Застосування національними судами принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Застосування національними судами принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у цивільному судочинстві

Таїса Сергіївна Томляк,

аспірантка Національного педагогічного університету

імені М.П. Драгоманова, старший викладач кафедри права Вінницького національного аграрного університету

Резюме

Томляк Т.С. Застосування національними судами принципу забезпечення найкращих інтересів дитини у цивільному судочинстві.

У статті проаналізовано прецедентну практику національних судів у контексті дотримання принципу забезпечення найкращих інтересів дитини та виділено основні підходи, які застосовуються національними судами для дотримання принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.

Встановлено, що підхід національних судів до розгляду справ за участю дітей змінився та став зорієнтований на принцип забезпечення найкращих інтересів дитини.

Визначено, що Верховний Суд пов'язує забезпечення найкращих інтересів дитини з дотриманням судовими органами під час розгляду справ за участю дітей розумного балансу участі кожного із батьків у вихованні дитини, який не перешкоджатиме її нормальному розвитку та врахуванням емоційного стану дитини, її бажань та думок, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Ключові слова: практика національних судів, найкращі інтереси дитини, Верховний Суд, сімейні права та обов'язки батьків, судовий захист інтересів дитини.

Резюме

Томляк Т.С. Применение национальными судами принципа обеспечения наилучших интересов в гражданском судопроизводстве.

В статье проанализирована прецедентная практика национальных судов в контексте соблюдения принципа обеспечения наилучших интересов ребенка и выделены основные подходы, применяемые национальными судами для соблюдения принципа обеспечения наилучших интересов ребенка.

Установлено, что подход национальных судов к рассмотрению дел с участием детей изменился и стал ориентирован на принцип обеспечения наилучших интересов ребенка.

Определено, что Верховный Суд связывает обеспечение наилучших интересов ребенка с соблюдением судебными органами при рассмотрении дел с участием детей разумного баланса участия каждого родителя в воспитании ребенка, который не будет препятствовать его нормальному развитию и учетом эмоционального состояния ребенка, его желаний и мыслей, если он в соответствии с возрастом способен сформулировать собственные взгляды.

Ключевые слова: практика национальных судов, лучшие интересы ребенка, Верховный Суд, семейные права и обязанности родителей, судебная защита интересов ребенка.

Summary

Taisa Tomlyak. Application by national courts of the principle of ensuring the best interests of the child in civil proceedings.

The article analyzes precedent practice of national courts in the context of adherence to the principle of ensuring the best interests of the child and highlights the main approaches which are used by national courts to comply with the principle of ensuring the best interests of the child.

It is established that the national courts approach to dealing with cases involving children has changed and has become focused on the principle of ensuring the best interests of the child.

It is determined that the Supreme Court links ensuring the best interests of the child with the observance by the judicial authorities when considering cases involving children of a reasonable balance of participation of each parent in the upbringing of the child, which will not interfere with his normal development and taking into account the emotional state of the child, his desires and opinions, in case if he is able to formulate his own views in accordance with age.

The author highlights the main approaches which are used by national courts to respect the best interests of the child:

1. Severance of a child's family relationship with the biological parents means that the child is deprived of his roots, so such measures can only be taken by state bodies and national courts in exceptional circumstances to ensure the best interests of the child;

2. In family disputes that concern the determination of the child's place of residence, in order to ensure the principle of the best interests of the child, it is not mandatory for the child to live together with the mother, and the implementation of this principle is to ensure the right to communicate with the child's parents and care on the part of the mother;

3. The child's attachment to the parents and the persons with whom it is located, the relationship between parents and the child, the possibility of parents and other persons creating appropriate conditions for raising the child, are taken into account in cases of claims of parents for the transfer of a child to them by other persons from whom they have the right to demand his return.

4. In cases concerning the establishment of the procedure for the method of communication of a child with a parent who does not live with the child, a reasonable balance of participation of each parent in the upbringing of the child must be observed, which will not interfere with its normal development and ensure its best interests.

Key words: practice of national courts, best interests of the child, Supreme Court, family rights and responsibilities of parents, judicial protection of the interests of the child.

Постановка проблеми

Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини є головним пріоритетом правової держави. Однак на практиці правильна оцінка та трактування державними й судовими органами найкращих інтересів дитини ускладняється через широкий діапазон обставин, факторів та елементів, які є невичерпними і різними в кожній конкретній справі за участю дитини. У цьому контексті дослідження прецедентної практики національних судів у сфері найкращих інтересів дитини набуває особливої актуальності.

