Інституціональна стійкість публічного управління в умовах війни

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського

Кафедра публічного управління та економіки

Інституціональна стійкість публічного управління в умовах війни

Масик М.З., к. н. з держ. упр., доцент

Анотація

У статті проаналізовано сутність понять «держава», «державне управління», «публічна влада», «публічне управління», «інституційна спроможність» та ін., окреслено види публічного управління, досліджено інституціональну стійкість публічного управління України в умовах війни. Пріоритетними сферами інституційної спроможності публічного управління в умовах війни визначено: стратегічне планування (стратегія розвитку та план її реалізації); кваліфікація кадрових ресурсів у сфері публічного управління; інноваційні підходи та SMART технології; ефективне управління ресурсним потенціалом; співпраця та об'єднані зусилля органів влади, різноманітних інституцій та організацій, а також громадськості; постановка чіткої мети та цілей публічного управління. Для того, щоб посилити інституційну спроможність органів публічного управління, запропоновано здійснити такі заходи: модернізувати та оптимізувати внутрішні процеси, зокрема ввести нові методи роботи, розробити систему управління, впровадити інформаційні технології та ін.; покращити взаємодію між органами публічного управління та зацікавленими сторонами, удосконаливши координацію, інструменти та методи для вироблення політики на основі фактичних даних, механізми участі громадянського суспільства, впровадити законодавство про підвищення прозорості та підзвітності представників публічного управління; покращити якість надаваних послуг, зокрема зменшити адміністративне навантаження, інтегрувати послуги, запровадити електронне урядування та ін.; розробити відповідні адміністративні структури, перерозподілити функції, децентралізувати та удосконалити структуру управління; покращити інформаційно-технічне забезпечення діяльності органів публічного управління; розробити та впровадити стратегію та політику у сфері людських ресурсів з метою заповнення прогалин у даній сфері, підвищити вимоги до персоналу та удосконалити механізм розвитку кар'єри публічних службовців та ін.

Ключові слова: державне управління, публічне управління, публічна служба, інституціональна спроможність, війна.

Annotation

Institutional stability of public administration in the conditions of war

Masyk M.Z., Candidate of Science in Public Administration, Associate Professor of the Department of Public Administration and Economics, Tavra National University named after V.I. Vernadskyi

The article analyzes the essence of the concepts «state», «state administration», «public power», «public administration», «institutional capacity», etc., outlines the types of public administration, examines the institutional stability of public administration of Ukraine in wartime conditions. The priority spheres of the institutional capacity of public administration in the conditions of war are defined as: strategic planning (development strategy and its implementation plan); qualification of human resources in the field of public administration; innovative approaches and SMART technologies; effective management of resource potential; cooperation and joint efforts of authorities, various institutions and organizations, as well as the public; setting a clear goal and objectives of public administration. In order to strengthen the institutional capacity of public administration bodies, it is proposed to carry out the following measures: modernize and optimize internal processes, in particular, introduce new work methods, develop a bone management system, implement information technologies, etc.; improve interaction between public administration bodies and stakeholders by improving coordination, tools and methods for policy making based on factual data, civil society participation mechanisms, implement legislation on increasing transparency and accountability of public administration representatives; improve the quality of provided services, in particular, reduce the administrative burden, integrate services, introduce electronic governance, etc.; develop appropriate administrative structures, redistribute functions, decentralize and improve the management structure; to improve information and technical support for the activities of public administration bodies; to develop and implement a strategy and policy in the field of human resources in order to fill the gaps in this field, increase the requirements for personnel and improve the mechanism of career development of public servants, etc.

Key words: public administration, public administration, public service, institutional capacity, war.

