Європейський парламентаризм: становлення та тенденції розвитку

Размещено на http://allbest.ru

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Жадан О.В.

витоки європейський парламентаризм законодавча влада виборче право

EUROPEAN PARLIAMENTARY: FORMATION AND DEVELOPMENT TRENDS

OleksandrZhadan

Doctor of Science in Public Administration, Professor of department of Economics and Management, V.N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine

The purpose of this article is a comprehensive analysis of the European experience of the formation and development of parliamentary, highlighting the ways of its use to improve the mechanisms of implementing legislative power in Ukraine. The relevance of this article is due to the special responsibility of European parliamentary for the processes of the formation of democracy both on the continent and around the world. Having provided the people with a model of democratic development, he is in the process of improving democratic foundations and institutions, in particular, regarding the legalization of election standards. How this mechanism is used depends on the solution of such complex modern problems as inter-ethnic, inter-confessional and inter-national intolerance. The historical prerequisites for the formation of the origins of European parliamentary have been studied. The historical aspects of the formation of the legislative branch of power in Europe are determined, including the increase in the powers of the parliament and the government it appoints, at the expense of the powers of the monarch, and the expansion of the right to vote. It was determined that European parliamentary developed in waves: there were periods of strengthening of royal power, changes in the electoral system, etc. The chronological periods of the development of European parliamentary are highlighted. The first stage covers the processes of emergence and formation of legislative bodies and refers to the Middle Ages. At the second stage, there was a gradual decrease in the influence of representative authorities in the general system of state administration. The third stage, which continues to this day, finally determined the place of parliamentary structures in the system of separation of powers, while two trends are observed: on the one hand, some reduction of the real power of parliaments, and on the other, the emergence of new encouraging trends in the development of representative power. The results of the research presented in the article can be useful in conducting scientific and theoretical investigations in the field of public administration and in the educational process of training future civil servants and personnel of local self-government bodies.

Key words: European parliamentary; body of representative power; parliamentary procedures; election process; parliamentary party.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Європейський парламентаризм, представлений сьогодні країнами Європейського Союзу, несе особливу відповідальність за долю світу. Надавши народам модель демократичного розвитку, він знаходиться у простійному процесі вдосконалення демократичних засад та інститутів, зокрема, щодо правого оформлення виборчих стандартів. Віддаючи данину історії розвитку демократії, необхідно пам'ятати, що вона є механізмом реалізації моральних ідеалів людства. Від того, як використовується цей механізм, залежить вирішення таких складних сучасних проблем, як міжетнічна, міжконфесійна та міжнаціональна нетерпимість. Тому тонка межа взаємодії демократичних принципів та моральних підвалин може стати важливим предметом розгляду даної статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор. Проблеми розвитку законодавчої влади у світі та європейських країнах зокрема знайшли відображення у працях вітчизняних і зарубіжних вчених Г Алмонда, А. Богданді, Клауса Вон Бейме, А. Гальчинського, Ю. Древаля, Х. Карпен, О. Копиленко, П. Крічхофа, О. Литвиненко, А. Мережко, В. Селіванова, О. Скрипнюк, Й. Хабенрмаса та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Незважаючи на досить тривалий період дослідження феномену парламентаризму в розвинених країнах і вже достатню ґрунтовні напрацювання щодо визначення сутності, видів, інструментів і механізмів його функціонування, питання розвитку парламентських структур в сучасних реаліях суспільних трансформацій вивчені все ще недостатньо.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Мета статті полягає у всебічному дослідженні європейського досвіду становлення та розвитку парламентаризму з виокремленням шляхів його використання для вдосконалення механізмів реалізації законодавчої влади в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Витоки європейського парламентаризму слід шукати у давньогрецьких державницьких традиціях та римському сенаті. Велике переселення народів надійно і надовго стерло пам'ять про давні цивілізації. Антична історія повернулася в науковий та суспільний ужиток лише за часів Відродження, і стала ідеологічним підґрунтям для дослідників державотворення, які розвивали ідеї народовладдя та обмеження абсолютної влади монархів.

Європейський парламентаризм це, насамперед, спадкоємець рад племен, які захопили і розділили Римську імперію. Не дивно, що перший парламент виник в Ісландії, де римлян взагалі не було, а наступні у Британії та Іспанії, тобто на далеких околицях колишньої імперії.

Тривала історія європейського парламентаризму має два головні аспекти. Це збільшення повноважень парламенту і уряду, який він призначає, за рахунок повноважень монарха і розширення виборчого права спершу за рахунок зменшення цензу та скасування кастового підходу, а починаючи з кінця 19-го століття за рахунок ліквідації статевих обмежень. Насамперед, жінки отримали виборче право у Новій Зеландії у 1893 році, найпізніше у Саудівській Аравії у 2011 році.