національний суд інтерес дитина

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Важливі питання захисту прав дитини досліджували такі науковці, як Б. Андрусишин1, Н. Оніщенко2, Н. Опольська3,4, Ю. Шемшученко5, С. Бобровник6, Н. Пархоменко7, С. Стеценко8. Врахування національними судами найкращих інтересів дитини під час розгляду судових спорів досліджували М. Корнієнко9, М. Менджул10.

Формулювання мети статті. Метою статті є дослідження та аналіз національної судової практики щодо застосування принципу забезпечення найкращих інтересів дитини при розгляді сімейних спорів у цивільному судочинстві.

Виклад основного матеріалу

Національні нормативно-правові акти закріплюють обов'язок державних та судових органів застосовувати у всіх справах щодо дітей принцип забезпечення найкращих інтересів дитини. Проте визначення поняття вказаного принципу відсутнє в національному законодавстві.

Б.І. Андрусишин цілком обґрунтовано зазначає, що національне законодавство з питань забезпечення прав дитини майже припинило розвиватися після 2011 року11. Вважаємо, що вдосконалення національного законодавства з питань забезпечення прав дитини також має стосуватися закріплення на законодавчому рівні визначення поняття принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.

Погоджуємось з думкою Н.М. Опольської про те, що права дитини залежно від вікових особливостей можна поділити на права малолітніх дітей (до 14 років), права підлітків (від 14 до 16 років) та права осіб юнацького віку (від 16 до 18 років)12. Разом із тим вважаємо, що реалізація принципу забезпечення найкращих інтересів дитини також має залежати від вікових особливостей її особистості.

Відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім'я є первинним та основним осередком суспільства, дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає13.

Статтею 163 СК України визначено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

Згідно зі ст. ст. 11, 12 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини15.

Сімейне виховання, безперечно, є законним інтересом дитини. Однак принцип забезпечення найкращих інтересів передбачає забезпечення виховання та розвитку дитини в щасливій сім'ї, тому покладає обов'язок на державні органи та судову владу обов'язок вивчення умов проживання в сім'ї, а також відповідність цих умов вказаному принципу.

Отже, виховання дитини в щасливій сім'ї є необхідною складовою забезпечення принципу найкращих інтересів дитини. З метою дотримання вказаного принципу державні органи сприяють батькам та особам, які їх замінюють, у належному виконанні ними своїх обов'язків у вихованні дітей.

На думку М. Менджул, принцип найкращих інтересів дитини означає пріоритетне врахування батьками, законними представниками дитини, органами влади, судом та іншими особами інтересів дитини під час вчинення дій або прийняття ними рішень, які спрямовані на задоволення будь-яких індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я та особливостей розвитку16.

Погоджуємося з думкою Б.І. Андрусишина, який підкреслює, що в сучасній Україні дитина повинна бути забезпечена можливістю здійснення її прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, Цивільним кодексом України, іншими правовими актами, визнаними в Україні.

Відповідно до частини першої ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили17.

У преамбулі до Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 р. № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), зазначено, що дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні. Відповідно до частини першої ст. 18, частини першої ст. 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального її розвитку18.

У частині першій ст. 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини19.

Європейський суд з прав людини (далі - Європейський суд) зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, і дотримуючись такої рівноваги особлива увага повинна бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення у справі «Хант проти України» від 7 грудня 2006 р.)20. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 р.)21.

У рішенні від 11 липня 2017 р. у справі «М. С. проти України» Європейський суд вказав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним22.

У рішенні Європейського суду від 2 лютого 2016 р. у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов'язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз'єднання, проте не є абсолютним. Возз'єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх заінтересованих сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов'язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх заінтересованих осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, § 94, Plaza v. Poland, № 18830/07, п. 71, 25 січня 2011 р., І Manic, § 102)23.

Вважаємо, що розірвання родинних відносин дитини із біологічними батьками означає позбавлення дитини її коріння, тому такі заходи можуть вживатися державними органами та національними судами лише у виняткових обставинах задля забезпечення найкращих інтересів дитини.

Аналізуючи норми наведеного національного законодавства та прецедентної практики Європейського суду, можна зробити висновки, що виховання дитини у сім'ї, яка є природним середовищем для розвитку дитини, відповідає найкращим інтересам дитини, а зв'язки дитини з сім'єю можуть бути перервані лише тоді, коли сім'я є особливо непридатною або неблагонадійною.

Згідно з частиною першою ст. 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом24.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України25.

