Окремі питання застосування норм матеріального та процесуального права під час вирішення спорів із релігійним компонентом: практика Верховного суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Окремі питання застосування норм матеріального та процесуального права під час вирішення спорів із релігійним компонентом: практика Верховного суду

заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду - начальник правового управління Касаційного цивільного суду, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Михайло ШУМИЛО. Окремі питання застосування норм матеріального та процесуального права під час вирішення спорів із релігійним компонентом: практика Верховного Суду.

Спори з релігійним компонентом мають низку особливостей, які необхідно враховувати під час здійснення правосуддя. Цим спорам притаманні такі ознаки, як міжюрисдикційність та міжкатегоріальність. У статті наводиться практика релігійний верховний суд церква

Верховного Суду щодо визначення юрисдикції, а також на прикладі окремих справ демонструються проблемні аспекти вирішення таких спорів.

Ключові слова: спори з релігійним компонентом, юрисдикція, трудові спори, житлові спори.

Mykhailo SHUMYLO. The certain issues of application of substantive and procedural law in resolving religion-related disputes: case law of the Supreme Court.

The religion-related disputes are one of the most difficult, as they relate a rather delicate issue of a person's exercise of freedom of conscience. This category of disputes has not been very common in national courts, the lack of experience of judges in resolving disputes with a religious component has led to contradictory jurisprudence. Given the above and taking into account the main task of the Supreme Court aimed at ensuring the unity and sustainability of the judicial practice, the analysis of the rulings of the Supreme Court gets significant importance.

It can be stated that these disputes are of interjurisdictional nature and may be the subject consideration by both civil and commercial, and administrative courts, depending on the subject matter of the claim. The Supreme Court also makes a clear distinction between the legal disputes and the disputes that do not have a legal element andand must be handled in an extrajudicial manner. . Disputes with a religious component are not limited to a single category of cases, wich in turn, givesreasons find that such disputes have such a feature as inter-categoriality. The point is that the subjective criterion cannot be applied to the study of these categories, as disputes with a religious component can arise in the areas of labor, protection of property rights, land, real estate, registration procedures, etc.

The Article substantiates the proposal on the need for the National School of Judges of Ukraine to develop the special courses for judges that would improve and deepen knowledge in the context and issues of religion-related disputes.

The author also notes the value of the national experience in resolving such disputes, as it can be useful for the countries that have the similar religious situation or have almost reached it.

Key words: religion-related disputes, disputes with a religious component, jurisdiction, labor disputes, housing disputes.

Актуальність теми

Спори з релігійним компонентом є одними із найскладніших, оскільки стосуються доволі чутливого питання реалізації особою свободи совісті. Ця категорія спорів не була надто поширеною в національних судах, і лише час від часу такі спори ставали предметом розгляду, проте їх кількість значно зросла після початку російської агресії проти України, з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей, що спровокувало зміну релігійними громадами канонічної належності, посилився цей процес після отримання Україною у 2019 році Томосу та створення Православної церкви України. Таким чином виникли різнопланові спори, що стосувалися власності релігійних громад, їх реєстрації чи перереєстрації, передачі майна тощо. Відсутність у суддів досвіду вирішення спорів з релігійним компонентом призвело до суперечливої судової практики. Враховуючи наведене, надзвичайної ваги набуває аналіз постанов Верховного Суду (далі - ВС), головним завданням якого є забезпечення єдності та сталості судової практики.

Вибір тематики публікації зумовлений тим, що питання судової практики у контексті вирішення справ із релігійним компонентом майже не досліджувався. Кількість справ, які відносяться до різних категорій спорів, збільшується і вже сьогодні простежується різність щодо їх вирішення судами першої та апеляційної інстанцій.

Ця наукова розвідка, зокрема, ґрунтується та є продовженням попередньої публікації автора, проте є суттєво доопрацьованою і в якій сформульовано низку нових наукових висновків [1].

Серед науковців, які досліджували питання релігійних відносин крізь призму права, варто згадати Д. Вовка, Д. Лук'янова, Б. Логвиненка, М. Лубську, В. Луб- ського, Є. Харьковщенка, Т Чепульченко, Л. Владиченко, В. Петрика, Е. Менахема, М. Гаррісон, С. Гілберта та інших вчених.

