Право на справедливий судовий розгляд та право на доступ до правосуддя у кримінальному провадженні: поняття і співвідношення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД ТА ПРАВО НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПОНЯТТЯ І СПІВВІДНОШЕННЯ

Вахліс І.В.,

студентка ІІ курсу магістратури Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація

право справедливий судовий розгляд

Стаття присвячена дослідженню проблематики права особи на справедливий судовий розгляд та права на доступ до правосуддя у кримінальному провадженні. Зокрема, акцентується увага на змісті зазначених прав, а також співвідношенні їх між собою. При цьому, не зважаючи на те, що дані права видаються суміжними, автор вказує на необхідність розмежування останніх з огляду на їх різну правову природу та суть. В статті право особи на справедливий судовий розгляд досліджується у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини, а також положень національної правової доктрини. Окрема увага приділена дослідженню структури права на справедливий судовий розгляд. Зокрема, автор визначає, що структура останнього репрезентована інституційним, предметним та процесуальним елементами, що мають розглядатися у невіддільній єдності між собою, а саме аналізоване право може досліджуватися, як право-гарантія, право-забезпечення, право-примус. Своєю чергою, право особи на доступ до правосуддя вивчається у розумінні однієї із засад кримінального провадження. При цьому, автором акцентується увага на тому, що Кримінальний процесуальний кодекс України невиправдано ототожнює аналізовані права, та у розумінні права особи на доступ до правосуддя, фактично закріплює право на справедливий судовий розгляд. У статті право на доступ до правосуддя розглядається у вузькому та широкому розумінні, однак на практиці відповідні тлумачення мають здійснюватися у сукупності. При цьому, право особи на доступ до правосуддя має вивчатися як частина права на справедливий судовий розгляд, а не як право, що є повністю тотожне останньому. За результатами проведеного наукового дослідження автором були сформовані висновки, що мають комплексний характер та можуть виступати основою для проведення подальших наукових досліджень в аналізованій площині.

Ключові слова: справедливий судовий розгляд, доступ до правосуддя, Європейський суд з прав людини, судова практика, засади кримінального провадження.

Abstract

The right to a fair trial and the right to access to justice in criminal proceedings: concepts and correlation

The article is devoted to the study of the issues of a person's right to a fair trial and the right to access to justice in criminal proceedings. In particular, attention is focused on the content of the specified rights, as well as their interrelationship. At the same time, regardless of the fact that these rights appear to be related, the author points out the need to distinguish the latter in view of their different legal nature and essence. The article examines the individual's right to a fair trial in the sense of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the practice of the European Court of Human Rights, as well as the provisions of the national legal doctrine. Special attention is paid to the study of the structure of the right to a fair trial. In particular, the author determines that the structure of the latter is represented by institutional, substantive and procedural elements that must be considered in an inseparable unity among themselves, namely, the analyzed right can be studied as a right-guarantee, right-security, right-compulsion. In its turn, a person's right to access to justice is studied through the understanding of one of the principles of criminal proceedings. At the same time, the author draws attention to the fact that the Criminal Procedural Code of Ukraine unjustifiably equates the rights analyzed by us and, in the understanding of a person's right to access to justice, actually enshrines the right to a fair trial. In the article, the right to access to justice is considered in a narrow and broad sense, however, in practice, the relevant interpretations should be carried out in aggregate. At the same time, a person's right to access to justice should be studied as part of the right to a fair trial, and not as a right that is completely identical to the latter. Based on the results of the conducted scientific research, the author formed conclusions that are complex in nature and can serve as a basis for further scientific research in the analyzed plane.

Key words: fair trial, access to justice, European Court of Human Rights, judicial practice, principles of criminal proceedings.

Функціонування незалежної, правової, демократичної держави не можливе без діяльності судів, як уповноважених органів щодо розгляду та вирішення юридичних спорів. При цьому, реалізація правосуддя має здійснюватися із дотриманням європейських та національних стандартів якості, що безумовно сприятиме забезпеченню прав та свобод людини й громадянина. З урахуванням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, можемо встановити, що правосуддя в Україні має відбуватися на засадах справедливості та доступності [1]. В абзаці 6 пункту 9 рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року наголошується, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах особи [2]. Відтак, діяльність судових органів має відбуватися з урахуванням міжнародних стандартів здійснення правосуддя.

