До питання пріоритетності норм Цивільного Кодексу України щодо норм спеціального законодавства: усі закони за юридичною силою рівні, але є закони пріоритетніші за інших?

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання пріоритетності норм Цивільного Кодексу України щодо норм спеціального законодавства: усі закони за юридичною силою рівні, але є закони пріоритетніші за інших?

Ліна Миколаївна Дорошенко, кандидат юридичних наук, доцент, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Резюме

У статті проаналізовано положення законодавства та існуючи концепції правової доктрини щодо подолання колізій між нормами права у разі існування конкуренції норм, які містяться в кодексі і в законі. Досліджено положення Конституції України, ЦК України, низки кодифікованих та поточних законів на предмет ієрархії нормативних актів за юридичною силою та співвідношення загального та спеціального законодавства у вирішенні колізії між нормами, що регулюють однопредметні правовідносини, матеріали судової практики з цього питання. Доведено, що стала судова практика з цих питань не сформована, оскільки навіть якщо суди і застосовують загальнотеоретичні принципи - «пізніший закон скасовує попередній» та «спеціальний закон скасовує дію загального закону», вони це роблять вибірково, несистемно, залежно від виду суспільних відносин. Аргументовано, що суди при застосуванні кодексів та поточних законів мають враховувати темпоральний та/або змістовний критерії.

Ключові слова: колізія норм, ієрархія законодавства, пріоритет кодифікованого акта, темпоральний та змістовний критерії.

Резюме

Дорошенко Л.Н. К вопросу о приоритетности норм Гражданского кодекса Украины над нормами специального законодательства: все законы по юридической силе равны, но есть законы приоритетнее других?

В статье проанализированы положения законодательства и существующие концепции правовой доктрины по преодолению коллизий между нормами права в случае конкуренции норм между кодексами и законами. Исследованы положения Конституции Украины, ГК Украины, ряда кодифицированных и текущих законов на предмет иерархии нормативных актов по юридической силе и соотношения общего и специального законодательства по разрешению коллизий между нормами, регулирующими однопредметные правоотношения, а также материалы судебной практики по данной проблематике. Доказано, что единообразная судебная практика по этим вопросам не сформирована, поскольку, даже если суды и применяют общетеоретические принципы - «более поздний закон отменяет предыдущий» и «специальный закон отменяет действие общего закона», они делают это избирательно, несистемно, в зависимости от вида общественных отношений. Аргументировано, что суды при применении кодексов и текущих законов должны учитывать темпоральный и содержательный критерии.

Ключевые слова: коллизия норм, иерархия законодательства, приоритет кодифицированного акта, темпоральный и содержательный критерии.

Summary

Lina Doroshenko. On the Issue of the Priority of the Norms of the Civil Code of Ukraine over the Norms of Special Legislation: all Laws are Equal by Legal Force, but are there Laws more Prioritized than others?

The article considers the provisions of legislation and legal doctrine to overcome conflicts between the rules of law in case of concurrence between the rules contained in the code and in the law. It was determined that ambiguous recent judicial practice gave a new look to this issue, by recognising the priority of the Civil Code of Ukraine over special legislation, not taking into account such approach in resolving the issue of concurrence law as application of a special law in case of its conflict with rules of general legislation.

The paper identifies three main conceptual scientific approaches to the relationship between the legal force of the code and current laws. It was reasoned that the national legislation, in contrast to the legislation of some other countries, including post-Soviet countries, does not contain rules on the priority of the Civil Code of Ukraine, but only defines it as the main act regulating sectoral relations. The provisions of the Constitution of Ukraine, the Civil Code of Ukraine, a number of codified and current laws on the hierarchy of normative acts by legal force and the ratio of general and special legislation in resolving conflicts between norms governing single-subject legal relations, judicial practice on this issue were analyzed. It was proved that the common judicial practice on these issues was not formed, the courts, on the one hand, apply the general theoretical principles of lex posterior derogat priori and lex specialis derogat generalis, but these principles are applied selectively, unsystematically, depending on the type of social relations. It was reasoned that the courts, when applying codes and current laws, should take into account temporal (time of entry into force of the law) and / or substantive criteria (norms of general or special legislation).

It was proved that the only way to eliminate the unequal interpretation of the hierarchy of regulations and the development of sustainability and unity of judicial practice without deviations from previous legal positions on the law in practice can be achieved by making appropriate changes in legislation and even in case of more radical measures - by the adoption of a special law on legal acts, which should contain their hierarchical system by the criterion of legal force.