Водночас коло досліджень зазначених вчених зосереджувалося на питаннях релігійних систем світу, пошуку балансу між світськістю та духовністю в правовому регулюванні, особливостях і системі канонічного чи мусульманського права тощо. Поряд з цим окремого аналізу потребує новітня практика ВС у справах з релігійним компонентом.

Метою статті є вказати на найактуальніші проблеми, з якими сьогодні стикається судова практика в контексті порушеної тематики. На прикладі конкретних справ означити їх ознаки та показати алгоритми, якими ВС пропонує керуватися при вирішенні таких справ, навести приклади найпоширеніших видів спорів з релігійним компонентом.

Говорячи про справи із релігійним компонентом, умовно їх можна назвати окремою категорією справ. Проте таке виокремлення можливе за умови, якщо за критерій брати суб'єкта цих правовідносини чи спору. Суб'єктами, як правило, виступають релігійні громади, священнослужителі, єпископи чи навіть патріархи, проте ця суб'єктна ознака має низку хиб. Йдеться про те, що ці суб'єкти не є учасниками якихось окремих правовідносин, у яких можуть брати участь тільки вони, як це передбачено нормами канонічного права (різноманітні культові обряди тощо), а беруть участь у відносинах, які є універсальними і їх учасниками може бути будь-яка правосуб'єктна особа, серед таких відносин виділяють: трудові, земельні, договірні, житлові, відносини із реєстрації прав тощо, на деяких із них варто спинитись окремо.

Окреме місце серед справ із релігійним компонентом займають правові висновки Великої Палати ВС (далі - ВП ВС), якими визначається юрисдикція суду цієї категорії справ. У цьому контексті варто наголосити на тому, що до судової реформи 2016 року в національній правовій системі не було органу, який би ex officio мав повноваження визначати юрисдикцію суду.

На жаль, проблема відсутності правової визначеності та суперечлива судова практика в цьому питанні призвели до порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Йдеться про справу «Церква села Сосулівка проти України» [2] (заява № 37878/02) від 28.02.2008, у якій Європейський суд з прав людини констатував порушення ст. 13 Конвенції (відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг) та п. 1 ст. 6 Конвенції (доступ до суду).

Із початком роботи ВС загалом і ВП ВС зокрема можна виснувати, що питання неспроможності судової влади до визначення юрисдикції вирішено. До важливих правових висновків ВС у частині визначення юрисдикції можна віднести такі.

- Спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні п. 3 частини першої ст. 20 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК [3].

- Спори щодо оскарження рішення найвищого органу влади церкви не підлягають вирішенню в національних судах [4].

- Вирішення питання про виключення позивача з членів церкви належить до виключних повноважень цієї церкви [5].

- Юрисдикція господарських судів не поширюється на спір про визнання недійсним акта, виданого церковним органом з підстав недотримання порядку, встановленого, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков (Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium) [6].

- Спір, що виник з правовідносин щодо прийняття уповноваженим органом рішення про припинення релігійної організації та питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства [7].

- На правовідносини, які виникли у зв'язку з призначенням священнослужителя на посаду настоятеля храму, поширюються норми не трудового права, а статуту (положень) релігійної організації [8].

Наведене дає можливість виснувати, що ВС сьогодні напрацював низку правових висновків щодо визначення юрисдикції суду у спорах із релігійним компонентом. Таким чином, як вбачається із наведеного такі спори можуть розглядатися в цивільній, господарській та адміністративній юрисдикціях. Окремо ВС звернув увагу на те, що певні спори повинні вирішуватись у позасудовому порядку і не підлягають вирішенню в суді. У сукупності можна говорити, що спорам із релігійним компонентом притаманна така ознака, як міжюрисдикційність.

Окрім питань юрисдикції, ВС розглянув низку спорів з релігійним компонентом і сформулював правові висновки щодо застосування норм матеріального та процесуального права в різних категоріях справ.

1. Настоятель, повноваження якого припинені, зобов'язаний передати новоутвореній релігійній громаді установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно.

