Проблематика запровадження способів альтернативного вирішення адміністративно-правових спорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМАТИКА ЗАПРОВАДЖЕННЯ СПОСОБІВ АЛЬТЕРНАТИВНОГО ВИРІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ

Д.В. Лученко, доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри адміністративного права

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Д.А. Лисенко, студентка IV курсу, 13 групи

Інституту прокуратури та кримінальної юстиції

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Д.В. Лученко, Д.А. Лысенко.

Проблематика введения способов альтернативного разрешения администртивно-правовых споров.

Данная статья посвящена исследованию и анализу теоретико-правовых и практических аспектов существующих способов альтернативного разрешения споров. Авторами определены и рассмотрены признаки, характерные для отдельных способов альтернативного урегулирования административно-правовых споров. Рассмотрены перспективы их внедрения в украинской правовой системе с учетом особенностей функционирования национального механизма разрешения публично-правовых споров.

Ключевые слова: административно-правовой спор, административный суд, альтернативные способы разрешения споров.

Summary

D.V. Luchenko, D.A. Lysenko.

Problems of alternative dispute resolution methods implementation of administrative disputes.

Finally, the authors emphasize that the ABC in no way replaces administrative proceedings and does not deprive interested parties of the right to judicial protection. On the contrary, the parties to the legal relationship are given the opportunity to choose the method of resolving the administrative dispute, which is best suited to resolve a specific conflict situation.

Key words: administrative dispute, administrative court, alternative dispute resolution methods.

Вступ

Насамперед необхідно удосконалювати організаційно-правовий механізм охорони й захисту прав і свобод людини та громадянина. Свого часу запровадження інституту адміністративної юстиції надало приватним особам можливість оскаржити до адміністративного суду рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Основоположною ідеєю розвитку правосуддя (зокрема адміністративного) є пошук нових методів і способів вирішення правових спорів, які цілком відрізняються від традиційних судових процедур. Таке вічне прагнення вдосконалювати вже існуючу систему вирішення публічно-правових спорів та вдало пристосовувати її до сучасних реалій та тенденцій вирішення правових конфліктів, насамперед відповідно до принципу верховенства права, зумовлюють актуальність даної теми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У нашій країні дослідження питань, що так чи інакше пов'язані із застосуванням альтернативних способів вирішення спорів, проводилося в різноманітних аспектах, проте найчастіше лише у контексті вирішення приватно-правових спорів. Зокрема, медіацію як метод альтернативного вирішення спорів досліджували: О. Адамантіс, В. Баранов, О. Белінська, Я. Валюк, Л. Власова, О. Ващук, А. Гайдук, С. Задорожна, В. Землянська, І. Желтобрюх, В. Маляренко, Л. Мамчур, Н. Прокопенко. Комплексний підхід у дослідженні альтернативних способів вирішення публічно- правових спорів притаманний працям О. Сидєльнікова. Утім він також оминув у своїх роботах питання предиктивного правосуддя. Тож актуальним залишається питання комплексного аналізу способів альтернативного вирішення спорів з метою вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо їх запровадження у правозастосовну практику у сфері публічно- правових відносин.

Виклад основного матеріалу

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень [5].

В Україні публічно-правові спори прийнято вирішувати переважно у судовому порядку, оскільки існує переконання, що саме цей спосіб видається найбільш ефективним у контексті захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у спорах із суб'єктами владних повноважень. Однак чи дійсно даний спосіб є єдиним ефективним? Чи лише судовий розгляд може відповідати критеріям «справедливості», «неупередженості» та «своєчасності вирішення справи»? У даній роботі спробуємо надати відповіді на ці питання та проаналізуємо перспективи запровадження альтернативних способів вирішення адміністративно- правових спорів.

Перш за все з'ясуємо специфіку саме публічно-правового спору.

У КАС України термін «адміністративна справа» вживається у такому значенні: «переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір» [5]. У свою чергу публічно- правовий спір -- це спір, у якому «хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи» [5].

