Розвиток звичаєвого права на українських землях та його кодифікація: історико-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток звичаєвого права на українських землях та його кодифікація: історико-правовий аналіз

Катерина Сергіївна Лісова, кандидат історичних наук,

проректор Київського університету права НАН України

Лісова К.С.

Розвиток звичаєвого права на українських землях та його кодифікація: історико-правовий аналіз.

Проведено історико-правовий аналіз розвитку звичаєвого права на українських землях. Розглянуто кодифікацію норм звичаєвого права. Проаналізовано основні періоди становлення та існування звичаєвого права. У статті показано особливості українського права як самодостатньої та оригінальної правової системи, на основі звичаєвого права, яка, не зважаючи на вплив інших держав та кількість минулих літ, зберегла свою основу й самобутність, адже формувалась на основі національних, соціальних та інших значущих факторів протягом багатьох віків.

Ключові слова: звичай, правило, звичаєве право, кодифікація, державне право.

Резюме

Лисова К.С.

Развитие правового обычая в украинских землях и его кодификация: историко-правовой анализ.

Проведен историко-правовой анализ развития правового обычая в украинских землях. Рассмотрена кодификация норм обычного права. Проанализированы основные периоды становления и существования обычного права. В статье показаны особенности украинского права как самодостаточной и оригинальной правовой системы, на основе обычного права, которая, несмотря на влияние других государств и количество прошлых лет, сохранила свою основу и самобытность, ведь формировалась на основе национальных, социальных и других значимых факторов на протяжении многих веков.

Ключевые слова: обычай, правило, обыденное право, кодификация, государственное право.

Summary

Katherine Lisova.

Development of customary law in the Ukrainian lands and its codification: historical and legal analysis.

Customary law was formed on the basis of rules, customs. Custom is a kind of form of social regulation, because the basis of custom is the form of behavior of many people, which was formed as a result of repeated in a certain time, region, and even country. We have considered the historical and legal analysis of the development of customary law in the Ukrainian lands. The codification of customary law is considered. The main periods of formation and existence of customary law are analyzed. The period of the law of the feudal epoch, the period of the law of the estate of the state, the period of the law of the modern state are considered. Relevant periods have helped us to identify the processes of customary law, and to trace how time, changes in the state apparatus can affect the formation of state law, and customary law in particular. Determined how customary law originated in Ukraine. The influence of Lithuania and the Polish period of customary law was considered. The period of existence of the Zaporizhzhya Sich was singled out as one of the most productive for the application of customary law. We analyzed Russia's influence on the formation of law on Ukrainian lands. But they came to the conclusion that one of the worst times for customary law was the Soviet era, as customary law was hardly used. It was noted that customary law is currently working, as customs can be considered an addition to codified legislation, because it is not always possible to apply the rules specified in laws, codes and other regulations. The article shows the features of Ukrainian law as a self-sufficient and original legal system, based on customary law, which despite the influence of other states and the number of past years, has retained its basis and identity, as formed on the basis of national, social and other significant factors over the centuries.

Key words: custom, rule, customary law, codification, state law.

Постановка проблеми

Протягом багатьох років, і навіть віків, людство неустанно формувало право, можливо, іноді навіть не замислюючись над цим. Завдяки звичаям минулих літ право закріпилось в тому виді, в якому ми зараз можемо бачити його. Адже звичай це своєрідна форма соціального регулювання, бо в основі звичаю закладено форму поведінки саме багатьох людей, яка сформувалась у результаті багаторазового повторення в певному часі, регіоні, та навіть країні¹.

Саме зі звичаїв і традицій утворилося звичаєве право, яким протягом тривалого часу регулювалося багато сторін громадського життя. У цих звичаях відображалися риси певного етнічного характеру, і тому відмінності між звичаями різних країн та народів можна пояснити різним виміром культури та умовами, які закладалися в соціально-економічному житті цих людей.

Розвиток звичаєвого права та його кодифікація заклали основу сучасного права, саме тому інтерес до звичаєвого права не гасне й наразі. І в наших силах розглянути дану актуальну і в наш час тему та провести історико-правовий аналіз.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовне дослідження різних аспектів становлення звичаєвого права на українських землях та його кодифікація міститься у працях: С.Г. Борисенка², І.С. Будзиловича³, М.Ф. Владимирського-Буданова⁴, М.В. Гримича⁵, П.П. Захарченка⁶, М.І. Козюбри⁷, Л.А. Кушинської⁸, Р.М. Лащенко⁹, Н.А. Максимейко¹⁰, Л.О. Окіншевича¹¹, Н.Є. Толкачової¹², О.О. Ястребова¹³.

