Зловживання правом у кримінальному провадженні: окремі аспекти практики Верховного Суду

Размещено на http://allbest.ru

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Зловживання правом у кримінальному провадженні: окремі аспекти практики Верховного Суду

Тихоненко Аліса Вячеславівна студентка ІІІ курсу

факультету юстиції,

Лисаков Владислав Віталійович студент IV курсу ф

акультету прокуратури

м. Київ

Анотація

Наукова стаття присвячена дослідженню сутності зловживання процесуальними правами у кримінальному провадженні крізь призму аналізу практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Автори досліджують особливості зловживання правом у кримінальному провадженні, наголошуючи, що у регулюванні цього явища найбільша роль належить саме судам, яким у кримінальних справах належить найбільш повна дискреція у вирішення цього питання, якщо порівнювати з цивільними, господарськими, адміністративними спорами.

Автори дійшли висновку, що рішення згадати у кримінальному процесуальному законі про зловживання правом найбільш обмежено і не зазначати про недопустимість зловживання правом як про один із принципів кримінального судочинства виглядає цілком логічним, адже саме воно дозволяє дотримуватися верховенства права під час здійснення кримінального провадження. Наукова новизна даної роботи полягає у тому, що авторами проаналізовано актуальну практику Верховного Суду з цього питання, на основі чого досліджено специфічні випадки зловживання процесуальними правами і сконструйовано його ознаки.

Аргументовано висновок, що на сьогоднішній день судова практика формується таким чином, що саме на судах лежить обов'язок встановлювати наявність чи відсутність зловживання правом з урахуванням обставин кожної справи; сам же принцип недопустимості зловживання правом розглядається як складова верховенства права. Виходячи з аналізу практики Верховного Суду, можна стверджувати, що для доведення зловживання правом суду необхідно проаналізувати мотивацію сторони кримінального провадження діяти так чи інакше. Також суд має дослідити, чи не використовує сторона певне процесуальне право задля того, аби своєю поведінкою створити перешкоди для нормального здійснення процесуальної діяльності під час кримінального провадження.

Ключові слова: зловживання правом, зловживання процесуальними правами, практика Верховного Суду, затягування кримінального провадження.

Abstract

Abuse of rights in criminal proceedings: certain aspects of the Supreme Court's practise

Tykhonenko Alisa Vyacheslavivna Third year student of the Faculty of Justice, Yaroslav Mudryi National Law University, Kyiv

Lysakov Vladyslav Vitaliyovych Fourth year student of the Faculty of the Prosecutor's Office, Yaroslav Mudryi National Law University, Kyiv,

The scientific article is devoted to the study of the essence of the abuse of procedural rights in criminal proceedings through the prism of the analysis of the practice of the Criminal Court of Cassation as part of the Supreme Court. The authors investigate the peculiarities of the abuse of rights in criminal proceedings, emphasizing that the biggest role in regulating this thing belongs to the courts, which in criminal cases have the most complete discretion in solving this issue, if compared with civil, business, and administrative disputes.

The authors came to the conclusion that the decision not to mention the inadmissibility of the abuse of law as one of the principles of criminal justice looks quite logical, because it allows the rule of law to be observed during criminal proceedings.

The scientific novelty of this work lies in the fact that the authors analyzed the current practice of the Supreme Court on this issue, on the basis of which specific cases of abuse of procedural rights were investigated and its signs were constructed.

The conclusion is argued that to date judicial practice is formed in such a way that it is the duty of the courts to establish the presence or absence of abuse of law, taking into account the circumstances of each case; the very principle of the inadmissibility of abuse of law is considered as a component of the rule of law.

Based on the analysis of the practice of the Supreme Court, it can be stated that in order to prove the abuse of the right, it is necessary to analyze the motivation of the party to the criminal proceedings to act in one way or another.

Also, the court should investigate whether the party is not using a certain procedural right in order to create obstacles for the normal implementation of procedural activities during criminal proceedings.

