Теорія права проти права теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Теорія права проти права теорії

Олексій Іванович Ющик, доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник

Резюме

Ющик О.І. Теорія права проти права теорії.

У статті викладено критичну оцінку традиційної теорії права, заснованої на позитивістському догматизмі, доводиться необхідність переходу до історико-матеріалістичного підходу у теоретико-правових дослідженнях, із застосуванням наукового інструментарію діалектичної логіки, в тому числі для подолання метафізичної абсолютизації і догматизації класового підходу в дослідженні права в якості суспільно-історичного явища.

Наведена точка зору про те, що усвідомлення завдань юридичної науки в сенсі позитивізму ускладнювалося через двоїсте трактування терміна «позитивний» і протиставлення позитивного права його розумінню школою природного права.

Наголошено, що догма права, яка розглядає право як дещо незмінне, позбавлене розвитку, не може відігравати роль узагальнюючої теоретичної науки про право. Необхідно відмовитися від абсолютизації класового підходу при визначенні природи і загального поняття права, якою гальмується також розвиток наукової теорії права.

Висвітлено й критично оцінено точку зору стосовно необов'язковості попереднього формулювання загального поняття права, як результату його наукового пізнання, доцільності створення замість цього універсальної наукової правової теорії згідно з системою логічних принципів побудови наукових теорій, спрямовуючи пізнання права через необхідні етапи. Одним із найважливіших етапів пізнання права є вибір вихідного уявлення про право як предмет дослідження та його визначальної первинної ланки.

Ключові слова: поняття, теорія права, діалектична логіка, позитивізм, догма права, позитивне право, методологія, предмет дослідження, вихідний пункт дослідження права, діалектична теорія права.

Резюме

Ющик А.И. Теория права против права теории.

В статье изложена критическая оценка традиционной теории права, основанной на позитивистском догматизме, доказывается необходимость перехода к историко-материалистическому подходу в теоретико-правовых исследованиях, с применением научного инструментария диалектической логики, в том числе для преодоления метафизической абсолютизации и догма- тизации классового подхода в исследовании права как общественно-исторического явления.

Представлена точка зрения, согласно которой понимание задачи юридической науки в смысле позитивизма усложняется в результате двойственной трактовки термина «позитивный» и противопоставления позитивного права его пониманию школой естественного права.

Подчеркнуто, что догма права, рассматривающая право как нечто неизменное, лишенное развития, не может выполнять роль обобщающей теоретической науки о праве. Необходимо отказаться от абсолютизации классового подхода при определении природы и общего понятия права, которой (абсолютизацией) сдерживается также развитие научной теории права.

Освещена и критически оценена высказанная в литературе точка зрения о необязательности предварительного формулирования общего понятия права, как результата его научного познания, целесообразности создания вместо этого универсальной научной правовой теории в соответствии с системой логических принципов построения научных теорий, направляя позна- ние права через необходимые этапы. Одним из важнейших этапов познания права является выбор исходного представления о праве как предмете исследования и его первичного звена.

Ключевые слова: понятие, теория права, диалектическая логика, позитивизм, догма права, позитивное право, методология, предмет исследования, исходный пункт исследования права, диалектическая теория права.

Summary

Olesksii Yushchyk. Theory of law versus law theory.

The article presents a critical assessment of the traditional theory of law, based on positivist dogmatism, proves the need for a transition to a historical and materialistic approach in theoretical and legal research, using the scientific tools of dialectical logic, including to overcome the metaphysical absolutization and dogmatization of the class approach in the study of law as a social and historical phenomenon.

A point of view is presented according to which the understanding of the task of legal science in the sense of positivism becomes more complicated as a result of the dual interpretation of the term «positive» and the opposition of positive law to its understanding by the school of natural law. Due to the identification of the dogmatic development of positive law with the science of law, the epistemological task of the latter is distorted.

There is also a critical assessment in the history of legal thought of the understanding of law as consisting of two parts, of «objective law» and «subjective law», and the presence of a tradition of defining the general concept of law at the same time, taking into account only «objective law».

It is emphasized that the dogma of law, which considers law as something unchanging, devoid of development, cannot fulfill the role of a generalizing theoretical science of law. It is necessary to abandon the absolutization of the class approach in determining the nature and general concept of law, which (absolutization) also restrains the development of the scientific theory of law.