У юридичній літературі звертається увага на те, що розгляд адміністративної справи у суді спрямований насамперед на вирішення спору про право, що виникає з публічно-правових відносин, як правило, між фізичною чи юридичною особою приватного права, що не є представником влади, -- з однієї сторони, та органом публічної влади, що є носієм владних повноважень -- з іншої [12, с. 137]. Сторони спору починають взаємодію в адміністративному суді тому, що між ними виник публічно-правовий конфлікт через застосування матеріальної норми, тобто щодо реалізації прав та обов'язків, закріплених цією матеріальною нормою [12, с. 137]. Отже, рішення, дія чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень є предметом адміністративного-правового спору [4, с. 88].

Адміністративно-правовому спору як різновиду публічно- правового спору притаманна низка наступних ознак:

1) адміністративно-правовий спір існує у зв'язку з виникненням між суб'єктами адміністративних правовідносин юридичного конфлікту, що полягає у різному розумінні цими суб'єктами своїх суб'єктивних прав, законних інтересів і юридичних обов'язків і у зв'язку з цим різному розумінні власних цілей у певній юридично значущій ситуації;

2) адміністративно-правовий спір є різновидом публічно- правового спору, що позначається на специфічному характері матеріальних правовідносин, в яких виникає такий спір, суб'єктному складі цих правовідносин, особливому арсеналі способів захисту суб'єктивних прав і законних інтересів і використанні своєрідних процесуальних форм для вирішення спору;

3) однією зі сторін цього спору є специфічний суб'єкт, наділений публічно-владними повноваженнями у сфері управлінської діяльності;.

4) його предметом виступають рішення та дії суб'єктів владних повноважень, які є юридичною формою здійснення владних повноважень;

5) юридичною підставою вирішення адміністративно-правового спору є законність рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень;

6) адміністративно-правовий спір розглядається у процесуальній формі, яка відрізняється від форм розгляду приватноправових спорів тощо [11, с. 149 - 151].

Як зазначає Л. Бринцева, адміністративно-правовий спір -- це юридичний конфлікт, що виникає в публічних управлінських правовідносинах, спричинений таким, що зачіпає публічні інтереси, порушенням (або невизнанням) прав і інтересів однієї сторони спору рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої сторони -- суб'єкта публічно-владних повноважень [2, с. 91].

З'ясувавши правову природу, характеристики та сутність адміністративно-правового спору, доцільно перейти до розгляду альтернативних способів його вирішення.

У класичному розумінні під альтернативними формами вирішення спорів (далі -- АВС) розуміють прийоми та способи вирішення правових спорів у позасудовій формі [8, с. 9]. Альтернативність тут розуміється як категорія, що протиставляється судовому вирішенню справи, а способи АВС можуть використовуватися поряд з юридичним процесом [16, с. 147]. Існування такої альтернативи судовому вирішенню справи, як зазначає З. В. Красіловська, є відображенням сучасних процесів демократизації у правовому регулюванні суспільних відносин, де простежується пріоритетність свободи, гуманізму, справедливості, що вимагає пошуку якісно нових підходів до врегулювання конфліктів. Для цього світовим співтовариством вироблений і тривалий час успішно застосовується значний арсенал цих підходів [7, с. 159].

У Рекомендації Rec (2001) 9 (далі -- Рекомендація) підкреслюється важлива роль позасудових засобів врегулювання спорів, що сприяє полегшенню доступу до правосуддя і зменшенню надмірного навантаження на суди [14]. Інакше кажучи, судове провадження не має бути єдиним способом вирішення адміністративно-правових спорів.

Ця Рекомендація також містить низку загальних вимог, яким мають відповідати позасудові засоби захисту прав та їх співвідношення із судовим розглядом адміністративно-правових спорів. Ідеться, наприклад, про необхідність забезпечення незалежності й неупередженості суб'єкта врегулювання спору, його справедливість, інформованість сторін спору про наявність позасудових засобів тощо [14].