Як свідчить національна судова практика, дитина є найбільш вразливою стороною в сімейному конфлікті, оскільки вона найбільше страждає та втрачає. Розгляд сімейного спору за участю дітей є надзвичайно складним, оскільки за результатами розгляду такого судового спору вирішується доля дитини, а тому судове рішення має захищати в першу чергу найкращі інтереси дитини.

Однією із найбільш поширених категорій справ за участю дітей є судові спори щодо визначення місця проживання дитини. Донедавна національні органи застосовували в таких справах презумпцію «проживання дитини з матір'ю», посилаючись на Декларацію прав дитини від 20 листопада 1959 р.

Проте у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 р. у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та Закону № 1906-ГУ, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 р., про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей»26.

Частиною третьою ст. 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою27.

За змістом ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного із них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення28.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 р. в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку»29.

Отже, у сімейних спорах щодо визначення місця проживання дитини національні суди вважають, і автор підтримує таку позицію, що для забезпечення принципу найкращих інтересів дитини не є обов'язковим спільне проживання дитини з матір'ю, а реалізація вказаного принципу полягає у забезпеченні права на спілкування дитини з батьками, піклування зі сторони матері та належне забезпечення від батька та матері прав та інтересів дитини.

Подібною є постанова у справі № 654/4307/19 від 4 серпня 2021 р. Верховного Суду за позовом батька малолітньої дитини про відібрання її від бабусі та передачу батькові. Верховний Суд, відмовляючи в задоволенні позову батька про негайне відібрання дитини, звернув увагу компетентних органів держави на зобов'язання забезпечити систему послідовних кроків у напрямі возз'єднання батька з дитиною, щоб запобігти негативному впливу на дитину, зазначивши: «Беручи за основу у вирішенні цього спору принцип найкращих інтересів дитини, Верховний Суд звертає увагу на те, що негайне відібрання малолітньої хворої від народження дитини не буде сприяти забезпеченню спокійного та стійкого середовища для неї, стане емоційним стресом, не буде враховано і її поглядів, що у сукупності охоплює складові елементи вказаного принципу. Проживання малолітнього разом з бабою і дідом становить для нього звичне сімейне середовище з народження. З урахуванням пропорційності втручання у право позивача на повагу до його сімейного життя, яке гарантоване ст. 8 Конвенції, та норм частини третьої ст. 163 СК України допускаються випадки відмови батьку у негайному відібранні дитини, що є необхідним у цій ситуації»30.

Таким чином, при розгляді позовів батьків про передачу їм дитини іншими особами, від яких вони мають право вимагати її повернення, національні суди задля забезпечення найкращих інтересів дитини повинні враховувати: 1) прихильність дитини до батьків та осіб, у яких вона перебуває; 2) взаємовідносини батьків та дитини; 3) можливість створення батьками та іншими особами належних умов виховання дитини. Водночас в ситуації, при якій дитина не адаптована до проживання з батьками, суд не може прийняти рішення на їхню користь, доки державні органи не вживуть заходів для відновлення стосунків між дитиною і батьками та не підготують дитину для проживання разом із батьками.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, у тому числі й спілкуватися зі своїм батьком, бабою та дідом31.

Статтею 141 СК України передбачено рівні права та обов'язки обох батьків щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини32.

У ч. ч. 1 і 2 ст. 150 СК України визначено, що батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток33.

Згідно зі ст. 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо виховання дитини розцінюються як засіб виконання ними своїх обов'язків щодо неї34.

Згідно зі ст. 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом35.

Статтею 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини36.

Згідно з ч. 1 ст. 159 СК України, якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод37.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини38.

Отже, національне законодавство передбачає, що при встановленні в судовому порядку способу спілкування дитини з тим із батьків, хто не проживає разом із дитиною, має бути дотримано розумний баланс участі кожного із батьків у вихованні дитини, який не перешкоджатиме її нормальному розвитку та забезпечуватиме її найкращі інтереси.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 листопада 2020 р. (справа N° 753/9433/17), задовольняючи зустрічний позов батька дитини про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способу участі у її вихованні, зазначив: «Емоційний стан дитини обумовлений не присутністю батька в її житті, а напруженими конфліктними стосунками між батьками, які використовують дитину для образ один одного, зневажають право сина на спокійне щасливе дитинство та гармонійний розвиток особистості. Особисті конфлікти між батьками не повинні порушувати інтереси дитини»39.

