Працівник правоохоронного органу, як суб’єкт складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України

Протидія кримінальним правопорушенням у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг в умовах сьогодення набула рис першочергового значення. Підтвердженням цьому є функціонування значної кількості правоохоронних та антикорупційних органів, а також зміни у чинне кримінальне законодавство України, в частині регламентації відповідальності за неправомірну поведінку в сфері службової та професійної діяльності.

Однак, незважаючи на прагнення здолати це небезпечне явище, що присутнє в будь-якому суспільстві, існують випадки непослідовності та необґрунтованості окремих рішень, що засвідчує необхідність здійснення певних наукових розвідок.

Одним із проблемних питань є визначення статусу працівника правоохоронного органу, яке має вагоме як теоретичне, так і практичне кримінально-правове значення. Крім того, серед існуючих дефініцій відсутня також реальна можливість остаточного формування переліку самих органів, до яких слід відносити правоохоронні. Як наслідок хибне встановлення вичерпного кола суб'єктів впливає на неправильну кваліфікацію окремих кримінальних правопорушень. Відповідно ґрунтовний аналіз змісту та обсягу поняття працівника правоохоронного органу надасть можливість уникнути окремих протиріч у правозастосовній практиці.

Дослідженню питань протидії кримінальним правопорушенням у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг присвятили свої праці чимало науковців різних галузей права. До найбільше вагомих слід віднести роботи наступних авторів: Бандурка О.М., Білоуса В.Т., Бондаренка І.В., Бородіна Д.І., Зінченка В.М., Коваль М.В., Куліша А.М., Мельника М.І., Музичука О.М., Соколенка О.Л., Сопільника Л.І., Тація В.Я., Тюрінової О.В., Франчука В.В., Хавронюка М.І. тощо.

Відповідно протидія кримінальним правопорушенням у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг не тільки не втрачає власної актуальності, а одночасно вимагає більшої уваги не лише на законодавчому рівні, а й практичній площині та науково-дослідницькій діяльності.

Метою статті є аналіз положень кримінального та адміністративного законодавства України, які регламентують відповідальність за вчинення кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності пов'язаної з наданням публічних послуг, в частині встановлення переліку правоохоронних органів та визначення статусу їх працівників.

Результати дослідження

Незважаючи на зацікавленість науковців та практиків проблематиці питання визначення поняття працівника правоохоронного органу та системи правоохоронних органів України, однак досі відсутня чітка відповідь на основні питання: що таке правоохоронний орган; який його статус та функції; які саме державні органи наділенні такими повноваженнями. В.Я. Тацій з даного приводу зазнає, що поняття «правоохоронні органи» є одним із найбільш невизначених в українському правознавстві, внутрішньо суперечливим за змістом і надмірним за обсягом [1, с. 3].

Вчений пояснює це необхідністю з'ясування сутності терміну «правоохоронні органи», виявлення їх функціонального призначення і системи. Відповідно залишається невизначеним співвідношення таких термінів, як правоохоронні органи, правозахисні органи, органи кримінальної юстиції тощо, що унеможливлює визначення їх вичерпної системи.

Одразу варто наголосити про відсутність визначення поняття «працівник правоохоронного органу» в діючому КК України. Законодавець у ст. 365 лише обмежився вказівкою на приналежність правопорушника до виду діяльності, однак не надав його тлумачення. В даному випадку варто було б скористатися досвідом КК України 1960 року, де у примітці до ст. 190-1 йшлося про Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», який у ч. 1 ст. 2 чітко визначав термін. Крім того, труднощі також викликає факт, що поняття «правоохоронний орган» передбачено не лише в одному нормативно-правовому акті, а й те, що його зміст скрізь різний. перевищення влади кримінальний правоохоронний

Враховуючи вище наведене, видається доцільним окреслене дослідження розпочати з аналізу поняття «правоохоронний орган», а саме з тих нормативно-правових актів, де дається його визначення. Отже:

I. Конституції України від 28 червня 1996 року (ч.3 ст. 17): на правоохоронні органи держави покладається забезпечення державної безпеки і захист державного кордону.

II. Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року (ст. 1): правоохоронні органи відносяться до сектору безпеки та оборони.

III. Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року (ч. 1 ст. 2): правоохоронні органи формують органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

IV. «Порядок проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами» затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 року № 550: правоохоронні органи - органи прокуратури, служби безпеки, Національної поліції, підрозділи податкової міліції ДФС, Національне антикорупційне бюро, інші утворені відповідно до законодавства органи, які здійснюють правоохоронні функції.

Вказані положення не дають ані вичерпного переліку системи правоохоронних органів, ані їхнього статусу. Відповідно визнати працівника правоохоронного органу винним у вчиненні правопорушення передбаченого ст. 365 КК України є вкрай складним завданням. Таке твердження виникає з міркувань відсутності одностайної позиції щодо чіткого встановлення хто ж саме є суб'єктом даного кримінального правопорушення.

Вирішення цієї проблеми видається можливим досягнути не через чіткий та остаточний перелік правоохоронних органів, а через визначення функцій чи повноважень, за наявності яких, той чи інший орган можна віднести до категорії правоохоронних. Такі міркування випливають із вітчизняного досвіду постійних змін у структурі та системі державних органів з часу здобуття незалежності України. Йдеться про випадки, коли повноваження залишаються сталими, однак змінюється назва (наприклад, реорганізація у 2015 році міліції в поліцію) або створення нових органів, основним завданням яких передбачено здійснення правоохоронної діяльності (Національне антикорупційне бюро України, Державне бюро розслідувань, Департамент стратегічних розслідувань тощо).

Окреслене негативно впливає на нормотворчість, де вже реалізовані нововведення не встигають вчасно відобразити у всіх дотичних нормативно-правових актах. Прикладом може слугувати вже згадуваний вище затверджений Постановою Кабінету Міністрів України «Порядок проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами», де досі ще зазначено підрозділи податкової міліції ДФС.

Отже, видається можливим визначити чи відноситься працівник до правоохоронного органу шляхом не стільки передбачення цього органу в законодавчо закріпленому переліку, а скільки через призму виконання цим органом правоохоронної діяльності. Одночасно варто зазначити про відсутність вирішення цієї проблеми на нормативно-правовому рівні, що спонукає здійснення подальших наукових розвідок у теоретичному вимірі.

Враховуючи аналіз праць, зазначених на початку дослідження вчених [2, с. 149; 3, с. 513; 4, с. 8; 5, с. 91; 6, с. 119; 7, с. 226; 8, с. 156; 9, с. 142], дає підстави серед запропонованих науковцями визначень поняття «правоохоронний орган» виокремити низку спільних ознак, а саме:

1) статус державного органу;

2) серед основних завдань притаманним є протидія злочинності, захист основоположних прав, свобод та інтересів громадян, суспільства та держави від неправомірних посягань;

3) серед широко спектру способів впливу наділені правом застосування заходів державного примусу;

4) працівники таких органів володіють особливим правовим статусом.

Хоча законодавство України, визначаючи правоохоронні органи, й виділяє дві функції - правоохоронну та правозастосовну, однак аналіз праць науковців вказує, що предмет їхніх досліджень у більшості випадків стосувався саме першого положення. Пояснюється це тим, що здійснюючи правоохоронну функцію, представник органу так чи інакше здійснює й правозастосовну функцію. Натомість не завжди, застосовуючи норми права, одночасно буде виконуватися і правоохоронна функція.

З метою уніфікації вимог, відповідно до яких відбувається процес набуття правоохоронного статусу, вищезазначені науковці виділи певні критерії, яким має відповідати орган, а саме:

- сфера діяльності, що спрямована на охорону основоположних прав, свобод та інтересів індивіда, суспільства, держави;

- використання державно-владних повноважень;

- здійснення правоохоронної діяльності регламентується окремим нормативно- правовим актом;

- діяльність здійснюється з дотриманням установлених правил та процедур;

- обов'язковість виконання фізичними та юридичними особами прийнятих рішень.