Keywords: abuse of rights, abuse of procedural rights, practice of the Supreme Court, prolongation of criminal proceedings

Вступ

Постановка проблеми. Проблематика дослідження зловживання процесуальними правами у кримінальному провадженні є актуальною, адже на сьогоднішній день Кримінальний процесуальний кодекс України (далі - КПК) майже не регламентує дане явище процесуальної дійсності. Так, безпосередньо конструкція «зловживання правом» згадується у КПК лише двічі: у ч. 4 ст. 81 (коли закріплюється право суду залишити без розгляду заяву про відвід у ситуації, де він заявлений повторно і має ознаки зловживання правом задля затягування кримінального провадження) і у ч. 1 ст. 349 (якщо проголошення вступної промови має ознаки зловживання правом з метою затягування судового розгляду, суд після усного попередження зупиняє проголошення промови) [1].

Досить показово, що в обох випадках зловживання процесуальними правами розглядається в контексті затягування процесу розгляду справи. Однак ситуація із такою обмеженою регламентацією зловживання правом у кримінальному процесі значно відрізняється від аналогічної у цивільному, господарському і адміністративному, адже Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України і Кодекс адміністративного судочинства України встановлюють недопустимість зловживання процесуальними правами як одну із засад судочинства [2, с. 95].

Отже, особливість кримінального процесуального погляду на зловживання правом полягає у тому, що законодавець визнає існування цього явища, однак не вважає за потрібне згадувати про його недопустимість серед засад кримінального провадження.

Це означає, що дане явище конструюється у процесі правозастосування, а ключову роль у з'ясуванні характеристик цього явища, ознак, умов і меж зловживання правом відіграють саме суди. Саме тому дана робота присвячена аналізу поняття зловживання правом крізь призму практики Верховного Суду, адже саме ця інституція наразі відіграє ключову роль у формуванні концепції розуміння зловживання процесуальними правами. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зловживання правом у кримінальному провадженні стало об'єктом наукового аналізу таких вчених- юристів, як-то Гловюк І., Дроздов О., Завтур В., Дроздова О., Андрушко О. та інших. Проте у той час, як їхні дослідження акцентують увагу на концептуальних засадах розуміння зловживання правом, нерідко у порівнянні цієї категорії із відповідною у інших процесах, наша робота зосереджена саме на аналізі актуальної судової практики і реалізації концепції зловживання правом у правозастосуванні. Тобто, ми конструюємо не визначення зловживання правом, а аналізуємо це явище шляхом звернення до практики Верховного Суду, виокремлюючи його загальні риси. У цьому і полягає наукова новизна даної роботи.

Мета статті - дослідження особливостей зловживання правом саме у кримінальному провадженні, аналіз практики Касаційного кримінального суду Верховного Суду стосовно зловживання процесуальними правами, виокремлення на основі цього тих ознак, які допомогли суддям визначити наявність зловживання правом у кожній конкретній ситуації; дослідження сутності зловживання процесуальними правами крізь призму судової практики.

Виклад основного матеріалу

Законодавча обмеженість у регулюванні зловживання правом має наслідком те, що вирішення питання про його наявність чи відсутність покладається на суд у кожній конкретній ситуації. На перший погляд може здатися, що такий підхід не притаманний кримінальному праву і процесу, які належать до публічного права, а тому загальним принципом для них є «дозволено лише те, що чітко прописано» і мінімальна дискреція.

Проте якщо дослідити цю проблему концептуально, то можна дійти до парадоксального висновку: якби межі і ознаки зловживання правом були б регламентовані у КПК, то принцип «дозволено лише те, що чітко прописано», покликаний стояти на варті законності, зіграв би з учасниками кримінального процесу злий жарт.

У випадку, якби законодавець вирішив, за аналогією з іншими процесуальними кодексами, закріпити недопустимість зловживання правом як засаду кримінального провадження, то йому довелось би вичерпно наводити усі ознаки такого зловживання, адже невичерпних переліків ознак КПК зазвичай не встановлює.

