Основні аспекти дослідження квазідержавності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Основні аспекти дослідження квазідержавності

Попов Г.

магістр політології

Анотація

квазідержава політичний суспільство

Поняття «квазідержава» - достатньо молоде. Воно з'явилося у лексиконі політичної науки близько 30 років тому. Разом із ним використовується чимало інших слів та словосполучень, приміром «невизнана держава», «держава-невдаха», «маріонеткова держава», «територія обмеженого суверенітету» тощо. Ці поняття широко застосовуються як в мові науки, так у мові ЗМІ, політичної реклами та пропаганди. При цьому автори використовують вищезгадані слова та словосполучення на власний розсуд, нерідко керуючись не їхнім найбільш коректним визначенням, а власними політичними вподобаннями. Мета статті полягає у розкритті головних аспектів сучасного дослідження квазідержав як політичного феномену сучасності.

Ключові слова: квазідержава, інституційна неспроможність, невизнана держава, країна-протектор, віртуальна держава, мікронація.

Main aspects of the quasi-state studies

Popov G., master of Political Science, Political Science Department, Taras Shevchenko National University of Kyiv (Ukraine, Kyiv)

Abstract

The concept of “quasi-state " is relatively young. It appeared in the lexicon of political science about 30 years ago. Many other words and phrases are used together with it, for example, “unrecognized state," “state of breath," “puppet state," “territory of limited sovereignty, " etc. These concepts are widely used both in science and in the language of the media, political advertising, and propaganda. At the same time, the authors use the above words and phrases at their discretion, often guided not by their most correct definition but by their political preferences. The study aims to systematize the current theoretical basis for studying aspects of the emergence and functioning of quasistate formations. The topic is becoming extremely relevant because of the existence of quasi-states in the internationally recognized territory of Ukraine and its neighbors, numerous armed conflicts involving quasistates, and the inability to solve the problem of quasistates through norms and institutions of international law, instruments ofpolitical theory and practice of our country, Europe, and the world. The article aims to reveal the main aspects of modern research on quasistates as a political phenomenon of our time.

Keywords: quasi-state, institutional failure, unrecognized state, protector country, virtual state, micronation.

Держави та інші специфічні форми організації політичного життя суспільства тривалий час були в центрі уваги політичних мислителів. Однак квазідержави, які є об'єктом цього матеріалу, виникли у ХХ-ХХІ століттях - коли завершився поділ світу між існуючими державами, почала формуватися система міжнародного права, а політична наука переживала етап динамічного розвитку [1, с. 69]. Крім того, за останнє десятиліття значно зросла кількість квазідержав у світі, що суттєво вплинуло на зовнішню та внутрішню політику України та світові політичні процеси в цілому. Дослідженням квазідержав займаються вчені, які працюють у політичних та суміжних суспільних науках, як геополітика, етнополітика, конституційне право, конфліктологія, політична географія, теорія міжнародних відносин, політична модернізація; проте через відсутність понятійного апарату комплексних досліджень квазідержав дуже мало.

Поняття «квазідержава» дозволяє охопити максимальну кількість державоподібних політичних акторів із абсолютно різними політико-правовими статусами. У цьому дослідженні квазідержава розглядається як політичне утворення, яке позиціонує себе як держава, контролює або претендує на територію, об'єднує людей, які відчувають, що вона їй належить, і характеризується інституційною або функціональною неспроможністю, а також суперечливим міжнародним статусом. Допускається також наявність кількох із цих ознак одночасно [10, с. 25]. У той же час квазідержавність є визначальною, істотною ознакою квазідержав, яка полягає в тому, що квазідержава не є державою, а прагне нею бути або здаватися. Для всебічного вивчення феномену квазідержав у цьому дослідженні пропонується виділити три аспекти квазідержавності, а саме (а) інституційний, (б) функціональний та (в) міжнародний. Ці три аспекти відповідають квазідержавним ознакам («хворобам», дефектам) -- інституційній неспроможності, функціональній неспроможності та конфліктній міжнародній ситуації. Водночас ці негативні явища, спричинені квазідержавністю, можна віднести не лише до квазідержав, а й до інших політичних акторів.