Постановка проблеми

Розвиток системи управління державою і курс України в євроінтеграційному напрямку спричиняє термінову потребу введення принципів, а також стратегій публічного адміністрування у роботу владних інституцій, ставлячи до них вимогу щодо значної ефективності діяльності та якості послуг, що забезпечуються суспільству. На сучасному етапі становлення суспільства та держави перед Україною постав ряд проблем, котрі наразі не є розв'язаними. Серед них - формування інноваційної теорії та практики публічного управління, вироблення ідеології керівників нового покоління, які мають здатність думати та діяти в обставинах кризового стану соціуму, пов'язаного з тяжким економічним станом у міжнародному середовищі, а також спричиненого широкомасштабною війною Російської Федерації проти України. Нове покоління урядовців має володіти вмінням ухвалювати нестандартні рішення, з результативністю застосовувати існуючі ресурси, тому що основна частина економічних і соціальних реформ здійснюється державними службовцями. Виникає питання не лише покращення моделі державного управління в Україні, основуючись на досвіді розвинених світових держав, а й підвищення кваліфікації державних службовців, котрі займають посади у верхівці державної влади.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню даної проблематики свою увагу присвятили такі науковців, як: Т.М. Безверхнюк, Г.В. Бережна, І.О. Дегтярьова, В.С. Куйбіда, П.М. Петровський, В.В. Борщевський, О.Б. Василиця, Є.Е. Матвєєв, Н.Т. Гончарук, І.Г. Сурай, М.М. Білинська, О.М. Петроє, Р.С. Мельник, О.Ю. Оболенський, В.Д. Бакуменко, І.С. Бондар, В.Г. Горник, В.В. Шпачук, О.А. Таньчук, Ю.П. Шаров, G.D. Bhatt, M. Zollo, S. Winter та ін. Однак, зважаючи на сучасні економіко-політичні умови, в яких опинилася України у зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації подальший розвиток інституційної спроможності держави та її управлінського апарату вважаємо актуальним та доцільним.

Мета статті - дослідження інституціональної стійкості публічного управління України в умовах війни.

Виклад основного матеріалу

В широкому значенні поняття «управління» означає ціленаправлений вплив суб'єкта управління на об'єкт управління для того, щоб сформувати результативно функціонуючу систему, а також щоб отримати потрібні результати. Сучасна держава - це «універсальна політична організація в суспільстві, яка зумовлюється його соціальною асиметрією та необхідністю виконання «спільних справ», яка має особливу публічну (державну) владу та спеціалізований апарат управління суспільством, яка виражає передусім інтереси народу, легітимно визнані в результаті впливу різних груп тиску на державну владу, та виконує певною мірою функції арбітражу між різними прошарками суспільства» [8, с. 22-23]. В ході становлення громадянського суспільства управління справами суспільства повинне ставати дедалі більш «публічним», здійснюється приєднання значних груп населення, громадян, громадських, самоврядних організацій та інших. За умов демократії, коли ступінь розвитку громадянського суспільства доволі значний, державна влада по суті трансформується в публічне управління та опиняється в значній залежності від суспільства (публіки). В такому разі дійсно слід говорити про «публічну владу», «публічне управління» як «поєднання державного управління (у вузькому розумінні) і громадського самоврядування» [4, с. 145-146].

Державне управління є формою та різновидом соціального управління, соціально-політичною функцією держави, спричиненою реальними запитами суспільства, що виражається в цілеспрямованому, систематичному, ідеологічному, організаційному впливі із застосуванням владних повноважень на суспільну й на приватну життєдіяльність для того, щоб її впорядкувати, забезпечити й скерувати на якісно новий рівень.

Публічне управління визначають як функціонування органів державного управління, органів місцевого самоврядування, представників приватного сектора, а також інститутів громадянського суспільства у рамках встановлених законодавством повноважень та функціональних обов'язків (серед них - планування, керівництво, координація, організація і контроль) стосовно напрацювання і виконання управлінських рішень, що мають суспільне значення, а також політики становлення держави та її адміністративно-територіальних одиниць. Початковими головними поняттями для осмислення суті й своєрідності публічного управління вважаються держава та публічна влада. Зокрема, публічне управління - це спосіб діяльності та виконання публічної влади задля розвитку й становлення держави, її адміністративно-територіального ладу, правил, порядків, характерних їй суспільних галузей, сфер і відносин.

Загальновизнано, що держава - головна складова політичної системи суспільства, яка управляє ним, гарантує його безпеку. В основі держави перебуває публічна влада, що вважається засобом гарантування існування держави, а також досягнення її цілей. Публічна влада має здатність чинити вплив на процеси в суспільстві через органи державної влади та місцевого самоврядування і, крім того, відповідні установи. Зазначені органи й установи - головні інструменти складного механізму владної системи.