Однак специфіка зловживання правом полягає саме у тому, що воно може набувати різних форм у різних ситуаціях, які передбачити неможливо. І якби законодавець встановив частину відомих йому ознак зловживання правом, то на практиці неодмінно виникали б такі ситуації, умови яких він не передбачав і не міг передбачити у кримінальному процесуальному законі. Суд у такому разі був би зв'язаний тим вичерпним переліком ознак і форм зловживання правом, що встановлені КПК, не маючи змоги тлумачити його розширено. Зрозуміло, що це вкрай негативно вплинуло б на стан розгляду кримінальних проваджень, адже зловживання правом залишалось би фактично неуразливим до правозастосовного впливу, тим самим досягнувши своєї мети - перешкоджання ефективному і справедливому розгляду кримінальної справи. На даний же момент законодавець саме у кримінальному процесуальному праві обрав стратегію віднесення визначення питання про зловживання правом до певної судової дискреції. На сьогоднішній день вирішення цього питання цілком залежить від судового активізму і є певною перевіркою суддівських навичок вирішувати справи не лише відповідно до букви, але і до духу закону. Отже, питання про зловживання правом саме у кримінальному провадженні на сьогоднішній день вирішується першочергово з точки зору не стільки принципу законності, скільки принципу верховенства права.

Як саме вирішував справи про зловживання правом Верховний Суд? Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (далі - ККС ВС) у постанові від 10 грудня 2019 року у справі №132/185/18 висловив позицію, що «нереалізація захисником права на ознайомлення із матеріалами досудового розслідування не є підставою для визнання доказів недопустимими» [3]. Так, контекст цієї ситуації полягав у наступному: сторона захисту не погодилась із вироком суду, посилаючись на недопустимість доказів з підстав недотримання стороною обвинувачення вимог ст. 290 КПК щодо надання доступу до матеріалів досудового розслідування. кримінальний провадження право суд україна

Суд встановив, що стороні захисту в особі обвинуваченого і двох його захисників органом досудового розслідування у відповідності до вимог ст. 290 КПК були направлені письмові повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Роз'яснено, що реалізувати відповідне право сторона захисту може у період часу з 11 по 15 січня 2018 року. Також, зазначені повідомлення додатково були направлені керівнику регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Вінницькій області та голові Вінницької обласної колегії адвокатів для їх вручення захисникам [3]. Отримавши повідомлення, обвинувачений та один із захисників скористались наданим їм правом і ознайомились з матеріалами досудового розслідування, натомість інший захисник на повідомлення органу досудового розслідування не відреагував, а з матеріалами кримінального провадження ознайомився вже під час судового розгляду. У цій ситуації суд дійшов висновку, що ознайомлення з матеріалами досудового розслідування є правом, а не обов'язком сторони захисту, тому нереалізація захисником зазначеного права за умови належного виконання стороною обвинувачення приписів ст. 290 КПК в частині надання доступу до матеріалів досудового розслідування, не є підставою для визнання доказів недопустимими [3].

Особливість даної справи полягає у тому, що хоча й тут прямо не згадувалось поняття «зловживання правом», проте фактично мова йшла саме про це. Якщо досліджувати аргументацію суду, то можна зазначити, що він у даному випадку звертає увагу не лише на те, чи здійснена певна процесуальна дія відповідно до норм процесуального закону, але і на поведінку сторін під час її здійснення і, що важливо, їхню мотивацію вчиняти таким чи іншим чином. У досліджуваній ситуації один із захисників був належним чином повідомлений стороною обвинувачення про можливість отримати доступ до матеріалів досудового розслідування, проте свідомо вирішив нею не скористатися. У такому разі наступна скарга сторони захисту щодо того, що їм не надали можливість належним чином ознайомитись із матеріалами справи, виглядає як непослідовна і суперечлива, особливо в контексті того, що сам обвинувачений та інший захисник з матеріалами все ж таки ознайомились.