Аналіз монографічних і періодичних джерел інформації із зазначеної теми показав, що загалом питання звичаєвого права досліджене непогано, адже така тема є дуже цікавою і в наш час, бо звичаєве право є важливим підґрунтям сучасного права. Але історико-правовий аналіз звичаєвого права та його кодифікації допоможе нам ширше поглянути на цю тему і отримати більш сучасну інформацію, яка була б корисною і в наш час та яку ми б змогли застосувати в наш час, спираючись на минулий досвід багатьох віків.

Формулювання мети статті. Виконати історико-правовий аналіз розвитку звичаєвого права на українських землях, та процесу кодифікації.

Виклад основного матеріалу

Слід почати з того, що історично звичаєве право створювалось на основі одноманітного та тривалого дотримання правил, які складались із правових уявлень, яких дотримувались в суспільстві. Саме регулярність лежить в основі звичаєвого права, адже вона перетворювала з часом неписані правила на реально діючі норми, які можна кодифікувати. Такі правила-норми могли вже регламентувати майнові, адміністративні, сімейні та навіть кримінальні відносини. Варто зауважити, що не слід плутати таку систему юридичних уявлень та дій з простими традиціями та звичаями, що зберігаються в народі у формі обрядів та інших схожих дій.

Звичаєве право стало необхідністю в суспільстві, яке розвивається та прогресує. На перших етапах зародження відповідного права норми були неписані, але вже мали юридичну силу. Оберігали такі «норми» старійшини соціальних груп, які мали найбільшу повагу серед суспільства. На подальших етапах розвитку вже поставало питання фіксації, кодифікації відповідних правил як звичайного процесу розвитку системи права в суспільстві. Питання кодифікації поставало на підставі необхідності систематизації, осільки за відсутності такої була обмеженість дій, можливий вплив приватного характеру, неможливість внесення доповнень та змін¹⁴.

При дослідженні розвитку звичаєвого права на українських землях вважаємо доцільним зробити виділення етапів розвитку.

Отже, логічно було б вказати, що дослідження розвитку звичаєвого права слід почати з періоду найдавніших часів Київської Русі.

Але варто зазначити, що ознайомившись з працею українського правознавця, співробітника Комісії для виучування історії західноруського і українського права ВУАН Л. О. Окіншевича¹⁵, ми вирішили дослідити та проаналізувати розвиток звичаєвого права на території українських земель за такими періодами, які пропонує науковець. А саме:

- право феодальної епохи (Х-ХУ ст.);

- право станової держави (XVI середина XIX ст.);

- право модерної держави (XIX ст. наш час).

Мається на увазі, що дана періодизація повинна показати існування найбільш характерних рис розвитку звичаєвого права на території нашої країни.

Розглядаючи перший період, варто зазначити, що доба Київської Русі привертає особливу увагу при дослідженні звичаєвої культури, оскільки це були часи існування власної держави, основні закономірності правового розвитку якої визначили й подальшу долю української правової традиції попри усілякі впливи та негаразди, і саме з цією добою слід ідентифікувати себе сучасній Україні, як влучно зазначив професор М.І. Козюбра¹⁶.

Із приходом на правління Олега починається етап позитивного співіснування князівської влади і звичаєвого права. Перші зразки князівської правотворчості «устави» й «уроки» узгоджувались і ґрунтувались на звичаєвому праві та функціонували на основі усної звичаєвої домовленості між князем та поважними людьми племені. Звичаєве право закладено в основу нових правил княгині Ольги в галузі регламентації відносин між київським князем і князями інших племен. Однак вже в цей час стає наявним зародження елементів державного права на основі звичаїв.

Деякі дослідники права Київської Русі вказували на вплив скандинавського звичаєвого права на руське¹⁷. Цей висновок гуртувався як нормальний наслідок приходу варягів. Не можна заперечувати, що варязькі дружини принесли на Русь нову військову систему та передали свій досвід ведення війни. Однак щодо того, наскільки глибоким був вплив варягів в інших сферах, в тому числі й правовій, досі залишається спірним.

Потрібно зазначити, що надалі були створені перші відомі нам договори, які нормативно закріплювали стародавні звичаї у сфері цивільного права договори Київської Русі та Візантії, які були створені на основі «закона руського». «Закон руський» був неписаним звичаєвим правом Київської Русі, який, після підписання договорів, став нормативно закріплений за допомогою договорів. Стали нормативно закріплені: принцип спадкування, майнові відносини між членами сім'ї, торговельні відносини та інші.