Класиками теорії західного менеджменту було рекомендовано модель публічного адміністрування (від англ. рublіс аdministration), а прибічники неокласичної теорії запропонували модель публічного управління (від англ. рublіс management). Нинішні підходи менеджменту роблять ставку на перехід до моделі нового публічного управління. Підтвердження законності переходу з галузі знань «Державне управління» до галузі знань «Публічне управління та адміністрування» визначено новим Законом України «Про державну службу», котрий став чинним із 1 травня 2016 року, а саме в статті 48, п. 2 в наступній редакції: «Професійне навчання державних службовців проводиться за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством, завдяки системі підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації, зокрема в галузі знань «Публічне управління та адміністрування», у встановленому законодавством порядку в навчальних закладах, установах, організаціях незалежно від форми власності, які мають право надавати освітні послуги, у тому числі за кордоном» [11]. Водночас, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29 квітня 2015 р. [12], конкретно визначено галузь знань «Управління та адміністрування», а також відповідну їй освітню спеціальність «Публічне управління та адміністрування».

Варто зауважити, що «public management відрізняється від інших його видів розв'язуванням комплексніших загальносуспільних справ, одноосібною можливістю регулювання правових відносин, що безпосередньо визначає результат прийнятого управлінського рішення» [9, с. 6, 7].

На думку Ю. Шарова, «в європейському дискурсі поняття «публічне (державне) управління» охоплює три виміри: урядування (governance) як процес колективного вироблення та реалізації стратегічних рішень на основі механізмів консенсусу формування й узгодження політики та координації дій ключових учасників; адміністрування (administration) як чіткий розподіл повноважень і обов'язків між учасниками процесу та інформаційно- комунікативне забезпечення вертикальної та горизонтальної координації дій між суб'єктами врядування; менеджмент (management) як сукупність процесів, що спираються на інституційну основу адміністрування і спрямовані на забезпечення виконання стратегічних рішень, прийнятих у системі врядування, за рахунок використання раціональних управлінських технологій, методів, засобів і форм управління» [14, с. 7]. У свою чергу Р. Мельник визначає публічне управління як «зовнішньо орієнтовану діяльність уповноважених суб'єктів, пов'язану з реалізацією політичних рішень та впровадженням у життя положень Конституції та законів України» [7]. Автор виокремлює: «втручальне публічне управління, пов'язане з обмеженням прав, свобод та законних інтересів приватної особи); сприятливе публічне управління, котре має на меті сприяння приватним особам у реалізації наданих їм прав, свобод та законних інтересів; забезпечувальне публічне управління, що пов'язане із забезпеченням нормального існування приватних осіб; делеговане публічне управління, що реалізується у тих сферах, де відбувається передача суб'єктами публічного управління частини покладених на них функцій для виконання приватними особами; виконавче публічне управління, що здійснюється у межах впровадження суб'єктами публічного управління у життя положень Конституції та законів України; розпорядче публічне управління, котре реалізується шляхом видання суб'єктами публічного управління підзаконних правових актів у разі відсутності відповідних законів або їх недостатності для повного регулювання відповідних суспільних відносин» [7].

Варто погодитися з О. Таньчук, що «публічне управління на відміну від класичного прямого адміністрування здійснюється не лише у вертикальному вимірі (органами виконавчої влади), а й у горизонтальному вимірі політичного процесу. Горизонтальний вимір доповнює ієрархічність та інструментальність вертикального виміру комунікативністю, тобто наголошує на необхідності врахування зв'язків між зацікавленими акторами, які пропонують альтернативи публічного рішення. Горизонтальна складова дуже сильно впливає на кінцеве публічне рішення, яке приймає бюрократ» [13]. Таким чином, результативне публічне управління можливе тільки в тому разі, якщо воно здійснює залучення до процедури ухвалення рішень головних акторів, котрі формують горизонтальну складову. Публічне управління виконується колективно, зважаючи на законні інтереси різних категорій суспільства за допомогою комунікації, що відбувається між владними структурами й громадянським суспільством.

Інституціоналізація, на думку науковців, є «основною складовою економічної та суспільно-політичної модернізації України. До того ж, вона охоплює: процес утворення стабільних зразків соціальної взаємодії, базованої на формалізованих правилах, законах, звичаях і ритуалах; правове й організаційне закріплення сформованих у суспільстві форм поведінки, відносин; утворення нових інститутів (стійких комплексів формальних і неформальних норм, принципів, установок, що регулюють економічну, політичну, духовну та соціальну сфери людської діяльності)» [6].