Інституційний аспект. Інституційна неспроможність є комплексною характеристикою політичної системи, а суть полягає в існуванні суттєвих недоліків її інститутів та суперечностей між ними, що зумовлені недосконалою внутрішньою організацією цих інститутів. Це визначення демонструє, що з цим явищем стикаються не лише держави чи квазі- держави, а й інші політичні суб'єкти - партії, релігійні організації, міжнародні об'єднання [12, с. 147]. Ця проблема не обмежується бідними, слабкими та новоствореними країнами. В екстремальних ситуаціях (наприклад, зовнішня агресія, передача влади через вибори, фундаментальні реформи, стихійні лиха, затяжні політичні кризи тощо) часто здавалося б, добре організовані інституції не функціонують належним чином. Однак у разі накопичення інституційних проблем держава стає на шлях самознищення і поступово перетворюється на квазідержаву.

Статусність (англ. statehood) - зовнішнє і внутрішнє визнання існуючої держави). Це стосується сфери міжнародної та символічної політики. Статусність проявляється у встановленні та шануванні державної символіки, відкритті дипломатичних установ, тонкощах дипломатичного протоколу тощо.

Дієздатність (англ. stateness) - здатність виконувати свої функції, потенціал, процес і результат функціонування в якості територіальної політії зі сформованим центром. Тут мова йде про належне виконання державою своїх функцій, перш за все, підтримання порядку на власній території.

Політичне структурування - система інститутів представництва, різних інтересів і посередництва між громадянським суспільством і державою. Це гарантування діяльності політичних акторів, притаманних сучасному відкритому суспільству - преси, політичних партій, системи доступу громадян до публічної інформації [5, с. 10].

Американський дослідник Ф. Фукуяма у своїй праці «Сильна держава» виокремлює чотири аспекти державності:

Організаційне проектування і менеджмент. Мова йде про регулювання та створення умов для розвитку національної економіки (розробка та ухвалення відповідного законодавства, видача ліцензій та дозволів, податкова, митна, монетарна політика тощо).

Створення політичної системи, тобто забезпечення функціонування органів державної влади та регламентування політичної діяльності в країні (виборча та партійна системи тощо).

Основи легітимності, найкращим гарантом якої є демократичний політичний режим (дотримання прав і свобод людини і громадянина, забезпечення суспільного плюралізму, поділ влади, система стримувань та противаг).

Культурні та структурні фактори. Идеться про неполітичні характеристики суспільства: моральні норми, шкалу цінностей, традиційну для певної країни культуру тощо [3, с. 133].

Порівнюючи дві наведені схеми, можна відзначити, що перша заснована на ключових ознаках державності, без яких вона є «неповною», «недосконалою», а друга - розкладає це поняття на структурні складові, створення яких дозволяє побудувати цю державність. Незважаючи на те, що обидва автори розробляли свої концепції, дослідуючи новостворені держави чи країни, що переживають політичну та економічну трансформацію, вищенаведені твердження справедливі для будь-якої сучасної держави.

Серед інших, більш практичних критеріїв державності, тобто характеристик держави, які стверджують її силу, можна назвати такі:

Контроль над заявленою територією, тобто збереження монополії на легальне насильство.

Ефективність діяльності органів державної влади.

Підтримка влади з боку населення, тобто легітимність.

Військова могутність.

Економічна міць.

Культурний вплив (як всередині країни, так і за кордоном).

З огляду на успіхи суспільних наук, науковці воліють опиратися на більш досконалу систему показників. Саме тому профільні державні установи та недержавні організації (дослідницькі інститути, редакції наукових часописів тощо) складають порівняльні списки (англ. Indexes) країн за відповідними показниками. Зрештою, на підставі вищезазначених відомостей складаються порівняльні списки, що мають безпосереднє відношення до політики, оскільки дають уявлення про стан суспільства з політичної точки зору, а також держави, у якій воно мешкає. Прикладом таких рейтингів є Індекс сприйняття корупції, що укладається Amnesty International або доповідь «Свобода у світі», яка готується співробітниками Freedom House, і включає одразу кілька порівняльних списків, що оцінюють стан справ зі свободою (слова, друку, зборів, виборів, самовираження) у різних країнах світу.

