Деякі питання впливу практики Європейського суду з прав людини на формування стандартів міжнародного комерційного арбітражу

Размещено на http://allbest.ru

Деякі питання впливу практики Європейського суду з прав людини на формування стандартів міжнародного комерційного арбітражу

Іван Іванович Ващинець, кандидат юридичних наук,

доцент Київського університету права НАН України, адвокат

Вступ

Протягом другої половини ХХ ст. права людини поширили свій вплив на різні сфери права, у тому числі й ті, які раніше сприймалися повністю відокремленими та незалежними. До таких відносили, зокрема, й міжнародний комерційний арбітраж, що вважався абсолютно не пов'язаним з правами людини через його специфічну природу. Ці уявлення почали змінюватися у другій половині 80-х рр. ХХ ст., і останні три десятиліття показали досить чіткий вплив фундаментальних прав людини на стандарти міжнародного комерційного арбітражу. Велику роль у такій зміні підходів відіграв Європейський суд з прав людини, який у своїх рішеннях послідовно дотримується позиції про необхідність суворого дотримання основоположних прав і свобод людини при розгляді спорів міжнародними комерційними арбітражами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Правові проблеми міжнародного комерційного арбітражу були предметом досліджень таких вчених, як Т.Г. Захарченко, О.Д. Крупчан, М.М. Мальський, В.І. Нагнибі- да, О.С. Перепелинська, Ю.Д. Притика, М.Ф. Селівон, Т.В. Сліпачук, Г.А. Цірат, Ю.С. Черних та ін. Однак питання впливу прав людини на правове регулювання міжнародного комерційного арбітражу поки що не отримали висвітлення у вітчизняній науці.

Метою цієї статті є аналіз впливу практики Європейського суду з прав людини на формування стандартів неупередженості та незалежності арбітрів при розгляді спорів міжнародними комерційними арбітражами.

Виклад основного матеріалу

За змістом ст. 11 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітр повинен бути незалежним і неупередженим. Відповідно до ст. 12 цього Закону обставини, що викликають обґрунтовані сумніви щодо неупередженості або незалежності арбітра, можуть бути підставами для його відводу¹. Більшість справ Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються міжнародного комерційного арбітражу, пов'язані з допущеними під час арбітражного провадження порушеннями частини першої ст. 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Хоча у цих справах також згадуються й порушення інших статей Конвенції, зокрема ст. 13 «Право на ефективний засіб юридичного захисту» та ст. 1 Протоколу Першого «Захист власності», однак саме на порушення ст. 6 найчастіше посилаються заявники у даній категорії справ. міжнародний комерційний арбітраж суд право

За змістом частини першої ст. 6 Конвенції, зокрема, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру².Відповідно до тлумачення ЄСПЛ, яке ґрунтується на його підході до Конвенції як до «живого інструменту», ст. 6 містить певні фундаментальні процедурні гарантії, у тому числі право на доступ до незалежного і безстороннього суду, право на справедливий і публічний розгляд його справи, право на розгляд справи упродовж розумного строку тощо.

На сьогодні не заперечується, що положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. є застосовними до розгляду спорів міжнародними комерційними арбітражами. Як визнала ще Європейська комісія з прав людини у одній зі своїх найбільш ранніх справ щодо комерційного арбітражу, Bramelid et Malmstrom v. Sweden, процедура арбітражу дійсно має безпосередній вплив на приватні цивільні права та обов'язки і, відповідно, стосуються прав та обов'язків цивільного характеру у розумінні параграфу 1 ст. 6³. У іншій відомій справі, Lithgow and Others v. the United Kingdom, на яку часто посилаються дослідники, ЄСПЛ зазначив, що доступ до суду згідно зі ст. 6(1) Конвенції не обов'язково означає доступ до суду у класичному розумінні, який інтегрований до стандартного юридичного механізму держави; таким чином, «суд» може бути органом, створеним для вирішення обмеженого кола спеціальних питань, за умови, що він завжди забезпечує відповідні гарантії⁴.

У пізніших справах Суд вказував, що ст. 6 Конвенції не виключає можливості створення арбітражних трибуналів для вирішення спорів між приватними особами⁵. Адже визначена договором угода про арбітражне вирішення спору є безсумнівною перевагою як для осіб, яких вона стосується, так і для забезпечення правосуддя.

