18.07.2022).

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-ІV. Відомості Верховної Ради України. 2006. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15. (дата звернення: 20.07.2022)

Монаєнко А., Смирнова К. Застосування практики ЄСПЛ та суду ЄС на прикладі адмі- ністративного судочинства. Всеукраїнське професійне юридичне видання Юридична Газета online. 2020. 28 квітня. №8 (714). URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/inshe/ zastosuvannya-praktiki-espl-ta-sudu-es-na-prikladi-administrativnogo-sudochinstva.html (дата звернення: 22.07.2022)

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефектив- ності санкцій, пов'язаних з активами окремих осіб : Закон України від 12.05.2022 № 2257-

IX. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2257-20#Text (дата звернення: 22.07.2022)

Про санкції : Закон України від 14.08.2014 № 1644-VII. Верховна Рада України URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/1644-18. ( дата звернення: 24.07.2022)

Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 06. 07. 2005 р. Відо- мості Верховної Ради України (ВВР).2005. № 35-36, № 37, ст. 446. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/main/2747-15. ( дата звернення: 27.07.2022)

Пільков К. М. Стандарт доказування як складова забезпечення права на справед- ливий суд. 2019. Юрліга. Верховний Суд. URL: https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres- centr/zmi/816559/. ( дата звернення: 02.08.2022)

Слюсарчук Х. Р. Стандарти доказування у кримінальному провадженні : автореф. дис. … канд. юр. наук : 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експер- тиза; оперативно-розшукова діяльність». Львів. 2017. 25 с. (дата звернення: 05.08.2022)

Redmayne M. Standards of Proof in Civil Litigation. The Modern Law Review. 1999. Vol. 62(2),

P. 167-195. URL: http://www.jstor.org/stable/1097022. (дата звернення: 10.08.2022)

Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. No 4651-VI. Офі- ційний вісник України. 2012. No 37 (25 травня 2012 р.). Ст. 1370.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. No 435-IV. Офіційний вісник України. 2003. № 11 (28 березня 2003 р.). Ст. 461. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618- 15#Text. ( дата звернення: 02.08.2022)

Господарський процесуальний кодекс України : Закон України від 06.11.1991 № 1798- XII 06.11.1991. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/1798-12. (дата звернення: 15.08.2022)

Рябченко Ю. Ю. Стандарт доказування в цивільному процесуальному праві: поста- новка проблеми. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 136-139. URL: http://lsej.org.ua/2_2020/37.pdf. (дата звернення: 13.08.2022)

Стоян А. В. Триступенева градація стандартів доказування в адміністративному про- цесі, 2021. Форум Права, 66(1), 25-36. URL: http://doi.org/10.5281/zenodo.4486520 (дата звернення: 03.09.2021)

Карапетов А.Г, Косарев А. С «Стандарты доказывания: аналитическое и эмпирическое исследование».Приложение к Ежемесячному журналу №6 (63) май 2019. С. 88 URL: https:// m-logos.ru/img/Article-about-standards.pdf. (дата звернення: 04.08. 2022)

Про правовий режим воєнного стану : Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text (дата звернення: 19.07. 2022)

Размещено на Allbest.Ru/