В широкому значенні поняття «інституційна спроможність» - це здатність структури дієво здійснювати свої найважливіші функції, а також перевіряти їх здійснення від центрального до регіонального рівня. При цьому, «розвиток інституційної спроможності, зокрема спроможності її керівництва та персоналу, є одним із принципів доброго врядування в публічному секторі та сприяє його розвитку. У рамках реалізації основної функції доброго врядування органам виконавчої влади потрібні відповідні структури та керівництво, а також фахівці з відповідними навиками, кваліфікацією та мисленням, щоб ефективно та результативно діяти і досягати запланованих результатів, вирішувати поточні проблеми та протистояти викликам у майбутньому, діючи у будь-який час в інтересах суспільства» [16]. інституційний спроможність публічний управління війна

Слід зауважити, що необхідність розвитку / розбудови інституційної спроможності постає в тому разі, якщо усталені методи управління не дають змоги суб'єкту публічного управління через існуючі ресурси дієво виконувати власні функції, досягати цілей і окреслювати стратегічні головні завдання в певній сфері. Як стверджує Дж. Бат, «поштовхом для розвитку (практичного вдосконалення) такої здатності є / можуть бути: перегляд та врахування нових соціально-економічних реалій; необхідність використання сучасних форм і методів суб'єкт-суб'єктної взаємодії; наявність вдосконалених процесів збору, оперативної обробки й обміну інформацією; відкриття нових каналів інформації» [15, с. 122] тощо. При цьому, неодмінна умова розвитку спроможностей органів публічної влади в галузі управління - це існування потрібних ресурсів матеріальних та нематеріальних засобів, людського потенціалу, чітких процесів, інформації, знань та іншого, контроль котрих здійснюється інституцією та які дають змогу їй впроваджувати орієнтовані на зростання раціональності та результативності їх функціонування.

Інституційна спроможність також забезпечується «колективною здатністю організації виконувати специфічні види активності та властивістю організації ефективно використовувати власні ресурси» [1, с. 363]. М. Золо та С. Вінтер визначають «здатність як результат організаційного навчання і стабільний спосіб колективної діяльності, через який організація систематично генерує і модифікує операційні рутини у напрямку підвищення управлінської ефективності» [17, с. 340]. Відтак інституційну здатність можна окреслити як внутрішню особливість системи безпеки критичної інфраструктури (інституції або комплексу профільних інституцій), яка окреслюється наслідками її функціонування, що залежать від того, наскільки компетентними (знання, уміння й навички) є її працівники.

Введення воєнного стану постійно породжує стрес у різних галузях життєдіяльності держави та суспільства. Це має зв'язок як із інституційно- правовими змінами, які зумовлюються в цьому разі, так і з основною причиною введення подібного стану - військовою агресією із зовнішнього боку, а значить, і зі значним перетворенням цілого ряду неформальних інститутів, що відбувається за нею. У фазі війни механізми публічного управління значно трансформуються. Зокрема, стає більш складним втілення самоорганізаційної складової інституціонального середовища публічного управління, а саме всебічного приєднання до управлінських процесів інституцій громадянського суспільства, дорадчо-консультативних інституцій при органах публічного управління, створюються труднощі з розбудовою ефективної мережевої інформаційної інфраструктури в системі публічного управління.

Головним завданням публічно-правових інституцій у період війни є «забезпечення балансу двох головних завдань: забезпечення національної безпеки та функціонування держави як організації публічної влади загалом (її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості) та водночас захисту громадян (їх прав, свобод та законних інтересів), підтримання та гарантування реалізації національних морально-етичних, соціокультурних та інших цінностей в українському суспільстві» [10, с. 37]. З одного боку «скорочується обсяг інформації, що перебуває у вільному доступі громадськості, зважаючи на ризики щодо національної безпеки, а з іншого - відбувається активне залучення громадськості до основних сфер життя суспільства, зокрема зростання волонтерської діяльності, залучення громадян та громадських формувань до забезпечення безпеки територій, передачі гуманітарної допомоги» [2, с. 66].