Визнаючи, що створення арбітражів відповідає положенням Конвенції, ЄСПЛ проводить чітке розмежування між обов'язковим, тобто який вимагається законом, і добровільним арбітражем. У першому випадку склад арбітражу зобов'язаний забезпечити гарантії, визначені частиною першою ст. 6 Конвенції. Водночас слід пам'ятати, що право на доступ до державних судів, установлене зазначеною статтею, не є абсолютним, а може підлягати обмеженням. Ці обмеження, по суті, випливають із указаної статті, оскільки право на доступ до суду за своєю природою передбачає регулювання законодавством країн-учасниць Конвенції.

Відповідно, вони мають певну свободу розсуду у цьому питанні, хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за ЄСПЛ. При цьому установлені обмеження не можуть обмежувати або зменшувати доступ до суду у такий спосіб або такою мірою, що порушується сама сутність права. До того ж обмеження є несумісними зі ст. 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети і якщо відсутня розумна пропорційність між використаними засобами та метою. Таким чином, обов'язковий арбітраж може бути передбачений національним законодавством за умови, що він має легітимну мету та існує розумна пропорційність між такою метою і використаними засобами. У будь-якому випадку, місцеве законодавство щодо обов'язкового арбітражу не може знецінювати саму сутність права на доступ до судів, адже в іншому випадку воно буде порушувати положення ст. 6 Конвенції. Однак ситуація є значно складнішою, коли сторони добровільно уклали арбітражну угоду.

У знаковій справі Tabbane с. Suisse Європейський суд з прав людини вказав, що коли йдеться про арбітраж, згода на який надана добровільно, навряд чи виникає будь-яка проблема згідно зі ст. 6. Сторони спору вільні передати певні суперечки, що випливають з договору, до органу іншого, ніж звичайний суд. Підписуючи арбітражне застереження, сторони добровільно відмовляються від певних прав, передбачених Конвенцією. Така відмова не є несумісною з Конвенцією, якщо вона є вільною, законною та недвозначною⁶. Наведені три вимоги послідовно визначаються у практиці Суду як обов'язкові. Ще у справі X. contre la Republique Federale D'Allemagne 1962 р. Європейська комісія з прав людини підкреслила, що підписання стороною арбітражного застереження під примусом суперечить положенням Конвенції⁷. У відносно недавній справі, Suda c. Rйpublique Tchиque, заявник стверджував, що він був змушений подати свій позов до арбітражу, на який він не погоджувався, оскільки арбітражна угода була укладена між компанією, де він був міноритарним акціонером, і основним акціонером тієї ж компанії. Установивши порушення ст. 6 Конвенції, ЄСПЛ констатував необхідність дотримання вказаних трьох вимог до відмови від прав, визначених указаною ст. 6 Конвенції, та відмітив, що за даних обставин заявник не відмовлявся від прав, оскільки узагалі не підписував арбітражне застереження⁸.

Вимога вільної відмови тісно пов'язана з вимогою щодо недвозначності. У іншій справі, Suovaniemi and others v. Finland, ЄСПЛ наголосив на необхідності здійснення відмови від гарантій, встановлених ст. 6 Конвенції, у недвозначній манері. При цьому він зауважив, що така відмова не обов'язково повинна стосуватися усіх прав, передбачених ст. 6⁹. Іншими словами, якщо особа відмовляється від прав, передбачених ст. 6 Конвенції, вона повинна чітко зазначити, яких саме прав стосується її відмова. При цьому така відмова може бути здійснена також шляхом вчинення певних дій, як у даній справі, де заявники, незважаючи на спочатку висловлені ними сумніви щодо безсторонності одного з арбітрів, пізніше явно дозволили йому надалі розглядати спір, тим самим однозначно відмовившись від його відводу.

Вимога щодо законності відмови від прав поки що детально не опрацьована у практиці ЄСПЛ. Разом із тим можна припустити, що вона може стосуватися обмежень, які визначаються національним законодавством щодо арбітражних угод, зокрема, щодо кола спорів, які можуть бути предметом арбітражного розгляду, чи вимог національних законів, які встановлені для відмови від прав, наприклад, недієздатними чи обмежено дієздатними особами.