The point of view expressed in the literature about the optional pre-formulation of the general concept of law, as a result of its scientific knowledge, the expediency of creating instead a universal scientific legal theory in accordance with the system of logical principles for constructing scientific theories, directing the knowledge of law through the necessary stages. One of the most important stages in the knowledge of law is the choice of the initial idea of law as a subject of study and its primary link.

The need for the formation of a scientific theory of law to find correctly its specific starting point is indicated. This can be done only from the standpoint of the dialectical theory of law.

Key words: concept, theory of law, dialectical logic, positivism, law dogma, positive law, methodology, subject of research, starting point of research of law, dialectical theory of law.

Вступ

Постановка проблеми. Не буде перебільшенням стверджувати, що уже тривалий час теоретико-правова думка переживає «дитячу хворобу» позитивістського догматизму, якою блокується її поступальний розвиток. Те, що в юридичній науці фігурує як «загальна теорія права», насправді не відповідає критеріям наукової теорії, передусім через ігнорування теоретиками права діалектичної логіки.

Критикували позитивізм і догматизм традиційної теорії права багато поколінь вчених-правознавців, проте криза праворозуміння, яку ми спостерігаємо уже не одне десятиліття, свідчить не тільки про непродуктивність цієї критики, а й про відсутність задовільних уявлень про шляхи подолання кризи в науковому пізнанні права.

Формулювання мети статті. Метою пропонованої статті є визначення та обґрунтування необхідності нових підходів до пізнання права та формулювання його наукового поняття з позицій діалектичної теорії права.

Виклад основного матеріалу

Свого часу відомий історик права Ф. Тарановський зазначав, що наукове правознавство європейської культури бере свій початок від римської юриспруденції. При цьому він звертав увагу на те, що римські юристи, які залишили нам блискучі зразки юридичного мислення, розробляли не всі галузі права, а переважно лише одну з них - право цивільне, яке нормує сімейні та майнові відносини приватних осіб.

У розвитку наукового правознавства згаданий автор називає як головну особливість середньовічного мислення догматизм, що приймає дану зовнішнім чином істину та зводить усю діяльність розуму до засвоєння цієї істини, виведення з неї часткових положень і підведення під неї нових явищ, на які наштовхує людину життя, котре невпинно рухається та розвивається. Немає при цьому самостійного дослідження явищ; не виникає питання про те, яким шляхом здобуті ті положення, які приймаються за істину, сповідуються як догмат. У руслі загального догматизму розвивалося тоді й правознавство¹.

З позитивної точки зору, вказує далі Ф. Тарановський, правознавство є частиною науки про суспільні явища, або соціології. Натомість наука про право досліджує свій специфічний об'єкт у його зв'язку з іншими сторонами життя суспільства: політичною, економічною, моральною, релігійною. Наука про право вважає при цьому об'єктом вивчення як позитивне право, що фактично регулює відносини між людьми, так і раціональні ідеї права, які протиставлялись і протиставляються позитивному праву.

Проте юристи, стверджує він, не одразу дійшли розуміння задачі своєї науки в сенсі позитивізму, через двоїстий смисл в юриспруденції терміна «позитивний». Здавна казали про позитивне право і розуміли під ним право, яке діє офіційно в межах певної держави, часто при тому ототожнюючи його з правом, установленим безпосередньо державною владою, та протиставляючи його праву природному, як не діючому, не встановленому й не визнаному державною владою, такому, що постулюється як вимога розуму.

Через таке професійно-юридичне розуміння позитивності ще у XVII ст. позитивна школа, яка розробляла діюче право для цілей його практичного застосування в суді, протиставлялася школі природного права, а вікова традиція позитивної школи змішує позитивну науку про право з позитивною юриспруденцією. А проте насправді це не одне й те саме. Позитивна догматична юриспруденція слугує для науки про право тільки матеріалом, але не тотожна з нею. право позитивістський догматизм

Змішування обох дисциплін і ототожнення догматичної розробки позитивного права з наукою про право викривляє гносеологічну задачу останньої. На жаль, пише автор, таке змішування неодноразово мало місце в минулому й залишило численні сліди у низці сучасних вчень про право².