Слід наголосити на доволі значному рівні інституційної спроможності публічного управління України з огляду на те, що органи влади ефективно перенесли свою діяльність у режим «онлайн», в застосунку «Дія» почали надавати значну кількість нових онлайн-послуг, аби забезпечити запити населення. Для першого місяця активного етапу війни стало властивим значне збільшення волонтерської діяльності, а також низових ініціатив стосовно гарантування безпеки власних територій, першочергової гуманітарної допомоги. Отож волонтерська військова й гуманітарна допомога надавалася завдяки спільним зусиллям волонтерів, обласної влади, а також ОМС територіальних громад. Досить значною допомогою органам публічного управління в час війни була робота волонтерів з підготовки онлайн-платформ, призначення котрих - допомогти громадянам («Люди для України / People for UA», яка забезпечувала розподіл і передачу гуманітарної допомоги, «Паляниця.Інфо», яка надає допомогу вразливим верствам громадян, а також інші).

Крім того, подамо кілька прикладів дієвого співробітництва благодійних фондів, волонтерів, влади та бізнесу в стані війни. Так, активно долучилися до допомоги українським військовим наступні громадські формування: «Повернись живим», «СВОЇ», «Корпорація монстрів», «Армія SOS», Veteran Hub, «Українська біржа благодійності», медичний батальйон «Госпітальєри» тощо. В Києві функціонує Координаційний штаб гуманітарної та соціальної допомоги.

Треба зауважити також на ініціативі стосовно надання допомоги державі й місцевому самоврядуванню щодо протидії військовій агресії з боку російської федерації, підтримки внутрішньо переміщених осіб і громадян, котрі були в населених пунктах, які перебували під обстрілами чи під окупацією, надходили й прямо від інститутів громадянського суспільства.

Взаємодія органів публічного управління та громадського суспільства - визначний чинник протидії військовій агресії, а також гарантія успішного відновлення України в майбутньому. Надаючи цільову допомогу Збройним силам України, забезпечуючи певні підрозділи військовою амуніцією, відповідними засобами, представники бізнесу, благодійні організації та волонтери в такий спосіб прискорюють перемогу над агресором.

За результатами опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» 1 березня 2022 року, «90% опитаних, думаючи про ситуацію в країні, відчувають надію (що втричі більше, ніж у довоєнний період) і тільки 5% - розчарування. Також, високою є підтримка дій інститутів держави: 98% опитаних підтримують діяльність Збройних Сил України, 93% - діяльність Президента України» [5].

Однак, звернемо увагу на низку інституційних проблем, що сповільнюють, а інколи роблять і неможливим перехід на нові стандарти публічного управління в розрізі зростання обороноздатності держави.

1. «По-перше, необхідно відзначити фактичну незавершеність адміністративно-територіальної реформи, що загрожує наростанням в Україні інституційних диспропорцій у взаємовідносинах між органами державної влади та органами місцевого самоврядування різних рівнів.

2. По-друге, розподіл управлінських функцій між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства щодо здійснення ними повноважень у сфері публічного управління в нашій країні значною мірою недоврегульований.

3. По-третє, в Україні система військового обліку, включаючи формування мобілізаційного резерву, фактично не переглядалася з радянських часів. Як наслідок, ані органи державної влади, ані органи місцевого самоврядування, не кажучи вже про інститути громадянського суспільства, не залучені до цього процесу належним чином.

4. По-четверте, ситуація ускладнюється через корупцію та інші інституційні дисфункції, що блокують ефективність механізмів публічного управління в Україні. Передусім це стосується опортуністичної поведінки громадян та функціонерів» [3].

З огляду на наведене наразі головну роль відіграє зростання дієвості публічного управління, базуючись на введенні таких інституційних стандартів регулювання зазначеної галузі, що властиві розвиненим світовим державам. Передусім це має відношення до нових підходів щодо стратегування розвитку держави, а також її регіонів.

На фоні воєнного стану більшого значення набуває оптимізація процесів управління державою та її регіонами. Зазначене зумовлює в Україні нові виклики перед системою публічного управління. В першу чергу потрібно забезпечити дієву взаємодію між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства, щоб усунути існуючі інституційні проблеми, що сповільнюють пристосування держави до обставин воєнного стану та, крім того, лімітують перспективи її економічного зростання в період після війни. Зокрема, до таких проблем відносяться інституційні прогалини в нормативно-правовому забезпеченні адміністративно-територіальної реформи та, крім того, опортуністична поведінка переважного числа громадян. В сьогоднішній ситуації значну роль відіграє до того ж створення в Україні нової системи стратегічного управління розвитком держави та її регіонів і громад, зважаючи на актуальні потреби воєнного періоду. На наш погляд, пріоритетними сферами інституційної спроможності публічного управління в умовах війни є:

- стратегічне планування (стратегія розвитку та план її реалізації);

- кваліфікація кадрових ресурсів у сфері публічного управління;

- інноваційні підходи та SMART технології;

- ефективне управління ресурсним потенціалом;

- співпраця та об'єднані зусилля органів влади, різноманітних інституцій та організацій, а також громадськості;

- постановка чіткої мети та цілей публічного управління.