Такі індекси обов'язково передбачають оцінку якості роботи державних інститутів - перш за все тих, з якими безпосередньо стикаються громадяни. Це органи правопорядку (поліція, спецслужби, суди), органи місцевого самоврядування, омбудсман та його апарат, державні структури, що надають адміністративні послуги, складові системи державної освіти та медицини тощо. У разі хронічної незадовільної організації роботи цих інститутів у сукупності з паралічем вищих органів державної влади складається ситуація, що характеризується як інституційна неспроможність.

Слабкі інститути - не єдина, проте надзвичайно болісна проблема значної кількості держав і майже всіх квазідержав. Інституційна недосконалість може стати причиною їхньої повної або часткової безпорадності у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. Ці негативні явища загрожують подальшим погіршенням соціально-економічної ситуації та, у певних випадках, політичної кризи в квазідержаві, що несе ризик появи нових джерел нестабільності.

Значення інститутів для держави, особливо новоствореної, складно переоцінити. Приміром, Список крихких держав (англ. Fragile State Index), який щорічно складається американською організацією Fund for Peace, та широко застосовується в порівняльній політології, формується за сумою 12 показників, три з яких стосуються державних інститутів. Ці параметри - «державна легітимність», «державні послуги», «права людини і верховенство права» [2] безпосередньо характеризують державні інститути та їхню роботу. Незадовільні показники за цими напрямками свідчать про серйозні розлади в системі державного управління, що підриває інституційну спроможність держави.

Функціональний аспект. Належне виконання державою своїх функцій підтверджує її авторитет, владу і суверенітет, а отже, і статус, тобто право називатися державою. В іншому випадку це призводить до кількох негативних явищ - зростання злочинності, зниження рівня життя, погіршення демографічної та екологічної ситуації, що свідчить про поступове перетворення держави на квазідержаву через функціональну недієздатність. Його можна визначити як характеристику політичного інституту: він погано працює і в своїй діяльності не сприяє досягненню мети, для якої був створений через негативні внутрішні чи зовнішні чинники. У науковій спільноті існує поняття «держава-невдаха» (англ. failed state) для позначення квазідержав, які значно страждають від функціональної недієздатності. У своїй діяльності вона має серйозні внутрішньо- та зовнішньополітичні труднощі в поєднанні з формально-правовим статусом держави, включаючи широке міжнародно-правове визнання та членство в міжнародних організаціях.

Саме для позначення рівня стійкості та розвитку держави майже 50 років тому з'явилося поняття «державної дієздатності». В англомовній літературі відповідниками цього поняття є конструкції «stateness» та «state capacity». Автор поняття «державна дієздатність» - англійський науковець Дж. Неттл, який у 1968 році опублікував статтю «Держава як поняття-змінна». У цій праці автор зазначає, що «державу можна розглядати як відображення мінливої емпіричної дійсності, яка становить інтерес для суспільствознавчої науки» [7, с. 562]. Іншими словами, він трактує державу як лабільний феномен, у якого немає універсального визначення, оскільки воно змінюється в залежності від обставин свого існування - часових, просторових, політичних тощо. Таким чином, державну дієздатність можна визначити як міру та якість виконання державою своїх функцій. Саме успішне здійснення цих операцій робить державу сильною та по-справжньому суверенною. Особливо важливе значення це має для нових незалежних держав, які мають побудувати інститути та здобути державну дієздатність «з нуля».

Новостворені квазідержави не отримують визнання, якщо світова спільнота вважає їхнє створення незаконним, а на їхню територію претендує інша повноправна держава. Проте, на жаль, доволі часто визначальним є критерій сили - гідними визнання з часом стають режими, що змогли відстояти свою незалежність і довести ефективність свого управління, оскільки це свідчить про їхню сильну внутрішню легітимність і державну дієздатність, що автоматично перетворює цю адміністрацію на законного і легітимного керівника контрольованих територій, особливо якщо материнська держава не виглядає більш ефективним політичним організмом.

Функціональну недієздатність в політиці можна визначити як характеристику політичного інституту, яка полягає в тому, що останній незадовільно виконує покладені на нього завдання, і в своїй діяльності не сприяє реалізації мети, для якої був створений, що зумовлене негативними внутрішніми та/або зовнішніми чинниками.