Заперечуючи проти однобічного позитивізму, вчені юристи останнім часом, стверджував згаданий автор, вимагають доповнити позитивістський емпіризм відповідними елементами раціоналізму. Позитивізм неспроможний встановити наукові закони суспільних явищ і змушений обмежитися констатуванням емпіричних законів у суспільствознавстві. Позитивісти думають, що шляхом дальшого розвитку позитивної науки вдасться здобути вихідні положення для дедукції, з допомогою якої емпіричні закони суспільних явищ будуть перетворені на точні наукові закони. Але критичний аналіз позитивної методології показує, що така надія марна, тому що позитивізм за самою суттю соєю безсилий встановити точні наукові закони суспільних явищ.

Та дедукція, яку позитивізм бажає використати для перетворення емпіричних соціальних законів у точні наукові закони, являє собою спеціальний метод, властивий математиці, а таке прилаштування можливе там, де ми маємо справу з кількісними відношеннями або з тими якісним відношеннями, які піддаються переведенню у кількісні. Там, де не все може виразити число, немає більш точних законів. До цього Ф. Тара- новський додає, що суспільні науки мають своє особливе поняття телеологічної (цільової) причинності, що не обмежується поясненням явищ, а веде до їх оцінки, у зв'язку з чим постає питання про критерії останньої. Як критерій оцінки суспільних явищ він називає трансцендентальні судження про цінності, які створюють люди і які наповнюють зміст культури, а відтак, суспільного життя. З трьох видів культурних цінностей - матеріальних, інтелектуальних і моральних, на його думку, перше місце належить моральним цінностям, адже матеріальні й інтелектуальні цінності - це врешті-решт лише засоби для вирішення проблеми сумісного існування людей, тобто моральної проблеми.

Таким чином, щоб знайти вихід з однобічного позитивізму, належить повернути до ідеалізму не лише гносеологічного, а й етичного. Проте це не відхід на попередні позиції, а відкриття нових шляхів розвитку філософської думки, критичний науковий ідеалізм. Відтак теоретичне правознавство знову повертає до ідеалізму, набуваючи різних форм пошуку синтезуючої методології (неокантіанство, неогегельянство тощо). Неокантіанці встановлюють раціональним шляхом загальнообов'язкову необхідну ідею права та абсолютний критерій для оцінки права позитивного, таким чином заповнюючи прогалини емпіричного правознавства, які не можна подолати емпіричним шляхом. Неогегельянці відроджують абсолютний ідеалізм, вивчають емпіричний процес всесвітньо-історичного розвитку права і в етапах останнього вбачають певний момент реалізації розумної ідеї права³.

Критично сприймаючи догматичне трактування права, Л. Петражицький звертав увагу на те, що в праві виокремлюють подвійний ряд реальностей (уявних), подвійне право, два права. Сучасна наука, зазначав він, знає два права: так зване «об'єктивне право», право в об'єктивному сенсі, розуміючи під цим норми права, та «суб'єктивне право», право в суб'єктивному сенсі: правовідносини, права та обов'язки (розглядаючи їх як три різні реальності).

Таким чином, констатує Л. Петражицький, згідно з традицією (раціональне виправдання якої відсутнє), проблема визначення природи права зводиться до питання, що таке юридичні норми; а далі незалежно від цього, в інших частинах системи намагаються вирішити не менш невирішувану для сучасної юриспруденці проблему природи права в суб'єктивному сенсі⁴.

Та попри це, через століття усе ще можна прочитати, що «наука позитивного права, яка підсумовує дані аналітичної юриспруденції, - це самодостатня, така, що має високе значення, юридична наука». Це, переконує нас С. Алексєєв, «не дисципліна “нижчого теоретичного” рівня, а повновісна й високозначима галузь знань» (перекл. - О. Ю.)⁵.

Аналітична юриспруденція, за твердженням цього автора, зосереджує найважливіші й незамінні пласти того вихідного й специфічного для усього правознавства матеріалу й орієнтирів практичної та наукової значимості, які є початковою (нехай і невичерпною) даниною та незамінним «будівельним матеріалом» для усього правознавства і без яких юридична наука втрачає свою специфіку як особлива й самостійна галузь людських знань.

Відтак, вважає автор, є вагомі підстави говорити: доки існує правознавство як особлива галузь спеціальних людських знань, її твердою і незмінною вихідною та первинною основою залишиться аналітична юриспруденція, її дані (юридична догма, юридичний позитивізм, спеціальна формально-юридична методологія)⁶.