Інша справа, яку розглядав ККС ВС, також стосувалась суперечливої поведінки сторони захисту у ситуації, пов'язаній з відкриттям доступу до матеріалів кримінального провадження. У постанові ККС ВС від 23 січня 2020 року у справі №607/5005/17 суд висловив позицію, що «відмова сторони захисту письмово підтвердити протилежній стороні факт надання їй доступу до матеріалів досудового розслідування та відмова від ознайомлення з такими матеріалами з посиланням на обмеження в часі не може свідчити про невідкриття таких матеріалів стороні в розумінні положень ч. 12 ст. 290 КПК» [4]. Так, у даній справі органом досудового розслідування у відповідності до вимог ст. 290 КПК обвинуваченому та його захиснику були направлені письмові повідомлення про завершення досудового розслідування разом з копіями обвинувального акту та реєстру матеріалів досудового розслідування. Їм було роз'яснено, що реалізувати право на доступ до матеріалів досудового розслідування сторона захисту може до 16:00 25 листопада 2016 року [4]. Згідно з протоколом про надання доступу до матеріалів досудового розслідування захисник скористався наданим йому правом і ознайомився з вказаними матеріалами в повному обсязі.

Крім того, обвинуваченому також було надано доступ до матеріалів досудового розслідування, що підтверджується протоколом про надання такого доступу від 2 грудня 2016 року.

При цьому обвинувачений у вищезазначеному протоколі зазначив про необхідність надати йому додатковий час для ознайомлення. Вказаний протокол було складено в присутності свідків, також ними був засвідчений факт відмови обвинуваченого від підпису у розписці про отримання копії обвинувального акту та реєстру матеріалів досудового розслідування.

З огляду на це, колегія суддів прийняла думку, що стороною обвинувачення було відкрито та надано доступ до всіх матеріалів досудового розслідування стороні захисту, проте обвинувачений відмовився від ознайомлення з цими матеріалами, пославшись на обмеження в часі. Тому тут не можна говорити про порушення процесуального права стороною обвинувачення, як про це зазначав захист[4].

Знову ж таки, аналізуючи цю справу, ми можемо зазначити, що тут йде мова саме про зловживання процесуальним правом, хоча дії сторони захисту безпосередньо так не називаються. Однак наявність зловживання правом можна встановити з його сутності: право не здійснюється, а використовується особою у власних інтересах, які суперечать сутності цього права, хоча і безпосередньо його не порушують. У даному ж випадку «вживання права на зло» відбулось через відмову сторони захисту документарно засвідчувати факт ознайомлення із матеріалами досудового розслідування задля того, аби згодом відстоювати позицію, що сторона обвинувачення зі свого боку не забезпечила усіх необхідних умов для належного виконання її обов'язку. Однак примітно, що у даному випадку сторона захисту із матеріалами все ж ознайомилась, проте заявила вимогу про додатковий час для ознайомлення. Це не означає, що вимога про додатковий час обов'язково є фактором зловживання стороною цим правом, - у кожному конкретному випадку суд повинен оцінити різні факти і діяння сторін у їх сукупності, вирішуючи при цьому питання, чи мала умисел «використати» право та чи інша сторона всупереч його першочерговому призначенню.

Зловживання процесуальним правом безпосередньо у тексті судового рішення згадується у постанові ККС ВС від 24 вересня 2019 року у справі № 755/10138/16-к. У цій ситуації сторона захисту у касаційній скарзі посилалась на те, що апеляційним судом було допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону через те, що апеляційний розгляд відбувся без присутності обвинуваченого.

При цьому колегія суддів Верховного Суду встановила, що судовий розгляд у суді апеляційної інстанції здійснювався майже рік. За цей час апеляційний суд 8 разів призначав судові засідання і 6 разів відкладав їх через неявку захисника та засудженого.

Причому про причини неявки в останні судові засідання засуджений не повідомляв [5]. Апеляційний суд дійшов висновку, що у діях сторони обвинувачення наявне зловживання своїми правами задля безпідставного затягування судового процесу. Верховний Суд із таким рішенням апеляційного суду погодився.

Для доведення наявності зловживання правом у цій ситуації аргументом є те, що захисник брав участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, про дату наступного судового засідання він був обізнаний, проте до суду у встановлений час не з'явився, не повідомивши про причини своєї неявки. Внаслідок цього апеляційний суд був змушений у черговий раз перенести апеляційний розгляд, однак засуджений та його захисник знову не з'явилися в судове засідання, про причини своєї неявки не повідомили [5].