Однак, не зважаючи на ясність правових норм, що закріплюють право на справедливий судовий розгляд, зокрема і у кримінальному провадженні, в межах національної та міжнародної доктрин, точаться дискусії з приводу його правової природи, а також розмежування зазначеного права з правом на доступ до правосуддя. Відзначимо, що вчені пропонують здійснювати як їх розрізнення, так і їх ототожнення. Разом із тим, з урахуванням необхідності реалізації принципу правової визначеності, на сьогодні особливо актуальним залишається доктринальний розгляд зазначених прав та встановлення співвідношення останніх між собою.

Право на справедливий суд та право на доступ до правосуддя детально розглянуті у межах національної правової доктрини. Зокрема, окремі напрацювання по даній тематиці мають такі вчені, як: І.В. Гловюк, Ю.М. Грошевий, С.В. Давиденко, О.М. Дроздов, О.М. Овчаренко, Ю.С. Оліянчук, О.П. Кучинська, П.П. Пилипчук, Л.В. Півненко, М.А. Погорецький, С.В. Прилуцький, О.Б. Прокопенко, Н.П. Сиза, О.С. Ткачук, І.І. Шепітько, В.П. Шибіко, О.Г. Шило та інші. Разом із тим, ще ряд проблемних питань у контексті встановлення змісту, а також співвідношення права на справедливий судовий розгляд та права на доступ до правосуддя у кримінальному провадженні так і залишається не дослідженими.

Переходячи до розкриття обраної нами проблематики по суті, перш за все пропонуємо сконцентрувати увагу на визначенні базових юридичних категорій даного дослідження, а саме «право на справедливий судовий розгляд» та «право на доступ до правосуддя» у кримінально-процесуальному розумінні. Відзначимо, що останні є невіддільними складовими правової та людиноцентриської держави, мають ряд спільних рис та дотичних площин реалізації, однак їх ототожнення призведе до невиправданого змішування різних правових категорій, що невід'ємно спричинить порушення принципу правової визначеності.

Концентруючи увагу на дослідженні права на справедливий судовий розгляд, перш за все відзначимо, що воно є конвенційним та таким, яке нормативно закріплюється ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Разом із тим, не зважаючи на нормативне визначення його змісту, у межах національної та міжнародної правової доктрини дане право піддається диференційованому трактуванню. Зокрема, вчений О.С. Ткачук робить обґрунтований висновок про те, що «право на справедливий судовий розгляд є процесуальним правом людини, функція якого може бути зведена до двох основних положень: по-перше, зазначене право є правом для захисту інших прав, тому із цієї позиції воно виступає мета-правом; по-друге, воно має власну самодостатню цінність як складова частина принципу верховенства права» [3, с. 189-190]. Із зазначеною позицією складно не погодитися, адже очевидним видається те, що право на справедливий судовий розгляд виступає основою реалізації інших прав особи, гарантованих Конвенцією та національними законодавствами, більше того належна реалізація даного права, сприяє у втіленні супутніх прав людини й громадянина.

Разом із тим, право на справедливий судовий розгляд має і своє власне призначення, яке фактично зводиться до належного здійснення правосуддя та захисту прав і свобод людини. Відзначимо, що у межах національної правової доктрини, право на справедливий судовий розгляд вчені обґрунтовано визнають суб'єктивним правом особи. Адже це право забезпечує реалізацію інших прав особи в разі їх невизнання, оспорювання або порушення іншими суб'єктами правовідносин, у тому числі державою в особі її органів та посадових осіб. Тобто, право на справедливий суд належить до процесуальних прав-гарантій забезпечення і захисту всіх інших прав людини [4, с. 15].

Таким чином, з урахуванням домінуючої у правовій доктрині позиції, відповідно до якої право на справедливий судовий розгляд виступає першоосновою реалізації всіх інших прав, вважаємо, що останнє у кримінально-процесуальному розумінні може розглядатися, як право-гарантія, право-забезпечення і право-примус, що водночас сприяє найвищому втіленню прав людини та громадянина, гарантованих національним та міжнародним законодавством.

