Володимир Великий: аналіз державного статусу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ: АНАЛІЗ ДЕРЖАВНОГО СТАТУСУ

Йосифчук Михайло Ярославович

кандидат наук з богослів'я, протоієрей, настоятель

парафії Ікони Божої Матері «Утамуй моя печалі»

м. Київ

Анотація

володимир великий хрещення державний

Важливе значення для з'ясування впливу на сучасні міжцерковні відносини всередині України та за її межами мають державно-конфесійні відносини періоду Київської Русі. 28 липня 2020 р. відбулося святкування 1032-їрічниці хрещення Руси-України та вшануваня світлої пам'яті святого Володимира Великого. Тож, представлена стаття присвячена питанню політичного статусу святого Володимира після здійснення ним акту хрещення Руси-України, який ми спробували встановити на основі інформації, що містить відомий на сьогодні корпус давньоруських та візантійських джерел. Розглядаються дослідження цього питання українських і російських науковців. З метою встановлення титулу Володимира Великого охарактеризовано виникнення, розповсюдження та значення термінів «каган», «цар» (цезар») та «великий князь». Робиться висновок, що титулування Володимира «князь» чи навіть «великий князь» в історичних творах та церковних виданнях є помилковим і не відповідає становищу володаря найбільшої держави в Європі - Київської Руси-України, оскільки після одруження на візантійській принцесі Анні, він, без сумніву, отримав регалії «кесаря», проте міг титулуватись і «василевсом» (аналогом якого був збережений в літописах титул «каган»), використовуючи власне християнське ім'я Василій в якості візантійського титулу, а ім'я Володимир - як ознаку приналежності до правлячої династій в колишній язичницькій державі. Слід зазначити, що дана наукова розвідка є однією із спроб вивчення питання міжнародного державного статусу святого Володимира, і тому представлена історична проблематика потребує більш детального подальшого наукового дослідження.

Ключові слова: Русь-Україна, святий Володимир Великий, Київські митрополити, статус, титул, кесар-цар, каган-хакан, великий князь.

Annotation

VOLODYMYR THE GREAT: ANALYSIS OF THE STATE STATUS

Mykhail Yosyfchuk PhD (theology), Senior Priest of the Parish of Mother of Jesus Icon "Utamuj Moya Pechali", Kyiv

State-confessional relations of the period of Kyivan Rus are of great importance for clarifying the influence on modern interchurch relations within Ukraine and abroad. On July 28, 2020, the celebration of the 1032th anniversary of the baptism of Rus-Ukraine and honors to the blessed memory of Saint Vladimir the Great took place. Therefore, the presented article is devoted to the question of the political status of Saint Vladimir after he committed the act of baptism of Rus-Ukraine, which we tried to establish on the basis of information containing the corpus of ancient Russian and Byzantine sources known today. Studies of this issue by Ukrainian and Russian scientists are considered. In order to establish the title of Vladimir the Great, the author describes the origins, distribution and meaning of the terms "kagan", "tsar" (Caesar) and "grand duke". It is concluded that the title of Vladimir “prince ” or even “grand duke ” in historical works and church publications is erroneous and does not correspond to the position of the owner of the largest state in Europe - Kyivan Rus-Ukraine, since after marrying the Byzantine princess Anna, he, without doubted he received the regalia of "Caesar", but he could also be titled "Vasileus" (an analogue of which was the title "Kagan" preserved in the chronicles), using his own Christian name Vasily as a Byzantine title, and the name Vladimir as a sign of belonging to the ruling dynasties in the former pagan country. It should be noted that this scientific studio is one of the attempts to study the issue of the international state status of St. Vladimir, and therefore the presented historical problems require more detailed further scientific research.

Key words: Rus-Ukraine, Saint Vladimir the Great, Kyiv metropolitans, status, title, Caesar Tsar, Khagan-Khakan, Grand Duke.

Постановка проблеми

«Caesaros Divi filius Augustus» [Дмитренко, 2011, с. 42], «Цей славний, од славних народжений, благородний, - каган наш Володимир...»