У даному випадку зловживання було наявне, адже є очевидним і не викликає сумнівів, що систематичність нез'явлення особи на судові засідання без пояснення причин свідчить про те, що сторона захисту у даному випадку мала на меті затягування процесу і перешкоджання ефективному здійсненню правосуддя. Визначальним фактором для розпізнавання зловживання правом у цій ситуації стали частота пропущення судових засідань стороною захисту і відсутність пояснень з її боку щодо того, що ці пропуски були вимушеними і необхідними.

Інший випадок зловживання правом аналізувався в ухвалі ККС ВС від 30 травня 2018 року у справі № 676/7346/15-к. Там суд висловив таку позицію: «та обставина, що засуджений не отримував судові повідомлення, які надсилалися на вказану ним адресу, тобто не виявляв бажання прийти до поштового відділення для отримання судових повідомлень, та продовж майже півроку не цікавився станом розгляду його касаційної скарги, є проявом зловживання правом» [6]. Дана справа представляє інтерес тому, що ККС ВС, вирішуючи питання про наявність у діях засудженого ознак зловживання правом, використав для цього практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Сутність ситуації полягала у тому, що засуджений у касаційній скарзі просив поновити йому строк на касаційне оскарження судових рішень, вказуючи, що йому не було відомо про постановлення ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2017 року про залишення його касаційної скарги без руху, в зв'язку з чим вказані в цій ухвалі недоліки ним не було усунуто, а ухвалу про повернення його касаційної скарги він отримав після закінчення цього строку. Цю обставину засуджений позиціонував як таку, що засвідчує поважність пропуску строку касаційного оскарження справи. Натомість суд з матеріалів справи встановив, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2017 року касаційну скаргу засудженого залишено без руху та йому надано п'ятнадцятиденний строк для усунення недоліків з дня отримання ним ухвали, копію зазначеної ухвали про залишення касаційної скарги засудженого без руху було направлено на поштову адресу засудженого, яку він зазначив у своїй касаційній скарзі. Проте копія вказаної ухвали була повернута на адресу суду касаційної інстанції у зв'язку з закінченням терміну зберігання [6].

При цьому варто звернути увагу, що Верховний Суд неодноразово направляв засудженому копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2017 року на зазначену ним у касаційній скарзі адресу.

Як убачається з наявних в матеріалах провадження за скаргою рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення та даних Київської міської дирекції «Укрпошта», 13 грудня 2017 року, 01 лютого та 06 квітня 2018 року копію вказаної ухвали було тричі повернуто до суду касаційної інстанції без вручення адресату в зв'язку з закінченням терміну зберігання.

Те, що засуджений не отримав судові повідомлення не через недоліки у роботі суду, а свідомо ухиляючись протягом половини року, підтверджується тим, що, відповідно до інформації, засвідченої у довідці працівника апарату Верховного Суду, 23 лютого 2018 року в телефонному режимі у захисника засудженого уточнювалася адреса проживання останнього, оскільки копію ухвали касаційного суду від 31 жовтня 2017 року неодноразово було повернуто до суду касаційної інстанції без вручення адресату у зв'язку із закінченням терміну зберігання, та відповідно було повідомлено захисника про наявність вказаної ухвали [6]. Зазначене і вказує на обізнаність засудженого про наявність такої ухвали. Обґрунтовуючи відсутність поважних причин для пропуску строку, Верховний Суд звернувся до позиції, яка була висловлена ЄСПЛ у рішенні від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України». Відповідно до нього, правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для поновлення строку. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан потрібного їм судового провадження. У кожній справі суди мають перевіряти, чи виправдовують підстави для поновлення строків для оскарження втручання у принцип юридичної визначеності [6].

З огляду на це суд висловлює цілком логічну думку, що, хоча заборона зловживання правом безпосередньо і не передбачена КПК, однак вона є загальноправовим принципом і поширюється на всі галузі права. А відтак та обставина, що засуджений не отримував судові повідомлення, що надсилалися на вказану ним адресу, тобто не виявляв бажання прийти до поштового відділення для отримання судових повідомлень, та продовж майже півроку не цікавився станом розгляду його касаційної скарги, і є проявом такого зловживання.