Право на справедливий судовий розгляд, як право-гарантія - це сукупність нормативних засобів, за допомогою дієвої реалізації яких, судами забезпечується безперешкодне втілення всіх гарантованих державою прав людини та громадянина на практиці. Своєю чергою, право на справедливий судовий розгляд, як право-забезпечення - це сукупність матеріальних та процесуальних можливостей, що надають здатність особі шляхом звернення до суду забезпечувати реалізацію її прав та свобод, а також уповноваженим суб'єктам підтримувати правопорядок у суспільстві та державі. Право на справедливий судовий розгляд, як право-примус - це законодавча можливість суду, як органу уповноваженого державою на здійснення правосуддя, покласти на учасників судового процесу справедливі зобов'язання, реалізація яких необхідна для втілення режиму законності та прав суб'єктів аналізованих правовідносин. Право на справедливий суд, як право-примус, яскраво відображається, зокрема у кримінальному процесі, коли суд ухвалює обвинувальний вирок і призначає покарання, тобто застосовує засіб процесуального примусу до особи, яку було визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, з метою захисту суспільства та держави від потенційно небезпечного суб'єкта, здійснення його перевиховання (хоча дана функція призначення покарання, на наше переконання є дискусійною) та запобіганню вчинення нових кримінальних правопорушень.

Відтак, з огляду на викладене можемо констатувати, що право на справедливий судовий розгляд - є багатогранним правом, трактування якого не може здійснюватися шляхом зведення його змісту до одного визначення. Тож, на наше переконання, аналіз поняття «право на справедливий судовий розгляд», має проводитись крізь призму виокремлення його складових та здійснення їх дослідження у нерозривній єдності між собою.

З аналізу змісту ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можемо встановити, що право на справедливий судовий розгляд містить у собі такі елементи: інституційний, предметний і процесуальний. При цьому, інституційний елемент права на справедливий судовий розгляд включає у себе необхідність функціонування у державі незалежного та неупередженого органу, створеного на підставі закону, що наділяється повноваженнями здійснення правосуддя. Даним органом у більшості держав є суд. Разом із тим, право на справедливий судовий розгляд реалізовується лише тоді, коли суд виступає не свавільною державною інституцією, а органом, який створений і діє на підставі закону, є незалежним та неупередженим при прийняті своїх рішень, а судді не лише займають свої посади відповідно до закону, але і здійснюють судочинство керуючись нормою та духом права.

У свою чергу, предметний елемент права на справедливий судовий розгляд, включає у себе фактичну можливість звернутися до суду, без будь-яких перешкод та формальних обмежень. На жаль, до сьогодні національне законодавство сформульовано таким чином, що особи не завжди мають здатність безперешкодно отримати судовий захист, адже норми закону сформульовані нечітко, є такими, що підлягають подвійному трактуванню, та видаються занадто обтяжливими для суб'єкта, який потребує судового захисту.

Надмірний формалізм широко критикується у практиці ЄСПЛ, зокрема згідно з висновками, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила може позбавити заявників права звертатись до суду (зокрема рішення у справах «Перес де Раела Каванілес проти Іспанії», «Белес та інші проти Чеської Республіки», «RTBF проти Бельгії»). Тобто встановлюється, що у людиноцентриських державах, саме права людини повинні стояти на першому місці діяльності всіх інституцій, і жодні найжорсткіші законодавчі перепони не можуть слугувати фактичним обмеженням права особи на судовий захист. Відзначимо, що у рішенні ЄСПЛ по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним [5]. Відтак, суд має застосовувати персоніфікований підхід до здійснення правосуддя, бути інституцією, що опікується правами людини та громадянина, а не виступати жорсткою машиною, для якої кількість розглянутих справ є важливішою за якість їх розгляду.