[Митр. Іларіон, 2008, с. 135], «О святая царя, Констатине и Володимире...» [Житіє, 1880, с. 206]

Цього року виповнюється 1005 р. пам'яті святого рівноапостольного Володимира Великого, який заклав основи християнства та державності на наших землях.

Мета

У статті здійснена спроба встановлення титулу святого Володимира Великого, який найповніше відображав статус правителя після визнання християнства державною релігією Руси-України.

Історіографічний огляд

Даною проблематикою займались українські та російські церковні дослідники: Болотов В., Верещагіна Н., Голубінський Є., Марченко М., Корнієнко В., Нікітенко Н., Подволоцький А. та інші.

Виклад основного матеріалу

Історія нашої держави України тісно і нерозривно пов'язана з подіями древності, коли в 988 р. на наших землях, стараннями Володимира Великого і його бабусі Ольги, Русь-Україна прийняла християнство.

Автор свідомо не бере до розгляду проблематику прийняття християнства за св. Аскольда в 862 р. та уникає коментування загальноприйнятих сьогодні термінів «Київська Русь» чи «Древнерусское государство», «Візантійська імперія» тощо, оскільки це тема інших досліджень.

Основними з джерел, де подано справжні державні титули володаря Русі (проте не в формі «великий князь» або просто «князь», як це подає сучасна російська, і, на жаль, українська історіографія, а в назвах «каган» та «кесар-цар» - Авт.) стали: твір Київського митрополита Іларіона «Слово о законе и благодате» (український переклад якого вийшов до 1020-го ювілею хрещення Київської Руси-України - Авт.) та «Житіе блаженного Володимера», цитати з яких подано в заголовку, а також графіті Софії Київської і монети X - XI ст.

Тож спершу розкриємо значення титулу «каган», як серед слов'ян, так і серед тих кочових племен, звідки він запозичений (напр. хозари, тюрки та інші), а потім порівняємо його з іншими державними титулами, які використовувались в Європі та Азії.

Каган (англ. КЬа§ап, похідні хаган, хакан, хаан тощо) - найвищий титул правителів тюркського походження, який відповідає статусу імператора (василевса), може бути перекладений як «хан ханів», що еквівалентно титулу «цар царів» ( про нього буде сказано нижче - Авт.).

Вперше його використав в Шелунь, глава племені «жужані», змінивши свій кочовий титул «шень - ю» на «хакан», що рівнозначно титулу «імператор». Поступово усі найвизначніші володарі тюркських племен Сходу титулували себе виключно як «хакан - каган». В західних істориків вперше титул «хакан» зустрічаємо в VII ст., напр. Григорій Турський називає Аттілу, вождя гуннів титулом «хакан» [Энциклопедия, Т. 38-а, 1880, с. 55]. Візантійський історик іменує володаря аварів «хаганос-хаган» [Острогорский, 2011, с. 131].

З того часу титул «каган» приймають керівники найбільших держав Сходу: Тюркського каганату, Хозарії, Монгольської імперії, починаючи від Чінгісхана з 1206 р. [Економічна історія, т. 1, 2011, с. 239], наприклад, його онук підписувався як Силою Вічного Неба Куюк, Хакан, що означає імператор [Путишествие, 2013, с. 47]. Китайського імператора сусідні кочові племена теж величали «хаканом» [Энциклопедия, т. 38-а, 1903, с. 55].

В іменах наймогутніших правителів Дешт-і-Кипчак (половці - Авт.) Тугуркан, Шарокан є закінчення «кан» [Марченко, 2012, с. 61] (точніше «хакан» або «каган» - Авт.). Проте, один з сучасних фахових дослідників даного об'єднання Пилипчук Я. В. у своїй монографії зазначає, що жоден з вождів половців не посягав на титул «кагана» [Пилипчук, 2018, с. 190].

