Публічна політика у сфері релігії в країнах ЄС: інтеграційні процеси та моделі державно-церковних відносин у постсекулярному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центр соціальних та гуманітарних досліджень Інституту експертно-аналітичних та наукових досліджень Національної академії державного управління при Президентові України

Публічна політика у сфері релігії в країнах ЄС: інтеграційні процеси та моделі державно-церковних відносин у постсекулярному суспільстві

Гераськов Сергій Вадимович,

кандидат філософських наук, доцент, завідувач



Анотація

Метою статті є аналіз сучасного стану публічної політики у сфері релігії на рівні єдиної системи права ЄС, а також моделей державно-церковних відносин в європейських країнах в умовах постсекулярного суспільства.

Наукова новизна. Актуальним постає спеціальне дослідження, в якому б комплексно були розглянуті європейські підходи та моделі відносин держави та церкви як складної цілісної управлінської системи, з огляду на можливість її застосування у державно-управлінській практиці України.

Висновки. Політика ЄС щодо державно-церковних відносин провадиться за двома ключовими і взаємопов'язаними напрямами: 1) захист права на свободу діяльності релігійних організацій; 2) співробітництво з релігійними конфесіями та налагодження міжрелігійного діалогу. При цьому Європейський Союз неухильно дотримується принципу автономії релігії і політики, уникаючи безпосереднього впливу і тим паче тиску не лише на ту чи іншу конфесію, а й на всю систему взаємовідносин, що склалася історично між церквами і державами-членами ЄС.

У XXI ст. релігійні організації все ще залишаються активними учасниками суспільних процесів в країнах ЄС. Лідери європейських церков та різних релігійних організацій все гучніше декларують свою позицію щодо широкого кола гострих суспільно-політичних питань, що хвилюють громадянське суспільство, а перед європейськими політиками все частіше постають виклики, пов'язані з місцем релігії та релігійних інститутів у інтеграційних процесах в Європі.

Аналіз моделей державно-церковних відносин в країнах ЄС свідчить, що жодна з них не є універсальною, адже кожна має як переваги, так і недоліки. Так само навряд чи можна припустити, що хоч якась із них може існувати, ба більше функціонувати у чистому вигляді. Сьогодні країни-члени Європейського Союзу намагаються узагальнювати як традиції власного державотворення, так і найкращий досвід своїх сусідів, внаслідок чого з'являються змішані моделі, в яких зберігаються лише такі елементи, що відповідають принципам розвитку держави.

Ключові слова: публічна політика у сфері релігії, система права ЄС, інтеграція, моделі державно-церковних відносин, постсекулярне суспільство.



Abstract

Public policy in the sphere of religion in the EU countries: the integration processes and models of church-state relations in the post-secular society

Geraskov Sergii V.,

Candidate of Philosophical Sciences, Associate Professor, Head of Center for Social and Humanitarian Research, Institute of Expert-Analytical and Scientific Research, National Academy for Public Administration under the President of Ukraine

The purpose of the article is to analyze the current status of public policy in the field of religion at the level of a unified system of the EU law, as well as models of church-state relations in the European countries in terms of a post-secular society.

Scientific novelty. In view of the fact that the available methodological approaches to the problems under the study predominantly have a narrow profile, we need some relevant research, which would comprehensively consider the European approaches and models of relations between the state and the church as a complex integrated management system, given its possible implementation in public administration practice of Ukraine.

Conclusions. The EU policy on church-state relations is implemented in two key and interlinked areas: 1) protection of the right to freedom of activity of religious organizations; 2) cooperation with religious denominations and establishing interreligious dialogue. At the same time, the European Union has been strongly committed to the principle of autonomy of religion and politics, avoiding direct influence and even more pressure not only on a particular denomination, but also on the whole system of relations historically developed between churches and the EU member states.

In the XXI century, religious organizations have still been active participants in the EU social processes. Leaders of European churches and various religious organizations have increasingly been declaring their position on a wide range of sensitive socio-political issues of concern to civil society, and European politicians have increasingly been challenged by the place of religion and religious institutions in European integration processes.

An analysis of the models of church-state relations in the EU countries shows that none of them can be considered universal, because each has both pros and cons. Similarly, it can hardly be concluded that the existence of at least some of them in pure form is possible. Modern EU member states seek to generalize both the traditions associated with their own state-building and the best traditions of their neighbors, and in practice this leads to the emergence of mixed models, where only some elements correlated with the principles of state development can be highlighted.

Key words: public policy in the sphere of religion, the EU law, integration, models of church-state relations, post-secular society.