Окремо варто виділити Руську Правду збірка, яка також грунтувалася на звичаєвому праві. У ній закріплювались звичаї, які використовувались на практиці у відповідні століття і до збірника. Але відповідний закон допоміг кодифікувати вироблену практику, звичаї, і почав регламентувати норми зобов'язального та, навіть, кримінального права. Наприклад, в Руській Правді були норми, на основі звичаїв, які на той час регулювали кровну помсту за вбивство людини¹⁸. Мається на увазі, що за вбивство могли помститись брат за брата, син за батька, батько за сина, племінник за дядька. В інших випадках, а також у разі, якщо месника не було, вбивця повинен був сплатити віру штраф за вбивство на користь князя¹⁹. Пізніше кровна помста була законодавчо заборонена синами Ярослава Мудрого. Український вчений та історик М.А. Максимейко вважав, що помста, згадана Руською Правдою, була не самостійною розправою (досудовою), а виконанням судового вироку, на підставі якого злочинець видавався родичам вбитого для розправи. Аналогічна практика була у пізнішої правової системі Литовського держави, заснованої на давньоруському праві²⁰.

Після занепаду Київської держави звичаєве право знову стало єдиним джерелом права на українських землях, що були захоплені татарами. Період монголо-татарського нашестя характеризується поступовим занепадом общинної демократії. Однак на розвиток звичаєвого права монголо-татари не справили такого впливу, який був на землі Московської держави. І Руська Правда, і звичаєве право зберегли свою силу після монголо-татарського нашестя у Галицько-Волинському князівстві та Литовському. Воно продовжувало бути чинним у Галицько-Волинській державі, навіть після приєднання земель до Польщі.

У період господарювання на українських землях литовської та польської влади давньоруське звичаєве право лишалося основним джерелом регулювання суспільних відносин.

Не зважаючи на входження українських земель до Литовської держави, вони зберегли своє звичаєве право, а саме «свою старовину». Затвердивши принцип «старовини не рушити, новини не заводити», великі литовські князі підтвердили українським землям звичаєве право й сприяли його подальшому розвиткові. Незабаром воно було засвоєне в усій Литовсько-Руській державі.

Слід розуміти, що не зважаючи на появу Литовських статутів, звичаєве право все одно не втратило свого значення. Деяке негативне ставлення до звичаєвого права було вказане в Другому Литовському статуті (1566 р.), який орієнтувався виключно на кодифіковані джерела. Така позиція не прижилася, і в Третьому Литовському статуті (1588 р.) була зафіксована значимість застосування звичаєвого права як допоміжного джерела. Слід зазначити, що окрім того, Литовські статути всіх редакцій кодифікували дуже багато норм, які походили від давніх звичаїв.

Литовські статути затвердили обов'язок суду у разі відсутності закріпленої законодавчої норми вирішувати справи на основі звичаєвих норм. Водночас магдебурзьке право, що на цей час вже було дуже поширене в українських містах, внесло на українські землі західноєвропейські торговельні звичаї, що містилися у «Саксонському зерцалі», «Порядку прав цивільних магдебурзьких», «Праві цивільному хелмінському» тощо²¹.

Навіть з об'єднанням Литовської і Польської держав та входженням нових норм права в більшості випадків ліквідація руських правових інститутів прямо за мету не ставилась, і руське право продовжувало працювати поряд із польським та литовським правом.

Природа, що була властива звичаєвому праву Литовської доби, зберігалася у звичаєвому праві і в часи Запорізької Січі, Гетьманської доби. Різниця утворилася, лише коли з'явились нові відносини, і вони вимагали відповідного регулювання правом. Тобто, наприклад, нові види злочинів, які були пов'язані з козацьким рухом, вплив церковного права на шлюбні відносини тощо²².

Але слід зазначити, що до кодифікації відповідних регулюючих норм козаки Запорізької Січі всі свої правовідносини створювали виключно на звичаєвому праві, яке називали «козацьким правом» або «вольностями». Наприклад, не зважаючи на різноманітні каральні санкції, не було передбачено судових виконавців, і навіть катів, у разі страт. Оскільки бруднити руки кров'ю беззбройної жертви було «низьким» дійством, страту повинен був провести інший засуджений на смерть. У разі, якщо засудженого (в майбутньому ката) на момент страти не було, то козацький суд відкладав виконання смертного вироку до того часу, поки до в'язниці не потрапляв новий звинувачений. Такі дії також можна назвати звичаєм, адже відповідних закріплених норм з цього приводу не було, і керувались лише відповідним правилом-звичаєм.

