Окремі правові аспекти поняття зловживання правом у сімейному праві України

Дослідженням правових проблем зловживання правом у цивільних і сімейних відносинах присвятили праці такі вчені: Грибанов В.П., Агарков М.М., Яценко Т.С., Спасибо-Фатєєва І.В., Колінчук Х.Г., Малиновский А.А., ПоротиковаО.А. і інші. Проте наразі в Україні ще існують проблеми щодо правового регулювання зловживання правом, які потребують подальшого дослідження.

Метою статті є аналіз й систематизація дійсних у правовій доктрині поглядів щодо сутності зловживання правом у сімейних правовідносинах, дослідження напрямків удосконалення чинного сімейного законодавства.

Виклад основного матеріалу

У доктрині права зміст поняття «зловживання правом» є дискусійним питанням. Так, існує два основних підходи до змісту вказаного поняття. Прибічники першого підходу вважають, що зловживання немає, якщо особа здійснює належне їй право, то вона діє в межах останнього, вона не зловживає ним. Другий підхід полягає у тому, що при здійсненні свого права особа виходить за встановлені законом межі, порушує закон, тобто не зловживає правом, а здійснює правопорушення, за яке вона повинна нести відповідальність [2]. У самому понятті «зловживання правом» закладено певне протиріччя. Здійснення права не може бути протиправним. Дії, які називають зловживанням правом, здійснюються за межами права, вони лише ззовні є здійсненням права, але фактично є протиправними за характером.

У юридичній літературі під зловживанням правом розуміють особливий тип цивільного правопорушення, який вчиняється управомоченою особою при здійсненні належного їй права, який пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного йому законом загального типу поведінки. Сімейний Кодекс України не оперує поняттям зловживання правом. У Кодексі про шлюб та сім'ю була закріплена стаття, у якій було закріплено норму про позбавлення батьківських прав, якщо батьки зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою, а також батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами [3]. Під зловживанням батьківськими правами в доктрині права розуміють умисні дії учасників сімейних відносин (подружжя, батьків, близьких родичів, законних представників), які стосуються здійснення прав, виконання обов'язків, а інколи виходять за ці межі, спрямовані на порушення прав інших учасників, або які мають за мету виключно спричинення шкоди. У ст. 69 СК РФ однією з підстав позбавлення особи батьківських прав є зловживання своїми батьківськими правами, під зловживанням батьківськими правами слід розуміти використання цих прав на шкоду інтересам дітей, наприклад створення перешкод у навчанні, примушування до жебракування, крадіжок, проституції, вживання спиртних і наркотичних засобів [4]. Якщо проаналізувати ст. 164 СК України, то серед підстав позбавлення батьківських прав називаються наступні: ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини або забезпечення здобуття нею повної загальної освіти, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва. Як бачимо, зміст ч. 1 ст. 164 СК України співпадає з поняттям зловживання батьківськими правами, яке міститься у доктрині права. Оскільки в законодавстві відсутнє поняття «зловживання правом» і його критерії, то не можна ідентифікувати вказане поняття як зловживання правом, якщо воно міститься в тій чи іншій нормі. зловживання правом сімейний судовий

Зловживання сімейними правами можна класифікувати за різними критеріями. Так, залежно від виду сімейних відносин розрізняють зловживання особистими немайновими або майновими сімейними правами, залежно від суб'єкта зловживання розуміють зловживання правами подружжя, батьківськими правами, правами законних представників, правами членів сім'ї. Будь-яке з суб'єктивних прав, які реалізуються в сімейних відносинах, може бути підставою для зловживання [5]. Термін «зловживання правом» не застосовується в СК України, разом з тим, згідно зі ст. 8 СК України: «... якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Тобто для правового регулювання зловживання сімейними правами слід використовувати ст. 13 ЦК України.