Обставини появи титулу «хакана-кагана Русі» до даного часу остаточно не з'ясовані. Однією з причин є підкорення володарями Русі низки кочових племен тюркського походження, які мешкали на території сучасних південних частин України і Російської Федерації від Дунаю до Волги і запозичення даного титулу як означення свого найвищого державного статусу, що отримало визнання як у східних так і західних істориків. Візантійський історик позначає володаря аварів як «хаканоскаган». З VII ст. йде використання титулу «хакан-каган» як ознака найвищої влади тюркських племен. Вперше вжито титул «хакан Русі» у 839 р. в листуванні між Візантійським імператором Феофілом (829 - 842) франкським імператором Людовіком 1 (814 - 840), де зазначено народ, який «називається Рос (Rhos), а його король (rex ) має титул хакана (chacanos)» [Ар'єв, Йосифчук, 2015, с. 71].

В іншому листуванні між Василієм I Македонянином та Людовіком II в 871 р. вказано про існування поряд з Аварським та Хозарським каганатами т. зв. «Норманського каганату» (точніше Руського, оскільки саме «нормани» в 9 ст. стали правлячою династією на Русі - авт.) [Галкина, 2002]. Східні історики Ібн-Рустем та Ібн - Фадлах (Х ст.) теж називають володаря Русі хаканом (каганом) [Економічна історія, т. 1, 2011, с. 190].

В «Начальному літописі і в творах митрополита Іларіона («Похвала» та «Ісповідання віри» Володимир іменується лише як «каган» [Энциклопедия, Т. 13-а, 1894, с. 862]. Святослав II (на Київському престолі 1073 - 1076), засновник династії Ольговичів, вважав себе рівним своєму батьку Ярославу Мудрому - «Київському царю», і відповідно також титулувався титулом «каган», тобто - царем [Висоцкий, 1966, с. 49-52].

Це остання згадка титулу Київських правителів з назвою «каган».

Титул «цар» (точніше «цезар-кесар» - Авт.) офіційно вперше з'явився в Римського імператора Октавіана: «Imperator Caesaros Divi filius Augustus (імператор, син божественного Цезаря, Август), прийомного сина Юлія Цезаря [Дмитренко, 2011, с. 42]. Наступні Римські імператори обов'язково мали титул «цезаря», незалежно від походження і спорідненості з родом засновника даного титулу, і навіть після перенесення столиці з Риму в Константинопіль, усі т. зв. Візантійські імператори (точніше Римські - Авт.), розглядали себе як правонаступники древніх «Римських Цезарів» [Острогорский, 2011, с. 64].

Реформами Деоклітіана титул «цезаря» отримав понижене значення щодо «августа», зокрема з'явилось два «августи», як керівники Західної і Східної частин імперії та два «кесарі» [Острогорский, 2011, с. 72], як їх заступники, в майбутньому повноправні керівники двох частин Римської імперії з обранням інших двох «кесарів» для допомоги в управлінні [Болотов, 2008, с. 319].

Імператор Іраклій (610 - 641) у 629 р. вперше офіційно прийняв титул ЯaatXsuq (далі «василевс» - Авт.) як ознаку найвищої державної влади, замінивши древні римські титули «імператор», «цезар» та «август» [Острогорский, 2011, с. 157].

В подальшому правителями Візантійської імперії до часу її падіння у 1453 р. використовувався виключно титул «василевс», хоча він був в титулах володарів інших сусідніх держав, напр., Болгарії, Сербії, Епірського деспотату і, можливо, Русі. Так, Семеон, правитель Болгарії в X ст. прагнув здобути статус «василевса ромеїв і болгар», проте визнаний був лише «василевсом болгар» з підвищенням статусу Болгарської Церкви до рівня Патріархату [Острогорский, 2011, с. 157].

Візантійська політична доктрина трактувала статус «василевса» як божественного правителя, забезпечуючи сакралізацію його особи, оскільки він, маючи духовну і світську владу, був керівником християнської ойкумени. Весь ритуал возведення на престол і перебування при владі постійно підкреслював містичний зв'язок між василевсом і Богом [Верещагина, 2013, с. 253].