Отже, аргументація ККС ВС у цій справі ґрунтувалася першочергово на тлумаченні змісту зловживання правом у справах ЄСПЛ. Так, цей суд наголошував на тому, що дискреційні повноваження національних судів у питанні встановлення додаткових строків для розгляду справи є обмеженими, адже від сторін у даному випадку також очікується проявлення заінтересованості у вирішенні власної справи. Якби ж сторони на певних етапах процесу цим обов'язком не наділялися і володіли б лише правом вимагати певних дій від інших учасників провадження, то це суперечило б самій суті необхідності розгляду справи судом, адже саме ефективне і справедливе її вирішення є основною метою будь-якого судочинства. Така практика має звільняти сторону від перспективи використовувати власне процесуальне право на шкоду іншій стороні шляхом умисного створення умов для того, аби та сторона була змушена виконувати певні процесуальні обов'язки не для досягнення вимог судочинства про ефективний судовий розгляд, а лише задля того, аби усунути штучні перешкоди. Розуміння зловживання правом як ситуації умисного створення перешкод для нормального розвитку провадження шляхом використання можливості альтернативно діяти під час тієї чи іншої процесуальної ситуації стало підставою для визначення зловживання правом у ситуації зі спором про поважність причини пропуску строку касаційного оскарження справи.

Про важливість звернення судами до практики ЄСПЛ під час розгляду питань, пов'язаних зі зловживанням правом, свідчить також справа, пов'язана із проблемами залучення перекладача. Особливість даного виду зловживань полягає у тому, що право обвинуваченого на одержання безоплатної допомоги перекладача у випадку, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, є складовою права на захист, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950. [7]. А тому українські суди усіх інстанцій мають керуватися при вирішенні справ, пов'язаних із залученням перекладача, відповідною практикою ЄСПЛ з реалізації положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

У постанові ККС ВС від 19 лютого 2019 року у справі № 236/1798/16-к ККС ВС висловив позицію, що «при вирішенні питання про залучення перекладача визначальною є впевненість суду, що обвинувачений дійсно не володіє або недостатньо володіє державною мовою. Хоча закон не встановлює критеріїв, за якими суд має визначитись в цьому питанні, такі роз'яснення містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини» [8]. При цьому у даній справі ККС ВС послався на конкретну справу, розглядувану ЄСПЛ - «К. проти Франції» від 07 грудня 1983 року. У ній ЄСПЛ дійшов наступного висновку: «п. 8. ... Як видно з рішення трибуналу, заявник народився і здобув освіту у Франції і йому не було важко розуміти й спілкуватися французькою мовою, якою вели провадження в суді. Конвенційне право на допомогу перекладача, що міститься в підпункті (е) пункту 3 статті 6, очевидно, може бути застосоване тільки в тому випадку, коли обвинувачений не розуміє мови, використовуваної в суді, чи не розмовляє нею» [8].

ККС ВС виходив з того, що підозрюваний у розглядуваній ним справі є громадянином України, народився та проживає на її території, має неповну середню освіту, здобуту в Україні, у школі вивчав українську мову. На досудовому розслідуванні йому роз'яснювались процесуальні права, в тому числі право в разі необхідності користуватися послугами перекладача, проте жодних клопотань про те, що він не володіє українською мовою, на досудовому розслідуванні той не заявляв. З урахуванням викладеного, суд правильно відмовив підозрюваному у задоволенні клопотання про залучення до участі у кримінальному провадженні на стадії судового розгляду перекладача, розцінивши таке клопотання як зловживання підсудним своїми правами та спосіб затягування строків кримінального провадження [8].

Важливість даної справи полягає у тому, що шляхом апеляції до правових позицій, викладених у рішеннях ЄСПЛ, ККС ВС продемонстрував, що у випадку, коли мова йде про залучення або незалучення перекладача, саме на суд покладається реалізація власної дискреції у контексті визначення обставин конкретної справи і прийнятті рішення на основі тлумачення принципів права і розуміння ознак зловживання процесуальними правами.