Постановою Касаційного цивільного суду у складі ВС (далі - КЦС ВС) від 17.02.2021 у справі N° 305/2229/19 [9] встановлено, що у грудні 2019 року релігійна організація «Релігійна громада Свято-Успенського храму Української Православної Церкви (Православної Церкви України) с. Ділове Рахівського району Закарпатської області» (далі - Парафія) пред'явила позов до ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити певні дії, а саме передати Парафії установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно, належне релігійній організації «Релігійна громада Свято-Успенського храму Української Православної Церкви с. Ділове Рахівського району Закарпатської області», яка діяла раніше.

Відповідач, не маючи повноважень та без згоди власника, неправомірно здійснює володіння і користування вищезазначеним (церквою, житловим будинком, спорудами) та іншим належним Парафії майном, перешкоджаючи повноважним органам управління та членам Парафії здійснювати володіння та користування цим майном. Безпідставно володіючи документацією та печаткою Парафії, здійснюючи безпідставно володіння та користування (управління) майном Парафії, відповідач тим самим перешкоджає виконавчому органу Парафії здійснювати свої повноваження відповідно до положень Статуту та законодавства.

Лист-вимога позивача до відповідача про передачу Парафії документів та майна залишено без відповіді та задоволення, без будь-якої мотивації такого.

Не визнаючи законність рішення загальних зборів від 17.02.2019, відповідач та частина прихожан, які також не визнають рішення цих загальних зборів, неодноразово блокували вільний доступ до храму для прихожан, якими було прийняте рішення про вихід парафії зі сфери впливу ОСОБА_4 та припинення повноважень ОСОБА_1 як настоятеля.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що ОСОБА_1 створює позивачу перешкоди у користуванні майном, що належить релігійній громаді. Крім того, відповідач, повноваження настоятеля якого припинені, відмовляється передати новоутвореній релігійній громаді установчі, дозвільні, фінансово-господарські документи, основну круглу печатку, листування, рухоме та нерухоме майно.

При цьому ВС узяв до уваги доводи касаційної скарги стосовно того, що заявник вважає, що рішення місцевого суду є незрозумілим, адже в ньому не зазначено, яке саме майно слід повернути, оскільки у мотивувальній частині рішення суд лише констатує, що релігійна громада є власником будинку та споруд у с. Ділова, проте у резолютивній частині не зазначає, яке саме нерухоме майно слід передати релігійній громаді, адже це питання може бути вирішене в порядку ст. 270 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України шляхом вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

2. Держава є належним власником культових будівель і майна, що спростовує доводи позивача про відсутність власника будівлі церкви та про наявність підстав для віднесення цього майна до безхазяйного.

Такого висновку дійшов Касаційний господарський суду у складі ВС (далі - КГС ВС) у постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 910/3044/18 [10], в якій погодився із судами попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на будівлю церкви за набувальною давністю.

Судом касаційної інстанції також зазначено, що держава є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи зі змісту чинного законодавства.

3. Спори за участю релігійних громад у сфері житлових відносин.

3.1. Якщо будинковолодіння використовується релігійною організацією для проживання священнослужителів єпархії, то після закінчення періоду здійснення функцій єпископа будинок підлягає звільненню.

Постановою КЦС ВС від 02.07.2020 у справі № 308/7081/15-ц [11] встановлено, що у червні 2015 року управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви Київського патріархату (далі - управління) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для усунення перешкод у користуванні позивачем - Закарпатською Єпархією Української православної церкви Київського патріархату (змінена назва Управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)) своєю власністю - будинковолодінням шляхом зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та його виселення із житлового приміщення.

Верховний Суд, погоджуючись з судом апеляційної інстанції, зазначив, що права позивача на користування і розпорядження на власний розсуд своєю власністю (будинковолодінням) підлягають захисту.

При вирішенні спору судом апеляційної інстанції встановлено, що управління Закарпатської Єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) є законним власником спірного житлового будинку та земельної ділянки. Відповідні правовстановлюючі документи, які засвідчують це право за позивачем, є чинними, в судовому порядку недійсними не визнані.

Позивач заявляв, що спірне будинковолодіння використовується для проживання священнослужителів Єпархії.

Тривалий час у житловому приміщенні був зареєстрований і проживав відповідач. Це домоволодіння було придбане управлінням Закарпатської Єпархії Української православної церкви Київського патріархату 26 грудня 2003 року. Договори купівлі-продажу від імені релігійної організації підписав сам ОСОБА_1, який на той час був єпископом Ужгородським і Закарпатським.