Розвиток європейського парламентаризму не завжди йшов виключно за наростаючою траєкторією. Були періоди посилення королівської влади, коли повноваження парламентів урізалися, а майновий або становий ценз посилювалися так, наприклад, в Англії в 1407 році було скасовано право голосувати для всіх власників вільних земель: вперше були складені списки дворян, які мають право голосувати.

Були й протилежні прецеденти: наприклад, у Франції під час Жакерії в середині XIV століття Генеральні штати претендували на серйозну участь в управлінні країною. Але і їх не минув занепад: з 1484 по 1560 рр. і з 1614 по 1789 рр. Генеральні штати не скликалися зовсім. Скликання 1789 стало останнім король був повалений і влада перейшла до Національних, а потім Установчих зборів.

Хронологічно історію європейського парламентаризму можна поділити на три достатньо нерівномірні частини. Перший етап, що відноситься до середньовіччя виникнення та початкова інституалізація представницьких органів влади. Феодали та забезпечені городяни шукали способи впливу на королів, і тією чи іншою мірою домагалися цього права. Це X-XV століття.

Другий етап, характеризується посиленням верховної влади та централізацією держав зменшення ролі представницьких органів влади у загальній державній машині. Це відбувалося за підсумками Відродження та настання Нового часу у XVI-XVIII століттях.

Найбільш яскраво «депарламентизація» виявила себе у Франції, де, як зазначено вище, Генеральні штати не скликалися загалом близько 200 років. В Англії в XVI-XVII століттях королі також намагалися применшити роль парламенту. В обох випадках це призвело до революцій у 1649 році в Лондоні та у 1789 році в Парижі, відповідно. Королі були страчені.

Третій етап остаточна інституалізація парламенту, як невід'ємної частини державної машини європейської держави, імплементація принципу поділу влади і формування політичних систем, що мало змінилися до теперішнього часу. Цей період розтягнувся з кінця XVIII до середини XX століття. Були поступово скасовані більшість раніше численних виборчих цензів, крім вікового, запроваджено всезагальне таємне голосування, висування кандидатів також значно спростилося.

В сучасних умовах життєздатність парламентаризму як політичної ідеології Західної Європи проявляється, насамперед, у полярних оцінках майбутнього парламентаризму в Європі та в усьому світі. З одного боку, спостерігається зростання песимістичних настроїв, однією з головних тез яких є діагноз про ерозію влади парламенту. Так, Президент Конституційного Суду Німеччини Х.-І. Папір констатує «процес занепаду конституційного права та публічно-правової політики» як результат «зниження впливу парламенту» [1].

Є і діаметрально протилежні погляди науковців і політиків, за якими парламентаризм у Європі демонструє зовсім не історію занепаду, а, навпаки, історію розвитку. Насамперед, західноєвропейські парламенти XX ст. змогли знайти власну нішу. Хоч як не парадоксально, хрестоматійна функція парламенту (законодавство і законодавчий процес) відіграє у цій «ніші» досить скромну роль. Йдеться як мінімум про три аспекти сучасного парламентаризму в Європі, а саме: 1) про створення та адекватне функціонування механізмів контролю над центрами політичного та соціального панування; 2) про оперативну парламентську реакцію на великі та малі політичні програми виконавчої влади; 3) про особливу синергію, що виникає в результаті взаємодії парламенту як інституту та ЗМІ щодо підтримки режиму публічності, гласності та прозорості будь-якої активності публічної влади.

Прихильники тези про занепад сучасного парламентаризму багато в чому лише повторюють відомі тези великих критиків лібералізму, наприклад Карла Шмітта. Зокрема, вони змішують два логічно самостійні поняття парламенту, а саме: парламент як інститут конституційного права та парламент як політичний інститут. У контексті зазначеного вони вважають, оскільки сучасний парламент на Заході вже не претендує на провідну роль у політичному процесі, як в епоху дуалістичних монархій, то парламент тим самим вичерпав свій ресурс як інститут конституційного права [2, c. 1332; 3, c. 7].

Цілком очевидно, що в умовах дуалістичної монархії парламент міг лише стримувати політику монарха, але ніяк не міг спрямовувати її. Щодо структуроутворюючої ролі парламенту як конституційно-правової установи, то, з одного боку, не можна заперечувати політичну природу парламенту передусім як форму взаємодії різних політичних партій. З іншого боку, парламент таки не є політичним клубом, а є найважливішим елементом, або установою в організаційно-правовій формі сучасної правової держави.

Як конституційно-правова установа парламент сам собі не належить і тому не може претендувати на будь-який монопольний статус на шкоду іншим конституційно-правовим установам (глава держави, уряд, судова система). Парламент як місце дії різних політичних партій, звичайно, може брати участь у цьому процесі без будь-яких гарантованих результатів. Але, коли йдеться про парламент як інститут у конституційно-правовій системі організації публічної влади, він виступає до ролі «незручного свідка», при якому органам виконавчої влади зручніше дотримуватися «правил пристойності», ніж порушувати їх [4]. Таким чином, природа парламенту швидше зосереджена на парламентських процедурах, які мають багатоаспектний характер. Це не лише законодавча процедура, а й процедура контролю, процедура бюджетування публічної влади, процедура політичної взаємодії парламентської більшості та парламентської опозиції тощо.