Насамкінець, процесуальний елемент права на справедливий судовий розгляд - це сукупність процесуальних прав та обов'язків учасників процесу та суду, а також процесуальних вимог щодо здійснення правосуддя. Відзначимо, що з аналізу ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, можемо встановити, що процесуальний елемент аналізованого нами права, репрезентується вимогами щодо публічного розгляду, зокрема кримінального обвинувачення та публічності загалом судового процесу, необхідності дотримання розумності процесуальних строків, дотримання презумпції невинуватості та забезпечення права особи на захист. Загалом же вважаємо, що у розумінні КПК України, процесуальний аспект права на справедливий судовий розгляд можна вважати реалізованим у тому випадку, коли на практиці дотримуються всі засади кримінального провадження визначені ст. 7 КПК України, а особа не лише наділяється певними ілюзорними правами, але й має фактичну можливість здійснити їх втілення. Таким чином, процесуальний аспект права на справедливий судовий розгляд є багатогранним та має розкриватися у нерозривній єдності всіх вище зазначених його компонентів та компонентів, що додатково встановлюються національним законодавством.

З огляду на викладене, видається за можливе констатувати, що право на справедливий судовий розгляд - це конвенційне право особи, що носить змішану правову природу, може виступати, як правовою гарантією й засадою, так і суб'єктивним правом окремого громадянина. Аналізоване нами право не може бути чітко окреслено на рівні правової доктрини єдиним тлумаченням, а має розглядатися крізь призму його компонентів зазначених нами вище.

Як вже зазначалося вище, суміжним до права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до правосуддя. Разом із тим, до сьогодні у національній правовій доктрині не існує єдиного трактування останнього, а також не є сформульованим чітке його співвідношення із правом на справедливий судовий розгляд. Відтак, пропонуємо зупинитися на аналізі окресленої проблематики.

Перш за все відзначимо, що у ст. 21 КПК України, однією із засад кримінального провадження закріплюється засада «доступу до правосуддя та обов'язковості судових рішень». На наше переконання, засади «доступу до правосуддя» та «обов'язковості судових рішень» є двома різними засадами кримінального провадження, що не можуть і не мають визначатися спільно у межах однієї правової норми. Разом із тим, не акцентуючись на даному проблемному аспекті, констатуємо, що у ч. 1 ст. 21 КПК України, національний законодавець здійснює тлумачення доступу до правосуддя, фактично у значенні права на справедливий судовий розгляд, визначеного ст. 6 Конвенції. Разом із тим, ми не вважаємо таке суміщення виправданим, окрім того, воно породжує правову невизначеність.

Відтак, пропонуємо звернутися до напрацювань вітчизняної правової доктрини, а також практики ЄСПЛ, у контексті встановлення дійсного змісту аналізованої нами категорії. Науковець О. Овчаренко розкрила поняття доступності правосуддя як інституційного принципу, а також стану організації та діяльності судової влади в цілому, визначила сутність цього принципу, що полягає у відсутності фактичних і юридичних перешкод для звернення зацікавлених осіб до суду за захистом своїх прав [6, с. 179]. Тобто, на думку вченої доступ до правосуддя, зводиться до фактичної можливості особи звернутися до суду, та відсутності будь-яких обмежень у пошуках судового захисту. Вважаємо, що у даному разі репрезентується вузьке розуміння доступу до правосуддя, що обмежується доступом до суду, як до уповноваженого органу держави по здійсненню правосуддя. Такий підхід видається цілком виправданим, з урахуванням дослідження доступу до правосуддя, як загальної засади організації та діяльності судової влади, однак вважаємо його не повним у аспекті засади кримінального провадження.

Вчена С. Давиденко зазначає, що «право доступу до правосуддя - це нормативно закріплена і забезпечена державою реальна можливість кожної зацікавленої особи безперешкодного звернення безпосередньо до компетентних державних органів (дізнання, слідства, прокуратури) та суду за відновленням своїх порушених злочином прав, свобод і законних інтересів, без якого особа не може реалізувати право на судовий захист» [7, с. 8]. Відтак, доступ до правосуддя розкривається крізь призму можливого звернення за захистом своїх прав не лише до суду, але й до інших суб'єктів владних повноважень. Разом із тим, відповідно до ст. 124 Конституції України встановлюється, що «правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» [8]. Відзначимо, що зазначений підхід видається релевантним у контексті реалізації прав потерпілої особи у кримінальному провадженні, на чому власне і була сконцентрована робота вченої, однак він не є повним у загальному кримінально-процесуальному аспекті.