Указом Патріарха Київського і всієї Русі - України Філарета від 27 січня 2015 року № 4 ОСОБА_1 звільнено від управління Закарпатською Єпархією та виключено зі складу Української православної церкви Київського патріархату.

Указом № 3 від 27 січня 2015 року Єпископом Ужгородським і Закарпатським, який керує Закарпатською Єпархією, призначено преосвященного єпископа ОСОБА_7.

Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідач мав усвідомлювати, що спірне будинковолодіння використовується релігійною організацією для проживання священнослужителів Єпархії, він користувався домоволодінням для проживання у період здійснення функцій єпископа Ужгородського і Закарпатського (20032015 роки), і після його увільнення та призначення єпископом Ужгородським і Закарпатським іншої особи релігійна організація мала потребу в забезпеченні житлом новопризначеного єпископа.

3.2. Якщо житловий будинок за своїм статусом не належить громадянинові на праві приватної власності, а є власністю релігійної організації, яка складається з об'єднання громадян, то до цього житла підлягають застосуванню правила, встановлені для громадського житлового фонду.

Такого висновку дійшов КЦС ВС у постанові від 07.04.2021, прийнятій у справі № 562/2088/19 [12] за позовом Релігійної громади церкви Свято-Різдво-Богородич- ної парафії Рівненської єпархії Української православної церкви (Православної Церкви України) села Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області (далі - Релігійна громада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні права власності на будинок садибного типу шляхом зобов'язання відповідачів звільнити (виселитися) із будинку. Позов мотивовано тим, що Релігійна громада не може здійснювати свої речові права щодо зазначеного житлового будинку, оскільки там зареєстровані і проживають відповідачі без будь- яких правових підстав, добровільно звільнити жиле приміщення відмовляються. Посилаючись на те, що цей будинок є необхідним для проживання священника громади, який житлом не забезпечений.

Судами в задоволенні позову відмовлено, оскільки суду не надано належних і допустимих доказів про включення спірного житла рішенням районної ради відповідно до ст. 118 Житлового кодексу (далі - ЖК) Української РСР до службового.

Враховуючи, що позивач не навів належних підстав для виселення відповідачів відповідно до положень глави 2 розділу ІІІ ЖК Української РСР, яка застосовується до правовідносин з користування жилими приміщеннями в будинках громадського житлового фонду, та не зазначив іншого постійного жилого приміщення для їх проживання відповідно до ст. 109 ЖК Української РСР, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, ВС виходив з того, що відповідачі вселилися до спірного житлового будинку зі згоди попереднього власника, де проживають і зареєстровані понад 23 роки, іншого житла не мають, що позивачем і не заперечується, а отже, їх виселення з цього будинку суперечить принципу пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. Тому в контексті спірних правовідносин заявлені Релігійною громадою матеріально-правові вимоги не є законним заходом захисту речових прав нового власника.

4. Спори із релігійним компонентом у сфері праці.

4.1. Наявність трудових відносин між релігійною організацією та працівником підтверджується укладеним у письмовій формі трудовим договором, зареєстрованим у встановленому порядку. Оскільки між сторонами не укладався трудовий договір, позивач був призначений на посаду священнослужителя єпархіальним архієреєм Української православної церкви, то підстави для його поновлення на роботі відсутні.

Постановою КЦС ВС від 19.10.2020 у справі N° 158/1182/19 [13] встановлено, що у квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Релігійної організації «Свято-Іллінська релігійна громада Православної Церкви України села Клепачів Ківерцівського району Волинської області» (далі - Релігійна організація) про скасування рішення загальних зборів про звільнення з роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що з 2006 року він був керівником Релігійної організації. Між ним і релігійною громадою фактично існували трудові відносини, оскільки він здійснював усі обов'язки священнослужителя та за виконану роботу отримував щомісячну заробітну плату.