Основна частина

Постановка проблеми. Україна як частина Європи втягується у нехарактерний для новітнього періоду європейської історії, а донедавна й навіть неймовірний неорелігійний дискурс - обговорення релігійно-цивілізаційних проблем не мовою історичних термінів і в минулому часі, а в актуальних для глибоко секуляризованого суспільства поняттях і по відношенню до європейського «сьогодні» і «завтра». Релігійна природа катаклізмів, що постали перед європейською спільнотою, настільки очевидна, що для позначення сучасної ситуації Ю. Габермасом в інтелектуальний ужиток було введено новий термін «постсекулярне суспільство» [1, с. 332]. У ньому тандем «держава - церква» відіграє функцію захисника цілісності соціокультурної системи від дезінтеграційних чинників, як внутрішніх, так і зовнішніх. Визнаючи виняткову роль держави у підтримуванні порядку і справедливості й делегуючи їй повноваження координації дій соціально-політичних інститутів, суспільство вимагало від неї створення умов, в яких належним чином забезпечено права і свободи громадянина. Своєю чергою, Церква, маючи досвід соціальної роботи та спираючись на сакральність своїх моральних цінностей, закладала духовне підґрунтя для втілення цих прав і свобод у житті. Саме тому взаємини з церквою та релігійними організаціями традиційно є важливими складовими внутрішньої політики держав Європи, знаходячи своє відображення і у їхній діяльності на міжнародній арені.

Повсюдне повернення релігії у політичний дискурс не є свідченням неминучого зіткнення цивілізацій, а тільки доводить, що релігія залишається потужною силою, що здатна як мати консолідуючий вплив, так і посилювати дезінтеграційні процеси в державі [2]. У сучасному суспільстві релігія зазнає якісних трансформацій і стає все більш різноманітним і складним феноменом. У посткомуністичних країнах, як підкреслює угорський соціолог М. Томка, «реставрація релігії і суспільної ролі Церкви, а також спроба релігійної реставрації суспільства є фундаментальними рисами перетворень» [3, с. 42]. Ця еволюція супроводжується секуляризаційними процесами, що наближує релігійність мешканців Центральної та Східної Європи до релігійності населення країн Західної Європи. Відбувається також пере - формулювання юридичних підстав, що визначають зв'язки між Церквою і державою - у частині наближення до норм Європейської конвенції з прав людини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вказаним проблемам належить вагоме місце у дослідженнях багатьох науковців, як українських (В. Бондаренко [4], В. Єленський [5; 6], Г. Єрмакова [7], С. Здіорук [8], Ю. Кальниш [9], В. Луценко [10], М. Палінчак [11] тощо), так і зарубіжних (Ж.-П.Ві - лем [12], Х. де Вріс [13], Н. Гейнс [14], Х. Казанова [15], П. Кратохвіл [16], Р. Сендберг [17], А. Хенніг [18] та ін.) Окремих питань європейської практики державно-церковних відносин (далі - ДЦВ) торкались і ми [19; 20]. Але, як слушно зауважує С. Шаправський, у більшості випадків дослідники звертали увагу або на окремі європейські країни, або на окремі моделі, не розглядаючи при цьому загальної картини існуючих ДЦВ у сучасній Європі [21]. Можна виділити роботу відомого німецького науковця Г. Робберса «Держави і релігії в Європейському Союзі» [22], де узагальнено новітні дані з досліджуваної проблематики, але в цілому наявні дослідження все ж мають свою вузькопрофільну специфіку. Варто погодитись із М. Палін - чаком, що це створює додаткові труднощі, оскільки аналіз ДЦВ перебуває на межі історичних, політологічних, релігієзнавчих і правових знань та методологічних підходів [23, с. 11]. Відповідно, при розгляді зазначених питань з позицій лише окремої галузі знань не завжди враховуються напрацювання інших наук. Таким чином, спеціальні дослідження, які б комплексно розглядали європейські підходи та моделі відносин держави та церкви як складної цілісної управлінської системи, з огляду на можливість застосування у державно-управлінській практиці України, наразі ще не є актуалізованими достатньою мірою.

Метою нашого дослідження є аналіз сучасного стану публічної політики у сфері релігії на рівні єдиної системи права ЄС, а також моделей державно-церковних відносин в європейських країнах в умовах постсекулярного суспільства.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, церкви на різних історичних етапах європейської історії традиційно відігравали досить значну роль. У новітній історії церкви різних конфесій і численні релігійні організації продовжують впливати на формування громадської думки в країнах Європейського Союзу. На думку Г. Єрмакової, саме релігійний чинник покладено в основу євроінтеграційних процесів, якщо говорити про сприйняття європейськими націями єдиного шляху розвитку об'єднаної Європи. Відтак сфера релігії потребує чіткого регулювання з боку органів влади як на національному рівні, так і наднаціональному рівні ЄС. Своєю чергою, це актуалізує проблему розробки ефективних нормативно-правових механізмів регулювання міжконфесійних відносин на європейському континенті [7, с. 18]. З цим можна погодитись, але треба зважати й на те, що церкви активно обстоювали позицію, що «релігійною спадщиною» Європи є насамперед християнство, яке сповідує більшість народів континенту. Християнство стало однією з головних цивілізаційних рис європейців, а тому церква лобіювала його офіційне визнання як «релігійної спадщини» Європи і спеціальну згадку про це в проєкті Конституції ЄС. Прагнення наголосити на важливості християнства для становлення сучасної Європи об'єднало майже всі найвпливовіші християнські конфесії, а рівень інтенсивності міжхристиянських комунікацій часто випереджав процеси інтеграції на політичному рівні. Як відомо, у підсумку положення про християнську спадщину Європи не було включено конституційним конвентом до проєкту Конституції ЄС. Але участь релігійних організацій у дискусії про європейську інтеграцію і розширення ЄС дозволила їм значно пожвавити релігійне життя в європейських країнах. Слід визнати, що попри всі труднощі, церкві й релігійним організаціям вдалося досягти певних успіхів у закріпленні своїх прав на загальноєвропейському рівні. В остаточній редакції статті I-52 проекту Конституції Європейського Союзу під назвою «Статус церков і неконфесійних організацій», вказано:

1. «Союз поважає і не ставить під сумнів статус, який мають церкви і релігійні асоціації або громади за національними законодавствами держав-членів.

2. Союз однаково поважає статус, який мають філософські та неконфесійні організації за національними законодавствами.

3. Визнаючи їх самобутність та особливий внесок, Союз підтримує відкритий, прозорий і регулярний діалог з цими церквами та організаціями» [24]. Пізніше ці положення були включені до Лісабонського договору [25].

Для того, щоб відслідковувати всі ініціативи та зміни в європейській політиці, які могли б вплинути на інтереси церков, а також з метою здійснення впливу на європейську політику через контакти з європейськими інститутами на найвищому рівні церкви відкрили свої представництва в Брюсселі. Однак формалізація відносин церков з ЄС викликала критику деяких європейських НУО Серед них слід виділити «Католиків за віль-ний вибір» (Catholics for a Free Choice - CFFC) і «Євро-пейську федерацію гуманістів» (European Humanist Federation - EHF).. CFFC звернула увагу на можливі зловживання з боку церков і Ватикану, зокрема у вигляді подальшого просування консервативних соціальних програм [26]. EHF, навпаки, зосередила критику на положеннях статті52 проекту Конституції, угледівши в ній дисбаланс у відносинах між церквою та інститутами ЄС [27].

Також низка світських НУО виступили з вимогами видалити статтю про «статус церков і неконфесійних організацій». У грудні 2003 р. кілька НУО закликали лідерів ЄС виключити статтю52. Вони стверджували, що ця стаття «не тільки підтримує привілеї церков в кожній державі - члені Союзу, а й визначає їх як постійних партнерів ЄС», що «буде означати кінець принципу відокремлення церкви від держави». Стверджувалося також, що з приєднанням до ЄС країн із сильним впливом Ватикану «будуть широко відкриті двері для церковної ієрархії нав'язувати свої реакційні соціальні погляди» [28].

Церкві та її прихильникам в цілому вдалося успішно протистояти тим, хто виступав за вилучення статті52. Одна з противниць цієї статті - Енн ван Ланкер (колишня депутатка Європейського парламенту в 19942009 рр.) - стверджує, що існувала свого роду політична угода: «врешті-решт, нам не вдалося вилучити статтю 52, оскільки це була політична ціна, яку довелося заплатити Європейській народній партії (ЄНП), щоб уникнути посилання на Бога в Конституції» [29, с. 21].

Донедавна, говорячи про вплив церкви на життя Європи у найближчій перспективі, деякі дослідники вважали, що він невпинно знижуватиметься, так як скорочення кількості віруючих і послаблення дотримання релігійних традицій вже є очевидними і чітко позначаються на житті громадянського суспільства [30; 31]. У той же час підкреслювалося, що модернізація, безперечно, означатиме, що вплив релігії буде продовжувати знижуватися у всіх сферах життя європейського суспільства, але релігійні переконання і поведінка при всіх глибоких змінах все ще формуватимуть суспільні відносини і поведінку [30; 32]. З іншого боку, маємо думку, що релігію в Європі чекає відродження, чи то внаслідок імміграційних процесів [33], чи зміни рівня народжуваності [34], чи в результаті нової релігійної «конкуренції» [35].

Сьогодні, на думку багатьох європейських вчених, які професійно займаються проблемами сучасних державно-церковних та державно-конфесійних відносин, європейська інтеграція змусила знову переосмислити відносини між церквами і релігіями, з одного боку, і державою і суспільством - з іншого. Це сталося передусім через те, що, по-перше, інтеграція охопила досить різні релігійні та політичні ситуації в європейських країнах; по-друге, більшість дослідників вважають, що процеси секуляризації, викликані Реформацією, Просвітництвом, гуманізмом, що почалися в XVI-XVII ст. і кардинально змінили обличчя Європи, добігають кінця [12, с. 53]. Здійснивши глибинну деклерикалізацію суспільства, закріпивши де-юре або де-факто у багатьох країнах принцип дистинкції між церквою і державою, фундаментальні принципи демократії з її пріоритетами світської правової держави, рівності прав і свобод особистості, розподілу влади, визнання прав меншин, мінімізувавши надходження державних коштів при розв'язанні практичних проблем у сфері свободи совісті та ДЦВ, Європа вже сьогодні має визначитися з вирішенням питання про місце релігії і церкви у такій постсекуляризованій європейській спільноті [36, с. 13].