Самовільне присвоєння титулу «василевс» чи навіть «кесар» зустрічало жорсткий опір з Константинополя. Саме в період імператорів з Македонської династії велась гостра боротьба проти використання титулу «василевс» і відповідних до нього регалій правителями інших держав Коли ж вони і отримували статус «василевса», то лише з використанням назви свого народу, наприклад Симеон «василевс болгар». Слід відмітити важливу деталь, що в період останнього розквіту Візантійської імперії у IX

- X ст. на престолі перебували два імператори з ім'ям Василій (означає «царственний»

- Авт.): Василій I (867 - 886) та Василій II (976 - 1024) [Острогорский, 2011, с. 303312, 374-393]. і повний їхній титул разом з власним ім'ям звучав з доданням інших титулів як «цар царів» Pamlsvq xrnvPaoilsvovxrnv [Ар'єв, Йосифчук, 2015, с. 73].

Дана обставина, мабуть, була зумовлена появою титулу «василевс» у багатьох правителів держав, сусідніх з Візантією. Проте, ні до зазначених правителів, ні після них, імператорів з ім'ям «Василій» не було.

Окремо слід звернути увагу, що наймогутніші правителі Русі майже того ж періоду - св. Володимир Великий і Володимир Мономах також мали християнські імена «Василій», які могли використовувати як державні титули. Проф. Острогорський зазначає, що «Київський князь « отримав за дружину сестру імп. Василія II, хоча до цього часу не було випадків видачі «порфірородних» принцес за межі імперії, тим більше за язичника і князя-архонта [Острогорский, 2011, с. 81].

Назва «цар царів» була поширена на Сході з глибокої древності. Так, вперше її прийняв в XIII ст. до н.е. Ассирійський правитель Тукульті - Нінурта I під назвою «Cap sarrani». к Священному Писанні даний титул застосований до Артаксеркса (Дан. 2, 37), а також особи Сина Божого Ісуса Христа (1 Тим. 6, 15 та Одкр. 17, 14 і 19, 16), оскільки згідно біблійного богослів'я лише Бог є справжнім «царем над царями» «Melech ha-M'lachaim» (єврейською - Авт.) та «PamXzvq xrnv Paailsvovxmv» (грецькою - Авт.) і вищий від земних «цар царів», напр., асирійського, перського, римського тощо [Ар'єв, Йосифчук, 2015, с. 73].

Першопочатково, від заснування найвищий в Римській імперії титул «цезар - кесар» поступово втрачав значення і визнавався в залежності від політичних обставин за правителями того часу Персії, Вірменії, Гунів, Болгарії, Хозарії, Русі та інших держав [Острогорский, 2011, с. 58] (хоча їхнє державне становище більше відповідало статусу «василевса» - Авт.).

К XII ст. імператор Олексій I Комнін (1081 - 1118), ввівши новий титул «севастократор»для свого брата Ісаака, понизив статус «кесара» до третього рівня, оскільки він обіцяв і потім надав титул «кесара» іншому претенденту на престіл - Никифору Мессиліну [Острогорский, 2011, с. 452].

Володимир Великий через одруження з царівною Анною, внучкою Константина Порфянородного також отримав «царські регалії», оскільки царівна не могла по статусу виходити заміж за князя (архонта). Вона ж була коронована в Константинополі напередодні весілля з Володимиром [Нікітенко, 2007, с. 110-116]. На монетах володаря Руси, він зображений подібно до грошових знаків Василія II Константина VIII (976-1025) з царським регаліями та «німбом» навколо голови - символом сакральності особи «василевса», як це використовували завжди Візантійські імператори того часу [Верещагина, 2013, с. 254-256].

В царському одязі і з відповідним регаліями Володимир зображений і в Святій Софії, щоправда без «німбу», що означало його статус як «кесар» - царський титул, який на відміну від «василевса - імператора» не мав божественного характеру і надавався іноземним володарям при одруженні з візантійським царівнами [Нікітенко с. 69].