Також вчені є одностайними в позиції надання органу статусу правоохоронного лише у випадку прямого зазначення цього (здійснення правоохоронної функції) у нормативно-правовому акті, що регламентує його діяльність. Прикладом можуть слугувати: Закон України «Про Службу безпеки України»; Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»; Закон України «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України»; Закон України «Про Державну прикордонну службу України»; Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України»; Закон України «Про Державне бюро розслідувань» тощо.

У такому випадку доцільно внесення змін розпочати із Законів України «Про національну поліцію України» та «Про прокуратуру» адже незважаючи на основний вид їхньої діяльності жоден із нормативних актів не містить вказівку на те, що це правоохоронні органи. Зокрема, відповідно до законодавчих визначень: Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку; Прокуратура України становить єдину систему, яка здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно перерахувати всі органи, що виконують правоохоронні функції є вкрай складним завданням як внаслідок їхньої значної кількості, так і постійними змінами, що відбуваються в Україні в період реформування. Вищевказана позиція вчених заслуговує на увагу, оскільки створення, реорганізація чи ліквідація будь-якого державного органу супроводжується / вводиться в дію відповідним нормотворчим процесом. Чітке зазначення чи відсутність вказівки на приналежність органу до правоохоронних спростить формування їх чіткого переліку, а відтак усуне неточності під час здійснення кваліфікації неправомірних діянь.

Одночасно необхідно також наголосити, що встановлення належності органу до правоохоронних, не дає автоматичних підстав визнавати будь-якого працівника такого органу суб'єктом кримінального правопорушення визначеного ст. 365 КК України. Таке твердження виникає з міркувань, що не кожна особа, яка працює в тому чи іншому правоохоронному органі здійснює хоча б якісь правоохоронні функції. Наявність трудових відносин без додаткових ознак не в змозі самостійно виконати критерій здійснення правоохоронної діяльності (наприклад, допоміжний персонал). В даному випадку, окрім приналежності до правоохоронного органу, працівник має містити ще й статус службової особи, що в сукупності з вищенаведеними ознаками дає підстави застосувати до нього кримінальну відповідальність за перевищення влади або службових повноважень.

Очевидно, що у межах цієї статті розглянути усі проблеми, пов'язані із визначенням змісту та обсягу понять «правоохоронний орган», «правоохоронна функція», «правоохоронна діяльність», «працівник правоохоронного органу» не видається можливим з огляду на теоретико-правовий масив предмету дослідження, однак метою роботи було висвітлення актуальності питання та зазначення можливих варіантів його вирішення.

Висновки

Очевидним залишається факт, що працівники правоохоронного органу в першу чергу наділені усіма ознаками пересічного громадянина, а відтак і загального суб'єкта вчинення кримінального правопорушення. Відповідно і підстави та порядок притягнення їх до кримінальної відповідальності не відзначаються чимось надзвичайним, а навпаки детально описані в нормах кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства.

Одночасно не слід забувати про підвищену суспільну небезпеку кримінальних правопорушень, де суб'єкт наділений спеціальним статусом, однією із обов'язкових ознак якого є зайняття професійною діяльність в правоохоронному органі. Окреслена категорія правопорушників містить такі додаткові особливості, як: статус службової особи, завданням яких є захист прав, свобод та законних інтересів громадян; зловживання наділеними повноваженнями, з метою вчинення неправомірного діяння; зниження рівня довіри населення, як до окремої правоохоронної структури зокрема, так і до державного апарату загалом. Саме тому законодавцем встановлено можливість застосування до вказаних суб'єктів найсуворіших видів покарань. Яскравим прикладом позиції держави стосовно цього питання є ст. 365 КК України, де за перевищення влади або службових повноважень, в залежності від вчиненого неправомірного діяння, до працівника правоохоронного органу може бути застосовано позбавлення волі на строк до десяти років.

Окреслене вище підтверджує, що реформування правоохоронної системи України триває, і порушені у роботі проблеми лише засвідчують тенденцію її продовження. Відповідно цей процес вимагає постійного супроводу наукової спільноти, оскільки ефективність будь-якого реформування визначається рівнем гармонійного поєднання зусиль наукового потенціалу та законодавчої ініціативи.

Список використаних джерел