Аналіз судової практики свідчить про непоодинокі випадки зловживання в сімейних правовідносинах. Так, ВС України скасував судові рішення та відмовив у задоволенні позову суду першої інстанції, апеляційного суду у справі № 723/826/19 від 11.08.2019 р., враховуючи наступні обставини. У травні 2011 року заочним рішенням суду розірвано шлюб між подружжям, а в листопаді 2019 року за заявою дружини суд скасував це рішення, прийняв відмову чоловіка від позову про розірвання шлюбу й закрив провадження у справі. У 2007 році чоловік придбав дві земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. У 2010 році сільська рада передала йому у власність земельну ділянку. На ній чоловік побудував ТРЦ, і в серпні 2011 році отримав свідоцтво про право власності на споруду. На виконання рішення суду про стягнення з чоловіка грошового боргу у 2017 та 2018 роках був накладений арешт на все належне йому на праві власності нерухоме майно. ВС дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій не врахували наступне: подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 року, «вжило право на зло», оскільки позов про визнання права на частку та звільнення майна з під арешту за умови скасування заочного рішення 2011 року, закриття провадження у справі про розірвання шлюбу після пред'явлення позову в справі, використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника. ВС України встановив, що заява позивачки про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заява її чоловіка про відмову від позову про розірвання шлюбу були подані через вісім років після звернення з позовом та ухвалення рішення і лише після звернення кредитора з позовом про стягнення заборгованості з відповідача, відповідач та інший кредитор позовні вимоги визнавали. Отже, поділ спільного майна подружжя не може використовуватися для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу й накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є, очевидно, недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризуються чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення [6].

Проаналізуємо інше цікаве рішення ВС України у справі № 754/5841/17 від 10.02.2021 р. щодо трактування зловживання правом стороною у справі. Так, з відповідача в судовому порядку було стягнуто на користь позивача борг та відкрито виконавче провадження про стягнення коштів. Для уникнення стягнення на майно відповідач уклав договір дарування частки квартири, на користь своєї матері, а тому позивач звернувся з позовом про визнання цього договору недійсним. Судами було встановлено, що на момент, коли відбувалось судове засідання, у якому розглянуто заяву позивача про забезпечення позову шляхом накладання арешту на все нерухоме та рухоме майно, що належить відповідачу, та в якому було оголошено перерву в зв'язку з хворобою відповідача, він знаходився у приватного нотаріуса та укладав договір дарування частки квартири. Зважаючи на відкрите провадження, позивач вказав про те, що договір дарування частки квартири містить ознаки фіктивності, не спрямований на реальне настання правових наслідків, укладений з метою перешкодити виконанню судового рішення, а отже, такий договір повинен бути визнаний недійсним. Позивач подав також заявку про збільшення позовних вимог, адже пізніше стало відомо, що обдаровувана особа відчужила частку у квартирі за договором купівлі-продажу. Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги було залишено без задоволення. Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу позивача було задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування частки квартири. Оскільки позивач не є стороною договору купівлі-продажу квартири, цей правочин не був предметом оспорювання, є чинним, апеляційним судом зазначено, що повернення відповідачу квартири неможливо, а у цій справі не може бути застосовано реституцію (повернення квартири відповідачу). ВС України у своєму рішенні вказав на те, що цивільно-правовий договір (договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалим відтермінуванням платежу, можу свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути спрямований саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але буди недобросовісними та зводитися до зловживання правом. Апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договір дарування, укладений між відповідачем та його матір'ю, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача, зробив правильний висновок про визнання договору дарування недійсним. Тобто як випливає з рішення суду, учасники цивільних відносин, зокрема в договорі купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності на квартиру, «вживали право на зло», оскільки в цьому випадку договір купівлі-продажу був використаний учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку позивачем і зумовив для позивача настання негативних наслідків. Позивачем був правильно обраний спосіб захисту, а саме відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності відповідача передбачений п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України [7].