У подібних випадках, коли саме на суд покладається відповідальність щодо окреслення меж зловживання правом після своєрідного інтуїтивного відчуття ним його ознак у конкретній справі, надзвичайно важливою є аргументація суду того, що у справі йде мова саме про зловживання правом, а не правомірна його реалізація. При цьому найчастіше критерієм розмежування виступає мотивація сторони здійснювати ту чи іншу дію і її поведінка у процесі. Якщо вона містить суперечності, наприклад, коли спочатку сторона зі своєї волі дозволяє певній ситуації відбутися, а потім апелює до її неправомірності, то виникають сумніви стосовно послідовності і добросовісності поведінки такої сторони. У такому випадку роль суду полягає саме у дослідженні суб'єктивного ставлення сторони до вчинюваних нею дій чи бездіяльності, а саме з'ясуванні справжньої мотивації здійснювати те чи інше діяння, розгляд перспектив здійснення процесуального права всупереч його меті - на шкоду іншій стороні. Лише після доведення усіх цих обставин суд може аргументовано зазначати, що у діях сторони наявне зловживання правом.

Висновки

Підсумовуючи усе вищесказане, варто зазначити, що специфіка зловживання правом у кримінальному провадженні полягає у тому, що це явище є настільки «багатоликим», що ми не можемо навіть сконструювати його ознаки, які були б релевантними абсолютно для всіх випадків зловживання правом. Ми можемо аналізувати судову практику і виділяти для себе певні закономірності, проте не вважати це вичерпним переліком ситуацій, де зловживання правом може бути наявним. У цьому полягає нетиповість зловживання правом для кримінального процесу з його гарантованою передбачуваністю.

Серед випадків зловживання правом у практиці ККС ВС вже були наявні такі ситуації і позиції щодо їх вирішення:

1. Усвідомлена нереалізація захисником права на доступ до матеріалів досудового розслідування за умови належного виконання стороною обвинувачення приписів ст. 290 КПК не є підставою для визнання доказів недопустимими.

2. Відмова сторони захисту письмово підтвердити протилежній стороні факт надання їй доступу до матеріалів досудового розслідування та відмова від ознайомлення з такими матеріалами з посиланням на обмеження в часі не може свідчити про невідкриття таких матеріалів.

3. Систематична неявка сторони до суду попри те, що основні умови їй було достеменно відомо, може розглядатись як така, що спрямована на затягування кримінального провадження.

4. Обставина, що засуджений не отримував судові повідомлення, тобто не виявляв бажання прийти до поштового відділення для отримання судових повідомлень, є проявом зловживання правом.

5. Хоча закон не встановлює критеріїв, за якими суд має визначитись в питанні правомірності забезпечення чи незабезпечення послуг перекладача, такі роз'яснення містяться в рішеннях ЄСПЛ, за допомогою яких зловживання правом на залучення перекладача розглядається в контексті того, наскільки відповідна сторона реально знала мову судочинства і потребувала послуг перекладача. Це встановлюється судом відповідно до умов кожної конкретної ситуації.

Загалом аналіз практики ККС ВС з приводу зловживання процесуальними правами вартий уваги, адже на його основі хоча і не можна виокремити вичерпний перелік таких випадків, однак натомість можна виділити те спільне, що об'єднує усі досліджувані випадки зловживанням правом, і сконструювати власне визначення цього явища. Так, за результатами нашого дослідження ми можемо впевнено стверджувати, що для доведення зловживання правом суду необхідно проаналізувати мотивацію сторони кримінального провадження діяти тим чи іншим чином; чи використовує ця сторона право за призначенням або ж свідомо прагне створити своєю поведінкою перешкоди для нормального здійснення процесуальної діяльності; варто також звертатись до практики ЄСПЛ задля того, аби визначати ступінь обмеженості різних процесуальних прав у тих чи інших ситуаціях. Проте загалом варто мати на увазі, що саме урахування конкретних обставин окремої ситуації надає можливість суду робити аргументовані висновки на предмет наявності у діях сторін зловживання правом.

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-УІ : станом на 1 жовт. 2022 р. ЦДЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651- 17#Text (дата звернення: 04.11.2022).