Стосовно обов'язкового арбітражу, то у відомій справі Mutu and Pechstein v. Switzerland Суд зробив висновок, що оскільки один із заявників вільно і недвозначно не погодив арбітражне застереження, арбітражне провадження за цим застереженням повинно здійснюватися відповідно до гарантій, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції¹⁰. Отже, якщо зазначені три вимоги щодо добровільного арбітражу не дотримано, такий арбітраж буде розглядатися як обов'язковий з необхідним дотримання вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Зазначивши у справі Tabbane с. Suisse, що сторони добровільного арбітражу можуть відмовитися від «певних прав», Європейський суд з прав людини чітко не визначив коло прав, від яких можна відмовитися. Однак практика Суду дає змогу зробити висновок, яких саме прав може стосуватися така відмова. Передусім, підписавши арбітражну угоду, сторони тим самим відмовляються від права на розгляд їхнього спору державним судом. Вже згадана вище позиція про те, що право на доступ до суду, передбачене ч. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, була викладена як визнаний практикою Суду принцип, зокрема, у справі Lithgow and Others v. the United Kingdom¹¹, та послідовно підтримується у подальших рішеннях. Також предметом відмови може бути право на публічне слухання. У справі Suovaniemi and Others v. Finland зазначалося, що від цього права можна правомірно відмовитися навіть протягом судового слухання. Тому не дивно, що те ж саме може бути здійснено в арбітражі, сутністю якого є конфіденційність¹².

Нарешті, оскільки країни-учасниці згідно з положеннями Конвенції не можуть бути відповідальними за тривалість арбітражного провадження, його сторони відмовляються від права на розгляд справи протягом розумного строку. Однак особа не може відмовитися від цього права стосовно контролю державних судів над арбітражним розглядом.

Разом із тим, від найбільш фундаментальних за природою прав, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, відмовитися не можна. Одним із них є право на справедливий суд. Як неодноразово наголошував ЄСПЛ, це право слід тлумачити у світлі Преамбули до Конвенції¹³, яка проголошує, поміж іншим, що верховенство права є спільною спадщиною країн-учасниць. Справедливий суд є основоположним елементом верховенства права. Право на справедливий суд вважається навіть частиною публічного порядку.

Невідчужуваним також є право на незалежний і безсторонній суд. Хоча ЄСПЛ прямо не визначає природу цього права у своїх рішеннях, практика Суду вказує, що сторони не можуть відмовитися від нього під час укладення арбітражної угоди. Непрямим доказом невідчужуваності цього права є згадані вище імперативні положення ст. ст. 11 і 12 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», що визначають вимоги незалежності і неупередженості, яким повинен відповідати арбітр. Хоча про абсолютну невідчужуваність саме права на незалежний і безсторонній суд однозначно стверджувати не можна. Точніше говорити про те, що від цього права не можна відмовитися заздалегідь. Однак від нього можливо відмовитися після того, як його порушено. Це мало місце, зокрема, у справі Suovaniemi and Others v. Finland, де, як вже зазначалося, заявники втратили право стверджувати про відсутність неупередженості арбітра як підставу для скасування арбітражного рішення, оскільки вони дали згоду на подальше виконання вказаною особою функцій арбітра, незважаючи на їхню обізнаність про наявність підстав для відводу, і таким чином незворотно відмовилися від свого права на неупередженого суддю у розумінні ст. 6 Конвенції.

Право на незалежний і безсторонній суд було предметом дослідження у недавньому рішенні ЄСПЛ від 20 травня 2021 р. у справі BEG S.P.A. v. Italy¹⁴. У цій справі заявник, італійська компанія, стверджувала, що внаслідок недотримання гарантій незалежності і безсторонності одним із арбітрів її право на справедливий суд, передбачене ст. 6 Конвенції, було порушене.

У рішенні Суд нагадав усталену практику щодо застосування частини першої ст. 6 Конвенції до арбітражного провадження. Зокрема, ЄСПЛ підкреслив, що для встановлення того, чи можна вважати суд «незалежним» у розумінні ст. 6, слід, крім іншого, враховувати спосіб призначення його членів і строк їхнього призначення, існування гарантій проти зовнішнього тиску, а також чи суд справляє враження незалежного. Суд чи його члени повинні бути незалежними щодо виконавчої влади, парламенту, а також сторін. Для того, щоб встановити, чи суд може вважатися незалежним згідно з вимогами ст. 6, враження також може мати важливе значення.

ЄСПЛ також вказав, що безсторонність, як правило, вказує на відсутність упередженості або суб'єктивного ставлення. Відповідно до усталеної практики Суду, для цілей частини першої ст. 6 наявність безсторонності слід визначати за суб'єктивним і об'єктивним тестами. Перший визначає безсторонність на основі персональних переконань і поведінки конкретного судді, з метою визначення, чи існувало неупереджене або суб'єктивне ставлення судді у конкретній справі. Об'єктивний тест визначає, чи суд забезпечив, зокрема, шляхом свого формування, відповідні гарантії для виключення легітимних сумнівів стосовно його неупередженості. Застосувавши зазначені принципи до вказаної справи, Суд зауважив, що арбітр, безсторонність якого була поставлена під сумнів, чітко не вказав на відсутність підстав, які могли б вплинути на його незалежність і безсторонність, а просто прийняв призначення. У зв'язку з цим ЄСПЛ погодився з аргументами заявника про те, що за відсутності прямого повідомлення арбітра про наявність обставин, які можуть викликати обґрунтовані сумніви щодо його неупередженості або незалежності, існує правомірна презумпція відсутності таких обставин.