Key words: conflict of norms, hierarchy of legislation, priority of codified act, temporal and substantive criteria.

Постановка проблеми

2 лютого 2021 р. Верховна Рада України затвердила план законопроєктної роботи парламенту на 2021 р. У постанові - 376 проєктів законів, які планують прийняти протягом року¹. Такий «турборежим» може мати своїм наслідком прийняття законодавства, яке буде містити колізії, і ця перспектива не викликає подиву, а, навпаки, є цілком прогнозованою.

Колізії норм права обумовлюють необхідність їх подолання в судовій практиці, тобто необхідність здійснити вибір однієї з двох норм, які суперечать одна одній, з метою вирішення конкретної ситуації. Як зазначає О.В. Москалюк, подолання колізій норм кодексів і поточних законів слід розглядати в контексті встановлення юридичної сили кодифікованого акта відносно некодифікованого². Загальновідомо, що подолання колізій між нормами рівної юридичної сили здійснюється шляхом використання колізійних принципів lex posterior derogat priori (лат. «пізніший закон скасовує попередній») та lex specialis derogat generalis (лат. «спеціальний закон скасовує дію загального закону»), які юристи сповідають із часів Давнього Риму. В юридичній літературі наводиться тлумачення останнього усталеного словосполучення у словниках, зокрема, його слід розуміти як «загальне не применшує спеціальне» («Generalia specialibus non derogant») або «спеціальне зменшує загальне» («Generalibus specialia derogant»)³. Здавалося б, якщо існує віками вивірений принцип встановлення ідеальної моделі співвідношення загальної і спеціальної правової норми, то які можуть бути питання щодо їх застосування? Проте все не так однозначно.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема подолання колізій між нормами права традиційно перебувала в епіцентрі уваги правової науки, як серед фахівців теорії права, так і представників галузевих юридичних наук. Її дослідженню присвячені праці М. Заніної, Г. Знаменського, В. Єрьоменка, Т. Коваленко, О. Москалюка, С. Погребняка, О. Подцерковного та ін. Проте, незважаючи на значну увагу з боку наукової спільноти, окремі питання цієї теми не до кінця з'ясовані. Зокрема дискусії викликають можливі способи подолання колізій, якщо проблемні відносини регулюються кодифікованими нормативними актами та поточними законами. Останнім часом інтерес науковців викликає виникнення та шляхи подолання колізій між нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та нормами інших законів, які регулюють аналогічні правовідносини. Як зазначає О.П. Подцерковний, традиційний принцип вирішення конкуренції норм права - співвідношення спеціального та загального закону, на жаль, не має цілком послідовного застосування в судовій практиці України. І якщо взаємодія загальних та спеціальних норм одного закону не викликає зазвичай труднощів у тлумаченні їх співвідношення, то подібне сприйняття положень різних законів призводить до дискусій, іноді дуже гучних⁴. Тобто питання наявності колізії норм різних нормативно-правових актів та шляхів їх подолання завжди гостро стояли в правозастосовній практиці, що вказує на актуальність проведення дослідження цього питання.

Формулювання мети статті. Метою статті є визначення існуючих у теорії права та правозастосовній практиці підходів до вирішення проблеми подолання колізій між нормами загального та спеціального законодавства, розробка концептуальних підходів до вирішення проблемних питань в цій сфері.

Виклад основного матеріалу

Черговим підґрунтям для дискусії з вищезазначеної проблематики стала правова позиція, викладена у постанові ВП ВС від 22 червня 2021 р. у справі № 334/3161/17⁵. У грудні 2019 р. ОСОБА_1 звернулася до ВС з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать ст. 334 ЦК України (справа стосувалася визначення моменту набуття права власності на нерухоме майно). Позивач здійснив державну реєстрацію правочину відповідно до норм ст. ст. 334, 757 ЦК України (така реєстрація була передбачена чинним на той момент законодавством), але не здійснив реєстрацію прав на нерухоме майно у зв'язку з тим, що були перешкоди для цього (за боргами колишнього власника органами виконавчої служби на майно було накладено арешти та заборони).