Процес підвищення інституційної спроможності органів виконавчої влади не дає миттєвих результатів, адже супроводжується змінами всередині організації, що завжди, незважаючи на позитив чи негатив, викликають опір працівників. Додаючи до цього надміру забюрократизовані структури та процеси ухвалення державно-управлінських рішень, превалювання політичної доцільності над економічністю, ефективністю та результативністю, відсутність у більшості органів виконавчої влади не те, що стратегії, але й чітко сформульованої місії, отримаємо неймовірно складне завдання для інституційного аудиту. На наш погляд, для того, щоб посилити інституційну спроможність органів публічного управління, варто здійснити такі заходи:

- модернізувати та оптимізувати внутрішні процеси, зокрема ввести нові методи роботи, розробити систему управління кістю, впровадити інформаційні технології та ін.;

- покращити взаємодію між органами публічного управління та зацікавленими сторонами, удосконаливши координацію, інструменти та методи для вироблення політики на основі фактичних даних, механізми участі громадянського суспільства, впровадити законодавство про підвищення прозорості та підзвітності представників публічного управління;

- покращити якість надаваних послуг, зокрема зменшити адміністративне навантаження, інтегрувати послуги, запровадити електронне урядування та ін.;

- розробити відповідні адміністративні структури, перерозподілити функції, децентралізувати та удосконалити структуру управління;

- покращити інформаційно-технічне забезпечення діяльності органів публічного управління;

- розробити та впровадити стратегію та політику у сфері людських ресурсів з метою заповнення прогалин у даній сфері, підвищити вимоги до персоналу та удосконалити механізм розвитку кар'єри публічних службовців та ін.

Значна інституціональна спроможність дозволить зменшити корупційні прояви на всіх рівнях урядування, ввести рівні для всіх громад норми й стандарти, які вважаються неодмінними для реалізації, результативно застосовувати існуючі ресурси. Зазначене - основа формування довіри населення до влади й зростання їхнього благополуччя. Натомість інституціональна слабкість влади дозволить місцевим елітам «сильних» громад одержувати ренту від близькості до місцевої влади та, крім того, домагатися її від держави, підтримуючи корупцію, негативно впливаючи на ринкове середовище, посилюючи нерівність під час розподілу ресурсів і доходів уже на національному рівні.

Висновки

Підсумовуючи усе вищесказане, можемо зробити висновок, що зростання інституційної спроможності органів виконавчої влади - значний крок до введення концепції доброго врядування в Україні, а також створення відповідних умов для того, щоб вивести владні інституції на якісно новий рівень діяльності. Гармонізація таких головних елементів публічної інституції, як місії та візії, системи менеджменту, організаційної структури, діалог на внутрішньому рівні організації та із зовнішнім середовищем, системи навчання й мотивування працівників, робочих практик та процесів, дозволить органам виконавчої влади виконувати делеговані їм завдання, а також досягати мети роботи.

Поглиблення проблем публічного управління у час війни змушує державу окреслити стратегічні вектори діяльності органів, що її здійснюють на цьому етапі. Наразі важливим завданням держави є напрацювати й погодити належну стратегію з метою забезпечення стабільності й гарантування виконання прав громадян, а також їхнього захисту. Створення подібної стратегії має основуватися на потребі покращення функціональної організації роботи інституцій публічного управління, оптимізації їх переліку й структури, усунення їх функцій, що зайві й подібні, позбавлення функцій, які формують надлишкові адміністративні перешкоди, перенесення переважного числа адміністративних послуг в онлайн-режим, зростання публічних сервісів, що дозволить раціоналізувати застосування бюджетного фінансування, створення відповідних умов для стратегічного прогнозування роботи органів публічного управління, зважаючи на безпекові ризики й загрози, гарантуючи змоги їх діяльності в кризових ситуаціях із застосуванням належних технічних інструментів, а також інформаційних технологій. В той же час перед державою визначено складне завдання для нинішнього етапу стосовно надання їм необхідних ресурсів і матеріальних засобів задля забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки України, а також напрацювання методів всебічного контролю за фінансовим функціонуванням публічно-правових інституцій.