Тому цілком правдоподібним є те, що Володимир разом із рукою порфірородної царівни Анни отримав корону і регалії «кесаря», проте міг титулуватись і «василевсом» використовуючи нове християнське ім'я, отримане під час хрещення.

Титул «цар» (точніше буде його аналог «кесар» - Авт.) також знаходимо на інших графіках Софії Київської (приділ свв. Іакима і Анни), у яких повідомляється про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р.: «успение царя нашого» [Корнієнко, 2010, с. 583].

Внук Володимира Мономаха - Із'яслав Мстиславович згаданий в літописах з титулом «цезар» і володіння його позначені як «царськие земли» а його внук - Роман Мстиславич титулувався також «цазарем і самодержцем (автократором) Руси» [Подволоцький, 2014, с. 112, 150].

Титул «великий князь», яким постійно іменують сучасні історики особу св. Володимира Великого, в даний період означав правителя напівсамостійного державного утворення. Першими даний титул почали вживати з XI ст. нащадки Із'яслава, старшого сина св. Володимира, правителі племені Полоцької землі. Потім в ХІІ ст. - Володимир Давидович Чернігівський (правнук Ярослава Мудрого - Авт.) та Ярослав Володимирович Осмомисл Галицький (нащадок Ярослава Мудрого від старшого сина Володимира - Авт.) [Алексеев, 2014, с. 43], а також Всеволод Велике Гніздо Владимиро-Суздальський (внук Володимира Маномаха - Авт.) [Подволоцький с. 141]. В майбутньому титул «великий князь» отримали ряд князів Московії (напр., Тверські - Авт.), що означало лише статус і положення «старійшини» в своєму родовому сімействі [Энциклопедия, т. 15, 1895, с. 476].

Проте, колишня і сучасна російська історіографія часто подає титул св. Володимира терміном «князь», свідомо опускаючи додаток «великий». Напр., відомий історик проф. Є. Голубінський в своїй науковій праці, описуючи св. Володимира, уникає державний статус як його самого, його попередників - Ігора, Ольги, Святослава [Голубинський, 1880, т. 1, с. 54, 60, 77], так і наступника - Ярослава [Голубинський, 1880, т. 1, с. 168-169] та його синів і їх внуків, подаючи лише самі імена і деколи «великий князь» або просто «князь»[Голубинський, 1880, т. 1, с. 59, 162], проте те, чим вони керували чомусь називає «Государство Русское» [Голубинський, 1880, т. 1, с. 62].

В подальшому, даний історик цитує західні і руські літописи, за якими св. Ольга була « Елена, королева Ругов» [Голубинський, 1880, т. 1, с. 8-9], а св. Володимир - «король Руссов» [Голубинський, 1880, т. 1, с. 180, 220] та «самодержець всея земли Русския»[Голубинський, 1880, т. 1, с. 195], що взяв за дружину «царицю» [Голубинський, 1880, т. 1, с. 200], і до якого звертаються «О святая царя, Констанине и Володимире...» [Голубинський, 1880, т. 1, с. 206].

В сучасних церковних виданнях, на жаль свідомо принижується державний статус Володимира Великого. Так, в Акафісті, виданому РПЦ, він іменується «.святый равноапостольный княже.» ( як і до святої Ольги ) [Акафистник, 1996, т. 1, с. 120-127, 130-137], проте, до Олександра Невського і Данила Московського звертаються «.святый благоверный великий княже...» [Акафистник, 1996, т. 1, с. 158-165, 184-190], хоча останній був лише простим удільним князем улусу Золотої

Орди, а великим князем був Андрій Олександрович Тверський [Костомаров, 2007, с. 90]. Московські князі стали «великими» за Юрія Даниловича лише в 1318 р. розпорядженням хана Узбека [Костомаров, 2007, с. 98], оскільки був одружений на його сестрі Кончаці [Костомаров, 2007, с. 95]. В даному випадку ми зустрічаємо чергову свідому брехню російських світських і церковних істориків.