У своїх напрацюваннях вчений В. Шибіко вказує, що доступ до правосуддя у кримінальному процесі означає певний процесуальний режим, та систему відповідних процесуальних засобів, що дає змогу учасникам процесу знати про свої права на активну участь у справі, використовувати ці права для справедливого її вирішення [9, с. 167]. Таким чином, доступ до правосуддя на переконання вченого є зовнішною оболонкою реалізації прав та обов'язків учасників кримінального провадження.

У свою чергу О. Кучинська акцентує увагу на тому, що доступ до правосуддя - це не лише можливість особи ініціювати відкриття кримінального провадження. Обов'язковою умовою такого доступу є наявність реальних механізмів, здатних забезпечити дієвість та ефективність кримінального провадження, а саме - ухвалення законного і справедливого кінцевого процесуального рішення, яке в повну міру забезпечить досягнення всіх завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України [10, с. 25].

Дослідивши позиції представників національної правової доктрини, констатуємо, що на наше переконання, доступ до правосуддя варто розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні, доступ до правосуддя - це наявність в особи безперешкодної (фізичної та юридичної) можливості звернутися до суду, з метою захисту своїх прав та свобод. При цьому, фізична можливість доступу до правосуддя, фактично зводиться до близькості розташування судових органів до місця проживання особи, та можливості останньої безпосередньо звернутися до суду з метою захисту від порушень з боку третіх осіб. Відзначимо, що у даному контексті в Україні існує ряд проблемних питань, що пов'язані із недобором суддівського корпусу, зокрема у районних центрах та невеликих містах, що фактично призводить не лише до затягування розгляду справ, адже об'єктивно один чи два судді не можуть справитися із тим навантаженням, яке на них покладається, так і до неможливості формування колегіального складу суду. Це призводить до того, що справи передаються до найбільш територіально наближених судів, що на практиці можуть знаходитися на значній відстані від суду, який мав би розглядати справу. Відтак, для особи фактично фізичний доступ до правосуддя та суду може бути ускладненим.

Зазначена проблема викладена у рішенні Ради суддів України № 36 «Щодо стану кадрового забезпечення місцевих судів» від 3 вересня 2021 року. У даному рішенні констатується, що «...у 2021 році питання подолання проблеми кадрового дефіциту в судах залишається найактуальнішим. Станом на вересень 2021 року робота Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) так і не була відновлена, що зокрема призвело до зупинення процесів із завершення кваліфікаційного оцінювання, унеможливила вирішення питань про внесення Вищій раді правосуддя рекомендацій про призначення суддів, повноваження яких припинилися...» [11]. Більш деталізовано проблему кадрового дефіциту суддів Рада суддів України розкрила у відкритому зверненні до Президента України, у якому поміж всього зазначила: «..на даний час у деяких судах у зв'язку з закінченням повноважень суддів, необранням суддів безстроково, не складенням суддями присяги, судочинство здійснюється на грані припинення, а у деяких - припинилося. Наразі вісім судів ... не здійснюють правосуддя, що своєю чергою позбавило громадян їх конституційного права на доступ до правосуддя та судовий захист своїх прав і свобод. Ще більше ці негативні наслідки посилюються з огляду на загальновідому проблему дефіциту суддівських кадрів в судах першої та апеляційної інстанції. Так, станом на 01 листопада 2021 року з 7039 суддів в судах першої та апеляційної інстанції працюють 5033 судді, а право здійснювати правосуддя мають лише 4444 судді. До кінця поточного року повноваження з відправлення правосуддя закінчаться ще у 109 суддів, а тому загальна кількість суддів, які матимуть право здійснювати правосуддя, зменшиться» [12]. Таким чином, вищий орган суддівського самоврядування визнає наявність дефіциту суддівського корпусу, що безумовно призводить до обмеження права особи на доступ до правосуддя. Відтак, зазначена проблема має бути пріоритетно вирішеною у короткостковій перспективі. Відзначимо, що певні позитивні зрушення у даному напрямку вже наявні, адже станом на грудень 2022 року тривають співбесіди із кандидатами на посади членів ВККС, таким чином є всі підстави вважати, що вже у 2023 році ВККС запрацює, а відтак проблема дефіциту суддівських кадрів буде поступово вирішена.