Література

1. Безверхнюк Т.М. Система ресурсного забезпечення регіонального управління: концептуальні засади розбудови і механізми функціонування: дис. ... д-ра держ. упр. : 25.00.02 / ОРІДУ НАДУ. Одеса, 2009. 441 с.

2. Бережна Г.В. Взаємодія громадського сектору та влади у період воєнного стану в Україні: реалії поточного часу та перспективи. Публічне управління та адміністрування в умовах війни і в поствоєнний період в Україні: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. у трьох томах, м. Київ, ДЗВО «Університет менеджменту освіти» НАПН України, 15-28 квітня 2022 р.; ред. колегія: І.О. Дегтярьова, В.С. Куйбіда, П. М. Петровський та ін., уклад. Т.О. Мельник. Т. 3. К.: ДЗВО «УМО» НАПН України, 2022. 158 с.

3. Борщевський В.В., Василиця О.Б., Матвєєв Є.Е. Публічне управління в умовах воєнного стану: інституційні трансформації, стратегічне планування та механізми розвитку. Держава та регіони. Серія: Публічне управління і адміністрування, 2022. №2 (76). С. 30-35.

4. Гончарук Н.Т., І.Г. Сурай. Вплив розвитку громадянського суспільства на публічне управління. Галузь науки «Державне управління» історія, теорія, впровадження: матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 28 трав. 2010 р.: у 2 т. Київ: НАДУ 2010. Т 1. С. 145-146.

5. Загальнонаціональне опитування: Україна в умовах війни (1 березня 2022). Соціологічна група «Рейтинг».

6. Інституціоналізація публічного управління в Україні: наук.-аналіт. доп. / за заг ред. М.М. Білинської, О. М. Петроє. Київ: НАДУ, 2019. С. 9.

7. Мельник Р.С. Категорія «публічне управління» у новій інтерпретації. Адміністративне право і процес: наук.-практ. журнал. 2013. №1(3).

8. Оболенський О. Ю. Державна служба. Київ: КНЕУ, 2006. 472 с.

9. Особливості публічного управління та адміністрування / Бакуменко В.Д., Бондар І.С., Горник В.Г., Шпачук В.В. Київ: КНУКіМ, 2016. 167 с.

10. Павлов С.С. Формування механізмів публічного управління та адміністрування в сфері цивільного захисту України: функціонально-професійний аспект: дис. канд. наук з держ. упр.: 25.00.02. Київ, 2020. 234 с.

11. Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2016. № 4. С. 43.

12. Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти : Постанова КМУ від 29 квітня 2015 р. № 266.

13. Таньчук О.А. Сутність публічного управління. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Державне управління. 2015. Вип. 1. С. 42-46.

14. Шаров Ю.П. Інноваційні інструменти публічного адміністрування: європейський контекст. Публічне управління: теорія та практика. 2010. №1. С. 5-9.

15. Bhatt G.D. A resource-based perspective of developing organizational capabilities for business transformation. Knowledge and process management. 2000. Vol. 7. №2. P. 119-129.

16. International Framework: Good Governance in the Public Sector. 2014.

17. Zollo M., Winter S. Deliberate learning and the evolution of dynamic capabilities. Organization science. 2002. Vol.13. №3. P. 339-351.

References

1. Bezverkhniuk T.M. (2009), Systema resursnoho zabezpechennia rehional'noho upravlinnia: kontseptual'ni zasady rozbudovy i mekhanizmy funktsionuvannia [The system of resource provision of regional management: conceptual principles of development and mechanisms of functioning]: Thesis. Odesa: ORIDU NADU [in Ukrainian].

2. Berezhna H.V. (2022). Vzaiemodiia hromads'koho sektoru ta vlady u period voiennoho stanu v Ukraini: realii potochnoho chasu ta perspektyvy. [Interaction of the public sector and the authorities during the period of martial law in Ukraine: current realities and prospects.]. T.O. Melnyk (Eds.), Publichne upravlinnia ta administruvannia v umovakh vijny i v postvoiennyj period v Ukraini - Public management and administration in the conditions of war and in the post-war period in Ukraine: materials of Vseukr. science and practice conf, in three volumes, Kyiv, DZVO "University of Education Management" National Academy of Sciences of Ukraine (Т. 3), (158 p.). Kyiv: DZVO «UMO» NAPN Ukrainy [in Ukrainian].