Ухвалою ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 16 грудня 2020 р. справа передана на розгляд ВП ВС з підстав, передбачених ч. 4 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати, передає справу на розгляд ВП ВС, якщо така колегія (палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні ВП. Ця палата вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові ВП ВС від 13 листопада 2019 р. у справі №755/9215/15-ц. На думку ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС, є підстави для висновку, що до 1 січня 2013 р.: 1) державна реєстрація права власності на нерухоме майно не була безумовною умовою виникнення права власності у набувача такого майна за договором купів- лі-продажу; 2) договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягав нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на нерухоме майно виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (ч. 4 ст. 334 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин); 3) для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК України чи Закон України (далі - ЗУ) від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV)), слід застосовувати ч. 2 ст. 4 ЦК України, що закріплює пріоритет норм ЦК України над нормами інших законів. До того ж такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як КСУ (рішення від 13 березня 2012 р. у справі № 5-рп/2012), так і ВСУ (постанова від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2023цс15). Відповідно до ст. 4 ЦК України Закон № 1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

Тобто Друга судова палата КЦС у складі ВС поставила складне завдання перед ВП ВС, хоча, як бачиться, в цій ситуації доречним було б застосування спеціальної норми ст. 657 ЦК України (в зв'язку з тим, що спір виник саме щодо договору купівлі-продажу квартири) в межах одного нормативного акта, а не створення правової проблеми навколо ст. 4 ЦК України. Проте, ураховуючи мотиви ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС, одним із питань, на які надавала відповідь ВП ВС, були, зокрема, питання: а) яку норму закону в редакції до 1 січня 2013 р. (ЦК України - з моменту державної реєстрації правочину чи Закону № 1952-IV - з моменту державної реєстрації речового права, набутого за таким правочином) слід застосовувати судом при визначенні умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином? б) чи можна вважати норми ЦК України пріоритетними над нормами інших законів у вирішенні колізії між нормами, що регулюють однопредметні правовідносини?

ВП ВС зазначила, що хоча Закон № 1952-IV прийнятий пізніше, проте ст. 4 ЦК України встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, а на суб'єкта права законодавчої ініціативи, що подає до ВРУ проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, покладено обов'язок одночасно подати і проєкт закону про внесення змін до ЦК України, які мають розглядатися одночасно. На думку суду, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни до ЦК України внесені не були, з огляду на положення ст. 4 ЦК України застосування колізійного принципу «lex posterior derogat priori» у цій ситуації є неможливим.

ВП ВС доходить висновку, що спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України, а вказівка у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього нормативно-правового акта є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Проте вбачається, що своєчасне невнесення відповідних змін в ЦК України не повинно бути проблемою і мати негативні наслідки для учасників ринкових відносин. Зараз наявна ситуація, при якій, якщо законодавець цього не зробив, будуть страждати інтереси громадян, суб'єктів господарювання, оскільки їм треба кожного разу проводити порівняльний аналіз законодавства з огляду на те, чи регулюються відносини, учасниками яких вони є, нормами спеціального закону, чи не суперечать вони положенням ЦК України? Як бачимо, розібратися в цьому складно було і представникам суддівського корпусу, а для інших це взагалі «завдання з зірочкою».

Разом із тим суд залишив собі «шляхи до відступу», щоб мати можливість все ж таки в подальшому надавати пріоритет нормам спеціального законодавства, зазначивши, що при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно регулює конкретні правовідносини, містить чіткі й зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб'єктів правовідносин⁵. Постає закономірне питання: як зрозуміти, яка «змістовна колізія» є складною, а яка - простою? Введення таких оціночних категорій ніяк не сприяє забезпеченню єдності судової практики та її прогнозованості при вирішенні окремих категорій справ і буде й надалі породжувати факти відступи від попередніх позицій ВП ВС.

ВП ВС зазначає, що аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми ЦК України найбільш повно та точно врегульовували правовідносини щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином⁵. Обґрунтовуючи свою позицію, суд вдається до глибокої теорії і зазначає, що у межах суб'єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. ВП ВС акцентує увагу, що правомочність власника є невід'ємним атрибутом права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна, а титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника. У постанові застосовуються такі конструкції, як «невід'ємний атрибут права власності», «динамічна (статична) категорії» та інші по відношенню до правомочностей власника, проте це ж не доктрина, а практика, яку бажано не нагромаджувати категоріями, які не мають відношення до категоріально-понятійного апарату законодавства.