Під час застосування суб'єктивного тесту Європейський суд з прав людини не виявив жодних доказів неупередженого або суб'єктивного ставлення зазначеного арбітра. Щодо об'єктивного тесту, то Суд нагадав вислів «правосуддя має не тільки здійснюватися, воно повинно також демонструватись». Враховуючи високу посаду арбітра у материнській компанії опонента заявника у арбітражі, а також його представництво цієї компанії у судах як представника, ЄСПЛ висловив досить цікаву позицію, що безсторонність арбітра могла бути поставлена під сумнів, або принаймні виглядала такою, а тому побоювання заявника з цього приводу можуть вважатися обґрунтованими і об'єктивно виправданими. Відповідно, Суд зробив висновок про порушення частини першої ст. 6 Конвенції.

Висновки

Таким чином, наведене дає підстави для висновку про зростаючий вплив прав людини, визначених Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., на провадження у міжнародних комерційних арбітражах. Як послідовно вважає Європейський суд з прав людини, усі гарантії, передбачені першою частиною ст. 6 Конвенції, мають бути забезпечені під час арбітражного розгляду, який є обов'язковим згідно з національним законодавством. У разі наявності добровільної згоди передати спір на розгляд арбітражу, принаймні право на справедливе слухання і право на незалежний і безсторонній розгляд справи, повинні бути дотримані під час арбітражного провадження. Стандарти незалежності й безсторонності, визначені Конвенцією для суддів державних судів, застосовуються також і до арбітрів при розгляді ними спорів у міжнародних комерційних арбітражах. Практика ЄСПЛ, яка постійно розвивається, доводить, що обґрунтованого сумніву стосовно незалежності або безсторонності арбітра, за умови відсутності доказів протилежного, може бути достатньо для встановлення порушення частини першої ст. 6 Конвенції.

Посилання

¹ Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.02.1996 р. № 4002-XII. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4002-12 (дата звернення: 24.09.2021).

² Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 24.09.2021).

³ Справа» Bramelid and Malmstrцm v. Sweden» (заяви N° 8588/79 і 8589/79): рішення Європейського комісії з прав людини від 12.10.1982 р. С. 84. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-74445 (дата звернення: 24.09.2021).

⁴ Справа «Lithgow and others v. the United Kingdom» (заяви № 9006/80; 9262/81; 9263/81; 9265/81; 9266/81; 9313/81; 9405/81): рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.1986 р. П. 201. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57526 (дата звернення: 24.09.2021).

⁵ Див., напр.: справа «Transado-Transportes Fluviais Do Sado, S.A., v. Portugal» (заява № 35943/02): рішення Європейського суду з прав людини щодо прийнятності від 16.12.2003 р. П. 2. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-44660 (дата звернення: 24.09.2021).

⁶ Справа «Tabbane с. Suisse» (заява № 41069/12): рішення Європейського суду з прав людини щодо прийнятності від 01.03.2016 р. П. 27. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-161870 (дата звернення: 24.09.2021).

⁷ Справа «X. contre la Republique Federale D'Allemagne» (заява № 1197/61): рішення Європейської комісії з прав людини щодо прийнятності від 05.03.1962 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-27872 (дата звернення: 24.09.2021).

⁸ Справа «Suda c. Rйpublique Tchиque» (заява № 1643/06): рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2006 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-101333 (дата звернення: 24.09.2021).

⁹ Справа «Suovaniemi and others v. Finland» (заява № 31737/96): рішення Європейського суду з прав людини від 23.02.1999. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-4942 (дата звернення: 24.09.2021).

¹⁰ Справа «Mutu and Pechstein v. Switzerland» (заяви № 40575/10 and 67474/10): рішення Європейського суду з прав людини від 02.10.2018 р. П.115. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-186828 (дата звернення: 24.09.2021).

¹¹ Справа «Lithgow and others v. the United Kingdom» П.194.

¹² Справа «Suovaniemi and others v. Finland» (заява № 31737/96): рішення Європейського суду з прав людини щодо прийнятності від 23.02.1999 р.