У постанові від 1 липня 2020 р. (справа № 138/96/17) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що малолітній син не висловлював думку щодо участі батька у спілкуванні з ним та у його вихованні, суд не встановив на підставі належних та допустимих доказів, що психоемоційний стан дитини свідчить про те, що спілкування з батьком поза його бажанням не відповідає найкращим інтересам дитини, а отже, висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про можливість та доцільність встановлення способу участі батька у спілкуванні з дитиною та у її вихованні лише за бажанням дитини ґрунтуються на припущеннях, не підтверджені належними та допустимими доказами40.

Таким чином, у справах за позовами батьків про визначення способу участі у вихованні дитини, для забезпечення її найкращих інтересів, судові органи повинні враховувати емоційний стан дитини, її бажання і думку, якщо врахування таких дозволяє вік дитини, та дотримуватися розумного балансу участі кожного із батьків у вихованні дитини, який не перешкоджатиме її нормальному розвитку.

Згідно із частинами другою та четвертою ст. 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом41.

Відповідно до частини першої ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дитини; жорстоко поводяться з дитиною; хронічно зловживають алкоголем або наркотиками; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини42.

Досліджуючи практику національних судів у справах про позбавлення батьківських прав, у контексті дотримання принципу забезпечення найкращих інтересів дитини можна побачити, що національні суди стають на бік батьків та надають їм час і можливість змінити ставлення до виховання дітей, поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ними батьківських обов'язків.

Одним із таких рішень є постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 300/908/17 від 24 квітня 2019 р., в якому суд, відмовляючи органу опіки і піклування районної державної адміністрації в задоволенні позову до матері дітей про позбавлення батьківських прав, вказав наступне: «Права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків. Верховний Суд виходить з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках, при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи, відмовити в позові про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен при цьому визначати конкретного закладу»43.

Подібним є рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 травня 2020 р. у справі №641/2867/17-ц про позбавлення батьківських прав батька дитини. Залишаючи рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін про відмову в задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, Верховний Суд зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, а суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків44.

З позиції пріоритету найкращих інтересів дитини у справі № 712/10623/17 Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої судової практики щодо пріоритетності дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини у справах про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька. У наведеній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того із батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного із батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди45.

Прецедентність вказаного рішення полягає у критичній оцінці Верховним Судом узагальненого та формального підходу судів першої та апеляційної інстанції до розгляду справ за участю дітей, що може тлумачитися як порушення найкращих інтересів дитини. Оскільки право одного з батьків відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим із батьків в більшості випадків використовується не в інтересах дитини.

Висновки

Унаслідок проведеного дослідження можна зробити висновки, що підхід національних судів до розгляду справ за участю дітей змінився та став зорієнтований на принцип забезпечення найкращих інтересів дитини.

Верховний Суд пов'язує забезпечення найкращих інтересів дитини з дотриманням судовими органами під час розгляду справ за участю дітей розумного балансу участі кожного із батьків у вихованні дитини, який не перешкоджатиме її нормальному розвитку та врахуванням емоційного стану дитини, її бажань та думок, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Аналіз рішень національних судів у контексті дотримання принципу забезпечення найкращих інтересів дитини дає можливість узагальнити прецедентну практику Верховного Суду у сфері захисту дітей та виділити у ній основні підходи, які застосовуються національними судами для дотримання найкращих інтересів дитини:

1. Розірвання родинних відносин дитини із біологічними батьками означає позбавлення дитини її коріння, тому такі заходи можуть вживатися державними органами та національними судами лише у виняткових обставинах задля забезпечення найкращих інтересів дитини.

2. У сімейних спорах щодо визначення місця проживання дитини для забезпечення принципу найкращих інтересів дитини не є обов'язковим спільне проживання дитини з матір'ю, а реалізація вказаного принципу полягає у забезпеченні права на спілкування дитини з батьками та піклування зі сторони матері.

3. У справах за позовами батьків про передачу їм дитини іншими особами, від яких вони мають право вимагати її повернення, враховуються: прихильність дитини до батьків та осіб, у яких вона перебуває; взаємовідносини батьків та дитини; можливість створення батьками та іншими особами належних умов виховання дитини.

4. У справах про встановлення порядку способу спілкування дитини з тим із батьків, хто не проживає разом із дитиною, має бути дотримано розумний баланс участі кожного із батьків у вихованні дитини, який не перешкоджатиме її нормальному розвитку та забезпечуватиме її найкращі інтереси.

Пріоритетним напрямом подальших досліджень є аналіз практики національних судових органів та теоретикоправові проблеми щодо забезпечення найкращих інтересів дитини у кримінальному судочинстві.

Размещено на Allbest.ru