В акафісті, виданому УПЦ КП св. Володимир Великий подається теж як «рівноапостольний князь» [Акафісник, т. 1, 2008, с. 195-209, 214-224], проте це зумовлено тим, що переклади робились з церковно - слов'янських видань РПЦ (з усуненням дивного терміну «держави Российския» і йому подібних - Авт.).

Слід зазначити, що згідно міжнародного державного права періоду середньовіччя титул «князь» (західні аналоги - герцог, граф, дукс і т.д., які на даний час можна умовно порівняти з правами обласних керівників: Г олова ОДА, губернатор, префект - авт.) визначав лише приналежність до правлячих родів Європи [Ар'єв, Йосифчук, 2015, с. 76]. Проте до часу отримання титулу «короляrex» в Західній Європі або «кесар - цар» в Східній, а також офіційного визнання його з боку відповідних «Римських» імператорів [Лебедев, 2012, с. 38] ( т. зв. Візантійського на Сході і Франкського, а потім Германського на Заході - Авт.) не мали статусу самостійних і незалежних правителів [Энциклопедия, т. 15, 1895, с. 475], яким був без сумніву Володимир Великий.

Висновки

Підсумовуючи дане дослідження слід зазначити, що титулування Володимира «князь» чи навіть «великий князь» в історичних творах та церковних виданнях є помилковим і не відповідає становищу володаря найбільшої держави в Європі - Київської Руси-України, оскільки з одруженням на візантійській принцесі Анні, він, без сумніву, отримав регалії «кесаря», проте міг титулуватись і «василевсом» (аналогом якого був збережений в літописах титул «каган» - Авт.) використовуючи власне християнське ім'я Василій в якості візантійського титулу, а ім'я Володимир - як ознаку приналежності до правлячої династій в колишній язичницькій державі.

Список використаних джерел та літератури

1. Акафісник, 2008. Київ: Видавничий відділ УПЦ КП, т. 1.

2. Акафистник, 1996. Каменец-Подольск: Украинская Православная Церковь, т. 1.

3. Алексеев, С. В., 2014. Игорь Святославич, Москва: Молодая гвардия.

4. Ар'єв, В., Йосифчук, М., 2014. Державно-церковний статус володаря Київської Руси-України святого Володимира Великого, Святий рівноапостольний Володимир - творець Української держави, Київ КПБА, 69-76.

5. Болотов, В. В., 2008. Лекции по истории Древней Церкви, Москва, т. II.

6. Введение христанства на Руси, 1987. Москва.

7. Верещагина, Н. В., 2013. Коронационные регалии святого Владимира в контексте утверждения концепции «Москва - третий Рим», Із Києва по всій Русі: збірник матеріалів наукової богословсько - історичної конференції, присвяченої 1025 - літтю Хрещення Київської Руси - України, Київ, с. 253-260.

8. Высоцький, С. А., 1966. Древнерусские надписи Софии Киевской вXI-XIXвеках, Киев.

9. Галкина, Е. С., 2002. Тайны Русского каганата, Москва: Вече.

10. Голубинский, Е., 1880. История Русской Церкви, Москва: Типография Э. Лиссиер и Ю.Роман., т.1.

11. Дмитренко, В., 2011. Октавіан Август. Народження Риської імперії, Львів: Кальварії.

12. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т., 2011. Київ: НАН України, Ін-т історії України, т. 1.

13. Голубинский, Е., 1880. Житие блаженного Володимера, История Русской Церкви, Москва, т. 1, с. 194-206.

14. Костомаров, Н. И., 2007. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей, Москва. Корнієнко, В., 2010. Корпус з графіті Софії Київської (X - поч. XVIII ст. ). Ч. 4: Приділ св. Іокима і Анни, Київ: Інститут історіографії та джерелознавства.

15. Лебедев, А. П., 2012. Очерки внутренней истории Византийской Восточной Цекви в IX, X, XI веках, Санкт-Петербург.

16. Марченко, М., 2012. Київська Русь у боротьбі з кочівниками, Київ.