По суті справи, що аналізується, суд вважає, що, висловивши свою волю на відчуження об'єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб'єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину (вимога щодо його реєстрації передбачалась законодавством на момент існування цих спірних правовідносин, зараз її вже немає і законодавством передбачено, що державній реєстрації підлягають права на нерухоме майно) завершує перехід права власності. Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул. Тому ВП ВС вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм ст. ст. 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу, необхідність державної реєстрації права власності на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 1 січня 2013 р.) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно. Суд зазначив, що Закон № 1952-ГУ як акт цивільного законодавства повинен був прийматися відповідно до ЦК України, тому сторони, укладаючи договір купівлі-продажу нерухомого майна, не можуть відступити від положень ЦК України. Оскільки ЦК України як основний акт цивільного законодавства містив чіткі та зрозумілі положення щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином, які повною мірою відповідають принципу правової визначеності та принципу легітимних очікувань, і на момент виникнення спірних правовідносин не передбачав необхідності державної реєстрації права на нерухоме майно та не містив відсилочної норми на положення Закону № 1952-ГУ, то ВП ВС висловила позицію щодо необхідності відступлення від висновку стосовно застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в її постанові від 13 листопада 2019 р. (справа № 755/9215/15-ц).

ВП ВС зазначає, що «станом на вказану дату питання виникнення у набувача права власності на нерухоме майно у разі його відчуження за договором було врегульовано досить суперечливо». Суд констатує, що на момент здійснення правочину існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами ч. 3 ст. 3 Закону № 1952-ГУ та ч. 4 ст. 334 ЦК України щодо питання - коли ж виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу. Цю суперечність при колізії норм ЦК України та іншого нормативно-правового акта, на думку суду, слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України.

Дійсно, ВП ВС справедливо посилається на норми ЦК України, які діяли на той час щодо моменту набуття права власності на нерухоме майно за договором - норми ст. ст. 210, 334, 657 ЦК України, та застосовує буквальне тлумачення цих норм з урахуванням дії закону у часі, але обґрунтуванням такого рішення мало б бути не те, що норми ЦК України мають пріоритет над нормами спеціального Закону № 1952-ГУ, а те, що в цьому випадку ці норми ЦК України є спеціальними, саме ці норми були чинними на той момент, вони пов'язували момент виникнення права власності з моментом державної реєстрації договору (правочину), а не права власності. ВП ВС можна було більше уваги приділити аналізу положень ст. 657 в тій редакції, яка була чиною на момент укладення договору купівлі-продажу, а не створювали підґрунтя для міркувань щодо пріоритетності ЦК України.

ВГСУ свого часу вже відповідав на питання: «Чи співвідносяться ЦК та ГК України як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу підлягають переважному застосуванню?» і дійшов абсолютно справедливого висновку, що при вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма, за змістом якої і визначається, є ця норма спеціальною чи загальною⁶, тобто перевага надавалася не за критерієм побудови нормативного акта, а за критерієм змістовної компоненти його норм.

Вбачається, що у випадку наявності колізії і конкуренції норм між нормами ЦК України і нормами поточних законів, з набранням чинності останніх повинні бути внесені відповідні зміни в ЦК України, а не судова практика має випереджати законодавця і брати на себе функції останнього. Вочевидь, ми можемо бачити тут елементи квазіпрецедентного права.

ВП ВС створила прецедент щодо співвідношення норм ЦК України і всього спеціального законодавства, наслідки якого ще складно усвідомити. Висновки ВП ВС мають концептуальний характер щодо застосування норм права, а саме: якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України (п. 75 постанови). З граматичного тлумачення цього положення можна зробити висновок, що це стосується не конкретно такої ситуації з моментом виникнення права власності на нерухоме майно, а взагалі співвідношення норм ЦК України та норм іншого законодавства (в тому числі й кодифікованих актів, таких як ГК України, ЖК України тощо).