Встановивши, що між сторонами в цій справі не укладався трудовий договір, священнослужитель не виконував трудові функції в Релігійній організації «Свято-Іллінська релігійна громада ПЦУ» відповідно до законодавства про працю, а перебував під юрисдикцією правлячого архієрея Української Православної Церкви (далі - ПЦУ), суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зробили висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Крім того, оскільки загальними зборами релігійної громади села Клепачів було прийнято рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту, позивач, відмовившись перейти разом з парафією в підпорядкування ПЦУ, продовжив перебувати під управлінням правлячого архієрея Української Православної Церкви, то немає підстав для його поновлення на посаді керівника Релігійної організації «Свято-Іллінська релігійна громада ПЦУ», на яку юрисдикція Української Православної Церкви не поширюється. Подібна за змістом правова позиція викладена в постанові КЦС ВС від 12.06.2019 у справі № 310/6791/16-ц.

4.2 Питання про поновлення пастора на роботі не може вирішуватись без оскарження рішення церковного керівництва, на підставі якого був виданий наказ єпископа про звільнення.

Такий висновок апеляційного суду підтримав КЦС ВС у постанові від 24.01.2019 у справі № 212/3829/15-ц [14].

У цій справі ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Церковного управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано незаконним і скасовано наказ Церковного управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України про звільнення ОСОБА_4 за п. 4 ст. 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_4 на посаді пастора. Стягнуто з Церковного управління на користь ОСОБА_4: середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4.

ОСОБА_4 вважає, що притягнення відповідачем до дисциплінарної відповідальності за одне й те саме порушення - прогул у вигляді догани, а в подальшому й звільнення не відповідає вимогам трудового законодавства. Для нього не мають правових наслідків внутрішні накази (рішення) Президії Синоду, за якими надане розпорядження єпископу на прийняття наказу про звільнення. Церква відокремлена від держави, тому внутрішні рішення церкви не підлягають оцінці правомірності їх прийняття державними установами, оскільки стосуються саме діяльності релігійної установи.

Однак, встановивши, що ОСОБА_4, звертаючись до суду із позовом про поновлення на роботі, не оскаржив рішення Церковного керівництва, на підставі якого і був виданий наказ єпископа про звільнення позивача з посади пастора, суд апеляційної інстанції, з яким погодився ВС, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_4 звільнено не за рішенням єпископа, а на підставі рішення керівництва церкви (синодального комітету), яке є чинним та ніким не оскаржено.

ВС визнав безпідставними твердження заявника про те, що оскарження рішення Церковного керівництва є втручанням держави у діяльність релігійної організації, що заборонено законом, оскільки ОСОБА_4 був працівником Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України (пастором), на якого відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» поширюються норми трудового законодавства, а отже, оскарження цього рішення не становить втручання суду в діяльність релігійної організації. Однак з урахуванням того, що позивач не оскаржив рішення, на підставі якого його звільнено з посади пастора, ВС погодився з правильністю висновків суду апеляційної інстанції про передчасність вимог ОСОБА_4 про поновлення на роботі з пред'явленням вимог лише про скасування наказу єпископа, який винесений на підставі рішення Церковного керівництва про звільнення позивача із роботи.

5. Процесуальний аспект спорів з релігійним компонентом. Якщо позивач не є і не був членом релігійної організації, то він не має права оскаржувати рішення, прийняті цією організацією про зміну канонічної належності, оскільки такі рішення не порушують прав позивача, а зачіпають права виключно членів релігійної громади.

У постанові КЦС ВС від 24.02.2021 у справі № 233/3516/18-ц [15] судом встановлено, що у липні 2018 року Митрополит Горлівський і Слов'янський Митрофан звернувся до Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Донецької єпархії Української православної церкви Київського патріархату міста Костянтинівки Донецької області» (далі - Парафія) з позовом, у якому просив визнати недійсними рішення, прийняті 10.07.2015 Парафіяльними зборами «Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Горлівської єпархії Української Православної Церкви міста Костянтинівка Донецької області» про зміну канонічної підлеглості релігійної громади та про затвердження Статуту релігійної громади.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено, постановою апеляційного суду апеляційну скаргу задоволено частково, проте тільки у частині судових витрат. Парафія звернулася до ВС із касаційною скаргою.

Верховний Суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову з огляду на таке.

У справі, що переглядається, позивач просив визнати недійсними рішення, прийняті 10 липня 2015 року Парафіяльними зборами «Релігійної православної громади «Свято-Стрітенська парафія Горлівської єпархії Української Православної Церкви міста Костянтинівка Донецької області», посилаючись на порушення своїх прав як керуючого Горлівської єпархії Української Православної Церкви.

Рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію цивільних прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади.

Таким чином, рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади.

Колегія суддів зробила висновок, що прийняті відповідачем рішення стосуються виключно питань управління Парафією - спрямовані на зміну канонічної приналежності та зачіпають права лише членів релігійної громади, проте позивач не є і не був членом Релігійної організації «Релігійна православна громада «Свято-Стрітенська парафія Донецької єпархії Української Православної церкви Київського патріархату міста Костянтинівки Донецької області», тому відсутні підстави вважати, що він набув право на оскарження дій, спрямованих на зміну канонічної належності. Аналогічний висновок сформульовано у постанові КЦС ВС від 24.12.2020 у справі № 451/482/17-ц.

Висновки

Аналіз практики ВС дає можливість констатувати, що кількість і різноманітність спорів із релігійним компонентом є значними і не охоплюються єдиною категорією справ. Сьогодні із упевненістю можна констатувати те, що ці спори мають міжюрисдикційний характер і можуть бути предметом розгляду як цивільних і господарських, так і адміністративних судів залежно від предмета позову. Поряд з цим ВС проводить чітке розмежування між юридичними спорами і спорами, які не мають правничого елементу та повинні розглядатися у позасудо- вий спосіб церковними судами. Практика ВС сьогодні чітко засвідчує, що спори з релігійним компонентом не обмежуються якоюсь однією категорією справ, це, своєю чергою, дає підстави виснувати, що такі спори мають ще одну ознаку, таку як міжкатегоріальність. Йдеться про те, що для вивчення справ наведених категорій суб'єктний критерій застосовувати не можна, оскільки спори із релігійним компонентом можуть виникати у сфері праці, захисту права власності, щодо землі, об'єктів нерухомості, у сфері реєстраційних процедур тощо.

Обидві ознаки засвідчують складність та індивідуальність кожного спору і проблемність їх вирішення судами всіх інстанцій. Саме тому, на думку автора, існує об'єктивна необхідність розробки Національною школою суддів України спецкурсів для суддів, які б допомагали і заглиблювали слухачів у контекст та проблематику спорів із релігійним компонентом. Передусім необхідно констатувати, що церква - це спеціальний суб'єкт права, правовий статус якого визначається спеціальними нормами позитивного права та корпусом норм канонічного права.

Поряд з цим необхідно пам'ятати, що релігійні спори містять і будуть містити елементи соціальної чутливості, викликати суспільний інтерес, що не дивно, оскільки питання релігії є частиною самоідентифікації громадян та національної ідентичності держави. І хоча в Україні церква відокремлена від держави, проте ігнорувати церкву чи проблеми церкви не можна, оскільки якщо спори (конфлікти) за участю церкви не будуть каналізовані державою загалом та судовою владою зокрема, ці проблеми замість суду вирішуватимуть «вулиця» і релігійні фанатики. Тому роль судової влади при вирішенні спорів між державою і церквою, між церквою і суспільством, між церквами різних конфесій та канонічної належності полягає також у тому, що суд повинен бути гарантом справедливості, забезпечувати своїми рішеннями суспільний спокій. Конституційна засада, що церква відокремлена від держави, не означає, що суд, вирішуючи долю будівлі церкви чи майна громади, повинен сприймати це крізь призму виключно норм Цивільного кодексу чи ЖК як звичайну будівлю - об'єкт права власності в розумінні приватного права. Все ж таки необхідно враховувати, що вирішення спорів про приналежність будівлі церкви чи майна церкви (житлові, допоміжні будинки) і вирішення спорів про приналежність будівлі гаража чи господарських споруд, хоча і формально-юридично є однаковими, проте це кардинально різні об'єкти. Культові споруди - це місця, де особа реалізує своє право на практикування культу. А отже, ігнорування контексту вирішення майнових спорів може призвести до неправосудного рішення. Особливо, коли йдеться про спори між членами колись однієї релігійної громади, яка розділилась після зміни канонічної приналежності. Суду необхідно зважати на право релігійної громади на зміну канонічної приналежності та враховувати у своїх рішеннях волю більшості релігійної громади. Всі члени релігійної громади мають право на самовизначення, проте наслідком цього не може бути ситуація, коли зміна канонічної приналежності призводить до захисту судом права меншості (незгідних) над правом більшості релігійної громади.