17. Митрополит Іларіон, 2008. Слово про закон і благодать, Православний молитовник, Київ: Видавничий відділ УПЦ КП, с. 108-158.

18. Нікітенко, Н. М., 2007. Від Царгорода до Києва, Київ: Видавництво «Дельта».

19. Нікітенко, Н. М., 2013. Час хрещення Русі у світлі даних Софії Київської, Із Києва по всій Русі, 60-79.

20. Никольский, Н., 1983. История Русской Церкви, Москва.

21. Пилипчук, Я. В., 2018. Соціальна історія кипчаків у IX-XIII ст., Київ.

22. Подволоцький, А. А., 2014. Правдива історія Київської Русі: про що мовчать підручники історії, Харків.

23. Путешествия к тартарам католических монахов в 1245-1255 гг., 2013. Киев.

24. Острогорський, Г. А., 2011. История Византийского государства, Москва. Энцеклоклопедический Словарь Брокгауза - Ефрона, 1894. Санкт-Петербург: Типо-Литогафия И. А. Ефрона, т. XIII-А.

25. Энцеклоклопедический Словарь Брокгауза - Ефрона, 1895. Санкт-Петербург: Типо-Литогафия И. А. Ефрона, т. XV.

26. Энцеклоклопедический Словарь Брокгауза - Ефрона, 1903. Санкт-Петербург: Типо-Литогафия И. А. Ефрона,т. ХХХП-А.

References

1. Akafisnyk [Book of Akathists], 2008. Kyiv: Vydavnychyi viddil UPTs KP, t. 1. (in Ukrainian). Akafistnik [Book of Akathists], 1996. Kamenec-Podol'sk: Ukrainskaya Pravoslavnaya Cerkov', t. 1. (in Russian).

2. Alekseev, S. V., 2014. Igor' Svyatoslavich [Igor Svyatoslavich], Moskva: Molodaya gvardiya. (in Russian).

3. Ariev, V., Yosyfchuk, M., 2014. Derzhavno-tserkovnyi status volodaria Kyivskoi Rusy-Ukrainy sviatoho Volodymyra Velykoho [State and church status of the ruler of Kievan Rus-Ukraine St. Volodymyr the Great], Sviatyi rivnoapostolnyi Volodymyr - tvorets Ukrainskoi derzhavy, Kyiv KPBA, 69-76. (in Ukrainian).

4. Bolotov, V. V., 2008. Lekcii po istorii Drevnej Cerkvi [Lectures on the history of Ancient Church], Moskva, t. II. (in Russian).

5. Dmytrenko, V., 2011. Oktavian Avhust. Narodzhennia Ryskoi imperii [Oktavian Augustus. The birth of Rome empire], Lviv: Kalvarii. (in Ukrainian).

6. Ekonomichna istoriia Ukrainy: Istoryko-ekonomichne doslidzhennia [Economic history of Ukraine: Historical and economic research], 2011. Kyiv: NAN Ukrainy, In-t istorii Ukrainy, t. 1. (in Ukrainian).

7. Encekloklopedicheskij Slovar' Brokgauza - Efrona [Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary], Sankt-Peterburg: Tipo-Litogafiya I. A. Efrona, t. XIII-A. (in Russian).

8. Encekloklopedicheskij Slovar' Brokgauza - Efrona [Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary], Sankt-Peterburg: Tipo-Litogafiya I. A. Efrona, t. XV. (in Russian).

9. Encekloklopedicheskij Slovar' Brokgauza - Efrona [Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary], 1903. Sankt-Peterburg: Tipo-Litogafiya I. A. Efrona,t. XXXII-A. (in Russian).

10. Galkina, E. S., 2002. Tajny Russkogo kaganata [The mysteries of Russian khaganate], Moskva: Veche. (in Russian).

11. Golubinskij, E., 1880. Istoriya Russkoj Cerkvi [The history of Russian Church], Moskva: Tipografiya E. Lissier i Yu.Roman., t.1. (in Russian).