Можна навести тут слова Рене Давіда, одного із найбільш відомих вчених у сфері порівняльного правознавства, який розцінював аналогічні вищенаведеним випадки як такі, які не можна виправдовувати будь- якими обставинами. Він наголошував, що використовувати загальні формули проти конкретних - це означає перевертати принцип «спеціальний закон має перевагу перед загальним», що може поставити під загрозу правопорядок у цілому, замінити судову практику, що базується на тлумаченні закону, на судову практику, яка керується кількома загальними нормами⁷. Як зазначали такі представники школи господарського права, як Г.Л. Знаменський, О.М. Вінник (щодо дії ЦК та ГК України), між загальним і спеціальним законами існують відносини не підпорядкованості, а субсидіарності, що означає лише одне: при регулюванні конкретних відносин у пріоритетному порядку застосовуються норми спеціального закону, а якщо вони є недостатніми для належного регулювання цих відносин, то у субсидіарному порядку можуть застосовуватися норми загального закону (наприклад, якщо ГК України не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання, наприклад, щодо договору факторингу, то тоді мають застосовуватися положення ЦК України)⁸,⁹. О.П. Подцер- ковний також підкреслював наявність проблем у сфері застосування господарського і цивільного законодавства та акцентував увагу на активному нав'язуванні концепції моністичного цивільного права і системному нівелюванні дії ГК України, заперечуванні визнання його спеціальним по відношенню до ЦК України¹⁰.

Якщо говорити про співвідношення юридичної сили кодексу та поточних законів, то в правовій доктрині з цього питання можна виокремити декілька позицій.

Перша була характерною для радянського періоду і передбачала пріоритет за ієрархію кодексу над іншими законами. Так, наведемо міркування І. Самощенка з приводу того, що вертикальна структура системи законодавства зумовлена підпорядкуванням одних вищих державних правотворчих органів іншим, а також відносинами внутрішньої субординації між актами одного й того ж органу. Кодекс - це правовий акт, що закріплює принципи тієї чи іншої галузі права, які є фундаментальними засадами для формування іншого галузевого законодавства. Поточні закони в ієрархії законодавства посідають наступне місце за кодифікованим нормативним актом, оскільки перебувають з ним у відносинах внутрішньої субординації¹¹. Для вирішення питань подолання колізій між нормами кодексів і поточного законодавства, на думку представників цієї позиції, необхідно надавати пріоритет нормам кодексу, що мають більшу юридичну силу¹².

Основною тезою другої позиції подолання колізій норм кодексів і законів є те, що воно має здійснюватися з урахуванням положень загальних частин кодексів. Зокрема, Б. Малишев зазначає, що кодекси мають системоутворюючий характер по відношенню до інших законів, виступають базою для прийняття інших законів, які регулюють певну сферу відносин, тому вони містять норми, які прямо або опосередковано вказують на те, що цей нормативний акт має вищу юридичну (або ієрархічну) силу порівняно з іншими законами, що регулюють певну сферу відносин¹³. Тобто за умови, якщо положення загальної частини кодексу дають підстави для висновку про його вищу юридичну силу, треба застосовувати норми кодексу.

Третя наукова позиція, прибічником якої є і автор, ґрунтується на аргументації, що при колізії норм двох нормативних актів рівної юридичної сили треба застосовувати синергію темпоральних та змістовних принципів подолання колізій («пізніший закон скасовує попередній», «спеціальний закон скасовує дію загального закону»). Прихильники цієї теорії зазначають, що юридична сила нормативного акта визначається виключно двома складовими: місцем органу правотворчості в ранжирі органів державної влади та рівнем складності процедури їх прийняття. Тобто, з цього вони доходять висновку, що ієрархія законодавства може бути визначена винятково на підставі Конституції. Відповідно, не можна говорити про вищу юридичну силу кодексів, оскільки вони відрізняються від інших законів не за ознакою юридичної сили, а лише за формою, структу- рою¹⁴.

Аналіз наведених точок зору здійснено для того, що відповісти на питання - чи може бути надана вища юридична сила кодексу порівняно з іншими законами?

Як вже зазначалося вище, радянське законодавство виходило з пріоритету кодифікованих нормативних актів над поточним спеціальним законодавством за ознакою ієрархії. Цю модель сприйняли і законодавці окремих країн - колишніх республік Радянського Союзу, які регламентували це правило на рівні спеціальних законів щодо дії правових актів. Так, у ч. 2 ст. 10 Закону Республіки Казахстан «Про правові акти», яка недвозначно називається «Ієрархія нормативних правових актів», міститься імперативна норма, що співвідношення юридичної сили інших, крім Конституції Республіки Казахстан, нормативних правових актів відповідає наступним рівням: 1) закони, що вносять зміни та доповнення до Конституції; 2) конституційні закони Республіки Казахстан; 3) кодекси Республіки Казахстан; 4) консолідовані закони, закони Республіки Казахстан... Частина 3 цієї ж статті визначає, що кожен із нормативних правових актів нижчого рівня не повинен суперечити нормативним правовим актам вищих рівнів¹⁵.