У підсумку аналітичної проробки догми права «на належному науковому і методичних рівнях відповідно до вимог формальної логіки», вважав автор, «розкривається деталізована юридична картина тієї або іншої ділянки, фрагмента законодавства, судової практики, оголюється їх юридичний зміст, відпрацьовуються найбільш доцільні прийоми і форми юридичних дій».

На мій погляд, така «анатомічна проробка фрагментів правових реалій» (певною мірою придатна для розвитку юридичної техніки), може не стільки створити «деталізовану юридичну картину тієї чи іншої ділянки» правової реальності, як зруйнувати уявлення про право в якості відмінного від інших феноменів цілісного системного утворення. Зруйнувати, не виявивши при цьому у «фрагментах правових реалій» тієї первинної «клітинки» права, того «атома» права, який є його базовим структурним елементом та з якого слід розпочинати наукове дослідження права, його теоретичне осягнення в якості явища сфери ідеального. Сфери, невловимої для метафізичного погляду, оскільки, маючи перед собою тільки «матеріальні форми» прояву ідеального, догма права, як і «аналітична юриспруденція», не в змозі пізнати сутність права, а отже, скласти наукове поняття про свій предмет.

Щодо «унікальних» і «незамінних» функцій юридичного позитивізму, наукознавчого статусу аналітичної юриспруденції варто сказати таке. Як зазначав знаний філософ Е. Ільєнков, «справа не виглядає так (хоч таке дуже часто й трапляється), нібито ми спочатку бездумно аналітично розкладаємо ціле, а потім намагаємося знову зібрати вихідне ціле з цих розрізнених часток; такий спосіб “аналізу” та наступного “синтезу” більше підходить дитині, яка ламає іграшку без надії знову “зробити, як було”, аніж теоретику.

Теоретичний аналіз від самого початку провадиться з обережністю - аби не розірвати зв'язки між окремими елементами досліджуваного цілого, а, якраз навпаки, виявити їх, прослідкувати. Необережний же аналіз (що втратив образ цілого як свою вихідну передумову й мету) завжди ризикує розкроїти предмет на такі складові частини, які для цього цілого ніяк не специфічні та з яких тому знову зібрати ціле неможливо, так само як неможливо, розрізавши тіло на шматки, знову склеїти їх у живе тіло.

Кожна окремо узята абстракція, що виділяється шляхом аналізу, має сама по собі («в собі й для себе» - у своїх визначеннях) бути по суті конкретною. Конкретність цілого в ній не повинна гаснути й усуватися. Навпаки, саме ця конкретність в ній і повинна знаходити свій простий, свій загальний вираз... Та послідовність, в якій мислення, що сходить від абстрактного (визначення цілого) до конкретного (зв'язно-розчлено- ваного визначення, до системи абстрактних визначень), проводить свої дії, диктується зовсім не міркуваннями зручності, простоти або легкості, а виключно об'єктивним способом розчленування досліджуваного цілого» (перекл. - О. Ю.)⁷.

Притаманний догмі права бездумний, властивий дитині, яка ламає іграшку, «дитинячий» підхід до теоретичного аналізу права аж ніяк не вказує на справді науковий статус аналітичної юриспруденції, як не вказує й на те, що «на основі юридичної догми отримала розвиток теорія права - і щодо окремих галузей права., і щодо права в цілому - загальна теорія, яка є складовою частиною аналітичної юриспруденції»⁸.

Насправді, зосереджені в аналітичній юриспруденції «специфічний для усього правознавства матеріал і орієнтири наукової значущості», що, за виразом С. Алексєєва, являють собою «початкову даність» і «такий, що не має заміни “будівельний матеріал” для усього правознавства», виявляються нагромадженням «будівельного сміття» з фрагментів єдиної цілої конструкції права, «розібраної» аналітичною юриспруденцією. У цьому хаотичному, без кінця й початку нагромадженні фрагментарних знань про право складно, звичайно, знайти вихідний пункт простування до його сутності, оскільки безсистемним метафізичним «аналізом» руйнується абстрактне уявлення про право як єдине цілісне явище.

Щодо проблеми узагальненого знання про право, то нам уже доводилося висловлювати свою позицію, згідно з якою догма права не могла і не може відігравати роль узагальнюючої теоретичної науки про право, оскільки вона розглядає право як дещо незмінне, позбавлене розвитку⁹.