12. Golubinskij, E., 1880. Zhitie blazhennogo Volodimera [Life of St. Volodymyr], Istoriya Russkoj Cerkvi, Moskva, t. 1, s. 194-206. (in Russian).

13. Korniienko, V., 2010. Korpus z hrafiti Sofii Kyivskoi (X-poch. XVIII st.). Ch. 4: Prydil sv. Iokyma i Anny [Building of Corpus ofgraffiti of St. Sophia Cathedral ofKyiv (X - beg. of XVIII centuries). Part 4: Side - altar of Sts. Ioakym and Anna], Kyiv: Instytut istoriohrafu ta dzhereloznavstva. (in Ukrainian).

14. Kostomarov, N. I., 2007. Russkaya istoriya v zhizneopisaniyah ee glavnejshih deyatelej [Russian history in the biographies of its main figures], Moskva. (in Russian).

15. Lebedev, A. P., 2012. Ocherki vnutrennej istorii Vizantijskoj Vostochnoj Cekvi v IX, X, XI vekah [Essays of internal history of Byzantine Eastern Church in IX, X, XI centuries], Sankt-Peterburg. (in Russian).

16. Marchenko, M., 2012. Kyivska Rus u borotbi z kochivnykamy [Kyivan Rus in a struggle with nomads], Kyiv. (in Ukrainian).

17. Mytropolyt Ilarion, 2008. Slovo pro zakon i blahodat, Pravoslavnyi molytovnyk [The Tale of law and grace], Kyiv: Vydavnychyi viddil UPTs KP, s. 108-158. (in Ukrainian).

18. Nikitenko, N. M., 2007. Vid Tsarhoroda do Kyieva [From Tsarhorod to Kyiv], Kyiv: Vydavnytstvo «Delta». (in Ukrainian).

19. Nikitenko, N. M., 2013. Chas khreshchennia Rusi u svitli danykh Sofii Kyivskoi [The time of Baptism of Rus in the light of the data of St. Sophia Cathedral of Kyiv], Iz Kyievapo vsii Rusi, 60-79. (in Ukrainian).

20. Nikol'skij, N., 1983. Istoriya Russkoj Cerkvi [The history of Russian Church], Moskva. (in Russian).

21. Ostrogors'kij, G. A., 2011. Istoriya Vizantijskogo gosudarstva [History of Bizantine state], Moskva.

22. Podvolotskyi, A. A., 2014. Pravdyva istoriia Kyivskoi Rusi: pro shcho movchat pidruchnyky istorii [True history of Kyivan Rus], Kharkiv. (in Ukrainian).

23. Puteshestviya k tartaram katolicheskih monahov v 1245-1255 gg. [Visits to the Tartars of Catholic monks in 1245-1255], 2013. Kiev. (in Russian).

24. Pylypchuk Ya. V., 2018. Sotsialna istoriia kypchakiv u IX-XIII st. [Social history of kypchaks in IX - XIII centuries], Kyiv. (in Ukrainian).

25. Vereshchagina, N. V., 2013. Koronacionnye regalii svyatogo Vladimira v kontekste utverzhdeniya koncepcii «Moskva - tretij Rim» [Coronation regalia of St. Volodymyr in the context of “Moscow is the third Rome” concept approval], Iz Kyieva po vsii Rusi: zbirnyk materialiv naukovoi bohoslovsko - istorychnoi konferentsii, prysviachenoi 1025 - littiu Khreshchennia Kyivskoi Rusy - Ukrainy, Kyiv, s. 253-260. (in Ukrainian).

26. Vvedenie hristanstva na Rusi [Introduction of Christianity in Rus], 1987. Moskva. (in Russian).

27. Vysockij, S. A., 1966. Drevnerusskie nadpisi Sofii Kievskoj v XI - XIX vekah [Ancient Russian inscriptions of St. Sophia Cathedral of Kyiv in XI -XIX centuries], Kiev. (in Russian).

Размещено на Allbest.ru