В національному законодавстві ніде немає чіткої вказівки на пріоритет кодексу над спеціальним законодавством, на пріоритет одного кодексу над іншим кодексом, який регулює аналогічні відносини. У доктрині щодо статусу кодексів підкреслюють їх значущість, але не більше. Так, О.М. Вінник зазначає, що в регулюванні господарських відносин такі кодифіковані акти, як ГК та ЦК серед законів України займають провідне місце¹⁶, втім «провідне» не означає, що кодекси мають пріоритет над іншим законодавством.

Проте на практиці все частіше висловлюються позиції, зокрема представниками судійського корпусу, щодо наявності пріоритету ЦК України над спеціальним законодавством. Так, В. Крат зазначив, що з 2010 р. ЦК України не зазнав кардинальних змін, але в правозастосовному і доктринальному аспектах відбулися суттєві зрушення, мають місце відповідні зміни у правозастосуванні та тлумаченні ЦК України. Зокрема, доповідач звернувся до аналізу постанови ВС від 6 листопада 2019 р. у справі № 490/7071/16-ц, в якій зазначено, що відповідно до ст. 4 ЦК України саме кодекс є ядром цивільного законодавства, і на його основі здійснюється регулювання будь-яких цивільних відносин, він є основним актом. Він також навів висновок, зроблений у постанові ВС від 10 жовтня 2018 р. у справі № 362/2159/15-ц щодо пріоритету ЦК України. У ній йдеться про те, що тлумачення ч. 3 ст. 698 ЦК України дає змогу зробити такий висновок: законодавець установив пріоритет ЦК України в регулюванні договору роздрібної купівлі-продажу; у випадку відсутності регулювання на рівні ЦК України застосовується законодавство про захист прав споживачів. В. Крат підкреслив важливість цього висновку, оскільки законодавець у тих чи інших випадках здійснює «дублююче» регулювання. І, наприклад, щодо договору роздрібної купівлі-продажу основним актом є ЦК України, а Закон України «Про захист прав споживачів» - додатковим. Він також зазначив, що в нових доктринальних джерелах коментар до ст. 4 ЦК України має зовсім інший характер, інше функціональне наповнення, і саме ЦК України, а не окремі закони є основним регулятором цивільних відносин¹⁷.

Як слушно зазначено в останній тезі, дійсно, кодекс є основним актом цивільного законодавства, але не менш справедливим є й те, що на рівні законодавства ніде такого пріоритету ЦК України над спеціальними законами не встановлено, що опосередковано підтверджує і В. Крат, який пояснює, що висновок щодо пріоритетності базується тільки на відповідних змінах у правозастосуванні та тлумаченні ЦК України.

Можна побачити і на юридичних пабліках, що юристи, які отримували юридичну освіту в радянський період, називають ЦК України «малою Конституцією», і це цілком зрозуміло - їх так вчили, така точка зору абсолютно закономірно базується на доктринальному сприйнятті цієї проблематики науковцями того часу. Але це все не знайшло закріплення в чинному законодавстві.

Так, у положеннях ст. 8 Конституції України зазначається, що найвищу юридичну силу має Конституція України, і закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні відповідати їй. Тобто не робиться винятків для будь-яких законів, всі вони мають однакову юридичну силу. Щодо положень ст. 4 ЦКУ, то в ній зазначено, що ЦК України є основним актом цивільного законодавства України і це не має сенсу заперечувати, але слово «основний» тлумачиться як «найважливіший», а не як «такий, що має пріоритет над іншими». Є лише одна конституція - Конституція України, ніякої «малої Конституції» не існує, як і не повинно бути пріоритету ЦК України, якщо є закон, який є спеціальним і прийнятий пізніше.

Наприклад, положеннями ст. 7 ГК України зазначається, що відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та КМУ, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами¹⁸. Тобто, якщо за аналогією сприйняти позицію, що будь- який кодекс є основним регулятором у певній сфері суспільних правовідносин, то у випадку ГК України це не так, тому що з буквального тлумачення цієї норми, тут (як і для інших кодифікованих актів) відсутні підстави для тлумачення положень кодексів як таких, що встановлюють пріоритет норм кодексів над нормами інших законів, а подолання колізій має відбуватися шляхом застосування змістовного та темпорального принципів.