Категорія «компетенція», тобто «валюта, якою розраховуються між собою носії легальної влади» [5, c. 446], нерідко використовується захисниками тези про абсолютний занепад парламентаризму в тому сенсі, що вся історія XX ст. свідчить про глобальне усунення компетенції як за обсягом, і за змістом від парламенту на користь виконавчої влади. У цій песимістичній перспективі парламент все більше перетворюється на машину формального голосування з будь-якого заданого ззовні приводу. При цьому приводи надає виключно виконавча влада та виключно на власний розсуд.

З таким песимістичним прогнозом погано узгоджується те, що можна назвати Ренесансом парламентаризму у країнах Центральної та Східної Європи після краху соціалістичної системи. Після «оксамитових» революцій постсоціалістичні законодавчі органи одразу ж запрацювали в режимі класичного парламенту. Це дає підстави стверджувати, що форма парламенту як така визначає і зміст парламентської діяльності [6, c. 95-96, 100, 114, 116].

Відповідно матеріальні, змістовні чи політичні аспекти цієї діяльності завжди заздалегідь оформлені та обмежені конституційно-правовими рамками. Невипадково позапарламентські партії поділяються лише на два види: партії, що хочуть стати парламентськими, тобто, ще не пройшли до парламенту, але дуже хочуть, і партії, які вже стали антипарламентськими тому, що через їхню маргінальну чи радикальну ідеологію ніколи до парламенту не пройдуть. У будь-якому разі точкою відліку, чи масштабом класифікації діяльності політичної партії, є парламент як установа та інститут конституційного права.

Оцінки цього переможного маршу парламентаризму Центральною та Східною Європою є досить неоднозначними. Так, Юрген Хабермас вважає, що в даному випадку йдеться багато в чому лише про «наздоганяючі революції» за вже відомими класичними лекалами західноєвропейського парламентаризму [7]. Тобто вважається, що на долю парламентаризму у Європі ця «друга його хвиля» у Центральній та Східній Європі немає принципового значення.

Лунають впливові голоси, які закликають до обережної оцінки цього переможного маршу парламентаризму Центральною та Східною Європою. Так, Йорген Хабермас вважає, що в даному випадку йдеться багато в чому лише про «наздоганяючі революції» за вже відомими класичними лекалами західноєвропейського парламентаризму6. Відповідно до доль парламентаризму у Європі ця «друга його хвиля» у Центральній та Східній Європі немає принципового значення.

Можливо було б припустити, що «наздоганяючі» демократії Центральної та Східної Європи могли б обрати не парламентаризм, а президентську чи напівпрезидентську модель державної влади, проте переважна більшість нових демократій обрали парламентський режим у його вузькому значенні. Певним винятком з цієї тенденції є Польща, яка з різних причин вирішила взяти як модель свого посткомуністичного державного устрою модель П'ятої республіки Франції, тобто, напівпрезидентський режим.

Висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, дослідивши природу європейського парламентаризму, можна зробити висновок, що між західноєвропейською системою публічної влади в її загальних рисах і парламентаризмом як публічно-правовою ідеологією та практикою існує певна спорідненість. Тому прибічник антипарламентаризму так чи інакше буде і супротивником загальноєвропейських цінностей, оскільки систему цих цінностей неможливо помислити без парламенту як установи та інституту конституційного права.

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК:

1. Papier H.-J., Mellinghoff R., Morgenthaler G. & Puhl T. Steuerungsund Reformfдhigkeit des Staates. Die Erneuerung des Verfassungsstaates. Berlin, 2003. pp. 103-121.

2. Kirchhof P Demokratie ohne parlamentarische Gesetzgebung? NJW. 2001. P 1332.

3. Klein Eckart. Gesetzgebung ohne Parlament?. Vortrag gehalten vor der Juristischen Gesellschaft zu Berlin am 24. September 2003. Band 175 der Reihe Schriftenreihe der Juristischen Gesellschaft zu Berlin. Published by De Gruyter. 2004 https://doi.org/10.1515/9783110914573.

4. Kirchhof P Das Parlament als Mitte der Demokratie. In FS P Badura. 2004.

5. Bogdandy A. von. Parlamentarismus in Europa: Eine Verfalls oder Erfolgsgeschichte? Archiv des цffentlichen Rechts. 2005. Bd. 130. P 446.

6. Karpen, Ulrich (Ed), Xanthaki, Helen (Ed). Legislation in European Countries. In Legislation in Europe. A Country by Country Guide. Bloomsbury Publishing. 2020. 608 p.

7. Habermas J. Die nachholende Revolution: Kleine Politische Schriften VII (edition suhrkamp). Erschienen 1990. 223 p.

Размещено на Allbest.ru