Саме тому для позначення країн з низьким ступенем державної дієздатності вживається поняття «держава-невдаха». Єдиного, загальновизнаного перекладу англійського словосполучення «failed state» в українській науковій та публіцистичній мові досі немає. Не заперечуючи коректності та можливості застосування вищенаведених формулювань, найбільш коректним та мовленнєво милозвучним перекладом загальновживаного англомовного поняття політичної науки - failed state, є саме «держава-невдаха». Поняття «держава-невдаха» має велику кількість наукових і публіцистичних синонімів - «бананові республіки», «країни-парії», «держави-ізгої», «держави-фейки», «слабкі», «збанкрутілі», «розвалені», «занепалі», «неконсолідовані», «м'які», «порожнисті», «недієздатні», «вразливі» держави» тощо. Окрім цього, значна частина альтернативних назв коректно перекладається українською лише через підрядне речення (наприклад «держави, що розпадаються», «держави, що піддаються ерозії», «держави, що перебувають у стані кризи», «держави, що колапсують»). Як видно, в цих назвах акцент робиться на певну характеристику (слабкість, недієздатність) або процес, що відбувається в цій країні (розпад, ерозія).

Міжнародний аспект. Окрім багатьох внутрішніх проблем, з якими стикаються квазідержави протягом свого існування, їхнє міжнародне становище також зазвичай надзвичайно складне. Основною причиною цього є небажання міжнародного співтовариства визнавати право на незалежність у новостворених державних проектах, з огляду на те, що вони суперечать національному праву материнської країни та міжнародному праву. Так виникають, зокрема, невизнані держави. Невизнана держава - це тип квазідержави, що характеризується певною контрольованою територією, лояльним населенням і відсутністю широкого міжнародно-правового визнання. Вони виникають через протиріччя між принципами територіальної цілісності держав і правом націй на самовизначення в поєднанні з потужним сепаратистським (сецесіоністським) рухом, що має на меті створення нової держави. Поява кожної нової квазідержави такого типу є результатом конфлікту, часто на етнічному, расовому чи релігійному підґрунті [13, с. 7].

Основною причиною появи нових квазідержав з ускладненим міжнародним становищем є сепаратистські (сецесіоністські) рухи, якими рухає ідея створення нової держави. В залежності від кількості прихильників та серйозності намірів такий рух може бути клубом за інтересами, громадською організацією, політичною партією, незаконним збройним формуванням тощо. І саме формат їхньої політичної діяльності визначає реакцію державних правоохоронних органів та спецслужб на діяльність сепаратистів.

Відповідно до ступеня визнаності та близькості до членства в ООН, невизнані держави сучасного світу можна поділити на наступні групи:

Країни, що не визнані жодним суб'єктом світової політики - абсолютно невизнані держави (приклад - Сомаліленд).

Країни, що визнані лише країнами, що не є членами ООН - власне невизнані держави (приклад - Нагірний Карабах).

Країни, що визнані однією або кількома державами-членами ООН - частково визнані держави (приклад - Північний Кіпр). а) Країни, визнані однією або кількома державами-постійними членами Ради Безпеки ООН (приклад - Косово). Також варто зазначити про існування ще одного поняття в цій лінійці - частково невизнані держави (приклад - Ізраїль). Держави з цієї групи є повноправними учасниками суб'єктами міжнародних відносин та міжнародного права, і зазвичай квазідержавами не є. Той факт, що з різних причин їх не визнають деякі країни, не обмежує їхній суверенітет [6, с. 225].

Іншим критерієм для класифікації невизнаних держав є контроль над територією, на яку вона претендує. Відповідно до цього параметру сучасні невизнані держави поділяються на:

Невизнані держави, що повністю або майже повністю контролюють територію, на яку претендують (приклад - Придністров'я).

Невизнані держави, що частково контролюють територію, на яку претендують (приклад - Тайвань).

Невизнані держави, що фактично перебувають під міжнародним або іноземним управлінням (приклад - Косово).

Невизнані держави, що частково перебувають під недружньою військовою окупацією (приклад - Західна Сахара).