Надаючи визначення праву особи на доступ до правосуддя, відзначимо, що у широкому розумінні останнє може бути трактованим, як суб'єктивне право особи, що зводиться не лише до фізичної можливості звернутися до суду, але і до реальної можливості захистити свої права та свободи у спосіб встановлений законом. Тобто, право на доступ до правосуддя у даному розумінні зводиться до: доступу до суду, як уповноваженого органу держави та доступу до правосуддя, як функції, яку виконують суди.

Відзначимо, що у вітчизняній юридичній літературі можна простежити відсутність серед науковців єдності у використанні та розмежуванні термінології: доступ до правосуддя, доступ до суду, доступність правосуддя, доступність суду та ін. Одні вчені використовують їх як синоніми, інші - розмежовують, а треті на означення доступу до правосуддя вживають як синоніми також інші терміни: право на судовий захист, право на справедливий суд, право вільного доступу до правосуддя та ін. Даний стан речей безперечно пов'язаний із непослідовністю національного законодавця, що призводить до порушення принципу правової визначеності, адже для позначення певного правового явища має застосовуватися чіткий та єдиний термін. Зокрема, відзначимо, що у Конституції України, прямо не закріплюється, ані право особи на справедливий судовий розгляд, ані право особи на доступ до правосуддя, разом із тим, зазначені права випливають із ряду норм Основного Закону, що передбачає можливість судового захисту порушених прав. У свою чергу право на справедливий суд, окрім Конвенції, закріплюється також ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де у контексті останнього відображається також положення про «доступність правосуддя». Процесуальне законодавство, зокрема КПК України, у свою чергу закріплює положення про «доступ до правосуддя», при цьому зміст останнього розкривається саме у контексті права на справедливий суд. Разом із тим, право на доступ до правосуддя не є тотожним до права на справедливий судовий розгляд. В обґрунтування даної тези, пропонуємо навести аналіз практики Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначається, як джерело національного права [13]. Перш за все встановимо, що ЄСПЛ трактує право на доступ до суду, у широкому розумінні, відтак, у рішенні ЄСПЛ по справі «Мултіплекс проти Хорватії», Суд чітко вказав, що «право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й отримати вирішення спору судом» [14]. Щодо правової природи даного права, то у рішенні по справі «Бельє проти Франції», Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу до суду наданий національним законодавством має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективний, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права» [15]. Відтак, судом було констатовано, що однією із гарантій реалізації права на справедливий судовий розгляд є право особи на доступ до суду. Однак, з урахуванням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не простежується нормативного закріплення права на доступ до правосуддя у контексті права на справедливий судовий розгляд. Разом із тим, це не стає перешкодою розглядати аналізоване нами право у межах загального права на справедливий судовий розгляд. Даний умовивід формується на основі рішення Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Об'єднаного Королівства» від 21.02.1975 р. де ЄСПЛ зазначає, що «Усе вищезгадане призводить до висновку, що право доступу до правосуддя є одним з невід'ємних складників права, гарантованого статтею 6 п. 1. Це не розширювальне тлумачення, що накладає додаткові зобов'язання на Договірні держави: цей висновок заснований на термінології першого речення п. 1 статті 6, прочитаного у контексті цієї статті, з урахуванням предмету та мети нормативного договору, яким є Конвенція, а також загальних принципів права» [16]. Окрім того, як зазначається у ряді рішень ЄСПЛ, право на доступ до суду поруч зі справедливістю судового розгляду, публічністю розгляду справи, незалежністю та безсторонністю суду, тощо є лише одним із багатьох елементів «права на суд», передбаченого статтею 6 Європейської Конвенції. На цьому ЄСПЛ, зокрема, наголосив у справі «Ашінґдейн проти Сполученого Королівства» та справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» [17].

Таким чином, наведене надає можливість констатувати, що право на доступ до суду, не є тотожною категорією права на справедливий судовий розгляд. Право на справедливий судовий розгляд ширше за своїм нормативним змістом, і саме його складовою є право на доступ до правосуддя. Відтак, аналізовані нами категорії, мають розглядатися у нерозривній єдності між собою, що в той же час не допускає проведення їх ототожнення.

Висновки

Таким чином, здійснивши дослідження права на справедливий судовий розгляд та права на доступ до правосуддя, можемо зробити ряд висновків.