Ще один гіпотетичний приклад. Уявімо ситуацію, коли керуючись принципом пріоритету ЦК України над спеціальним законодавством, в тому числі і в сфері корпоративного права, положення ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» судова практика, яка у нас стала «законодавцем модних тенденцій», може розтлумачити так, що вони суперечать нормам ЦК України. Зокрема, ч. 1 ст. 7 Закону про ТОВ та ТДВ встановлює, що корпоративний договір - це договір, за яким учасники товариства зобов 'язуються реалізовувати свої права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації¹⁹, а в ч. 3 цієї статті зазначається, що такий договір може передбачати умови або порядок визначення умов, на яких учасник має право або зобов 'язаний купити або продати частку у статутному капіталі (їїчастину)... Звісно, це спеціальний вид договору, і, відповідно, він має спеціальне регулювання, але, якщо застосовувати логіку прибічників пріоритетності ЦК України, то можна дійти висновку, що умови такого договору суперечать положенням ст. 203 цього Кодексу, яка у ч. 3 серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, містить таку умову, як вільне волевиявлення учасника правочину та відповідність його внутрішній волі.

Прикладом, коли статус кодексу автоматично не тягне пріоритету над іншими законами, а враховується змістовна компонента нормативно-правового акта, є правова позиція щодо звернення стягнення на предмет іпотеки боржника, який перебуває у процедурі банкрутства, викладена у постанові КГС у складі ВС від 22 вересня 2021 р. у справі № 905/1923/15²⁰. У ній зазначається, що положення ЗУ «Про виконавче провадження» є лише загальним правилом, які визначають механізми, що мають обов'язково бути застосовані виконавцями у процесі виконання судових рішень. Проте з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальними нормами Кодексу України з процедур банкрутства (далі - Кодекс про банкрутство) для випадків звернення стягнення на майно боржника встановлені спеціальні правила. Досліджуючи спірне питання щодо правомірності дій державного виконавця, суд виходив з аналізу положень ст. ст. 34, 35 ЗУ «Про виконавче провадження» у нормативному поєднанні з положеннями Кодексу про банкрутство, окремі положення якого визначають правовий режим та відповідні обмеження з розпорядження майном боржника, щодо якого відкрито провадження у справі про неплатоспроможність. Таким чином, суд визначає, що не можна вважати правомірними дії державного виконавця щодо звернення стягнення на предмет іпотеки боржника, який перебуває у процедурі банкрутства, на підставі лише положень Закону України «Про виконавче провадження», без врахування процедур і положень Кодексу про банкрутство, норми якого мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Тобто суд доходить такого висновку не тому, що це кодифікований нормативний акт, а тому, що він містить спеціальні норми, які регулюють цю категорію правовідносин. Проте такий логічний підхід застосовується судами не у всіх правовідносинах, а доволі вибірково, зокрема, якщо банкрутом є банк, цей кодекс не має пріоритетної дії над Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Висновки

Отже, судова практика щодо подолання колізій не характеризується єдністю, сталістю та прогнозованістю. Традиційно судами враховувався темпоральний (час набуття законом юридичної сили) та/або змістовний критерії (норми загального або спеціального законодавства), але ВП ВС обрала підхід пріоритетності норм ЦК України над нормами спеціального законодавства. Аргументовано, що підхід суду в питаннях пріоритетності норм ЦК України щодо норм спеціальних законів є досить суперечливим та суперечить принципу «lex specialis derogat generali» - «спеціальний закон витісняє загальний», з яким пов'язаний прояв горизонтальної ієрархії норм і який знайшов своє втілення в законотворчості та юридичній доктрині. Доведено, що хоча принцип пріоритету спеціального закону перед загальним у законодавстві не закріплений, він є давно і безумовно визнаним.