Тоді ж було зазначено, що юридична наука прагне вийти за межі емпіричного і прагматичного бачення права та поглянути на свій предмет у ширшому соціальному контексті¹⁰.

У першій книзі «Діалектики права», при визначенні праворозуміння в якості вищої форми правової свідомості, наводилася характеристика історії дореволюційного праворозуміння, де було підкреслено, що через усю історію права червоною ниткою тягнеться дуалізм сфери дійсного та «ідеального» права, сфери позитивного («штучного») та природного (існуючого тільки в ідеї) права¹¹.

Розмірковуючи про право і правознавство, П. Стучка писав, що класове поняття права уперше створює дійсну науку права, що стало можливим говорити про правознавство не тільки як про техніку чи мистецтво, а й як про науку. Однак належить заново визначити і обсяг предмета, і методологію для цієї, у певному сенсі, нової науки, а також відмежувати її від близьких до її сфери наукових доктрин, з одного боку, та зблизити її, з іншого боку, з галузями знання, що можуть дати прямо чи опосередковано засоби для успішного дослідження правової сфери. Найбільш складні, за його словами, задачі при розмежуванні політичної економії, правознавства і соціології.

У дореволюційних університетах раніше правознавство поглинало усі ці доктрини, як побічні предмети; на Заході правознавство та політична економія були одне одному ворожими науками. Зараз ці предмети у нас, щонайменше, рівноправні, або, краще сказати, правознавство у нас поки що в занедбаному стані, оскільки ще не вірять у його право на «звання» науки¹².

Спеціальні галузі правознавства, стверджував далі автор, походять від ділення самого права на галузі; доки теоретики ділили право на внутрішнє й зовнішнє, божественне й світське, тощо, практикам-юристам довелося ділити право ще й за галузями. Для понять, щодо яких не було згоди навіть між двома-трьома юристами, довелося відшукувати класифікацію на групи. Тут допомогло практичне життя, давши уже готове ділення, для якого юристам довелося тільки вигадати теоретичну назву й обґрунтування. А далі П. Стучка зупиняється на методології.

Раніше, вказує автор, взагалі надто багато місця приділяли питанням методології. Роль науки, що формувала буржуазний світогляд, і разом з тим типово буржуазного методу відігравала юриспруденція зі своєю формальною логікою, яка залишила глибокі сліди в головах наших юристів. Які методи застосовували раніше правознавці в своїй науці? По черзі - досить різні, залежно від того, яка наука панувала.

Сучасний юрист, для якого увесь предмет права міститься в готових статтях, нормах закону, є найчистішим догматиком. Наш метод визначається застосуванням революційної діалектики, хоча «ми не можемо говорити про готовий уже метод у той час, коли ми ще дискутуємо щодо того, де шукати само право, і де його точні межі, яких ми і не прагнемо точно визначити через передбачувану недовговічність права самого. Нам важливо було визначити його місце і його характер, щоб дати науці доступ до цієї системи явищ» (перекл. і курсив. - О. Ю.). А завершує свої міркування про право і правознавство П. Стучка зауваженням про відношення права до моральності, правознавства до етики. Автор зізнається, що він не знайшов визначення моральності і, особливо, розмежування її й права, яке б могло відповідати науковим вимогам. На його думку, моральність є більш загальним, право - більш вузьке поняття, оскільки право охоплює тільки суспільні відносини людей, тобто загалом лише відносини виробництва та обміну. Моральні «правила належного» охоплюють і всі інші взаємини людей і стосуються навіть відношення людини до самої себе, до уявних істот (богів) і навіть до неживих предметів. Це розмежування може вказати, чому іноді право здається неморальним або несправедливим і навпаки, чому воно в других випадках збігається з моральністю. Справжня марксистська оцінка явищ моральності, вважав автор, ще не дана і не може бути дана, доки в цій сфері навіть марксисти обмежуються лише самоспостереженням і самопізнанням¹³.

У подальшому радянські й пострадянські правознавці відкинули думку про «недовговічність права», продовживши дискусії щодо того, «де шукати право» та які його «точні межі». А щодо оцінки моральності та співвідношення її з правом, справжньої оцінки усе ще немає - і не може бути, доки юридична наука не запропонує прийнятного діалектичного поняття права.