3. Borschevs'kyj V.V., Vasylytsia O.B., Matvieiev Ye.E. (2022). Publichne upravlinnia v umovakh voiennoho stanu: instytutsijni transformatsii, stratehichne planuvannia ta mekhanizmy rozvytku [Public administration under martial law: institutional transformations, strategic planning and development mechanisms]. Derzhava ta rehiony. Seriia: Publichne upravlinnia i administruvannia - State and regions. Series: Public management and administration, 2 (76), 30-35 [in Ukrainian].

4. Honcharuk N.T., I.H. Suraj (2010). Vplyv rozvytku hromadians'koho suspil'stva na publichne upravlinnia [The impact of the development of civil society on public administration], Haluz' nauky «Derzhavne upravlinnia» istoriia, teoriia, vprovadzhennia - The branch of science "Public administration" history, theory, implementation: scientific-practical materials. conf, for international participation, (T 1). (P. 145-146). Kyiv: Kyiv: NADU [in Ukrainian].

5. Zahal'nonatsional'ne opytuvannia: Ukraina v umovakh vijny [National poll: Ukraine at war]. Sotsiolohichna hrupa «Rejtynh» - Sociological group "Rating".

6. Bilyns'ka M.M., Petroie O.M. (2019). Instytutsionalizatsiia publichnoho upravlinnia v Ukraini [Institutionalization of public administration in Ukraine]. Kyiv : NADU [in Ukrainian].

7. Mel'nyk R.S. (2013). Katehoriia «publichne upravlinnia» u novij interpretatsii [The category "public administration" in a new interpretation]. Administratyvne pravo iprotses : nauk.- prakt. Zhurnal - Administrative law and process: science and practice magazine, 1(3).

8. Obolens'kyj O.Yu. (2016). Derzhavna sluzhba [State service]. Kyiv: KNEU [in Ukrainian].

9. Bakumenko V.D., Bondar I.S., Hornyk V.H., Shpachuk V. (2016). Osoblyvosti publichnoho upravlinnia ta administruvannia [Peculiarities of public management and administration]. Kyiv : KNUKiM [in Ukrainian].

10. Pavlov S.S. Formuvannia mekhanizmiv publichnoho upravlinnia ta administruvannia v sferi tsyvil'noho zakhystu Ukrainy: funktsional'no-profesijnyj aspekt [Formation of mechanisms of public management and administration in the field of civil protection of Ukraine: functional and professional aspect]: Thesis. Kyiv [in Ukrainian].

11. Zakon Ukrainy «Pro derzhavnu sluzhbu» [Law of Ukraine «On civil service»]. (2016). Vidomosti Verkhovnoi Rady - Verkhovna Rada information, 4, 43 [in Ukrainian].

12. Postanova KMU «Pro zatverdzhennia pereliku haluzej znan' i spetsial'nostej, za iakymy zdijsniuiet'sia pidhotovka zdobuvachiv vyschoi osvity» [Resolution of the CMU «On the approval of the list of fields of knowledge and specialties for which higher education applicants are trained»]. (2015) Vidomosti Verkhovnoi Rady - Verkhovna Rada information, 266 [in Ukrainian].

13. Tan'chuk O.A. (2015). Sutnist' publichnoho upravlinnia [The essence of public administration]. Visnyk Kyivs'koho natsional'noho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Derzhavne upravlinnia - Bulletin of Taras Shevchenko Kyiv National University. Governance, 1, 42-46 [in Ukrainian].

14. Sharov Yu.P. (2010). Innovatsijni instrumenty publichnoho administruvannia: ievropejs'kyj kontekst [Innovative tools of public administration: European context]. Publichne upravlinnia: teoriia ta praktyka - Public administration: theory and practice, 1, 5-9 [in Ukrainian].

15. Bhatt G.D. (2000). A resource-based perspective of developing organizational capabilities for business transformation. Knowledge and process management, 7, 2, 119-129 [in English].

16. International Framework: Good Governance in the Public Sector (2014).

17. Zollo M., Winter S. (2002). Deliberate learning and the evolution of dynamic capabilities. Organization science, 13, 3, 339-351 [in English].

Размещено на allbest.ru