Український досвід, а саме вирішення такого широкого спектру спорів із релігійною складовою ще потребує ґрунтовного осмислення та аналізу, у будь-якому разі можемо стверджувати, що, здавалося б, одна із найконсервативніших сфер життя людини перебуває у помітній динаміці й активно розвивається. Крім цього, досвід вирішення подібних спорів може бути корисним для країн, які також або вже мають схожу релігійну ситуацію, або ж, які до неї наблизились, оскільки динамічність часу зачіпає не тільки світське життя, а й життя духовне. Те, що століттями не змінювалось, може водночас змінитись.

Перелік використаних джерел

1. Шумило М. Догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo / Кесарю кесареве, а Богу Боже і практика Верховного Суду. Судово-юридична газета. 29.09.2021. URL: https://sud.ua/ru/news/blog/211289-dogmat-quae-sunt-caesaris- caesari-et-quae-sunt-dei-deo-kesaryu-kesareve-a-bogu-bozhe-i-praktika-verkhovnogo- sudu

2. Рішення Європейського суду з прав людини «Церква села Сосулівка проти України» (заява№ 37878/02) від 28.02.2008. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/SO4297.html

3. Постанова Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96695006

4. Постанова Верховного Суду від 19.05.2021 у справі № 761/25084/20-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97352424

5. Постанова Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 572/1634/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93879680

6. Постанова Верховного Суду від 17.07.2018 у справі № 909/1012/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75368706

7. Постанова Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 809/1025/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87393446

8. Постанова Верховного Суду від 19.10.2020 у справі № 158/1182/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92314940

9. Постанова Верховного Суду від 17.02.2021 у справі № 305/2229/19. URL: https://reyestr court.gov. ua/Review/95139334

10. Постанова Верховного Суду від 19.02.2020 в справі № 910/3044/18. URL: https://reyestr court.gov.ua/Review/87891158

11. Постановa Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 308/7081/15-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90254128

12. Постанова Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 562/2088/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96281725

13. Постанова Верховного Суду від 19.10.2020 у справі № 158/1182/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92314940

14. Постанова Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 212/3829/15-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79412674

15. Постанова Верховного Суду від 24.02.2021 у справі № 233/3516/18-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95139335

References

1. Shumylo M. Dohmat Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo / Kesariu kesareve, a Bohu Bozhe i praktyka Verkhovnoho Sudu. Sudovo-yurydychna hazeta vid 29.09.2021. URL: https://sud.ua/ru/news/blog/211289-dogmat-quae-sunt-caesaris- caesari-et-quae-sunt-dei-deo-kesaryu-kesareve-a-bogu-bozhe-i-praktika-verkhovnogo- sudu [ukr.]

2. Rishennia Yevropeiskoho sudu zprav liudyny «Tserkva sela Sosulivkaproty Ukrainy» (zaiava№ 37878/02) vid28.02.2008. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ SO4297.html [ukr.]

3. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 06.04.2021 u spravi № 910/10011/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96695006 [ukr.]

4. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 19.05.2021 u spravi № 761/25084/20-ts. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97352424 [ukr.]

5. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 28.12.2020 u spravi № 572/1634/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93879680 [ukr.]

6. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 17.07.2018 u spravi № 909/1012/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/75368706 [ukr.]

7. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 22.01.2020 u spravi № 809/1025/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87393446 [ukr.]

8. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 19.10.2020 u spravi № 158/1182/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92314940 [ukr.]

9. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 17.02.2021 u spravi № 305/2229/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95139334 [ukr.]

10. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 19.02.2020 v spravi № 910/3044/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87891158 [ukr.]

11. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 02.07.2020 u spravi № 308/7081/15-ts. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90254128 [ukr.]

12. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 07.04.2021 v spravi № 562/2088/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96281725 [ukr.]

13. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 19.10.2020 u spravi № 158/1182/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92314940 [ukr.]

14. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 24.01.2019 u spravi № 212/3829/15-ts. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79412674 [ukr.]

15. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 24.02.2021 u spravi № 233/3516/18-ts. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95139335 [ukr.]

Размещено на Allbest.ru