Аналізуючи моделі ДЦВ в країнах Західної Європи, Ю. Кальниш відзначає, що можна прослідкувати певний «загальний зразок» з наступними елементами: на індивідуальному рівні - нейтральна позиція держави щодо релігійних організацій; на колективному рівні - наявність в межах «суспільного» сектору окремого «релігійного» підсектору; на обох рівнях - обмеження втручання держави у релігійну сферу [37]. Цей «зразок» зберігається і в площині міжнародних нормативно-правових положень щодо релігійної свободи і ДЦВ в європейських країнах, де державна політика спрямована на забезпечення конституційних прав громадян на свободу совісті та віросповідання. Якщо виходити з класифікації моделей ДЦВ К. Дюрема [38], можна стверджувати, що ДЦВ в країнах-членах ЄС (навіть там, де існують національні або державні церкви) вписуються у діапазон від сприятливого відокремлення до дієвої співпраці. Отже, робить висновок Ю. Кальниш, в Західній Європі діють скоріше різні версії однієї моделі системи ДЦВ, ніж різні моделі [37].

Очевидно, що коли мова йде про політику у сфері релігії в загальноєвропейському метанаративі, ми не можемо погодитися з підходом до Європейського Союзу як до «загального зразку». С. Здіорук слушно зауважує, що в сучасних умовах сфера релігії є чи не єдиною нішею в об'єднаному європейському суспільстві, яку оминули чітко виражені центробіжні процеси [39, с. 22]. В цілому політика Європейського Союзу щодо ДЦВ провадиться за двома ключовими і взаємопов'язаними напрямами. По-перше, це захист права на свободу діяльності релігійних організацій: цінність людської особистості з її основними правами і свободами, серед яких і право на свободу думки, совісті та віросповідання, є наріжним каменем політики ЄС. По-друге, співробітництво з релігійними конфесіями та налагодження міжрелігійного діалогу: у ЄС релігійні організації розглядаються як невід'ємна складова громадянського суспільства, а їх потенціал дозволяє їм виконувати певні соціальні функції в національних спільнотах, як релігійних, так і секулярних. Однак при цьому Європейський Союз неухильно дотримується принципу автономії релігії і політики, уникаючи безпосереднього впливу і тим паче тиску не лише на ту чи іншу конфесію, а й на всю систему взаємовідносин, що склалася історично між церквами і державами-членами ЄС.

На європейській карті сьогодні чітко вимальовуються «релігійні субконтиненти», і, оцінюючи моделі ДЦВ у країнах ЄС, доречно ввести таку змінну як тип релігійної культури. Відповідно до цього типу можна визначити: країни «католицького поясу» (Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Польща, Португалія, Франція тощо); країни змішаної, католицько-протестантської релігійної культури (Велика Британія, Нідерланди, Німеччина, Швейцарія тощо); лютеранську Північ (Данія, Естонія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція тощо) і православний балка - но-чорноморський анклав (Болгарія, Греція, Румунія, Кіпр).

Більшість країн ЄС є секулярними, і церква у них офіційно відокремлена від держави, але це не означає повне невтручання церкви у процеси публічного управління. При цьому ДЦВ вибудовуються по-різному, і можна виокремити багато характерних моделей, у кожній з яких міститиметься велика кількість додаткових змінних. В. Єленський вважає, що це уможливлює створення лише приблизних моделей ДЦВ, точніше, робить їх множинними, співставними числом із кількістю країн [6, с. 32].

Варто відзначити й те, що дослідники не мають єдиної думки щодо питання, яке саме значення слід вкладати в поняття «відокремлення церкви від держави». У західному дискурсі [40] мова йде як правило не про відокремлення церкви від держави, а про відокремлення церкви і держави. Ця, на перший погляд, несуттєва деталь підкреслює рівноправність суб'єктів ДЦВ і неправомірність їх характеристик як відносин у форматі «керів - ник-підлеглий». З точки зору права, якщо під «відокремленням» розуміти дистинктивний стан, коли держава і церква не мають між собою нічого спільного, то подібних правових і політико-культурних прецедентів у сучасній Європі не існує. Під «відокремленням» тут радше мається на увазі, що держава не прирівнює себе до жодної релігії та церкви; на останні не покладається виконання функцій держави; обидві інституції поважають автономію одна одної у відповідних сферах: церква не наділяється політичною владою, тоді як держава займає нейтральну позицію щодо релігійних організацій, не виступаючи за чи проти будь-якої з них. Держава не примушує своїх громадян діяти в інтересах певної церкви, не визначає її внутрішній канонічний устрій. При цьому, згадана нейтральна позиція практично завжди передбачає доброзичливість по відношенню до церкви. Держава не тільки цінує соціальну роботу релігійних організацій, а й проявляє велику повагу до самої релігії, яка відіграє важливу роль в духовному і моральному розвитку суспільства.

Говорити про типологізацію ДЦВ у європейських країнах найпростіше буде в контексті двох типів держав: 1) світський тип, що характеризується формальним чи навіть повним розмежуванням секулярних і релігійних центрів, та 2) конфесійний тип, у якому держава делегує церкві частину повноважень, визнаючи її вагомим фактором впливу на суспільство. Проте наявність або відсутність конституційного положення щодо розмежування держави і церкви не вичерпує специфіку державно-церковних відносин. Реально ці відносини розгортаються в залежності від історичних, політичних, конфесійних і культурних традицій кожного окремого регіону.

В умовах світського типу церква отримує той статус, який їй відведено органами державної влади, а держава має наступні типові ознаки: 1) відокремлення релігійних організацій від держави; 2) забезпечена законом рівність релігійних організацій; 3) неприпустимість нав'язування тієї чи іншої релігії або ідеології. До світського типу відносять декілька моделей: сепараційна (Франція), антагоністична (колишній СРСР); авторитарна (Бельгія); антицерковна (свого часу була поширена в країнах соціалістичного табору) тощо. У більшості з тих європейських країн, що сьогодні декларують свою світськість, діє сепараційна модель, в якій всі конфесії мають рівні права, а також немає спеціального державного органу контролю діяльності релігійних організацій. Зазначимо, що попри забезпечення рівності конфесій перед законом, сепараційна модель все ж залишає державі певний простір для обмеження прав кожної з них.

Конфесійний тип має наступні ознаки: 1) більшість населення декларує і засвідчує релігійність своїми діями; 2) держава чітко усвідомлює вплив церкви та оцінює його шляхом надання останній певних преференцій; 3) держава укладає з церквою угоду про співробітництво (конкордат), але можливими є і неформальні домовленості.

Конфесійний тип також представлений різними моделями, що визначаються специфікою ДЦВ. Синкретична модель поширена у тих європейських країнах, де церква, маючи офіційний, закріплений нормативно-правовими актами статус, отримує фінансування з державного бюджету (Греція, Велика Британія, скандинавські країни тощо). Подібною до неї є коопераційна модель (Австрія, Німеччина, Польща, Литва), що забезпечує офіційне фінансування однієї церкви за лояльного ставлення до інших. Симбіотична модель передбачає наявність інституції, що координує духовну та світську владу, сприяючи оптимальним взаємовідносинам між ними [20, с. 65-67].

Висновки. Як бачимо, сучасні експертні оцінки впливу церкви на життя Європи є досить різними, і робити остаточні висновки було б передчасно. Однак попри скептицизм багатьох дослідників релігії, у XXI ст. релігійні організації все ще залишаються активними учасниками суспільних процесів в країнах ЄС. Лідери європейських церков та різних релігійних організацій все гучніше декларують свою позицію щодо широкого кола гострих суспільно-політичних питань, що хвилюють громадянське суспільство, а перед європейськими політиками все частіше постають виклики, пов'язані з місцем релігії та релігійних інститутів у інтеграційних процесах в Європі.

Логіка державно-церковних відносин в ЄС, що склалася на сьогодні, необов'язково означає поділ конфесій на «традиційні/ нетрадиційні» (хоча на практиці це досить часто трапляється), і так само важко знайти «спільний знаменник» для різних моделей ДЦВ у Європі. В цілому, якщо припустити існування умовної загальноєвропейської системи ДЦВ, вона б спиралася на філософію, що визнає першість особи над державою, і те, що тим сильнішою є держава, чим вищий добробут її громадян і чим послідовніше у ній дотримуються громадянські права і свободи.

Аналіз моделей державно-церковних відносин в країнах ЄС свідчить, що жодна з них не є універсальною, адже кожна має як переваги, так і недоліки. Так само навряд чи можна припустити, що хоч якась із них може існувати, ба більше функціонувати у чистому вигляді. Сьогодні країни-члени Європейського Союзу намагаються узагальнювати як традиції власного державотворення, так і найкращий досвід своїх сусідів, внаслідок чого з'являються змішані моделі, в яких зберігаються лише такі елементи, що відповідають принципам розвитку держави.



Список використаних джерел

релігія право європейський церковний

1. HabermasJ. Faith and knowledge. The Frankfurt school on religion: Key writings by the major thinkers. New-York & London, 2005. P. 327-337.

2. Публічна політика у сфері релігії в Україні: історичний досвід, виклики та перспективи: аналіт. доп. / С.В. Гераськов та ін.; за заг. ред. С.В. Гераськова, А.М. Фесенка. Київ: НАДУ 2020. 124 с.

3. TomkaM. Religion, church, state and civil society in Eastern-Central Europe. Church-state relations in Central and Eastern Europe / ed. by Borowik. Krakow, 1999. P. 42-62.

4. Андрусишин Б.І., Бондаренко В.Д. Державно-церковні відносини: природа, зміст, характер функціонування, типологіза - ція. Науковий часопис НПУ імені М.П. Драго - манова. Серія: Економіка і право. 2009. Вип. 7. С. 94-104.

5. Єленський В.Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. Київ: НПУ ім. М. Драгоманова, 2002. 420 с.

6. Єленський В.Є. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку ХХІ століття. Львів: Видавництво УКУ 2013. 504 с.

7. Єрмакова Г.С. Організаційно-правове забезпечення процесу міжконфесійного об'єднання на рівні права Європейського союзу в контексті євроінтеграційних процесів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2018. Вип.51. Т 1. С. 18-21.

8. Zdioruk S. Ethno-confessional features of Ukraine's integration into the united Europe. Релігійна свобода. 2017. №20. С. 107-119.

9. Кальниш Ю.Г. Державно-церковні відносини: світова практика і досвід України. Вісник Української академії державного управління при Президентові України. 2000. №1. С. 166-175.

10. ЛуценкоВ.В. Законодательное обеспечение политики в сфере религии в Европейском Союзе. Legea pi Viafa: Publicafie ptiinjifico-practica. 2018. Nr. 7/2. (319). С. 72-76.

11. Палінчак М.М. Держава і церква у по - стсоціалістичних суспільствах (на прикладі країн Центральної Європи та України): монографія. Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2014. 408 с.

12. ВіллемЖ.-П. Європа та релігії: ставки ХХІ століття. Київ: Дух і літера, 2006. 331 с.

13. de VriesH. A religious canon for Europe? Policy, education, and the post-secular challenge. Social Research. 2013. Vol.80, No.1. P 203-232.

14. HaynesN. Research report on churchstate relationships in selected European countries. Commissioned by the Historic Environment Advisory Council for Scotland (HEACS). 2008. 44 p.

15. КазановаХ. По той бік секуляризації: релігійна та секулярна динаміка нашої глобальної доби / Пер. з англ. О. Панича. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. 264 с.

16. KratochvilP. The religion-politics nexus in East-Central Europe: Church in the public sphere of post-secular societies. Perspectives. 2009. Vol. 17, No. 2. P 119-138.

17. SandbergR. Church-state relations in Europe: From legal models to an interdisciplinary approach. Journal of Religion in Europe. 2008. Vol. 1 (3). P 329-352.

18. HennigA. Between conflict and cooperation: Religion and politics in Europe. Palestine-Israel Journal of Politics, Economics and Culture. 2015. Vol. 20 (4) & (21) 1. P 121-129.

19. Гераськов С.В. Православна Церква України в глобальній церковній політиці: виклики та перспективи для церкви та держави: аналітична записка. Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. 2019. №2. С. 138-154.

20. ГераськовС.В. Публічна політика у сфері релігії в країнах ЄС: моделі державно-церковних відносин у постсекулярну добу. Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України: матеріали 16-ї регіон. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 16 трав. 2019 р.). Дніпро, 2019. С. 65-67.

21. ШаправськийС.А. Моделі державно-церковних відносин: європейський контекст. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Історичне релігієзнавство. 2015. Вип. 12. С. 183-198.

22. State and church in the European Union / G. Robbers ed. Baden-Baden: Nomos, 2005. 589p.

23. ПалінчакМ.М. До проблеми історіографії досліджень державно-церковних відносин. Науковий часопис НПУ імені М.П. Дра - гоманова. Серія: Політичні науки. 2013. Вип. 10. С. 10-17.

24. Treaty establishing a Constitution for Europe. Official Journal of the European Union. 2004. Vol. 47. P. 1-474.

25. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007. Official Journal of the European Union. 2007. Vol. 50. P. 1-230.

26. Catholics for Choice. Catholics join broad coalition of civil society in protest against special status of Vatican granted through article51 in European draft Constitution: press release. 2003. URL: http://www. catholicsforchoice.org/news/pr/2003/2003110 5vaticaneruoconstitution.asp (Дата звернення: 19.03.2021).

27. European Humanist Federation. The story of «article 17»: Opposing special rights for churches in the EU. 2017. URL: https:// humanistfederation.eu/campaign/story-article - 17% e2% 80% b3-opposing-special-rights - churches-eu/ (Дата звернення: 18.03.2021).

28. EvansR. Religion ignites debate over EU Constitution: Church v. state. National Post (Canada). 2003. 9 Jan. P. 2.

29. MudrovS. Christian churches as

special participants of European integration: the process of EU Treaties' reform. 2011. URL: https://ecpr.eu/Filestore/

paperproposal/1bbfb74d-f947-4782 - bcc1-fbe006e62511.pdf (Дата звернення: 27.03.2021).

30. GreeleyA.M. Religion in Europe at the end of the second millennium. New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers, 2003. 252 p.

31. JagodzinskiW. Secularization and church religiosity. The impact of values / J.W. van Deth & E. Scarborough eds. Oxford, UK: Oxford University Press, 1995. P. 76-122.

32. Davie G. Europe: The exception that proves the rule? The Desecularization of the world / P.L. Berger ed. Grand Rapids, MI, 1999. P. 65-83.

33. JenkinPh. God's continent: Christianity, Islam, and Europe's religious crisis. N.Y.: Oxford University Press, 2007. 352 p.

34. KaufmannE. Shall the religious inherit the Earth? Demography and Politics in the Twenty-first Century. London: Profile Books, 2011. 320p.

35. IntrovigneM., StarkR. Religious competition and revival in Italy: Exploring European exceptionalism. Interdisciplinary Journal of Research on Religion. 2005. Vol. 1. P. 1-20.

36. Климов В.В. Тенденції розвитку державно-церковної політики в Україні в контексті сучасних процесів врегулювання відносин між державами та церквами в Європі. Релігійна свобода: науковий щорічник. 2009. №14. С. 12-18.

37. Кальниш Ю.Г. Пріоритетні напрями, шляхи реалізації і перспективи державної політики України в галузі релігійно-церковного життя: дис…. канд. наук з держ. управління: 25.00.01. Київ, 2001. 225 с.

38. DurhamC.W, Jr. Freedom of religion: The United States model. The Models of the Church-State Relations of the Western European Countries and USA / Anatoly Kolodny ed. Kyiv, 1996. P. 113-131.

39. Здіорук С. Суспільно-релігійні відносини в українських реаліях і політика Європейського Союзу. Українське релігієзнавство. 2009. №50. С. 21-27.

40. Durham C. W, Jr. Perspectives on religious liberty: A comparative framework. Religious Human Rights in Global Perspective: Legal Perspective, vol. 2. The Hague; Boston; London, 1996. P. 1-44.



References

1. Habermas, J. (2005). Faith and knowledge. In: The Frankfurt school on religion: Key writings by the major thinkers / E. Mendieta (Ed.). New-York & London: Routledge, p. 327-337.

2. Geraskov, S.V. & Fesenko, A.M. (Eds.). (2020). Public policy in the sphere of religion in Ukraine: Historical experience, challenges and prospects. Policy study. Kyiv: NAPA [in Ukrainian].

3. Tomka, M. (1999). Religion, church, state and civil society in Eastern-Central Europe. In: Church-state relations in Central and Eastern Europe / I. Borowik (Ed.). Krakow: Nomos, p. 42-62.

4. Andrusyshyn, B. І., Bondarenko, V.D. (2009). Church-state relations: Nature, content, character of functioning and typology. Scientific Bulletin of the National Pedagogical Dragomanov University: «Economics and Law» series, 7, 94-104 [in Ukrainian].

5. Yelensky, V. Ye. (2002). Religion after communism. Religious and social changes in the process of transformation of Central and East - European societies: Focusing on Ukraine. Kyiv: NPDU [in Ukrainian].

6. Yelensky, V Ye. (2013). The great return: Religion in global politics and international relations of the late 20^th and early 21^st centuries. Lviv: UCU [in Ukrainian].

7. Yermakova, H.S. (2018). Organizational and legal support of the process of inter-faith network within the European Union law in the context of Euro-integration processes. Scientific Bulletin of Uzhhorod National University: «Law» series, 51 (1), 18-21 [in Ukrainian].

8. Zdioruk, S. (2017). Ethno-confessional features of Ukraine's integration into the united Europe. Religious Freedom, 20, 107-119. DOI: https://doi.org/10.32420/rs.2017.20.873

9. Kalnysh, Yu.H. (2000). Church-state relations: The world practice and Ukraine's experience. Bulletin of the Ukrainian Academy of Public Administration under the President of Ukraine, 1, 166-175 [in Ukrainian].

10. Lutsenko, V. (2018). Legislative support for policy in the sphere of religion in the European Union. Legea pi Viafa: Publicafie ptiinfifico-practica, 7/2 (319), 72-76 [in Russian].

11. Palinchak, M.M. (2014). Church and state in the post-socialist societies (on the example of countries of Central Europe and Ukraine). Uzhhorod: «Lira» Publ. center [in Ukrainian].

12. Willaume, J.P. (2006). Europe and religions: The stakes of the 21^st century. Kyiv: Dukh i Litera [in Ukrainian].

13. DeVries, H. (2013). A religious canon for Europe? Policy, education, and the postsecular challenge. Social Research, 80 (1), 203-232.

14. Haynes, N. (2008). Research report on church-state relationships in selected European countries. Commissioned by the Historic Environment Advisory Council for Scotland (HEACS).

15. Casanova, J. (2017). Beyond secularization: Religious and secular dynamics in our global age. Kyiv: Dukh i Litera [in Ukrainian].

16. Kratochvfl, P. (2009). The religionpolitics nexus in East-Central Europe: Church in the public sphere of post-secular societies. Perspectives, 17 (2), 119-138.

17. Sandberg, R. (2008). Church-state relations in Europe: From legal models to an interdisciplinary approach. Journal of Religion in Europe, 1 (3), 329-352. DOI: 10.1163/187489208X336560

18. Hennig, A. (2015). Between conflict and cooperation: Religion and politics in Europe. Palestine-Israel Journal of Politics, Economics and Culture, 20 (4) & 21 (1), 121-129.

19. Geraskov, S.V. (2019). The Orthodox Church of Ukraine in the global church policy: Challenges and prospects for the church and the state. Policy paper. Journal of research papers of the National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, 2, 138-154. DOI: 10.36.030/2664-3618-2019-2-138-154 [in Ukrainian].

20. Geraskov, S.V. (2019). Public policy in the sphere of religion in the EU countries: The integration processes and models of churchstate relations in the post-secular age. Relevant problems of European and Euro-Atlantic integration of Ukraine: Conference proceedings. Dnipro: DRIPA NAPA [in Ukrainian].

21. Shapravsky, S.A. (2015). Models of church-state relations: European context. Scientific Notes of Ostroh Academy National University: «Historical Religious Studies» series, 12, 183-198 [in Ukrainian].

22. Robbers, G. (Ed.). (2005). State and church in the European Union. Baden-Baden: Nomos.

23. Palinchak, M.M. (2013). To the issue of the historiography of the research of churchstate relations. Scientific Bulletin of the National Pedagogical Dragomanov University: «Political Science» series, 10, 10-17 [in Ukrainian].

24. Treaty establishing a Constitution for Europe. (2004). Official Journal of the European Union, 47, 1-474.

25. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December 2007 (2007). Official Journal of the European Union, 50, 1-230.

26. Catholics for Choice. (2003). Catholics join broad coalition of civil society in protest against special status of Vatican granted through article51 in European draft Constitution: press release. URL: http://www.catholicsforchoice. org/news/pr/2003/20031105vaticaneruoconst itution.asp (Last accessed: 19.03.2021).

27. European Humanist Federation. (2017). The story of «article 17»: Opposing special rights for churches in the EU. URL: https:// humanistfederation.eu/campaign/story-article - 17% e2% 80% b3-opposing-special-rights - churches-eu/ (Last accessed: 18.03.2021).

28. Evans, R. (2003, January 9). Religion ignites debate over EU Constitution: Church v. state. National Post (Canada), 2.

29. Mudrov, S. (2011). Christian churches as special participants of European integration: The process of EU Treaties' reform. URL: https://ecpr. eu/Filestore/paperproposal/1bbfb74d-f947 - 4782-bcc1-fbe006e62511.pdf (Last accessed: 27.03.2021).

30. Greeley, A.M. (2003). Religion in Europe at the end of the second millennium. New Brunswick, N.J.: Transaction Publishers.

31. Jagodzinski, W. (1995). Secularization and church religiosity. In J.W. van Deth & E. Scarborough (Eds.), The Impact of Values (pp. 76-122). Oxford, UK: Oxford University Press.

32. Davie, G. (1999). Europe: The exception that proves the rule? In P.L. Berger (Ed.), The Desecularization of the World (pp. 65-83). Grand Rapids, MI: Eerdmans.

33. Jenkin, Ph. (2007). God's continent: Christianity, Islam, and Europe's religious crisis. N.Y.: Oxford University Press.

34. Kaufmann, E. (2011). Shall the religious inherit the Earth? Demography and Politics in the Twenty-first Century. London: Profile Books.

35. Introvigne, M. & Stark, R. (2005). Religious competition and revival in Italy: Exploring European exceptionalism. Interdisciplinary Journal of Research on Religion, 1, 1-20.

36. Klymov, V.V. (2009). Trends in the development of church-state policy in Ukraine in the context of modern processes of addressing the relations between states and churches in Europe. Religious Freedom, 14, 12-18 [in Ukrainian].

37. Kalnysh, Yu. H. (2001). Priority ways of implementation and prospects of the state policy of Ukraine in the field of religious and church life [Doctoral dissertation, Ukrainian Academy of Public Administration under the President of Ukraine]. The Vernadsky National Library of Ukraine database [in Ukrainian].

38. Durham, C.W. Jr. (1996). Freedom of religion: The United States model. In A. Kolodny (Ed.), The models of the church-state relations of the Western European countries and USA (pp. 113-131). Kyiv: H. Skovoroda Institute of Philosophy.

39. Zdioruk, S. (2009). Socio-religious relations in Ukrainian realities and European Union policy. Ukrainian Religious Studies, 50, 21-27. DOI: https://doi.org/10.32420/2009.50.2028 [in Ukrainian].

40. Durham, C.W. Jr. (1996). Perspectives on religious liberty: A comparative framework. In J. Witte, Jr. & J.D. van der Vyver (Eds.), Religious Human Rights in Global Perspective: Legal Perspective (vol.2). (pp. 1-44). The Hague, Boston, London: Martinus Nijhoff Publishers.

Размещено на Allbest.ru