Сучасна правова держава: основні підходи до розуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна правова держава: основні підходи до розуміння

Копча В.В.

доктор юридичних наук, доцент

професор кафедри

кримінального права та процесу

Державного вищого навчального закладу

«Ужгородський національний університет», м. Ужгород

Анотація

сучасний держава феномен

Мета публікації - окреслити основні підходи до розуміння сучасної держави. Сучасна правова держава в західній правовій традиції за низкою характеристик (інструментальних і сутнісних) вирізняється, по-перше, від ретроспективних її аналогів (наприклад, держав середньовіччя), по-друге, від розуміння та сприйняття держави в інших правових (і культурних) традиціях, наприклад ісламській. Крім того, процес глобалізації та інші ознаки ХХІ століття потребують переважно нових підходів до розуміння держави як суспільного феномену, актуальність дослідження якого зберігається попри значний доробок із цього питання в радянській та українській правничій науці. За часів СРСР однією з найґрунтовніших була праця В.О. Тененбаума «Держава: система категорій» (1971), однак, як й інші праці цього періоду, її зміст було вибудувано на протиставленні сутності соціалістичної та буржуазної держав. Методологію цієї статті становить аналіз основних підходів до розуміння сучасної держави, її сутнісних ознак й умов її формування. Також порушено проблеми діяльності держави, які мають значення для сучасних умов її функціонування, зокрема ефективності держави. Наукова новизна. У сучасній правничій науці є доволі широке коло фахової літератури, у якій окреслено розуміння держави. Зокрема, загальне поняття держави, його динаміку в умовах глобалізації досліджували такі науковці: Я. Бариська, П. Вовк, О. Воронянський, Г. Дарнопих, О. Джураєва, О. Манько, О. Мельничук, Ю. Оборотов, В. Тароєва, Т. Чубко, М. Юрочкін. Висновок. Крім зазначених вище дослідників, ознаки (характеристики), функції та інші аспекти держави на сучасному етапі вивчали такі учені, як: Х. Бехоуз, М. Волянський, Н. Жук, Г. Мехтієва, С. Осіпова, О. Скрипнюк. Попри вагомий науковий доробок у дослідженні окресленої проблеми, актуальною є необхідність подальшого вивчення сутності цього феномену з огляду на реалії початку ХХІ століття.

Ключові слова: сучасна держава; ознаки держави; державний суверенітет; квазідержави; громадянське суспільство.

Modern Rule of Law and Basic Approaches to Understanding

Abstract

Purpose article aims to study the phenomenon of the modern state, analysis of the main scientific approaches in understanding its essence. Methodology. The content of the main approaches to understanding the basic characteristics of the state in the doctrines of famous scientists of the past and present, including the position of Ukrainian legal science on the state. Scientific novelty. The features (theories) of the state that are hidden in international law are studied separately. implementation in the Montevideo Convention of 1933 enshrined the following four features of the state: 1) permanent population; 2) defined territory; 3) own government; 4) influence on maintaining relations with other states. The article highlights the phenomenon of semi-sovereign states. Particular attention is paid to the study of the phenomenon of modern (national) state, which was formed in the era of bourgeois revolutions and as significantly different from previous types of state, such features as the foundation of the state in the territorial cultural area and nation, which includes free citizens; transformation of society into a civil society with the principle of equality and the prohibition of privileges. As L. Langavishe noted, the idea of civil society, which gave all men equal legal and political rights, became the main precondition for the formation of a modern nation. The key requirements of this idea in the nineteenth century were the conformity of the population to the privileges of society and participation in government decision-making through democratic male suffrage, combined with the general military need. Conclusions. In this way, the «nation and nation-state» covered the wider sections of the population. The modern state, which is based on the nation, therefore, is not national, but national-political.

Keywords: modern state; features of the state; state sovereignty; quasi-states; civil society.

Вступ

Сучасна держава є однією з ключових категорій правової науки. Такий підхід залишається актуальним і на початку ХХІ століття, відображаючи місце та роль держави в правовій системі. Поняття «держава» і надалі є актуальним, хоча низка учених відмовляються від нього на користь певного конкретного та дієвого емпіричного наповнення політичних формувань. Попри дійсно широкі й різноманітні підходи до розуміння держави, існує консенсус стосовно того, якими є сутнісні елементи держави.