Тим не менше, з позиції історичного матеріалізму П. Стучка виявився значно ближчим до наукового поняття права, ніж С. Алексєєв, котрий цей метод відкинув і зрікся класового підходу з «ідейних міркувань».

Втім, абсолютизація класового підходу його прибічниками - через брак належної уваги з їх боку до діалектики - зробила і сам класовий підхід метафізичною догмою, яка гальмує розвиток наукової теорії права.

Адже та сама матеріалістична діалектика вчить, що істина завжди конкретна, в тому числі й істина класового підходу до пізнання права. Немає права «взагалі», відособленого у своєму бутті, право реально існує як атрибут соціального управління.

А оскільки останнє властиве усякому суспільству, то і право є в будь-якому суспільстві (на відміну від держави). І якщо класовий підхід до права необхідний стосовно пізнання права класового суспільства, то щодо права в суспільстві без класів цей підхід є безпідставним.

Звичайно, що це не могло залишити класовий підхід без критики. Така критика визрівала уже в радянському правознавстві. А в пострадянський час, в умовах реставрації капіталізму та панування в суспільстві буржуазної ідеології, ця критика набула однобічного характеру антимарксистської догми, приклади якої аналізуються нами в загальному вченні про право¹⁴. Результатом критики абсолютизованого класового підходу до пізнання права рано чи пізно повинно стати поняття права, отримане за допомогою діалектичної логіки.

У зв'язку з цим вкажемо на зауваження Е. Бекбаєва, згідно з яким уже в радянській юридичній науці просувалася теза про так званий опосередкований шлях у розгляді поняття права. Спочатку було передбачено однозначно встановити, що означає саме наукове поняття як форма думки і чим правові поняття відрізняються від інших наукових понять; а після того визначитися з поняттям права. Для цього передбачалося використати досягнення інших наук, задіяти фахівців з філософії, теорії пізнання, логіки, соціології, психології та інших наук. При цьому за наслідками дискусії 70-х рр. з проблеми поняття права в юридичній науці виявилися три конкуруючих підходи до його розуміння: 1) етатичний, 2) комплексний, 3) соцієтарний. На думку автора, в цій дискусії не було приділено належної уваги подвійній природі та двом різним функціям поняття права¹⁵.

Крім того, стверджує автор, в юридичній освіті повсюдно упродовж багатьох років викладалася в основному традиційна формальна логіка, якою наукове поняття розглядалося тільки в складі судження, тобто як думка, через яку в судженні відбивається предмет судження, його властивості, а також відношення між предметами. Щодо другої функції поняття (як згустку багатьох уже здобутих знань про предмет, зібраного в одну думку, або як результату пізнання предмета), то діалектична логіка, яка вивчала цю функцію, не була самостійною навчальною дисципліною для викладання та вивчення в юридичних вузах, а також на юридичних факультетах. Діалектична логіка як самостійна наукова дисципліна не входила і в навчальну програму аспірантів з юридичних спеціальностей, а вивчалася лише в рамках загального курсу філософії у незначному обсязі як одна з проблем. Тому більшість юристів, в тому числі вчені, мають синкретичне знання про поняття як форму думки і притримуються переважно «однофункціонального» підходу взагалі до поняття і, зокрема, поняття права.

Зараз різні варіанти формально-логічного підходу до поняття права можна бачити у підручниках загальної теорії держави і права або теорії права, де автори уперто прагнуть буквально на перших же сторінках розглянути питання про поняття права.

А далі автор заявляє, що для формування наукової теорії права зовсім не обов'язково попередньо створювати загальне поняття права як результат його наукового пізнання, оскільки вирішення задачі створення «еталонного» поняття права в юридичній науці неможливе через унікальність підсумкового поняття права кожного вченого та неможливість збереження такого поняття права поза конкретним вченим. Тому, з його точки зору, доцільним є завдання створення універсальної наукової правової теорії згідно з певною системою логічних принципів побудови наукових теорій. При побудові наукової теорії права пізнання має пройти низку етапів, кожний з яких є необхідним у процесі вивчення обраного об'єкта і повинен підпорядковуватися загальній задачі досягнення повного й істинного знання про предмет дослідження.

Побудова наукової теорії і перехід до теоретичного пізнання, пояснює автор, починається з вибору предметної сфери (об'єктивного конкретного), яка потім повинна бути піддана належному теоретичному аналізу.