1. Право на справедливий судовий розгляд - це конвенційне право особи, що нормативно закріплено у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На наше переконання, дане право у межах правової доктрини не може зводитися до єдиного визначення, а має розкриватися крізь призму його структурних елементів, якими є інституційний, предметний та процесуальний. При цьому, інституційний елемент включає у себе, як необхідність створення суду на підставі закону, так і реалізацію правосуддя суддями, які здійснюють свої повноваження відповідно до закону. Предметний елемент аналізованого права репрезентований фактичною можливістю доступу до суду, а процесуальний - процесуальними гарантіями та правами учасників провадження.

2. Право на доступ до правосуддя - це право, що прямо не закріплюється на рівні Конвенції, однак визначається, як одна із засад кримінального провадження, відповідно до ст. 21 КПК України. На наше переконання, право на доступ до правосуддя, може трактуватися, як у вузькому, так і у широкому розумінні. При цьому, у вузькому розумінні право на доступ до правосуддя - це виключно доступність фізичної особи до звернення до суду. У той час як у широкому розумінні, право на доступ до правосуддя, також включає у себе і необхідність безпосереднього здійснення правосуддя уповноваженими органами.

Аналіз співвідношення права на справедливий судовий розгляд та права на доступ до правосуддя, зокрема і крізь призму практики ЄСПЛ, надав можливість констатувати, що розглянуті права, хоч і є суміжними, проте не тотожними. Право на справедливий судовий розгляд є ширшим правом ніж право на доступ до правосуддя, та включає у себе останнє, яке хоча і прямо і не закріплюється у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак випливає із змісту даної правової норми.

Література

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/995_004#Text

2. Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ v003p710-03#Text

3. Ткачук О.С. Витоки сучасного розуміння права на справедливий суд. Visegrad Journal on Human Rights. 2016. No 1/2. С. 188-193.

4. Прокопенко О.Б. Право на справедливий суд : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10. Харків, 2011.20 с.

5. Справа «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії»: рішення Європейського суду з прав людини від 13.01.2000 р. URL: https://rd.ua/ storage/articles/CASE%200F%20MIRAGALL%20ESC0LAN0%20AND%200THERS%20v.%20SPAIN%20%20%5BUkrainian%20 Translation%5D.pdf

6. Овчаренко О. М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації : монографія. Харків : Право, 2008. 304 с.

7. Давиденко С.В. Потерпілий як суб'єкт кримінально-процесуального доказування : авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Харків, 2007. 20 с.

8. Конституція України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

9. Шибіко В. П. Забезпечення права особи на доступ до правосуддя у системі принципів кри-мінального процесу України. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Юридичні науки». 2009. Вип. 81. С. 166-169.

10. Кучинська О.П., Щиголь О.В. Поняття та зміст доступу до правосуддя в кримінальному процесі України. Вісник кримінального судочинства. 2019. № 3. С. 20-30.

11. Рішення РСУ № 36 від 03.09.2021 р. «Щодо стану кадрового забезпечення місцевих судів». URL: http://www.rsu.gov.ua/ua/events/ risenna-rsu-no-36-vid-03092021-sodo-stanu-kadrovogo-zabezpecenna-miscevih-sudiv

12. Відкрите звернення Ради суддів України до Президента України щодо кадрового дефіциту у судах від 18.11.2021 р. URL: http://rsu.gov.ua/ua/news/vidkrite-zvernenna-radi-suddiv-ukraini-do-prezidenta-ukraini-sodo-kadrovogo-deficitu-u-sudah

13. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/3477-15#Text.

14. Справа «Мултіплекс проти Хорватії» (заява № 58112/00): рішення Європейського суду з прав людини від 10.10.2003 р. URL: <http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61204>

15. Справа «Белле проти Франції» (заява No 23805/94): рішення Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57952>

16. Справа «Голдер проти Сполученого Королівства» (заява № 4451/70): рішення Європейського суду з прав людини від 21.02.1975 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57496

17. Справа «Ашінґдейн проти Сполученого Королівства» (заява № 8225/78): рішення Європейського суду з прав людини від 28.05.1985 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57425>

Размещено на Allbest.ru