¹³ Див., напр.: Справа «Brumarescu v. Romania» (заява № 28342/95): рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 р. П. 61. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58337 (дата звернення: 24.09.2021); Справа «Sabeh El Leil v. France» (заява № 34869/05): рішення Європейського суду з прав людини від 29.06.2011 р. П. 46. URL: http://hudoc.echr.coe.int/ eng?i=001-105378 (дата звернення: 24.09.2021).

¹⁴ Справа «BEG S.P.A. v. Italy» (заява № 5312/11): рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2021 р. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-210014 (дата звернення : 24.09.2021).

Резюме

Деякі питання впливу практики Європейського суду з прав людини на формування стандартів міжнародного комерційного арбітражу

Ващинець І.І.

Стаття досліджує питання впливу практики Європейського суду з прав людини на незалежність і безсторонність арбітрів під час розгляду спорів міжнародними комерційними арбітражами. На прикладі конкретних справ Європейського суду з прав людини визначається коло невідчужуваних права на справедливий суд, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та їхній вплив на формування підходів до стандартів міжнародного комерційного арбітражу.

Ключові слова: права людини, міжнародний комерційний арбітраж, незалежність і безсторонність арбітрів, стандарти провадження у міжнародних комерційних арбітражах

Резюме

Некоторые вопросы влияния практики Европейского суда по правам человека на формирование стандартов международного коммерческого арбитража

Ващинец И.И.

Статья исследует вопросы влияния практики Европейского суда по правам человека на независимость и беспристрастность арбитров при рассмотрении споров международными коммерческими арбитражами. На примере конкретных дел Европейского суда по правам человека определяется круг неотчуждаемых прав на справедливый суд, предусмотренных статьей 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, и их влияние на формирование подходов к стандартам международного коммерческого арбитража.

Ключевые слова: права человека, международный коммерческий арбитраж, независимость и беспристрастность арбитров, стандарты производства в международных коммерческих арбитражах

Summary

Certain issues of the human rights impact on establishing the standards of the international commercial arbitral proceedings

Ivan Vashchynets

Although commercial arbitration used to be considered entirely unrelated to human rights due to its economic and contractual nature, the relationship between these two systems changed in the second half of the 80s, and in the last three decades, the case-law of the European Court of Human Rights has been showing that arbitral proceedings are clearly affected by fundamental legal safeguards laid down in the European Convention on Human Rights.

At present, it is undisputed that the European Convention on Human Rights is applicable to arbitration. As stated by the ECtHR, Article 6 of the Convention does not preclude the setting up of arbitration tribunals in order to settle disputes between private entities.

While recognizing the establishment of arbitral tribunals to be in line with the provisions of the Convention, the ECtHR draws a clear distinction between compulsory, in the sense of being required by law, and voluntary arbitration. In the former case, an arbitration board must offer the guarantees set forth in Article 6(1). In the case of voluntary arbitration, by signing an arbitration clause, the parties voluntarily waive certain rights secured by the Convention. Such a waiver is not incompatible with the Convention, provided it is established in a free, lawful, and unequivocal manner. If the three requirements of voluntary arbitration are not met, such arbitration will be viewed as compulsory with respect to all the guarantees set forth in Article 6(1).

The conventional rights which the parties of the voluntary arbitration can waive can be deduced from the Court's case-law. These are the right to bring their dispute before an ordinary court, the right to a public hearing, and the right to a trial within a reasonable time. The last one, nonetheless, cannot be waived in relation to the control by state courts over arbitration proceedings.

However, the rights under Article 6(1), which are the most fundamental in their nature, cannot be waived. One of these rights is the right to a fair trial, which is regarded as part of the rule of law and even procedural public policy. The second one, the right to an independent and impartial tribunal, is not absolutely unwaivable. It only cannot be waived in advance. The waiver can be done after the violation of the right occurs.

In the very recent judgement dated 20 May 2021 in case BEG S.P.A. v. Italy, the ECtHR found a violation of Article 6(1) of the Convention since the arbitrator's impartiality was capable of being, or at least appearing, open to doubt and the applicant's fears in this respect can be considered reasonable and objectively justified.

Therefore, the evolving case-law of the European Court of Human Rights shows that even a reasonable doubt about the independency or impartiality of an arbitrator can be considered a violation of Article 6(1) of the Convention.

Key words: human rights, international commercial arbitration, independence and impartiality of arbitrators, standards of international commercial arbitral proceedings.

Размещено на Allbest.ru