У цьому полягає перший універсальний логічний принцип побудови наукової теорії права як умова досягнення повного, конкретного знання про право. З огляду на це ставилося завдання дослідити питання, як практично здійснено такий принцип побудови наукової теорії в сучасній науці права.

При цьому автор, спираючись на свій аналіз сучасної юридичної науки, вважає, що предметну сферу теорії права становить не лише право як таке, а й правова система в цілому.

Другим логічним принципом побудови наукової теорії та наступним закономірним етапом у розвитку теоретичного пізнання об'єкта і предмета науки теорії права Е. Бекбаєв називає теоретичний аналіз обраної області дослідження (первинного цілого) та виявлення вихідного пункту цієї наукової теорії. З наукознавчої точки зору, без виявлення й визначення цього вихідного пункту наукової теорії неможливо створити істинну наукову теорію. Тому, стверджує він, це питання постає на певному етапі побудови будь-якої наукової теорії, а до виявлення початку наукової теорії важко говорити про систематичне теоретичне дослідження.

Знову-таки, виходячи з аналізу «даних сучасної науки теорії права», за словами автора, ним отримана й обґрунтована гіпотеза про те, що «вихідним пунктом теоретичного пізнання в сучасній науці теорії права є правомірні та протиправні вчинки (діяння) людини і груп людей». Без діянь (юридично значимих вчинків) людей, переконує він, важко уявити функціонування правової системи суспільства в часі і у просторі. Не поведінка, а діяння, як юридично значима поведінка, в якості вихідного пункту теорії права дає можливість осмислити усі інші юридичні феномени як похідні або залежні від діянь людей, теоретично відтворити предмет науки теорії права як живе, конкретне ціле, обрати різні моделі логічної структури теорії права. Якщо буде виявлено конкретний вихідний пункт в об'єкті пізнання науки теорії права, буде створена певна наукова передумова для подолання в подальшому розбіжностей у питанні про походження та поняття права¹⁶.

Наведені міркування щодо визначення поняття права та формування наукової теорії права цікаві в кількох моментах, що заслуговують на увагу.

Насамперед відзначимо позицію автора стосовно «канонів формальної логіки», які негативно впливають на розвиток юридичної науки й освіти на шкоду використанню діалектичної логіки в пізнанні права. Проте це зауваження не виключає необхідності триматися формальної логіки, коли автор заявляє, що для формування наукової теорії права «зовсім не обов'язково попередньо створювати деяке загальне поняття права як підсумок його наукового пізнання», оскільки, за його словами, розв'язання завдання створення загального, або «еталонного», поняття права є неможливим «через унікальність кінцевого поняття права кожного вченого».

Якщо таке поняття неможливо зберегти «поза конкретним вченим», то, запитаємо: як іншим вченим користуватися цим «поняттям» і кому, крім самого цього вченого, його «поняття» потрібне?

Далі автор слушно зауважує на необхідності при побудові наукової теорії визначати предметну сферу теоретичного дослідження, об'єктивно конкретне останнього. Однак цей вибір сам автор робить волюнтаристськи, «на основі проведеного аналізу наявних наукових даних» (?), уникаючи, по суті, реального пошуку цього об'єктивно конкретного.

Те, що сучасна наука теорії права досліджує «не тільки саме право, а й правову систему в цілому», зовсім не означає, по-перше, що наука теорії вчиняє правильно, а, по-друге, що такий складений предмет дослідження як «право + правова система» має значення «об'єктивно конкретного». Цей предмет, навпаки, виглядає як суто «суб'єктивно абстрактний» предмет.

Нарешті, Е. Бекбаєв слушно вважає, що без визначення вихідного пункту дослідження неможливо створити істинну наукову теорію права. У такому разі наявність єдиного начала, одного вихідного пункту в подвійному предметі «право + правова система» видається щонайменше дивним.

Автор, схоже, вважає, що розрізнивши терміни «поведінка» і «діяння», він одним цим кроком визначив право як особливу сферу та залишився сам на сам з правовою системою. Але діяннями людей забезпечується функціонування не лише правової системи, а й усієї суспільної системи взагалі, тому «діяння» безпосередньо не становлять початок для самого тільки права.

Таким чином, мало просто виявити конкретний вихідний пункт теорії права, потрібно виявити його правильно, тобто використовуючи такі методи і шляхи дослідження, які є істинними.