Можна виокремити такі ознаки невизнаних держав:

Наявність основних ознак держави - контрольованої території, лояльного населення, дієвих органів управління, власної системи законодавства.

Відсутність широкого міжнародно-правового визнання.

Перебування у міжнародній ізоляції (дипломатичній, економічній, транспортній тощо).

Наявність відносно потужних збройних сил, структур охорони громадського порядку, державної безпеки та парамілітарних груп.

Напружені відносини з материнською державою.

Наявність держави-протектора.

За рідкісними винятками, моноетнічний чи монорелігійний склад населення.

Наявність державно-історичної міфології та підвищена увага до державних символів.

Виконання функцій офшорних зон та порто-франко.

Складна економічна і криміногенна обстановка.

Невелика площа і кількість населення.

Унітарна форма державного устрою.

Форма державного правління у вигляді президентсько-парламентарної чи президентської республіки.

Недемократичний політичний режим.

Законодавчий дозвіл на подвійне (множинне) громадянство [8, с. 352].

Найзначніший вплив на зовнішню політику квазідержав визначають їхні стосунки з материнською країною та державою-покровитель- кою. Для перших проблема втрачених територій є важким тягарем, оскільки ускладнює їх економічне, політичне та військове міжнародне співробітництво і загалом є ознакою слабкості держави. Водночас захист країнами дружніх квазідержав є зручним інструментом поширення свого геополітичного впливу, у тому числі тиску на інші країни регіону, особливо на материнську державу, з метою досягнення дружньої політичної та економічної орієнтації. Важливо зазначити, що підтримка квазідержави потребує значних ресурсів, насамперед фінансових, а іноді й військових [4, с. 228].

Модель партнерства (приклад - Нагірний Карабах і Вірменія). Держава-протектор надає невизнаній державі повний комплекс всіх видів підтримки, проте остання зберігає самостійність і має самодостатню політичну систему.

Модель заступництва (приклад - Косово і США). Невизнана держава повністю залежна від держави-проектора в економічному і політичному плані, проте остання всіляко підтримує її суверенітет і служить гарантом його захисту за відповідними домовленостями.

Модель псевдонезалежності (приклад - Південна Осетія і Російська Федерація). Незалежність невизнаної держави має формальний характер, відбувається повна інтеграція з державою-протектором, неодноразово на офіційному рівні декларується прагнення увійти до складу цієї країни.

Між невизнаною державою та материнською країною існують такі моделівідносин:

Модель протистояння (приклад - Нагірний Карабах і Азербайджан). Материнська держава декларує готовність здійснити реінтеграцію силовим шляхом, зберігається висока напруга у зоні конфлікту, демаркаційна лінія між сторонами є ареною постійних зіткнень.

Модель розвитку (приклад - Китай і Тайвань). Материнська держава не приховує свого бажання реінтегрувати неконтрольовану територію, демонструє готовність до компромісу. Невизнана держава заявляє, що орієнтована на незалежність, проте не відкидає ідею нового міждержавного союзу. Ситуація характеризується незначним або середнім градусом напруги у зоні конфлікту.

Модель співробітництва (приклад - Північний Кіпр і Кіпр). Обидві сторони бажають розв'язання конфлікту і об'єднання, низький рівень напруги у зоні конфлікту.

Актуальність проблеми невизнаних держав і потенційна вибухонебезпечність навколо них «заморожених» конфліктів змушує шукати хоча б локальні рішення. Основними групами цих сценаріїв є реінтеграція непідконтрольної території до складу материнської держави (за певних умов) або перетворення невизнаної республіки в повноцінну державу з наступним вступом до ООН [11, с. 325]. Україна зайняла послідовну позицію щодо невизнаних держав, засуджуючи сепаратизм та наголошуючи на неприпустимості зміни кордонів силою.

Список використаних джерел

1. Era of Globalization. World Politics, 50 (1), с. 62-87. doi:10.1017/s0043887100014726.

2. Fragile States Index 2016 / Fund for Peace. URL: http://fsi.fundforpeace.org/rankings-2016 (дата звернення: 01.06.2022).