Резюмуючи усе наведене вище, необхідно зазначити наступне: якщо світова юридична практика виробила і всебічно перевірила оптимальність, дієвість принципів дії законодавства, то їх слід сприймати як даність, аксіоми, а не як привід для «винаходу велосипеда» та реалізації одіозних «нових бачень» у співвідношенні законодавчих актів. Положення щодо пріоритетності кодексів (і це повинно стосуватися не тільки ЦК Украйни, а й інших кодифікованих нормативних актів, бо не може бути як у Д. Оруела - «всі рівні, але є рівніші (пріоритетніші) за інших») має бути закріплено на законодавчому рівні (якщо, звісно, в цьому є потреба), тільки тоді можна розмірковувати про пріоритет таких законів за критерієм юридичної сили над іншими. Якщо ж таке положення наразі в законодавстві відсутнє, то це позбавляє суди необхідності ставати перед вибором: в одному випадку враховувати пріоритет кодексів, а в іншому - застосовувати норми, які є спеціальними, і керуватися принципом темпоральної дії нормативно-правового акта. Тобто змінити градацію нормативних актів вбачається можливим лише шляхом внесення відповідних змін у законодавство, а не шляхом різного тлумачення норм закону на практиці. Про План законопроєктної роботи Верховної Ради України на 2021 рік : постанова Верховної Ради України № 1165-ІХ від 2 лютого 2021 р. Офіційний вебпортал парламенту України. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1165-20#Text (дата звернення: 05.10.2021).

² Москалюк О.В. Подолання колізій між нормами права рівної юридичної сили : монографія. Київ : ВД «Дакор», 2013. 216 с. С. 103.

³ Знаменський Г.Л. Пріоритет спеціальних законів як загальноюридичний принцип. Закон и Норматив. URL: https://www.zakon-i-normativ.info/index.php/component/hca/?href=0&view=text&base=1&id=139635&menu=251539 (дата звернення: 01.11.2021).

⁴ Подцерковний О.П. Загальні та спеціальні норми : проблеми виявлення та вирішення конкуренції Координата. URL: https://coordynata.com.ua/zagalni-ta-specialni-normi-problemi-viavlenna-ta-virisenna-konkurencii (дата звернення: 03.11.2021).

⁵ Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 р., судова справа № 334/3161/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98483113 (дата звернення 07.11.2021).

⁶ Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України : інформаційний лист Вищого господарського суду України від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211. Офіційний вебсайт Вищого господарського суду України. URL: http://vgsu.arbitr.gov.ua/news/709/ (дата звернення 30.10.2021).

⁷ Рене Давид. Основные правовые системы современности / пер. с фр. В. А. Туманова. Москва : Прогресс, 1988. URL: http://lib.ru/PRAWO/rene.txt_with-big-pictures.html (дата звернення: 18.10.2021).

⁸ Знаменский Г.Л. Новое хозяйственное право. Избранные труды. Киев : Юринком Интер, 2012. 487 с. С. 347.

⁹ Вінник О.М. Господарське право. Курс лекцій. Київ : Атіка, 2004. 624 с. С. 36.

¹⁰ Подцерковний О.П. Загальні та спеціальні норми: проблеми виявлення та вирішення конкуренції Координата. URL: https://coordynata.com.ua/zagalni-ta-specialni-normi-problemi-viavlenna-ta-vrrisenna-konkurencii (дата звернення: 05.11.2021). Система советского законодательства / отв. ред. Самощенко И.С. Москва : Юрид. лит., 1980. С. 28-29.

¹² Майстренко О.В. Теоретико-правові аспекти колізій у законодавстві України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / МАУП. Київ, 2008. 226 с.

¹³ Малишев Б.В. Систематизація як засіб відображення телеологічних (цільових) зв'язків у законодавстві України. Часопис Київського університету права. 2011. № 1. С. 22-26. С. 24.

¹⁴ Марченко М.Н. Источники права: учеб. пособ. Москва : Норма, 2018. 672 с. С. 109.

¹⁵ О правовых актах : Закон Республики Казахстан от 6 апреля 2016 г. № 480^ (с изменениями и дополнениями по состоянию на 12 июля 2021 г.). Юрист. URL: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=37312788 (дата звернення: 01.11.2021).

¹⁶ Вінник О.М. Господарське право. Курс лекцій. Київ : Атіка, 2004. 624 с. С. 36.

¹⁷ Крат В. Доповідь судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Верховний суд на Facebook. URL: https://x.facebook.com/supremecourt.ua/photos/a.113951749з797l9/85176l942265359/?type=3&source=48 (дата звернення: 17.11.2021).

¹⁸ Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-ІУ. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 18, № 19-20, № 21-22. Ст. 144.

¹⁹ Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю : Закон України від 6 лютого 2018 р. № 2275-УШ. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69.

Размещено на Allbest.ru