2. Зловживання процесуальними правами у кримінальному провадженні: питання релевантності концепції / І. Гловюк та ін. Право України. № 6. С. 90-116.

3. Постанова ККС ВС від 10.12.2019 р. у справі № №132/185/18. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/86435630

4. Постанова ККС ВС від 23.01.2020 р. у справі №607/5005/17. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/87243322

5. Постанова ККС ВС від 24.09.2019 р. у справі № 755/10138/16-к. URL: https://verdictum.ligazakon.net/document/91855151

6. Ухвала ККС ВС від 30.05.2018 р. у справі № 676/7346/15-к. URL: . https://reyestr.court.gov.ua/Review/74440103

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифіковано Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 р. Уряд. кур'єр від 17.11.2010. №215.

8. Постанова ККС ВС від 19.02.2019 р. у справі № 236/1798/16-к. URL: https://protocol .ua/ru/postanova_kks_vp_vid_19_02_2019_roku_u_spravi_236_1798_16_k/

9. Андрушко О.В. Правова категорія «зловживання правом» у кримінальному судочинстві. Право і суспільство. 2016. No 5(2). С. 169-174. URL: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/Pis_2016_5%282%29__30

10. Загальна теорія права : підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. Київ : Ваіте, 2015. 392 с. URL: https://www.osce.org/files/f/documents/8/f7283756.pdf

References

1. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy [Criminal Procedure Code of Ukraine]. (2012, April 13). (n.d.). zakon.rada.gov.ua. Retrieved from https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 4651-17#Text [in Ukrainian].

2. Zlovzhyvannia protsesualnymy pravamy u kryminalnomu provadzhenni: pytannia relevantnosti kontseptsii [Abuse of procedural rights in criminal proceedings: the question of the relevance of the concept]. / I. Hloviuk ta in., N. P. (2022). Pravo Ukrainy - Law of Ukraine, № 6, 90-116 [in Ukrainian].

3. Postanova KKS VS vid 10.12.2019 r. u spravi №132/185/18 [Resolution of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court of December 10, 2019 No. 132/185/18]. (n.d.). zakononline.com.ua. Retrieved from https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/86435630

4. Postanova KKS VS vid 23.01.2020 r. u spravi №607/5005/17 [Resolution of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court of January 23, 2020 No. 607/5005/17]. (n.d.). zakononline.com.ua. Retrieved from https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/87243322

5. Postanova KKS VS vid 24.09.2019 r. u spravi № 755/10138/16-k [Resolution of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court of September 24, 2019 No. 755/10138/16-k]. (n.d.). verdictum.ligazakon.net. Retrieved from https://verdictum.ligazakon.net/document/91855151

6. Ukhvala KKS VS vid 30.05.2018 r. u spravi № 676/7346/15-k [Decision of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court of May 30, 2018 No. 676/7346/15-k]. (n.d.). reyestr.court.gov.ua. Retrieved from https://reyestr.court.gov.ua/Review/74440103

7. Konventsiia pro zakhyst prav liudyny i osnovopolozhnykh svobod [Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms]. (1950, November 04). Uriad. kurier - Government courier (2010, November 17). №215.

8. Postanova KKS VS vid 19.02.2019 r. u spravi № 236/1798/16-k. [Resolution of the Criminal Court of Cassation of the Supreme Court of February 19, 2019 No. 236/1798/16-k]. (n.d.). protocol.ua. Retrieved from https://protocol.ua/ru/postanova_kks_vp_vid_19_02_ 2019_roku_u_spravi_23 6_1798_16_k/

9. Andrushko O.V. (2016). Pravova katehoriia «zlovzhyvannia pravom» u kryminalnomu sudochynstvi [The legal category of "abuse of law" in criminal proceedings]. Pravo i suspilstvo - Law and society. No 5(2), 169-174. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pis_ 2016_5%282%29 30 [in Ukrainian].

10. Zahalna teoriia prava : pidruchnyk [General theory of law: textbook] / M.I. Koziubra ta in., N. P. (2015). Kyiv : Vaite, 392 s. Retrieved from https://www.osce.org/files/f/documents/ 8/f/283756.pdf [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru