Про право на охорону здоров’я соціально вразливих груп населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про право на охорону здоров'я соціально вразливих груп населення

Надія Бондаренко-Зелінська

Марина Бориславська

Андрій Зелінський

Анотація

Метою статті є окреслення найбільш значимих аспектів забезпечення реального здійснення особами, які належать до соціально вразливих груп населення, своїх прав у сфері охорони здоров'я. Внаслідок проведеного дослідження з'ясовано, що вразливість як соціально-правове явище - це стан, коли особа, сім'я, група осіб не можуть задовольнити свої базові та соціальні потреби через наявність обставини/сукупності обставин, які цьому перешкоджають. Запропоновано визначення соціально вразливих груп населення. Проведене розмежування соціально вразливих груп населення із малозабезпеченими особами. Обґрунтовано, що діти є найбільш чисельною соціально вразливою групою населення. Причини такого висновку полягають у соціальній вразливості та потенційній незахищеності дітей внаслідок їхнього віку, недостатності життєвого досвіду, психологічної та розумової нерівномірності та об'єктивної неготовності до багатьох життєвих реалій. Встановлена залежність благополуччя дитини від ефективності здійснення її права на охорону здоров'я. Право на охорону здоров'я кожної дитини в Україні може бути забезпечене лише при гарантованому доступі до кваліфікованих лікарів та до життєво необхідних лікарських засобів з доведеною ефективністю. Причому такий доступ повинен бути своєчасним, забезпечуватися вже у момент виникнення в дитини потреби у медичній допомозі. Встановлені важливі напрямки державної політики у сфері охорони здоров'я дітей. Серед них: розробка ефективного механізму превентивного виявлення, моніторингу та захисту дітей, щодо яких є лише перші ознаки виникнення навколо дитини негативної ситуації; контроль та координація процесу інформування і батьків, і дітей щодо дитячого здоров'я та «гігієни сім'ї»; сприяння та заохочення належного проходження регулярних профілактичних медичних оглядів для тих категорій дітей, для яких законодавство їх встановлює як обов'язкові; правовий, науковий та промисловий розвиток фармацевтичної сфери з метою максимального забезпечення внутрішнього ринку держави якісними ліками. Пропонується здійснювати періодичний перегляд Календаря щеплень, включення до нього непередбачених чинним законодавством «керованих» інфекцій та запровадження системи заохочення проходження вакцинації. Для захисту інтересів дитини обґрунтована необхідність запровадження спеціальних електронних ресурсів (відповідної платформи) з необхідною інформацією для дітей та можливістю зворотного зв'язку. Для розробки такого ресурсу слід використати найкращий світовий досвід.

Ключові слова: соціально вразлива група населення, складні життєві обставини, дитина, діти, охорона здоров'я, право на охорону здоров'я, фізичне та психологічне здоров'я, медична допомога, вакцинація, лікарські засоби, інформація про стан здоров'я, механізм та способи захисту прав.

Abstract

Nadiia Bondarenko-Zelinska,

Maryna Boryslavska

Andrii Zelinskyi

Основна частина

«Здорова нація - це не тільки мрія, а й обов'язок будь-якої держави, що називає себе соціальною»

У багатьох суспільних відносинах участь держави обмежується лише дозвільно-контрольними функціями або взагалі є непотрібною (як це, наприклад, має місце у внутрішньо сімейних відносинах). Проте у сфері соціального захисту саме державі повинна належати провідна роль. І, попри сучасні заклики відійти від ідеї патерналістської держави, сучасний світ доводить передчасність таких пропозицій, щодня демонструючи вразливість людей, навіть, здавалося б, тих, хто твердо стоїть на ногах Так, ситуація з пандемією COVID-19 (SARS-CoV-2) яскраво проілюструвала, що будь- які гроші світу чи соціальний статус не можуть врятувати від ризику постраждати від панде-мії. Зокрема, станом на 01 квітня 2021 р. у світі було зафіксовано 129 979 346 випадків зара-ження людей на COVID-19 (SARS-CoV-2), з яких 2 834 331 -- смертельний випадок [1].. Що вже казати про членів суспільства, щодо яких існує велика ймовірність зазнати негативних впливів соціальних, екологічних, інших зовнішніх та/або внутрішніх несприятливих факторів.

Тому будь-яка цивілізована держава повинна бути не тільки правовою, а й соціальною та прагнути належним чином підтримувати своїх громадян, особливо тих з них, хто потрапив у важку життєву ситуацію та потребує соціальної допомоги.

На жаль, декларуючи те, що розв'язання соціальних питань в Україні на сьогодні є одним із пріоритетних напрямків державної політики [2, с. 190], наша держава не здатна виконувати це завдання повною мірою. Причинами такого становища називають різні обставини, серед яких і необхідність удосконалення соціального законодавства, адже зміна системи суспільних відносин обумовлює необхідність перегляду застарілих положень, що не відповідають сучасним потребам суспільства. Також потребує усунення множинність, неузгодженість та подрібненість нормативно-правових приписів [3].

Серед усіх проблем забезпечення ефективного здійснення державою її соціальних функцій особливу увагу привертає питання про право на охорону здоров'я соціально вразливих груп населення.

Дослідженню питань захисту прав соціально вразливих членів суспільства присвячено чимало праць українських і зарубіжних учених, зокрема таких, як: Н.Б. Болотіна, Н.П. Борецька, О.Л. Караман, О.В. Макарова, М.І. Мальований, І.Л. Матвієнко, З.В. Медвідь, С.М. Прилипко, А.Г. Реут, І.Є. Храпко, Т.М. Ціпцюра та інші.

Проблематикою охорони здоров'я, забезпечення ефективної медичної допомоги та здійснення відповідних прав у різний час займалися М.М. Білинська, О.О. Варавікова, Н.О. Васюк, О.В. Виноградов, А.І. Данилів, В.М. Князевич, В.М. Лехан, О.В. Перепадя, В.М. Рудий, Т.В. Семигіна, Т.Х. Тульчинский, О.Д. Фірсова, В.Г. Шевцов, І. М. Шейман, С.В. Шишкин та інші.

Проте проблеми захисту прав соціально вразливих членів суспільства в багатьох сферах людської діяльності, а особливо у сфері охорони здоров'я, досі залишаються недостатньо дослідженими.

Актуальність обраної проблематики підсилюється не тільки тим фактом, що наразі у вітчизняній доктрині відсутній єдиний підхід до визначення соціально вразливих членів суспільства та їхнього правового статусу, а й наявними на практиці проблемами здійснення права на охорону здоров'я в Україні та доступу громадян до гарантованого ефективного та доступного медичного обслуговування.

Метою статті є визначення поняття, яке буде найбільш релевант - ним для позначення того прошарку суспільства, що перебуває в зоні особливої уваги соціальної держави, та окреслення найбільш значимих аспектів забезпечення реального здійснення ними своїх прав у сфері охорони здоров'я.

У юридичній доктрині сьогодні сформувалися різні, інколи дуже неоднозначні погляди не тільки щодо того, кого слід відносити до вразливих прошарків суспільства, а й щодо того, як їх називати - «групи», «верстви» чи «категорії».

Окремі науковці оперують дефініцією «вразливі (соціально вразливі) верстви населення» [4; 5, с. 101]. Деякі дослідники домінуючим визначають поняття «соціально-вразливі групи населення» [6; 7; 8; 9] або «вразливі (соціально-вразливі) категорії населення» [10; 11]. Утім, більшість оперують цими категоріями як синонімами [2, с. 190-191, 198; 6; 12, с. 6, 9, 18, 22, 32; 13, с. 78-79].

На перший погляд здається, що не принципово, який термін використовувати: «верстви», «групи» чи «категорії». І саме таке ставлення до цього питання демонструють вищевказані колеги. Утім, навряд чи такий підхід можна визнати доречним. Мова невипадково є ключовим елементом національної ідентичності. Від влучності використання термінології залежить правильність, а отже, - й ефективність правозастосування.

Етимологічно термін «верстви» позначає певну частину суспільного класу, соціальної групи, сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціально рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду, або спільноту, в якій кожен індивід є носієм однієї ознаки [14]. Виходячи з цього, можемо констатувати, що використання терміна «верстви» є недоречним, адже об'єктивна українська дійсність свідчить, що надзвичайно складно виділити цілий прошарок суспільства (за будь-якою ознакою), який можна було б віднести до тих, кому держава повинна приділити надмірну опіку (хіба що діти, та про них - згодом).

Якщо говорити про термін «категорія», який позначає соціальну спільність, що об'єднує індивідів за однією або декількома схожими характеристиками [15], то чи доречно соціально-вразливих членів суспільства виокремлювати в окрему соціальну спільність? З високою часткою ймовірності можемо стверджувати, що ні, адже здебільшого перебування конкретного індивіда в зоні особливої вразливості має суб'єктивний і часто тимчасовий характер.

Натомість термін «група», що позначає просту множину або сукупність довільних об'єктів, є таким, що, на нашу думку, найбільше відповідає сукупності осіб, що є соціально вразливими.

Невипадково саме цей термін обрав законодавець, який у законах України «Про соціальні послуги», «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю» використав саме поняття «вразливі групи населення» (далі - ВГН) [16; 17], якими визначив особи чи сім'ї, які характеризуються найвищим ризиком опинитися у складних життєвих обставинах внаслідок впливу несприятливих зовнішніх та (або) внутрішніх факторів (п. 3 ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги») [16].

Проте найбільш релевантным вважаємо саме термін «соціально вразливі групи населення» (далі - СВГН).

Щодо того, кого саме слід відносити до СВГН, то сучасна доктринальна дискусія не дозволяє дати однозначну відповідь на це питання.

Так, І. Є. Храпко до соціально-вразливих груп населення відносить індивідів або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних втрат від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя [6]. Ризик потрапляння у складні життєві обставини (далі - СВО) розглядають як підставу віднесення до вразливих груп й інші науковці [8, с. 64].

І.Л. Матвієнко додає фактор часу та аргументує, що соціально вразливою є та частина суспільного класу, яка в певний період часу або на постійній основі найбільш сприятлива до дії негативних зовнішніх чинників та потребує безпосередньої підтримки і захисту з боку держави та недержавних органів, бо з низки причин не в змозі забезпечити собі гідних умов існування [4, с. 278].

О.Л. Караман та Я.І. Юрків констатують, що такими є категорії населення, які не ймовірно, а реально обмежені в ресурсах для самостійного задоволення потреб та реалізації прав у суспільстві, перебуваючи як у звичайних умовах, так і у складних життєвих обставинах [10, с. 5].

Окремі дослідники взагалі розмежовують вразливі групи та так звані «групи ризику». До першої відносять особи/сім'ї, які мають найвищий ризик потрапляння у складні життєві обставини через вплив несприятливих зовнішніх та/або внутрішніх чинників, а до другої категорії - людей, чиє соціальне становище за якимись критеріями не має стабільності, які практично не в змозі самостійно подолати власні труднощі, що може привести якщо не до біологічної загибелі, то до втрати соціальної значимості та духовності [8, с. 64].

Таке розмаїття думок не сприяє оперативному удосконаленню соціального законодавства, яке не може отримати належне доктринальне підґрунтя для змін.

На нашу думку, для визначення того, хто саме може бути віднесений до СВГН, слід, у першу чергу, визначитися з тим, що таке «вразливість» як ознака, що дозволяє певних членів суспільства перевести в зону особливої уваги держави.

Проаналізувавши доктринальні, нормативні та інші джерела, ми можемо констатувати, що «вразливість» - це стан, коли особа, сім'я, група осіб не можуть задовольнити свої базові та соціальні потреби через наявність обставини/сукупності обставин, які цьому перешкоджають. Такі обставини в Законі України прийнято називати складними життєвими обставинами.

Згідно із Законом України «Про соціальні послуги» СЖО є такими обставинами, які здійснюють несприятливий вплив на життя, здоров'я, розвиток людини, існування сім'ї та які особа чи сім'я не спроможні подолати самостійно. До них законодавець відносить: похилий вік особи; втрату рухової активності (повну чи часткову), втрату пам'яті; захворювання (невиліковні або такі, що потребують тривалого лікування); психічні і поведінкові розлади особи (зокрема й ті, що викликані вживанням психоактивних речовин); наявність інвалідності; безробіття; бездомність; малозабезпеченість особи; поведінкові розлади дітей внаслідок розлучення батьків; ухилення батьків чи інших осіб, що їх замінюють, від виконання покладених на них обов'язків з виховання дітей; втрату соціальних зв'язків, зокрема, під час перебування в місцях позбавлення волі; жорстоке поводження із дитиною; насильство за статевою ознакою; домашнє насильство; потрапляння в ситуацію загрози торгівлі людьми; шкоду, створену такими явищами, як пожежа, стихійне лихо, катастрофа, бойові дії, терористичні акти, збройні конфлікти, тимчасова окупація (п. 15 ч. 1 Закону України «Про соціальні послуги») [16] Схоже визначення містить і Порядок забезпечення соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі дітей, які постраждали від жорстокого поводження, затв. постановою Кабінету Міністрів України (далі -- КМУ) від 01 червня 2020 р. № 585 [18].. Водночас редакція Закону з цього приводу справедливо піддається критиці, зважаючи на те, що цей перелік не охоплює фактори, що утворюють такі традиційно вразливі групи як, наприклад, самотні матері/батьки, працівники секс-бізнесу, біженці тощо [8, с. 64].

Не долучаючись до дискусії щодо переліку таких обставин, розглянемо питання стосовно того, наскільки коректно ризик настання таких обставин включати до ознак СВГН.

Розглянемо, наприклад, такий фактор, як хвороби, що потребують тривалого лікування. Після чорнобильської катастрофи стан навколишнього природного середовища в Україні значно погіршився порівняно з іншими країнами, що поставило майже всіх громадян у групу ризику розвитку відповідних захворювань. Вкрай поширеною останнім часом стала ситуація і з втратою соціальних зв'язків, яка в останні роки все більше набуває ознак масовості. Періодичні пандемії та політичні зрушення в останні роки призвели до того, що українці втратили та продовжують їх втрачати. Але ці обставити чи ризик їх настання не означає, що всіх громадян України потрібно визнавати соціально вразливими.

Якщо ж говорити про такі фактори, як ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання своїх обов'язків із виховання дитини, безробіття, потрапляння в ситуацію торгівлі людьми тощо, то як їх можна прогнозувати? Як довести ризик настання таких ситуацій, поки вони не настануть?

Очевидно, що мова повинна йти не про ризик, а про реальну наявність обставин на момент визначення приналежності особи до СВГН та неспроможність особи самостійно з ними впоратися.

Невипадково в багатьох країнах до вразливих верств населення відносять малозабезпечених громадян, мешканців віддалених районів, дітей, батьків-одинаків, людей літнього віку (пенсіонерів), інвалідів, молодь, неповнолітніх правопорушників, ветеранів (учасників) воєнних дій, а також опікунів недієздатних людей [12, с. 16], тобто осіб, які вже перебувають у відповідних обставинах, а не гіпотетично можуть у них потрапити.

Зважаючи на вищевказане вважаємо, що СВГН - це особи, сім'ї, соціальні групи, які в певний період часу або на постійній основі не можуть самостійно задовольнити свої базові та соціальні потреби через наявність обставини/сукупності обставин, які цьому перешкоджають, тому потребують безпосередньої підтримки і захисту з боку держави.

Склад СВГН різними дослідниками визначається по-різному.

Так, А.Г. Реут, залежно від об'єкта, на який спрямовані соціальні послуги, диференціює СВГН на:

1) громадян, що не здатні до самообслуговування через різні обставини (у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю);

2) громадян, які перебувають у складній життєвій ситуації, а їхній середньомісячний сукупний дохід є нижчим від встановленого прожиткового мінімуму (безробітні, що шукають роботу; біженці; постраждалі від стихійних лих тощо);

3) дітей та молодь, що знаходяться у складній життєвій ситуації (інваліди, сироти, безпритульні, малозабезпечені тощо) [2].

Т.П. Руденко до вразливих відносить бездомних; осіб похилого віку, які не можуть адекватно функціонувати; родини, в яких є проблеми дитячої занедбаності, сексуальних фізичних зловживань стосовно дитини або одного з партнерів; подружні пари, які мають серйозні сімейні конфлікти; родини, в яких дитину виховує лише один із батьків та в яких мають місце серйозні конфлікти; дітей, які мають проблеми, пов'язані з навчанням у школі, та їхні родини; ВІЛ-інфікованих людей та їхні родини; осіб, які через безробіття, фізичні вади, низький рівень професійної підготовки, відсутність годувальника тощо мають низькі доходи; мігрантів та біженців, які не мають достатніх необхідних ресурсів; іммігрантів та меншини, які мають недостатні ресурси та можливості, або тих, хто став жертвою расизму чи інших форм дискримінації; осіб, які порушили закон і були за це покарані; осіб, які мають соматичні (тілесні) чи психічні захворювання або інвалідність; осіб, залежних від алкоголю, наркотиків та їхні родини; осіб із затримками розвитку (інваліди розвитку) та їхні родини [19, с. 9-10].

Т.В. Семигіна вважає, що найбільш вразливими членами суспільства є діти, які зазнали насильства з боку батьків, люди з проблемами психічного здоров'я, люди з проблемами в навчанні, люди похилого віку [8, с. 58].

У повсякденному житті СВГН дуже часто ототожнюються із малозабезпеченими особами. Проте поняття малозабезпеченої особи досить чітко закріплене в законодавстві. Нею є людина, у якої її середньомісячний сукупний дохід за останні 6 календарних місяців до місяця звернення щодо надання соціальних послуг не перевищує два прожиткові мінімуми, встановлені для відповідної категорії осіб (п. 5 ч. 1 Закону України «Про соціальні послуги»). Та малозабезпеченість виступає лише одним із закріплених у законодавстві факторів (СЖО), що може зумовити соціальну вразливість людини або сім'ї. І навпаки: достатня матеріальна забезпеченість особи (сім'ї) ще не свідчить про те, що людина чи коло людей (сім'я) не знаходяться у СЖО і не відносяться до СВГН з усіма наслідками такого статусу. Серед таких наслідків, насамперед, йдеться про право людини претендувати на надання їй належних соціальних послуг. І серед таких послуг для

СВГН науковці окремо згадують про психологічні, медичні, реабілітаційні заходи тощо [2], які, зрештою, сприяють здійсненню та забезпеченню права на охорону здоров'я СВГН. Відповідно соціальні послуги не обмежуються саме до матеріальними допомогами певних видів.

З цього приводу доречною є думка тих науковців, які констатують, що барометром вразливості є стан задоволення потреб [11, с. 56] в конкретний період реального часу, а не гіпотетично прогнозований.

Показовим у цьому плані є приклад внутрішньо переселених осіб (далі - ВПО). У 2014 році велика кількість українців різного рівня достатку та представники різних соціальних груп змушені були полишити місце свого проживання з метою уникнення негативних наслідків тимчасової окупації частини Донецької та Луганської областей. Усі вони опинилися під впливом такої СЖО, як вимушене переміщення (до речі, не передбаченої Законом). Більшість ВПО кожного дня стикаються з побутовими, матеріально-економічними, соціальними, психологічними, юридичними проблемами та проблемами, пов'язаними зі здоров'ям, що унеможливлює достатній рівень задоволення навіть базових потреб [20, с. 7-8]. Прогнозувати можна було б цілу низку негативних наслідків для всіх ВПО. Утім, деякі громадяни змогли самостійно впоратися із ситуацією і не зверталися до держави за соціальною підтримкою.

Інакше кажучи, належність конкретної особи, соціальної групи до СВГН та ступінь її вразливості слід оцінювати через призму наявних СЖО та оцінки того, наскільки останні перешкоджають задоволенню базових та соціальних потреб індивіда в конкретний період реального часу, а не гіпотетично прогнозований.

Слід зазначити, що серед багаточисельного переліку осіб, які можуть бути віднесені до СВГН, на особливу увагу заслуговують діти.

Чинне законодавство України дає спеціальне поняття дитини, яка знаходиться у СЖО. Такою є дитина, яка опинилася в умовах, які здійснюють негативний вплив на її життя, здоров'я, розвиток внаслідок інвалідності, тяжкої хвороби, безпритульності, протиправної поведінки, трудової експлуатації дітей, зловживанням психотропними чи іншими речовинами, жорстокості, домашнього насильства, ухилення батьків чи осіб, що їх заміняють, від виконання своїх обов'язків, стихійних лих, техногенних аварій, катастроф, військових дій, збройних конфліктів тощо, якщо зазначені обставини встановлені внаслідок оцінки потреб дитини (абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства») [21].

Закон України «Про охорону дитинства» окремо врегульовує положення щодо дітей, які потребують особливого захисту з боку держави (розд. V). Зокрема, до переліку дітей, що перебувають у СЖО, належать:

— діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування (далі - ДС та ДПБП), безпритульні діти;

— діти з інвалідністю та діти з вадами розумового або фізичного розвитку (далі - ВР/ФР);

— діти з ВІЛ-інфекцією та діти, хворі на інші невиліковні та тяжкі хвороби;

— діти, які постраждали від стихійного лиха, техногенних аварій, катастроф;

— діти, які перебувають на території воєнних дій та збройних конфліктів, та діти, які постраждали від воєнних дій та збройних конфліктів;

— діти, які постраждали внаслідок сексуального насильства чи стали свідками (очевидцями) такого насильства;

— діти-біженці і діти, які потребують додаткового (чи тимчасового) захисту;

— неповнолітні правопорушники [21].

Основними факторами неблагополуччя для дітей законодавець, по суті, визнає погані матеріально-побутові умови, алкоголізм і наркоманію батьків, неповні сім'ї, насильство в сім'ї. Саме такі діти належать до групи високого ризику смертності від зовнішніх причин, зокрема від нещасних випадків та суїцидів [22, с. 11]. Таким чином, закон виділяє значне коло осіб, які мають або потенційно можуть мати проблеми із фізичним здоров'ям, і найімовірніше, всі вони мають глибокі психологічні проблеми чи травми, що в подальшому впливатимуть як на них самих, так і на їхнє оточення та їхнє майбутнє (включаючи і їхні майбутні сім'ї).

Водночас, хоча закон прямо не вказує дитячий вік як СЖО, та очевидно, що діти самі по собі є соціально вразливими, потенційно незахище - ними через їхній вік, недостатність життєвого досвіду, психологічну та розумову нерівномірність та об'єктивну неготовність до багатьох життєвих реалій. Дитинство є тим періодом життя будь-якої людини, коли відбувається становлення та розвиток особистісних якостей, закладається база фізичного та психологічного здоров'я [23, с. 63-64]. Варто також згадати, що різноманітні правопорушення щодо дітей є досить поширеними. Тобто діти є досить «легкою здобиччю» для злочинців, які не соромляться використовувати мало - та неповнолітніх осіб. Більше того, життя значної частини дітей ускладнено ще додатковими СЖО, і таких чинників у житті дитини, як правило, декілька.

Надзвичайно красномовно проблеми дітей викладені у Всесвітній декларації про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей (далі - Всесвітня декларація виживання): щоденно значна кількість дітей по всьому світі наражається на небезпеки, що перешкоджають їхньому дорослішанню і розвитку. Як жертви війн та насильства діти піддаються расовій дискримінації, апартеїду, агресії, іноземній окупації й анексії. Будучи біженцями та переміщеними дітьми, вони страждають внаслідок того, що змушені покинути свої будинки та сім'ї. Діти також страждають внаслідок інвалідності, недбалості, жорстокості й експлуатації. Щодня мільйони дітей потерпають від злиднів і економічної кризи - внаслідок голоду, відсутності даху над головою, епідемій, неграмотності, забруднення навколишнього середовища. Страждання приносять проблеми зовнішньої заборгованості держав, а також відсутність стабільного та постійного зростання в країнах, що розвиваються, в тому числі в найменш розвинених. Щоденно 40 тис. дітей помирають від голоду і хвороб, зокрема, від синдрому набутого імунодефіциту (далі - СНІДу), відсутності чистої води й антисанітарії, від

наслідків вживання наркотиків (п.п. 4-6 Всесвітньої декларації виживання) [24].

Як не дивно виглядає така паралель у сучасний час, проте одразу згадуються відомості про дитячу смертність у попередні сторіччя. Так, М.В. Ломоносов у 1761 році вказував, що щорічно помирало по сто тисяч дітей у віці до трьох років. Дослідник зазначав, що існувала значна кількість жінок, які народили до 10, а то й до 16 дітей, з яких у живих не залишилося жодного [25, с. 471]. Б.Н. Миронов вказував: це була якась пекельна машина: діти народжувалися, щоб померти, і що більше дітей народжувалося, то більше помирало, а що більше помирало, то більше народжувалося [26, с. 199]. Навіть наприкінці 70-х років ХІХ ст. з усіх дітей, які народжувалися, до 6-річного віку доживали лише 54% [27, с. 14]. Але умови життя дітей у попередні часи не зрівняти з нинішніми, з рівнем розвитку техніки, медицини, протиепідемічних заходів тощо. Чи можна стверджувати, що сучасні діти є більш захищеними і не потребують особливої уваги держави? На жаль, ні. Згідно з даними Міністерства соціальної політики України станом на 31 грудня 2019 р. кількість дітей в Україні становила близько 7 млн. Водночас на кінець 2019 року обліковано понад 95 тис. звернень з приводу домашнього насильства, що на 11% більше порівняно з аналогічним періодом 2018 року. Більше того, щороку близько 8 тис. дітей потрапляють до притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей, близько 13 тис. дітей перебувають в стані гострого неблагополуччя, з яких 30% вилучається із небезпечного середовища. Близько 5 тис. дітей страждають від кримінальних правопорушень, у тому числі понад 1 тис. - від тяжких та особливо тяжких злочинів [28]. І це відомості тільки по одній СЖО.

Якщо ж згадати про проблему малолітнього материнства, кількість дітей з проблемами здоров'я та все зазначене у Всесвітній декларації про виживання, що дозволило згадати про минуле, напрошується висновок, що сучасні досягнення науки, медицини, різноманітні соціальні, демографічні, освітні програми, так популярні в сучасному світі, не можуть забезпечити прорив у вирішенні проблем дітей, і вони й досі залишаються дуже значною СВГН. Це повною мірою стосується й нашої держави.

Звичайно, становище наших громадян (зокрема, й дітей) не можна порівнювати із проблемами найбідніших держав чи регіонів світу (у першу чергу, згадуються африканські держави), проте й нашим «несолодко». Достатньо лише пригадати негативний психологічний вплив, який здійснює на них інформація про військові дії на сході нашої країни (вже не згадуючи про тих, хто безпосередньо роками проживає в зоні активних бойових дій або не може повернутися додому).

Усі зазначені та багато інших факторів значною мірою впливають на майбутнє дитини, її здоров'я та психологічний стан. А стан здоров'я є тим базовим показником, який істотним чином визначає життя будь-якої людини, можливість отримання освіти, роботи, відповідно - матеріальної забезпеченості, на можливість у майбутньому створити власну сім'ю та забезпечити сприятливі умови її функціонування тощо.

Усе вказане наводить на думку про те, що благополуччя кожної людини залежить від реалізації її права на охорону здоров'я ще в дитинстві. Без зайвого пафосу можна стверджувати, що здорове суспільство та держава беруть свій початок зі здорового дитинства, зі здоров'я кожного малюка.

Таким чином, аналізуючи проблематику права на охорону здоров'я СВГН, хочемо акцентувати увагу саме на дітях як найбільшій та вразливій частині населення.

Усе починається з дитинства: перші кроки, перші помилки та вміння своєчасно робити з них належні висновки. І перші досягнення також. Людське суспільство теж росте та дорослішає. І його успіхи є безперечними. Серед іншого, ми навчилися любити та берегти своїх дітей, розуміти, що вони не просто люди маленького розміру, а те, що вони ще тільки зростають, тільки перетворюються на людей як фізично, так і психологічно Таке ставлення дуже чітко прослідковувалось як у повсякденному ставленні, так і в образотворчому мистецтві: у X--XIII ст.ст. дітей було прийнято зображати як маленьких доро-слих, із суворими, недитячими обличчями, а закони врегульовували відносини із ними без врахування їх віку [29, с. 66]. Тільки з XVII ст. ситуація почала суттєво змінюватися, з'явилося розуміння нерозумності, несамостійності, беззахисності, недосвіченості дітей, що було відсутнє в попередні часи [27, с. 13]..

У цілому в змісті права на охорону здоров'я дітей в сучасній дійсності доречно виділити два важливих елементи:

1) сукупність превентивних заходів різного характеру;

2) медична допомога в необхідних випадках.

Вони надзвичайно важливі й вагомі, і в межах однієї статті їх дослідити навряд чи можливо. Тому зупинимось детальніше на одному з елементів, а саме на превентивних заходах, адже попередити захворювання в рази легше, ніж вилікувати. А ефективність таких заходів є надважливою для забезпечення здоров'я не тільки СВГН, але й нації в цілому.

Первинна профілактика хвороб включає конкретні заходи, які залежить від багатьох факторів, зокрема, від історичних, національних та державних традицій, від започаткованих у певній державі державних програм, норм законодавства тощо. На нашу думку, особливе місце серед заходів профілактики захворювань та збереження здоров'я дітей належить:

— правовому регулюванню охорони здоров'я дітей;

— економічному забезпеченню заходів щодо охорони здоров'я дітей;

— подоланню соціальних проблем дитинства;

— матеріально-технічному забезпеченню заходів профілактики;

— імунопрофілактиці, іншим санітарним та протиепідемічним заходам.

Звичайно, зміст усіх зазначених компонентів є надзвичайно об'ємним, містить значну частину проблем та питань без відповідей або з неоднозначними рішеннями. Тому ми зупинимося на окремих із них. Насамперед, почнемо із правового регулювання охорони здоров'я дітей і ефективності правозастосування, а також економічного забезпечення відповідних заходів.

Розвиток законодавства про права дітей став наслідком формування законодавства про права людини в цілому. Необхідність забезпечення відповідності вітчизняного законодавства вимогам міжнародного права відбито й у правовому регулюванні охорони здоров'я громадян. У міжнародному праві право на охорону здоров'я належить до системи соціальних прав, які безпосередньо пов'язані з національними системами охорони здоров'я держав світу. Міжнародним документом, що відображає таку взаємодію, є Європейська соціальна хартія [30] (далі - Хартія). Вона містить перелік основних соціальних прав людини (ч. I), зокрема: всі володіють правом на здоров'я; дітям і молоді належить право на спеціальний захист від фізичних і моральних ризиків, на які вони наражаються; кожна особа має право користуватися благами, які дозволяють забезпечити належний стан здоров'я; кожна особа, у якої відсутні необхідні матеріальні засоби, має право на медичну допомогу.

У ч. II Хартії розкривається зміст прав на охорону здоров'я, соціальну і медичну допомогу [30].

Важливим кроком у визнанні та закріплення прав дітей на міжнародному рівні стало прийняття у 1948 році Генеральною Асамблеєю (далі - ГА) Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) Загальної декларації прав людини, у якій вказано, що «материнство та дитинство дають право на особливу опіку та допомогу» (ст. 25) [31].

Першим, по суті, «дитячим» нормативним актом ООН стала Декларація прав дитини, прийнята ГА ООН у 1959 році (далі - Декларація). Вона проголосила, що дитина, враховуючи її фізичну і розумову незрілість, потребує спеціальної охорони і турботи, включно належний правовий захист до і після народження. Людство повинно давати дитині краще, що воно має [32]. У подальшому на базі сформульованих Декларацією рекомендаційних принципів у 1989 році ГА ООН ухвалила Конвенцію про права дитини (далі - Конвенція), яка закріпила комплекс міжнародно-правових стандартів захисту і забезпечення благополуччя дітей і яка є обов'язковою для держав-учасниць [33]. У Конвенції про права дитини зафіксовано концепцію забезпечення «найкращих інтересів дитини» (ст. 3) як обов'язковий критерій для «усіх дій чи рішень щодо дітей» та обов'язки держав з охорони здоров'я (ст. 24) [33]. Більше того, за змістом ст. 24 цієї Конвенції Держави-підписанти визнають за кожною дитиною право на доступ до найбільш досконалих послуг у системі охорони здоров'я та до засобів лікування хвороб і відновлення здоров'я. Також держави-учасниці беруть на себе обов'язок вживати заходи щодо зниження дитячої смертності Зауважимо, що зниження дитячої смертності є одним із Завдань тисячоліття, висвіт-леного в Декларації Тисячоліття ООН 2000 року (завдання 4) [34]., охорони здоров'я дітей, надання першочергової уваги первинній медико-санітарній допомозі, а також зосередження зусиль на забезпеченні кожній дитині доступу до подібних послуг системи охорони здоров'я [33].

Принцип «найкращих інтересів дитини» був докладно розкритий Комітетом ООН із прав дитини у Зауваженні загального порядку №14 (2013) «Про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів», яким рекомендовано в питаннях визначення та оцінки найкращих інтересів дитини серед великої кількості факторів та аспектів, вартих уваги, враховувати зокрема, такі як права і потреби у галузі охорони здоров'я [35].

Конвенційні норми корелюються в Україні з конституційними приписами, що визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні, а також закріплюють право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. ст. 3, 49 Конституції України) [36].

Закон України «Про охорону дитинства» в преамбулі визначає, що охорона дитинства в нашій державі виступає стратегічним загальнонаціональним пріоритетом, який суттєвим чином впливає на національну безпеку України, на ефективність внутрішньо-державної політики. З рештою дотримання прав дитини на життя, охорону здоров'я, соціальний захист, освіту, різносторонній розвиток і виховання в сім'ї є принципом державної політики у зазначеній сфері, який базується на забезпеченні найкращих інтересів дитини. За визначенням, наведеним у ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини являє собою дії чи рішення, спрямовані на задоволення індивідуальних потреб кожної дитини згідно її віку, статі, стану здоров'я, специфіки розвитку, життєвого шляху та досвіду, належності до певної сім'ї, культури, етнічної групи із врахуванням думки дитини (за умови, що вона досягла такого віку й рівня розвитку, що може її висловити). Право дитини на життя та охорону здоров'я законодавчо унормовано в ст. 6 цього закону, за змістом якої кожна дитина має право на життя із моменту визначення її живонародженою й життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я (далі - ВООЗ). Згідно цього ж акту законодавства держава гарантує дитині право на охорону її здоров'я, на безплатну кваліфіковану медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони здоров'я (далі - ЗОЗ), бере на себе обов'язок сприяти створенню безпечних умов життя й здорового розвитку дитини, повноцінного харчування, формуванню звичок здорового способу життя [21].

Утім, на практиці вищевказані гарантії та права часто залишаються декларативними.

Відповідно до ст. 21 Конституції України права й свободи людини є невідчужуваними та непорушними, належать кожній особі з народження, у т. ч. і право на медичну допомогу. Охорона здоров'я в Україні є частиною соціальної політики держави. Відповідно вона пов'язана з єдиним комплексом соціального забезпечення населення, що виступає показником входження права на охорону здоров'я до системи соціальних прав. Тобто саме держава в рамках соціальної політики, а отже, - державним коштом, повинна забезпечувати доступність медичної допомоги та ефективне здійснення права на охорону здоров'я її громадянами (в першу чергу, дітьми, які є СВГН).

Водночас питання про те, хто має нести фінансовий тягар забезпечення права на охорону здоров'я конкретних громадян, у Конституції чітко не конкретизовано. В Основному законі досить загально прописано, що кожна особа має право на охорону здоров'я, а також медичну допомогу та страхування. Забезпечення охорони здоров'я відбувається за рахунок державного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, оздоровчо-профілактичних програм. Держава бере на себе створення умов для ефективного, доступного для всіх громадян медичного обслуговування. За таких умов у державних та комунальних ЗОЗ надання медичної допомоги здійснюється на безоплатній основі (ч. 1-2 ст. 49 Конституції України) [36]. Основи законодавства про охорону здоров'я вказують на гарантування права на безоплатну медичну допомогу в порядку та обсягах, визначених законодавством [37]. Не дивно, що виникла потреба в офіційному тлумаченні норми ч. 3 ст. 49 Конституції України, за якою «у державних і комунальних ЗОЗ медична допомога надається безоплатно», що і було здійснене Конституційним судом України [38] (далі - КСУ). Питання, поставлене перед КСУ, виникло у зв'язку з тим, що громадяни не мають реальної можливості отримати медичну допомогу в державних чи комунальних ЗОЗ без несення плати за ліки, харчування тощо. Така плата зазвичай виходить за межі фінансових можливостей населення, і тому значна частина громадян змушена відмовлятися від звернення до ЗОЗ. Таким чином, не реалізується передбачене Конституцією право на охорону здоров'я [38]. Внаслідок глибокого дослідження зазначеного питання КСУ фактично розмежував поняття «медична допомога» (яка надається безоплатно, незалежно від її обсягу), та «медичні послуги» (які можуть надаватися платно і перелік яких має бути визначено законом) [38]. Зазначене рішення КСУ було прийняте у 2002 році, проте й досі відсутнє необхідне розмежування, тобто так і не прийнятий закон, який би врегульовував цю прогалину в законодавстві.

Окрім того, деякі правильні та справедливі положення нашого Основного закону досить серйозно та не на користь громадян України підкори - говуються життєвими реаліями.

Так, згідно з ч. 3 ст. 49 Конституції України наявна мережа державних та комунальних ЗОЗ не може бути скорочена [36]. Проте така ліквідація в реальності відбувається. Часто це пояснюється реформами, що проводяться в медичній сфері. Зразком для них є медична система окремих зарубіжних країн (зокрема, Великої Британії). Проте, як показує порівняння з нашою старою, започаткованою ще в радянські часи системою охорони здоров'я, був взятий за основу не найкращий зразок.

Крім того, фактично наші громадяни з кожним днем все більше віддаляються від безоплатності медичної допомоги, тому що в реальності все частіше лікарі потребують для лікування все нових аналізів та досліджень. На сьогодні, наприклад, у державних (комунальних) поліклініках вводиться обмеження, що безоплатно найпростіші аналізи - загальний аналіз крові, сечі без достатніх підстав дитина може зробити лише один раз на рік. Зважаючи на це, не таким вже й цинічним виглядає наведений у рішенні КСУ витяг з висновку Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, в якому вказано, що термін «безоплатність» в умовах ринкової економіки взагалі є недоречним, виступає «рецидивом» планової економіки [38].

Ще одна із серйозних проблем, яка перешкоджає належному забезпеченню права на охорону здоров'я дітей, - відсутність належного кадрового забезпечення державних та комунальних ЗОЗ. Причини цього різноманітні, проте всі вони пов'язані з економічними проблемами громадян, наднизьким рівнем життя, пошуком гідного заробітку медпрацівниками. Одна з найважливіших у цьому аспекті - масова міграція громадян України (зокрема, і лікарів, молодшого та середнього медперсоналу) у зарубіжні країни, а також пошук лікарями ЗОЗ державної та комунальної форми власності підробітку у приватній практиці. Як у закордонних країнах, в Україні масово створюються приватні клініки, які спочатку залучають до себе досвідчених авторитетних у певному населеному пункті лікарів на основі сумісництва, а у подальшому приватні медзаклади ставлять перед ними питання про вибір між приватним або державним (комунальним) ЗОЗ. Звичайно, що більшість популярних медиків таким чином залишає ЗОЗ державної та комунальної форми власності, переходить до приватних ЗОЗ. І з ними, звичайно, переходить і їхня клієнтура, щоправда, лише ті громадяни, які можуть собі дозволити оплачувати приватних лікарів.

Таким чином, створюється колосальний дефіцит досвідчених спеціалістів у державних та комунальних ЗОЗ, а подекуди - і взагалі хоч якихось лікарів вузької спеціалізації (дитячих хірургів, ортопедів, травматологів, кардіологів, урологів, ендокринологів тощо). Наразі вже тривалий період часу багато посад лікарів залишаються вакантними. Саме така картина складається, наприклад, у м. Хмельницькому.

Часто послуги приватних лікарів не доступні специфічним групам пацієнтів-дітей: наприклад, із багатодітних сімей, дітей-інвалідів, дітей-бі - женців, дітей із прийомних сімей тощо. Існує значна кількість дітей з невиліковними хворобами Всесвітня декларація виживання акцентує увагу на тому, що, окрім захворювань, які легко піддаються профілактиці та лікуванню, і тих, боротьба з якими є більш складним за-вданням (такими, як малярія) щодо дітей виникла нова загроза, пов'язана з пандемією синд-рому набутого імунодефіциту (СНІД). Наслідки ВІЛ/СНІД є ширшими, ніж страждання та загибель інфікованих дітей, серед них і ризик захворювання батьків, рідних братів чи сестер, сором для сімей, трагедія «сиріт СНІДу». Завданням є максимальне поширення програм із профілактики та лікування СНІДу, включно розробку можливих вакцин і методів лікування, широкомасштабні інформаційні та освіти кампанії тощо (п. 10 Всесвітньої декларації вижи-вання) [24].. Лікування таких дітей (а часто - хоча б підтримання їхнього життя) є дуже дороговартісним. Держава в багатьох випадках не компенсує такі витрати повністю, часто всі ресурси сім'ї йдуть на це. Відповідно - інші діти в сім'ї недоотримують й уваги батьків, й інших благ (в тому числі матеріальних), часто такі сім'ї живуть у крайній бідності. У багатьох випадках підтримання життя важкохворої дитини відбувається переважно з ресурсів благодійників [39]. Не вирішеним залишається питання щодо організації хоспісів для дітей як самостійних медичних закладів В Україні онкопацієнти дитячого віку на термінальній стадії захворювання, як пра-вило, перебувають у ЗОЗ онкологічного профілю. У результаті, смерть невиліковно хворої ди-тини в такому закладі (де лікуються й інші хворі діти) створює значний негативний психоло-гічний вплив на всіх тих, хто лікується чи працює у відділенні -- медичних працівників, ба-тьків та їхніх хворих дітей, які намагаються жити надією на одужання. Перебування хворої дитини на термінальній стадії захворювання в сім'ї часто також є неможливим у зв'язку із присутністю в одному приміщенні молодших братів, сестер. Усе це приводить до висновку про обов'язкову необхідність організації дитячих хоспісів, які надають медичну та психологічну допомогу як пацієнтам, так і їхнім батькам [40].

Паліативної допомоги в Україні потребує кожна тридцята (!) дитина країни. І якщо до 2017 року в Україні працювали виключно виїзні паліативні бригади (у Харкові та Луцьку), а станом на січень 2017 рік лише одна на всю країну (дитячий мобільний хоспіс у Львові при Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі) [39], то в подальшому по-чали з'являтися й стаціонарні паліативні заклади для дітей. Так, з 2018 року відбулося відк-риття дитячого хоспісу в Харкові [41] та Івано-Франківський області [42; 43]. Пізніше відді-лення дитячого хоспісу почали відкриватися ще й у деяких інших містах країни: в Києві (2019 рік), на Рівненщині (2020 рік) [44; 45].. Ще складніша ситуація з орфанними (рідкісними) захворюваннями [46].

Усе це свідчить, що положення Конституції щодо надання медичної допомоги в державних та комунальних ЗОЗ на безоплатній основі не завжди можуть бути реалізовані. Серед факторів, що перешкоджають виконанню державних гарантій із охорони здоров'я, вказується і проблема нерівності в доступі до медичного обслуговування. Високовартісність послуг по охороні здоров'я, неможливість прогнозування моменту їх потребування і їх відкладення, необхідність оплати в момент отримання послуги, значна вартість лікарських засобів часто зумовлює відмову від необхідного лікування, що створює загрозу життю та здоров'ю й зумовлює необхідність фінансового захисту незахищених верств населення [47]. Найприкріше, що такі проблеми не можуть бути усунуті у традиційному для України юрис - дикційному (судовому, прокурорському, адміністративному) порядку захисту порушених прав. Це обумовлено тим, що звернення до органу влади за захистом права на охорону здоров'я за відсутності певного спеціаліста в державному дитячому ЗОЗ або тоді, коли дитині потрібна невідкладна медична допомога і вона не має часу чекати відповідного рішення не те що місяцями, а навіть днями, в жодному разі не зможе вирішити проблему конкретної дитини.

Очевидно, що для забезпечення вищевказаних гарантій, які стосуються охорони здоров'я, держава, зокрема, повинна забезпечити кожну дитину України доступом до кваліфікованого фахівця та до життєво-необхідних лікарських засобів з доведеною ефективністю, які покращать якість їх життя і дозволять запобігти виникненню ускладнень та передчасної смертності [48], вже в момент виникнення в дитини потреби в медичній допомозі. Тобто правові інструменти повинні «йди нога в ногу» з економічними засобами.

На наш погляд, одним із кроків вирішення цієї проблеми є розпочата з 01 квітня 2017 р. в Україні урядова програма «Доступні ліки», перелік медпрепаратів за якою щорічно розширюється. Її метою є зменшення смертності та кількості ускладнень у результаті хвороб та збільшення доступу до життєво необхідних ліків. Впровадження програми реімбурсації (повернення вартості) дає українцям право на безкоштовне отримання деяких ліків.

Забезпечення безкоштовними медичними препаратами дітей забезпечують такі держпрограми: «Діти, хворі резистентною формою ювенільного ревматоїдного артриту», «Хворі із серцево-судинними та судинно-мозковими захворюваннями», «Діти з розладами психіки та поведінки із спектру аутизму» «Онкогематологічні хворі», «Діти, хворі на муковісцидоз» [49].