Зберігається високий рівень динаміки державотворчих процесів у сучасному світі (Otreshko, 2013). Достатньо зазначити, що на початку ХХІ століття на земній кулі функціонувало понад 250 територіально-політичних утворень з ознаками держави. Проте не всі вони можуть бути названі власне «державами». Такі утворення можуть бути класифіковані за групами. Понятійно держава та її критерії будуть проаналізовані нижче, але в цьому випадку поняття «незалежна держава» належить до «нації, котра політично організована як суверенна держава на певній території» (Zhvakin, 2005, p. 6).

Мета та завдання дослідження

Мета публікації - окреслити основні напрями до розуміння сучасної держави. Що є держава в сучасному світі? Сучасна (національна) держава як феномен формується в період після буржуазних (антифеодальних) революцій, йдучи на зміну традиційній державі. Цей період в економічній історії позначають як початок індустріальної епохи.

Виклад основного матеріалу

У загальному дослідженні природи національної держави це поняття визначається як сформована в індустріальну епоху політична організація суспільства, легітимність якої забезпечена представленням і захистом інтересів, включених до неї індивідів на підставі ідей і цінностей соціокультурної, духовної, історичної, мовної, територіальної згуртованості та єдиного рівня економічного розвитку (Blinov, 2003, p. 33-34).

Проживаючи в ХІХ ст. в розвинутих країнах (Німеччині, Сполученому Королівстві), К. Маркс і Ф. Енгельс спостерігали непривабливу картину тогочасної держави, зокрема значну майнову та соціальну диференціацію (пролетарі - буржуа), відсутність виборчого права у переважної більшості дорослої частини населення. Слід визнати - їх погляди формувалися в тогочасних умовах і раціонально відтворювали дійсність. Справді, коли виборчим правом були наділені лише заможні верстви населення, демократія була фальшивою, а державу формували лише зазначені верстви (класи). Така реальність ХІХ ст. диктувала формування класичних тез марксизму.

Крім цього, слід зазначити, що подібні уявлення були поширеними в Західній Європі на початку ХХ ст. Німецький учений А. Менгер у «Новому вченні про державу» (1905 рік) окреслив основні параметри так званих «соціалістичної» та «комуністичної» держав майбутнього. Зокрема, він планував «перенесення майнових прав з окремих осіб на широкі суспільні групи», «рівність засобів споживання в комуністичному суспільстві», «проведення в життя соціалістичної ідеї шляхом постійних реформ», «соціалістичну суспільну власність», «ослаблення римського поняття про власність в нашому правопорядку» (Menger, 1905, 23-29, 79-81).

У марксистсько-ленінській теорії було передбачено, по-перше, визнання того, що держава як суспільний інститут існувала не вічно. Первісний лад, в якому універсальним осередком суспільства був рід, не знав і не міг знати держави. Виникнення та існування останньої пов'язано з поділом суспільства на класи. Держава виникає з потреби одного панівного класу тримати в покорі інші, пригноблені класи. По-друге, розкриваючи зміст держави, марксистсько-ленінська теорія стверджує, що держава складається з особливого розряду людей, які володіють спеціальним апаратом для систематичного застосування примусу та підкорення людей у суспільстві. На думку Ф. Енгельса, «держава є нічим іншим, як машиною для придушення одного класу іншим». Пізніше В. Ульянов-Ленін (праця «Держава і революція», 1917 р.) уточнив: «Держава - це машина для підтримання панування одного класу над іншим». Згодом він зазначив, що держава є особливим розрядом людей, «які виділяються, щоб управляти іншими і щоби в інтересах, з метою управління систематично, постійно володіти відомим апаратом примусу, апаратом насилля, яким є зараз... збройні загони військ, в'язниці та інші засоби підкорення чужої волі насиллю, - те, що становить сутність держави». По-третє, державі властиві особливі функції, які полягають в управлінні суспільством. Держава виступає як знаряддя придушення політичних противників панівного класу. З іншого боку, держава виконує такі функції, в яких вона виступає як офіційний представник всього суспільства. Зрештою, марксизм-ленінізм обґрунтував неминучість повного відмирання держави, що пов'язано з цілковитою ліквідацією класів, з переходом до комуністичного суспільного самоврядування (Petrov, 1964).

Водночас Макс Вебер не сприймав суті держави в її функціональній спрямованості, тобто зі «змісту діяльності». Так, 1918 року він зауважив, що майже немає таких завдань, до яких би не долучався політичний союз. Відтак, дати соціологічне визначення сучасної держави можна, зрештою, лише з огляду на специфічно застосований нею засіб - фізичне насилля. На його думку, державою слід називати таке людське суспільство, яке всередині певної галузі претендує (з успіхом - акцентував автор) на монополію фізичного насилля. Іншими словами, єдиним джерелом «права» на насилля є держава. Макс Вебер також акцентував на тому, що йдеться про такі «відносини панування людей над людьми, які спираються на легітимне (тобто таке, що вважається легітимним) насилля як засіб. Щоби держава існувала, люди, які перебувають під її владою, повинні підкорятися авторитету, на який претендують ті, хто панує» (Davydova, & Gaydenko, 1990, p. 644-646).

Як зазначає Христофор Пірсон (Christopher Pierson), транснаціональні сили загалом і глобалізована ринкова економіка зокрема рішуче обмежили «вільну руку» держави як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах. Однак держави залишаються головними гравцями у внутрішній політиці та на міжнародній арені, хоча наявна величезна різниця між державами з огляду на їхні можливості самостійно діяти на світовій арені. Йдеться не про «занепад держави», а, швидше, про зміну її сутності та способу діяльності. Цей же дослідник доводив, що державою слід вважати політичну організацію, яка здійснює безперервні дії та може претендувати на рівень держави, якщо її адміністративний персонал успішно підтримує претензії на монополію законного використання фізичної сили в разі виконання наказу. Христофор Пірсон виокремлює такі ознаки держави: 1) (монопольний) контроль над засобами насильства; 2) територіальний характер; 3) суверенітет; 4) конституційність; 5) верховенство права та неперсоніфікована сила; 6) державна бюрократія; 7) повноваження/легітимність; 8) громадянство; додаткова ознака - оподаткування (Pierson, 2004).

Уявлення про державу як про явище, специфічне для Нового часу, спирається на одне положення, яке між тим поділяють послідовники різних шкіл. Це зображено, наприклад, у працях В. Четверніна, який окремо досліджував еволюцію поглядів західних учених на сучасну державу. Його положення полягає в тому, що держава є явищем сучасної епохи, хоч вона й засвоїла ідеї та інститути античності та середньовіччя. Водночас французький учений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: «Держава - це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються зі своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи та через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через опановування думками та їх пов'язуванням з власними цінностями». Спільно зі своїм колегою Б. Баді цей учений окреслює такі елементи сучасної держави: 1) система інституйованих ролей, яка постійно функціонує; 2) єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю території, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над територією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони; 3) політико-адміністративна машина, котра діє через функціонерів, які рекрутуються на безособистій основі за меритократичними критеріями (СИе^етіп, 1992).

Австрійський і американський учений Ганс Кельзен слушно завважує, що не заідеологізованій науці про державу «не опанувати її сутності інакше, як тільки осягаючи цю соціальну картину як певний лад людської поведінки». Зазвичай, продовжує він, «державу визначають як таку собі політичну організацію. Але і цим висловлюють тільки ту ідею, що держава - це примусовий порядок. Адже специфічно «політичний» складник цієї організації полягає в примусові, що здійснюється від людини до людини й регулюється цим порядком, - полягає в примусових актах, які встановлюють цей порядок. Це ж саме ті примусові акти, які правовий порядок пов'язує з визначеними ним умовами. Держава як політична організація - це правовий порядок...»» (Кеігеп, 2004, р. 310). Отже, Г. Кельзен визначає державу як «відносно централізований правовий порядок». На його думку, саме ця централізація й відрізняє державний правовий порядок від первісно-додержавного й наддержавного (чи міждержавного) порядку загального міжнародного права.

Цей же вчений розвиває свою аргументацію, опонуючи іншим школам розуміння держави. Так, він зауважує: «Коли ж розуміти державу як певну соціальну спільноту, то ця спільнота, як уже зазначалося раніше, може бути конституйована тільки через певний нормативний порядок. А що спільнота може бути конституйована тільки через один такий порядок (і навіть ототожнюється з цим порядком), то нормативний порядок, який конституює державу, може бути лише відносно централізованим примусовим порядком, що ми його визнаємо як державний правовий порядок». Далі він продовжує: «Держава як соціальна спільнота складається - згідно з традиційним державознавством - із трьох складників: державного населення, державної території й так званої державної влади, що її здійснює незалежний уряд держави. І всі три складники визначаються тільки в юридичних термінах - себто їх можна осягнути лиш як чинність і сфери чинності правового порядку» (Кеігеп, 2004, р. 311).

Водночас Г. Кельзен, як і Г. Коген з його ідеєю «держави як форми права», вважав, що держава не належить до емпіричної реальності, а відповідає певному правопорядку, персоніфікує його. Іншими словами, за такого підходу держава та право ототожнюються. На його думку, держава як організація примусу ідентична правопорядку та сама породжена правом. Отже, він робить висновок, що будь-яка держава є правовою, зокрема й авторитарною. За Г. Кельзеном, зрозуміти державу можна через призму міжнародного права. Саме воно визначає, що таке держава та які необхідні умови для її існування, зокрема: «правопорядок», «ефективність управління територією», «незалежність суспільства від інших суспільств». У цьому сенсі держави володіють відносним суверенітетом, а також підпорядковані суб'єктам міжнародного права (наднаціональним організаціям) (Afonasin, & Didikin, 2006, p. 16-18).

Однак у монографічному дослідженні з проблеми суверенітету держави відомий радянський учений І. Левін ще 1948 року зазначав, що суверенітет є станом повновладдя держави на своїй території та її незалежності від інших держав. Він же визначив такі ознаки суверенітету публічної влади, яка виступає від імені держави: 1) єдність влади, яка виражається в наявності вищого органу або системи органів, які сукупно складають вищу державну владу; 2) монополія або концентрація владного примусу в руках держави в особі її органів; 3) необмеженість державної влади (як зауважував І. Левін, наведені три ознаки становлять повновладдя державної влади); 4) зовнішня незалежність влади держави. Також він вважав, що «повновладдя і незалежність держави» проявляються в здійсненні функцій держави та передбачають наявність суверенних прав, які юридично забезпечують здійснення цих функцій. Сюди належать такі права, як право створення своїх органів влади, право ведення зовнішніх стосунків, право вважатися стороною, що воює, право ухвалення законів, право суду, право підтримання порядку на своїй території (Levin, 2003, p. 71-72, 81).

Юридично незалежна держава відрізняється від квазідержавного утворення саме повнотою реального здійснення суверенних прав. Для позначення квазідержав поняття «напівсуверенна держава» широко вживається в міжнародному праві (Oppengeym, 1948, p. 130).

В українській науковій спільноті поняття держави розуміють по-різному. Так, П. М. Рабинович в одному з останніх досліджень подає з цього приводу таке визначення: «Держава - це організація політичної влади панівної частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загальносоціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини» (РаЬупоууоИ, 2008, р. 53).

Українська дослідниця О.Ф. Скакун зазначала, що визначити загальне поняття держави, яке б містило всі без винятку ознаки та властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному та майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку, наприклад, - територія, населення, влада. Проте, вона все ж формулює відповідне визначення: «Держава - суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів з опором, у разі потреби, на легальний примус» (Бкакип, 2001, р. 38).

Відомий український учений В. Сіренко зазначав, що державно організованим суспільством можна вважати лише таке суспільство, яке, організувавши, виокремивши зі свого середовища державну владу, наділило цю владу силою верховенства, повноти й загальнообов'язковості в усіх аспектах функціонування суспільства. Йдеться передовсім про потенційну можливість державної влади проявити своє верховенство, загальнообов'язковість її вимог з будь-якого питання суспільного життя (Бігепко, 2013, р. 18).

Наукова новизна

У міжнародно-правовому аспекті низка ознак (критеріїв) держави визначається міжнародним правом, зокрема в Конвенції Монтевідео 1933 року закріплено чотири такі ознаки: 1) постійне населення; 2) визначена територія; 3) власний уряд; 4) здатність до підтримання відносин з іншими державами. Хоча ця Конвенція має міжамериканський характер, де-факто вона стала еталоном міжнародно-правового розуміння держави як суб'єкта міжнародних стосунків. У тексті цього документа містяться ще кілька базових характеристик держави, які є втіленням її сутнісної природи, зокрема: 1) політичне існування держави не залежить від визнання іншими державами. Ще до визнання держава має право захищати свою цілісність і незалежність з метою забезпечення її зберігання та процвітання, а відтак - організувати власне життя так, як вважає за потрібне, вживати законодавчих заходів, виходячи з її інтересів, адмініструвати свої послуги, а також визначати юрисдикцію та компетенцію її судів. Здійснення цих прав не має інших обмежень, ніж здійснення прав інших держав згідно з міжнародним правом (ст. 3 Конвенції); 2) держави є юридично рівними, користуються тими ж правами та мають рівні способи їх реалізації. Основні права держав не можуть бути порушеними будь-яким способом (ст. 4, 5 Конвенції); 3) визнання держави означає те, що держава, яка визнає її, приймає іншу з усіма правами й обов'язками, визначеними міжнародним правом. Визнання є безумовним і безвідкличним. Також визнання держави може бути прямим чи мовчазним (ст. 6, 7); 4) жодна держава не має права втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої (ст. 8) ("Montevideo Convention, 1933").

Висновки

Отже, проведене дослідження дає змогу дійти таких висновків щодо умов формування та характеристик сучасної держави, які закономірно виникають в останні декілька століть:

Державна форма суспільства зорганізується переважно в межах ареалу постійного існування (території) певної національної культури. Йдеться не про етнічну групу, а про певне суспільство, позначене спільною культурою, економічним ринком, певним стилем взаємовідносин диференційованих у ньому груп (релігійних, етнічних тощо). З цього приводу в «Словнику політичної думки» Р. Скрунтона нація-держава визначається як «організація для управління нацією (або, можливо, двома чи більше близько пов'язаними між собою націями), чия територія визначена національними кордонами, і чиє право детерміноване, принаймні, частково, національними звичаями й очікуваннями» (Scruton, 1982, p. 313).

«Національний» у значенні «національна держава» відображає нове розуміння та нову практику організації держави. Ідея, котра була висунута й уперше зафіксована на конституційному рівні під час буржуазних революцій (особливо Французької революції в кінці XVIII ст.), про «походження будь-якої влади від нації» була сама по собі настільки революційною, що де-факто наступні два століття людська цивілізація йшла шляхом наповнення її змістом і реалізацією на практиці. У цьому контексті національна держава, на відміну від традиційної з її елітарним наповненням та відразою до народу, виголошує себе «державою від народу». Причому владу нації (народу) як народу вперше в історії закріплено в конституції - саме у цей час приймаються перші письмові конституції - ще один цивілізаційний здобуток, пов'язаний з національною державою. Смисл «першої хвилі» конституцій очевидний - договір народу та держави щодо взаємних прав і обов'язків. Прикладом закріплення концепції національного суверенітету є Конституція Франції 1790 року, в якій передбачено: «Суверенітет є єдиним, невіддільним, невідчужуваним і невід'ємним. Він належить Нації; жодна частина народу, жодна окрема особа не може присвоїти собі його здійснення». Таке рішення, як зазначає Ж.П. Жакке, «дозволяє відокремити державу від особи короля» (ZNakke, 2002, p. 54).

Суспільство в такій державі стає іншим, набуваючи переважно громадянського характеру. Ідея правової рівності та громадянських прав істотно й вигідно відрізняє його від усіх попередніх суспільних організацій. Унаслідок цього, слід визнати, воно стає ефективнішим. Подолання внутрішніх статусних і просторових перешкод є виразом суспільного прогресу, сприяє консолідації суспільства. Спільні ідеї та цінності проникають у всі його прошарки, формуючи сучасну націю. Як зазначав, Л. Лангавіше, ідея громадянського суспільства, яке всім чоловікам надавало рівні юридичні й політичні права, стала головною передумовою формування модерної нації. Ключові вимоги цієї ідеї в ХІХ столітті полягають у скасуванні станового суспільства привілеїв й участі в ухваленні державних рішень через демократичне чоловіче виборче право, яке поєднувалося із загальною військовою повинністю. У такий спосіб «нація та національна держава» охоплювали чим далі ширші верстви населення (Lanhevishe, 2008, p. 27). Сучасна держава заснована на нації, а, отже, поступово набуває не національного, а національно-політичного характеру.

References

1. Afonasin, E.V., & Didikin, A.B. (2006). Filosofiia prava [Philosophy of law]. Novosibirsk: Novosib. gos. un-t [in Russian].

2. Blinov, A.S. (2003). Natsionalnoe gosudarstvo v usloviiakh globalizatsii: kontury postroeniia politiko-pravovoy modeli formiruiushchegosia globalnogo poriadka [The nation state in the context of globalization: the contours of building a political and legal model of the emerging global orde]. Moscow: MAKS Press [in Russian].

3. Chetvernin, V.A. (1992). Razmyshleniia po povodu teoreticheskikh predstavleniy o gosudarstve [Reflections on theoretical ideas about the state]. Sovetskoe gosudarstvo i pravo, Soviet state and law, 5, 3-11 [in Russian].

4. Davydova, Iu.N., & Gaydenko, P.P. (Eds.). (1990). Izbrannye proizvedeniia [Selected works]. (Trans). Moscow: Progress [in Russian].

5. Kelzen, H. (2004). Chyste pravoznavstvo [Pure jurisprudence]. Kyiv: Yunivers [in Ukrainian].

6. Lanhevishe, D. (2008). Natsiia, natsionalizm, natsionalna derzhava v Nimechchyni i v Yevropi [Nation, nationalism, the nation-state in Germany and in Europe]. (O. Lohvynenko, Trans). V. Yermolenko (Ed.). Kyiv: K.I.S. [in Ukrainian].

7. Levin, I.D. (2003). Suverenitet[Sovereignty]. S.A. Avakian (foreword). SPb.: Iurid. tsentr Press [in Russian].

8. Menger, A. (1905). Novoe uchenie o gosudarstve [New doctrine of the state]. V.L. Shantser, S. Tseytlin (Ed.). (Trans). Moscow: Kolokol [in Russian].

9. Montevideo Convention on the Rights and Duties of States. Done at: Montevideo. (1933). (n.d.). www.jus.uio.no. Retrieved from https://www.jus.uio.no/english/services/library/treaties/01/1-02/rights-duties-states.xml.

10. Oppengeym, L. (1948). Mezndunarodnoe pravo: Mir [International law: Peace]. S.B. Krylov (Ed.). (G. Lauterpakht, Trans). (Vol. 1). Moscow: Inostr. lit. [in Russian].

11. Otreshko, V. (2013). Poniattia "derzhavotvorennia" v suchasnomu politolohichnomu dyskursi [The concept of "state formation" in modern political discourse]. Hileia, Gilea, 78, 376-379. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2013_78_115 [in Ukrainian].

12. Petrov, V.S. (1964). Teoreticheskie voprosy obshchego poniatiia gosudarstva [Theoretical questions of the general concept of the state]. Pravovedenie, Jurisprudence, 1, 27-39 [in Russian].

13. Pierson, C. (2004). The Modern State (2nd ed.). Retrieved from http://psi424.cankaya.edu.tr/uploads/files/Pierson,%20The%20Modern%20State,%202nd%20ed.PDF.

14. Rabynovych, P.M. (2008). Osnovy zahalnoi teorii prava ta derzhavy [Fundamentals of the general theory of law and the state]. Lviv: Krai [in Ukrainian].

15. Scruton, R. (1982). A Dictionary of Political Thought. L.: The Macmillan Press.

16. Sirenko, V.F. (2013). Gosudarstvo: demokraticheskoe, pravovoe, sotsialnoe (Ocherki. Diskussionnye voprosy) [State: democratic, legal, social (Essays. Discussion questions)]. Kiev: [b.i.] [in Russian].

17. Skakun, O.F. (2001). Teoriia derzhavy i prava [Theory of State and Law]. (Trans). Kharkiv: Konsum [in Ukrainian].

18. Vovk, V. (2020). Pravova derzhava: vitchyznyani naukovi pidkhody do zmistu ponyattia [The rule of law: domestic scientific approaches to the content of the concept]. Yurydychnyi visnyk, Legal Bulletin, 1, 19-23. doi: https://doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1531 [in Ukrainian].

19. Zhvakin, K. (Ed.). (2005). Noveishaia informatsiia o vsekh stranakh i territoriiakh mira [The latest information about all countries and territories of the world]. (Trans). Ekaterinburg: U-Faktoriia [in Russian].

20. ZNakke, ZN.P. (2002). Konstitutsionnoe pravo i politicheskie instituty [Constitutional law and political institutions]. (Trans). Moscow: Iurist [in Russian].

Список використаних джерел

1. Афонасин Е.В., Дидикин А.Б. Философия права: учеб. пособие. Новосибирск: Новосиб. гос. ун-т., 2006. 92 с.

2. Блинов А.С. Национальное государство в условиях глобализации: контуры построения политико-правовой модели формирующегося глобального порядка. М.: МАКС Пресс, 2003. 150 с.

3. Четвернин В.А. Размышления по поводу теоретических представлений о государстве. Советское государство и право. 1992. № 5. С. 3-11.

4. Избранные произведения / пер. с нем.; сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова; предисл. П.П. Гайденко. М.: Прогресс, 1990. 808 с.

5. Кельзен Г. Чисте правознавство. Київ: Юніверс, 2004. 496 с.

6. Лангевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі / пер. з нім. О. Логвиненко; ред. В. Єрмоленко. Київ: К.І.С., 2008. 240 с.

7. Левин И.Д. Суверенитет: монография / предисл. С.А. Авакьян. СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. 373 с.

8. Менгер А. Новое учение о государстве / под ред. В.Л. Шанцер; предисл. С. Цейтлин; пер. с нем. М.: Колокол, 1905. 264 c.

9. Montevideo Convention on the Rights and Duties of States. Done at: Montevideo. Date enacted: 1933-12-26. URL: https://www.jus.uio.no/english/services/library/treaties/01/1-02/rights-duties-states.xml.

10. Оппенгейм Л. Международное право: Мир / под ред. С.Б. Крылов; пер. с англ. Г. Лаутерпахт. М.: Иностр. лит., 1948. Т. 1: Полут 1. 407 c.

11. Отрешко В. Поняття «державотворення» в сучасному політологічному дискурсі. Гілея. 2013. № 78. С. 376-379. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2013_78_115.

12. Петров В.С. Теоретические вопросы общего понятия государства. Правоведение. 1964. № 1. С. 27-39.

13. Pierson C. 2004. The Modern State. Second edition. 2004. URL: http://psi424.cankaya.edu.tr/uploads/files/Pierson,%20The%20Modern%20State,%202nd%20ed.PDF.

14. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посіб. Вид, 10-те, доповн. Львів: Край, 2008. 224 с.

15. Scruton R. A Dictionary of Political Thought. L.: The Macmillan Press, 1982. 744 p.

16. Сиренко В.Ф. Государство: демократическое, правовое, социальное (Очерки. Дискуссионные вопросы): монография. Киев: [б. и.], 2013. 339 с.

17. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підручник / пер. з рос. Харків: Консум, 2001. 656 с.

18. Вовк В. Правова держава: вітчизняні наукові підходи до змісту поняття. Юридичний вісник. 2020. №. 1. С. 19-23. doi: https://doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1531.

19. Новейшая информация о всех странах и территориях мира / ред. К. Жвакин; пер. с англ. Екатеринбург: У-Фактория, 2005. 697 с.

20. Жакке Ж.П. Конституционное право и политические институты / пер. с фр. М.: Юрист, 2002. 365 с.

21. Kopcha V. - Doctor of Law, Associate Professor, Professor of the Department of Criminal Law and Procedure of the State Higher Educational Institution «Uzhhorod National University», Uzhhorod, Ukraine.

Размещено на Allbest.ru