Однак цей автор залишається на хибній позиції, про що свідчить захищена ним докторська дисертація¹⁷.

У науці теорії права, зазначає автор, досі не сформувалося єдиної точки зору, і в якості елементарної «клітини» права у правовій доктрині називають такі юридичні феномени: правове відношення; правова норма; приватний власник; володіння; державна воля; категорія «свободи», право суб'єкта.

Не кажучи про сумнівне трактування приватного власника, категорії «свободи» тощо в якості юридичних феноменів, зазначимо цікаву деталь. У дисертації останній феномен - «право суб'єкта» - на відміну від її автореферату, чомусь не згаданий. Як не згадано й точку зору І. Честнова, для якого первинним елементом (аспектом) системи права є суб'єкт права¹⁸.

Між тим, в опублікованій мною ще у 2013 р. першій книзі «Діалектики права» визначено в якості елементарної «клітинки» права і вихідного пункту дослідження саме право суб'єкта, або суб'єктне право. Схоже, Е. Бекбаєв не знайомий з цією публікацією, як і більшість інших теоретиків та філософів права, про що свідчить те, що упродовж восьми років, як мені відомо, не з'явилося жодної публікації з науковою критикою висловленої в «Діалектиці права» наукової позиції.

Висновки

На моє тверде переконання, триваючу не одне десятиліття глибоку кризу праворозуміння, що виникла через безпідставну відмову теоретиків від історичного матеріалізму, зрештою буде подолано на шляху повернення юридичної науки до діалектичної логіки. Проте абсолютизація класового підходу його прибічниками - через брак належної уваги з їх боку до діалектики - зробила класовий підхід метафізичною догмою, яка гальмує розвиток наукової теорії права.

Діалектична теорія права повинна утвердити своє право бути науковою теорією права, долаючи опір застарілої позитивістської догматичної «теорії права» разом з еклектичною методологією різних «посткласичних» правових теорій, що тільки поглиблюють триваючу кризу розуміння права і заважають з'ясуванню його дійсного наукового поняття.

Література

1. Тарановский Ф.В. Энциклопедия права. 3-е изд. Санкт-Петербург: Лань, 2001. С. 14-19.

2. Там само. С. 44-45.

3. Там само. С. 45-54.

4. Про теоретичну неспроможність догматичної юриспруденції див.: Ющик О.І. Теоретична «мілизна» догматичної юриспруденції. Право України. 2016. № 4. С. 139-148.

5. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. Москва: Изд-во НОРМА, 2001. 752 с. С. 23-24.

6. Там само.

7. Ильенков Э.В. Философия и культура. Москва: Политиздат, 1991. 464 с. С. 291-292.

8. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. С. 27.

9. Ющик О.І. Теорія права в контексті проблеми узагальненого знання / Юридична наука: сучасний стан та перспективи розвитку: матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 13 травня 2009 р.). Київ: Вид-во «Юридична думка», 2009. 156 с. С. 57-63; Ющик О.І. Правознавство і теорія права: проблема узагальненого знання. Вісник Академії правових наук України. 2009. № 2 (57). С. 25-35.

10. Ющик О.І. Проблема формування наукової теорії правовідношення. Правова держава. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. Вип. 20. С. 89-102.

11. Ющик А.И. Диалектика права. Київ: Ред. журн. «Право Украины»; Ін Юре, 2013. Кн. 1: Общее учение о праве (критический анализ общеправовых понятий). Ч. ІІ. 2013. 768 с. С. 538-552.

12. Стучка П.И. Избранные произведения по марксистско-ленинской теории права. Рига. Латв. гос. изд-во, 1964. С. 191-213.

13. Там само. С. 214-222.

14. Ющик А.И. Диалектика права. Кн.1: Общее учение о праве (критический анализ общеправовых понятий). Ч. ІІ. С. 555-557.

15. Бекбаев Е.З. О двух функциях понятий в научном познании права. Журнал российского права. 2014. № 9. С. 18-19.

16. Там само. С. 22-26.

17. Бекбаев Е.З. Проблема начала в теоретическом познании правовой системы: автореф. дис ... д-ра юрид. наук. Москва, 2016. 51 с.

18. Честнов И. Постклассическая теория права: монография: Изд. дом «Алеф-Пресс»; Санкт-Петербург, 2012.

Размещено на Allbest.ru