3. Fukuyama, Francis. (2004). State-building: governance and world order in the 21st century. Ithaca, N.Y: Cornell University Press, http://www.loc.gov/catdir/toc/ecip0413/2004000905.html.

4. Geldenhuys D. (2009). Contested States in World Politics. Palgrave Macmillan UK. doi: 10.1057/9780230234185.

5. Ilyin M., Khavenson T., Meleshkina E., Stukal D., Zharikova E. (2012). Factors of post-socialist stateness. SSRN Electronic Journal. doi:10.2139/ssrn.2020937.

6. Jackson R. Quasi-States: Sovereignty, International Relations, ant the Third World / R. Jackson. Cambridge: Cambridge University Press, 1990. 225 p.

7. Nettl J. The State as a Conceptual Variable / J. Nettl // World Politics. 1968. Vol. 20, No. 4. P. 559-592.

8. Rotberg R. When States Fail: Causes and Consequences / R. Rotberg. Princeton: Princeton University Press, 2003. 352 p.

9. Ryan J., Dunford G., Sellars S. (2006). Micronations: The Lonely Planet guide to self-proclaimed nations. Footscray, Vic: Lonely Planet.

10. Rywkin M. (2006). The Phenomenon of Quasi-states. Diogenes, 53(2), 23-28. doi:10.1177/0392192106065969.

11. Schneckener U. (2001). Sezession als Konfliktlцsung -- Unabhдngigkeit fьr Montenegro und Kosovo? Leviathan, 29(3), 314-336. doi:10.1007/s11578-001-0022-x.

12. Sud I. (2006). Promoting Stability and Development in Fragile and Failed States. Development Policy Review, 24(2), 141-160. doi:10.11n/j.1467-7679.2006.00319.x.

13. Uzonyi G. (2021). State failure, genocide and politicide reconsidered. The British Journal of Politics and International Relations, 6-7. doi:10.1177/13691481211044654.

Referenses

1. Evans P. (1997). The Eclipse of the State? Reflections on Stateness in an Era of Globalization. World Politics, 50(1), с. 62-87. doi:10.1017/s0043887100014726.

2. Fragile States Index 2016 / Fund for Peace. URL: http://fsi.fundforpeace.org/rankings-2016 (дата звернення: 01.06.2022).

3. Fukuyama, Francis. (2004). State-building: governance and world order in the 21st century. Ithaca, N.Y: Cornell University Press, http://www.loc.gov/catdir/toc/ecip0413/2004000905.html.

4. Geldenhuys D. (2009). Contested States in World Politics. Palgrave Macmillan UK. doi:10.1057/9780230234185.

5. Ilyin M., Khavenson T., Meleshkina E., Stukal D., Zharikova E. (2012). Factors of post-socialist stateness. SSRN Electronic Journal. doi:10.2139/ssrn.2020937.

6. Jackson R. Quasi-States: Sovereignty, International Relations, ant the Third World / R. Jackson. Cambridge: Cambridge University Press, 1990. 225 p.

7. Nettl J. The State as a Conceptual Variable / J. Nettl // World Politics. 1968. Vol. 20, No. 4. P. 559-592.

8. Rotberg R. When States Fail: Causes and Consequences / R. Rotberg. Princeton: Princeton University Press, 2003. 352 p.

9. Ryan J., Dunford G., Sellars S. (2006). Micronations: The Lonely Planet guide to self-proclaimed nations. Footscray, Vic: Lonely Planet.

10. Rywkin M. (2006). The Phenomenon of Quasi-states. Diogenes, 53(2), 23-28. doi:10.1177/0392192106065969.

11. Schneckener U. (2001). Sezession als Konfliktlцsung -- Unabhдngigkeit fьr Montenegro und Kosovo? Leviathan, 29(3), 314-336. doi:10.1007/s11578-001-0022-x.

12. Sud I. (2006). Promoting Stability and Development in Fragile and Failed States. Development Policy Review, 24(2), 141-160. doi:10.1111/j.1467-7679.2006.00319.x.

13. Uzonyi G. (2021). State failure, genocide and politicide reconsidered. The British Journal of Politics and International Relations, 6-7. doi:10.1177/13691481211044654.

Размещено на Allbest.ru