Трактування поняття «зловживання правом» в рішеннях ВС України дають змогу зробити висновок про те, що особа, реалізуючи своє суб'єктивне сімейне право в майнових відносинах, не виходить за межі права, разом з тим у межах цього суб'єктивного права вона діє недобросовісно і вживає право «на зло», тим самим порушуючи один з базових принципів цивільного права і сімейного права принцип добросовісності (ч. 2 п. 6 ст. 3 ЦК України). Вказана думка знаходить своє підтвердження і в доктрині права. Так, на думку Грибанова В.П., проблема зловживання правом пов'язана не із суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації. Якщо особа виходить за межі змісту наданого їй права, вона вже виступає не як уповноважений суб'єкт, тому немає мови про зловживання правом у цьому випадку [8]. Згідно з ч. 9 ст. 7 СК України: «... сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Вказані поняття в юридичній літературі відносять до оціночних понять. Поняття «добросовісність» відноситься до якісних оціночних понять, які виражають властивості узагальнених явищ залежно від цінностей орієнтації законодавця, без вказівки на ступінь відповідності цій ціннісній орієнтації. Добросовісність як оціночне поняття в цивільному праві характеризує суб'єкта [9]. Дискусійним питанням у доктрині права є співвідношення понять «добросовісність» і «винність». Так, поняття добросовісність співпадає з поняттям невинності, у той час як недобросовісність є синонімом винуватості. Таким чином, юристи намагаються підійти до визначення добросовісності через відому в цивільному праві теорію вини. У сімейному праві немає власної, відмінної від цивільно-правової теорії вини [10]. Тому для визначення добросовісності поведінки учасника сімейних відносин можна застосовувати цивільно-правові підходи, які закріплені в ст. 614 ЦК України. Згідно з ч. 1 ст. 614 ЦК України: «... особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання». Підтримуємо думку про те, що логічним продовження принципу добросовісності в сімейному праві буде закріплення в СК України презумпції добросовісності та розумності дій учасників сімейних відносин, як це має місце в цивільному законодавстві. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України: «.якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом» [11].

Проаналізувавши вищенаведені судові рішення, як правило, правовим наслідком зловживання правом у цивільних і сімейних відносинах є такі способи захисту, як відмова суду в захисті права, примушення до здійснення певних дій, недійсність правочину.

Висновок

У законодавстві повинно бути сформульоване поняття «зловживання правом» і визначено його критерії. Визначальним моментом сутності зловживання правом є положення про те, що особа, зловживаючи суб'єктивним правом, не виходить за його межі, разом з тим, діє протиправно, порушуючи морально-етичні засади, які діють у суспільстві. В СК України необхідно ввести поняття «зловживання правом» і визначити його ознаки, оскільки суб'єктивні права, які здійснюються учасниками сімейних відносин, можуть буть підставою для зловживання.

Література

1. Яценко Т.С. Категория шиканы в гражданском праве: история и современность. М: Статут .2003 .с. 16

2. Агарков М.М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве. Известия Академии наук СССР. Отделение экономики и права. Москва. 1946. № 6. 427 с.

3. Кодекс про шлюб та сім'ю. Втрата чинності від 27.07.2010, підстава 2398-VI https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/200607#Text

4. Лопаткина А.С. Злоупотребление семейными правами как основание ограничения семейных прав. Електронный ресурс: режим доступа: https://cyberleninka.ru/ article/n/zloupotreblenie-semeynymi-pravamikak-osnovanie-ogranicheniya-semeynyh-prav

5. Науково-практичний коментар до ст. 69 СК РФ Електронний ресурс: режим доступа: kodeksrf.ru/rzd-4/gl-12/st-69 rf#:~:text= Комментарий %20 к %20 Ста тье%2069%20СК,выполнению%20ими%20 своих%20родительских%20обязанностей.

6. Постанова ВС України від справі № 723/826/19 від 11.08.2019 р. Електронний ресурс: режим доступу: https://www. yurfact.com.ua/praktyka/verkhovnyi-sudpodruzhzhia-pry-podili-maina-vzhylo-pravona-zlo-i-vykorystalo-ioho-dlia-unyknenniavykonannia-rishennia-pro-stiahnennia-borhu

7. Постанова ВС України від 10.02.2021 № 754/5841/17 Електронний ресурс: режим доступу: https://verdictum.ligazakon.net/ document/94938438

8. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. М.: «Статут». 2000. 411 с.

9. Бабич І.Г. Значення принципу добросовісності при визначенні зловживання правом Електронний ресурс: режим доступа: http://chascyvil.onua.edu.ua/index.php/ chc/article/view/123/143

10. Сулейменов М.К. Добросовестность в гражданском праве: проблемы теории и практики. Електронный ресурс: режим доступа: https://online.zakon.kz/Document/Pdoc_ id=31637150&pos = 5;-106#pos = 5;-106

11. Жилінкова І.В. Науково-практичний коментар до Сімейного Кодексу України. Харків. 2008 р.526 с.

Размещено на Allbest.ru