Головним органом влади в Запорізькій Січі можна вважати Козацьку Раду (Коло), на якій право голосу мали тільки козаки. Зібрання та голосування проходили відкрито, гласно та на підставі усних норм звичаєвого права, що вважалось основою вольностей. Тому можна вважати, що козацьке право є продуктом відносин тільки козацького суспільства, в його нормах, навіть усних, були втілені їх уявлення про справедливість, свободу, рівність та право в цілому²³.

Слід зазначити, що збереження давніх звичаїв козаками було запорукою української автономії. Відповідне право не зазнавало змін та не стало писаним джерелом у ті часи і мало на меті керуватися нормами «стародавніх військових звичаїв, словесного права і здорового глузду». А в часи Гетьманщини збереження «давніх прав», в тому числі й звичаєвого козацького права, розглядалося як важлива гарантія відносної автономії України у складі Російської імперії²⁴.

Пізніше, на підставі заволодіння Росією відповідних територій української землі, були створені кодифіковані збірки на основі звичаєвого права, такі як «Права, за якими судиться малоросійський народ» та «Зібрання малоросійських прав»²⁵. Суди на території Гетьманщини здебільшого ґрунтували свої рішення на правових звичаях²⁶. Також слід виділити кодифікацію під назвою «Місцеві закони Полтавської та Чернігівської губерній», що стали невід'ємною частиною Зводу законів Російської імперії 1832 р.

Справжнє «народне право» стало одним із політичних гасел нової доби тільки після зникнення впливу російської і австрійської монархії. У часи Української Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії та Західноукраїнської Народної Республіки окремі норми земельного, шлюбно-сімейного та спадкового права свідомо відтворювали норми звичаєвого права, які вважалися такими, що найбільше втілювали риси національного права.

Не дуже легкий період для звичаєвого права був у радянські часи. Спершу допускалася допоміжна роль звичаєвого права у деяких правовідносинах, таких як цивільні та земельні. У той час створилась концепція «революційного звичаєвого права» академіка О.О. Малиновського. Він вважав, що в перехідний революційний період, коли зруйновано старий правовий порядок, звичаєве право стає основною формою права²⁷. Потім, зі стабільним встановлення радянського права, правова доктрина заперечувала будь-яку можливість застосування звичаєвого права як джерела регулювання суспільних відносин і могла допускати використання відповідного права використання лише у міжнародному праві.

Після здобуття Україною незалежності, у процесі глибинного реформування всіх галузей права, звичаєве право знову набуває все більшого значення у національній системі права.

Значимість звичаєвого права відображається в Цивільному Кодексі України, норми якого присвячені правовому звичаю як джерелу цивільного права. Визначення поняття правового звичаю в Цивільному Кодексі України вже є своєрідною гарантією можливості застосування звичаю. Правовим звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин (ч. 1 ст. 7 ЦК). Більш того, норми, які регулюють застосування правового звичаю, використовуються та є «працюючими», що може підтвердити судова практика.

Так, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту знайшли своє втілення і в окремих нормах Господарського кодексу України. Так, у ч. З ст. 268 ГК передбачено, що в разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.

Висновки

Отже, аналізуючи викладене вище, слід впевнено зазначити, що звичай мав, та досі має, велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним із факторів правотворчої діяльності.

Звичай історично і фактично завжди передував закону. Звичаєве право і в наш час виконує функцію, регулюючи такі соціально значущі відносини, де втручання кодифікованого законодавства або передчасне, або небажане. І звичайно, як і у минулі часи, закон і зараз у ряді випадків для свого розуміння потребує доповнення звичаєм.

У цілому ж, в наш час, використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства. Такий процес ми бачимо на підставі того, що багато давніх звичаїв, в тій або іншій формі, вже кодифіковані в українському законодавстві. конституційний звичаєве право кодифікація

Слід віддати належне, прогрес соціальних відносин на українських землях поступово змінював значення звичаєвого права. Багато віків звичаєве право було основним джерелом права завдяки місцевим законам та правилам набувало державного авторитету, однак із розвитком ролі владних установ та розвитком суспільних відносин, зростанням значення писаних законодавчих актів звичаєве право стало поступатися провідним місцем державному кодифікованому законодавству. Але це не означає, що звичай поступово «вийде» з нашого життя. Дуже часто поняття, які використовує законодавець, потребують пояснень з точки зору звичаю. Наприклад, дуже важко, не звертаючись до звичаю, сказати, чи може правопорушник посилатись на пом'якшуючі обставини. І в таких випадках ми звертаємось до звичаєвого права, адже звичай не тільки передує закону, а й може стати додатком до нього.

Література

1. Гримич М. Дискусійні аспекти трактування терміна «звичаєве право». Етнічна історія народів Європи: зб. наук. праць. Київ, 2001. Вип. 8.

2. Борисенок С.Г. Звичаєве право Литовсько-Руської держави. Загальна характеристика. Праці Комісії для виучування звичаєвого права України. Київ, 1928. Вип. 3.

3. Будзилович І. Деякі особливості розвитку державності та права у Київській Русі. Право України. 1999. № 1. С. 126-132.

4. Владимирський-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Ростов-на-Дону, 1995.

5. Гримич М.В. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців в XIX - поч. XX ст. Київ, 2004; Гримич М. Дискусійні аспекти трактування терміна «звичаєве право». Етнічна історія народів Європи: зб. наук. праць. Київ, 2001. Вип. 8; Гримич М. Угоди за звичаєвим правом українців в XIX - на початку XX ст. Етнічна історія народів Європи. Київ, 2003. № 15. С. 11-18.

6. Захарченко П. Запорізька Січ - предтеча української гетьманської держави: судові процеси, види злочинів. Історія України. 2003. № 18. С. 1-5.

7. Козюбра М. Євразійська або слов'янська правова сім'я: реальність чи міф. Українське право. 2003. № 1.

8. Кушинська Л. Давньоукраїнський звичай - джерело права Української козацької держави середини XVII ст. Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2000. Вип. 7. С. 135-142.

9. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Київ, 1998.

10. Максимейко Н.А. Русская правда и литовско-русское право. Киев: Тип. С. В. Кульженко, 1904. 14 с.

11. Окіншевич Л. Наука історії українського права. Київ, 1957. Праці Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН. Т.18 с.

12. Толкачова Н. Звичаєве право України: особливості розвитку. Юридичні науки. 2010. № 85. С. 112.

13. Ястребов О. «Руська Правда»: перший кодекс законів на Русі. День. 2004. № 148. С. 8.

14. Гримич М.В. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців в XIX - поч. XX ст. Київ, 2004. С. 140.

15. Окіншевич Л. Наука історії українського права. Київ, 1957. Праці Комісії для виучування звичаєвого права ВУАН. Т. С. 6.

16. Козюбра М. Євразійська або слов'янська правова сім'я: реальність чи міф. Українське право. 2003. № 1. С. 12.

17. Будзилович І. Деякі особливості розвитку державності та права у Київській Русі. Право України. 1999. № 1. С. 126-132.

18. Ястребов О. «Руська Правда»: перший кодекс законів на Русі. День. 2004. № 148. С. 8.

19. «Правда Руська» Ярослава Муцрого: початок вітчизняного законодавства: навч. посіб. 2017. URL: https://pravo-zdat. com.ua/image/data/Files/368/3_Pravda%20ruska_NP_2%20vidannja_vnutri.pdf

20. Максимейко Н.А. Русская правда и литовско-русское право. Киев: Тип. С.В. Кульженко, 1904. С. 13.

21. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. Київ, 1998. С. 186.

22. Борисенок С.Г. Звичаєве право Литовсько-Руської держави. Загальна характеристика. Праці Комісії для виучування звичаєвого права України. Київ, 1928. Вип. 3. С. 61.

23. Захарченко П. Запорізька Січ предтеча української гетьманської держави: судові процеси, види злочинів. Історія України. 2003. № 18. С. 1-5.

24. Гримич М. Угоди за звичаєвим правом українців в XIX на початку XX ст. Етнічна історія народів Європи. Київ, 2003. № 15. С. 11-18.

25. Владимирський-Буцанов М.Ф. Обзор истории русского права. Ростов-на-Дону, 1995. С. 35

26. Кушинська Л. Давньоукраїнський звичай джерело права Української козацької держави середини XVII ст. Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2000. Вип. 7. С. 135-142.

27. Толкачова Н. Звичаєве право України: особливості розвитку. Юридичні науки. 2010. № 85. С. 112.

Размещено на Allbest.ru