У розділі 2 Рекомендації вказується, що засоби, які є альтернативними щодо судового розгляду, мають бути дозволені або в цілому, або стосовно певних типів справ, коли це видається доцільним, особливо щодо таких справ, які стосуються індивідуальних адміністративних актів, контрактів, цивільної відповідальності й загалом грошових вимог. Беручи це положення до уваги, можна дійти важливого висновку, що, оперуючи поняттям «адміністративний спір», Рекомендація розуміє під останнім будь-які спори, в яких стороною є адміністративний орган, незалежно від того, чи виник цей спір із цивільно-правових (стягнення заборгованості за цивільним договором), адміністративно-правових чи інших відносин.

Таке надто широке розуміння адміністративного спору виводить його за межі суто адміністративної, публічно-управлінської проблематики і суперечить розумінню адміністративно- правового спору, наведеному вище [10, с. 307]. адміністративний спір медіація арбітраж

Необхідно зазначити, що Рекомендація Rec згадує про низку способів урегулювання спорів за участю адміністративних органів: внутрішній розгляд, мирова угода, арбітраж, примирення. На сьогодні в Україні функціонує тільки інститут внутрішнього розгляду, а також обговорюється можливість запровадження арбітражу (третейського розгляду) і примирення у публічно-правових справах [10, с. 140--142]. Тут варто зауважити, що положення Рекомендації не можна сприймати лише в контексті їх нормативного порівняння із законодавством України.

Досить спірними є спроби розглядати як форму позасудо- вого вирішення адміністративно-правового спору посередництво (медіацію). Навряд чи можна погодитись із думкою Л. Сало про необхідність застосування медіації (альтернативного способу вирішення спору шляхом досягнення взаємоприйнятного рішення із залученням незалежного медіатора) саме в сегменті публічно-правових спорів [15, с. 140]. Як і договірне врегулювання, медіація є доцільною конструкцією позасудового вирішення цивільних, господарських, трудових та інших подібних конфліктів, однак розповсюдження подібних процедур на адміністративно-правові спори ускладнено саме через приватноправову сутність цього інституту [10, с. 309]. Показово також, що один із проектів Закону України «Про медіацію» (реєстр. № 7481 від 17.12.2010 р.), який перебував на розгляді Верховної Ради України, передбачав заходи медіації лише у цивільному і кримінальному судочинстві, залишаючи поза увагою справи, що випливають із оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Дещо складніша ситуація з арбітражем, тобто зверненням за вирішенням адміністративно-правового спору до обраного сторонами третейського суду. Справа в тому, що розд. 4 Рекомендації передбачає, що представники арбітражу повинні мати можливість перевіряти законність акта як попереднє питання для винесення рішення по суті, навіть у тому випадку, коли вони не вповноважені постановляти рішення про законність акта з метою його анулювання [14]. Іншими словами, Рекомендація допускає можливість з боку третейського суду встановити незаконність акта в процесі вирішення спору, пов'язаного з даним актом.

В Україні, як відомо, діяльність третейських судів врегульована Законом України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. № 1701-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 5 цього Закону юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно, адміністративно-правові спори до юрисдикції цих судів не належать. Крім того, п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону прямо встановлює, що третейські суди не розглядають справи, однією зі сторін яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство. Таким чином, на сьогодні в Україні немає законодавчих підстав розглядати арбітраж як позасудовий спосіб вирішення адміністративно-правових спорів.

Оцінюючи перспективи впровадження інституту арбітражу в адміністративне законодавство України, зазначимо, що, на наш погляд, цьому перешкоджає низка причин як соціального, так і суто юридичного характеру. Серед соціальних причин можна назвати проблему корумпованості сфери надання публічних послуг, а також неоднозначний досвід функціонування системи третейських судів у нашій державі (як відомо, діяльність третейських судів зараз викликає серйозні нарікання). Серед юридичних перешкод слід виокремити невідповідність арбітражу (як договірної форми вирішення правових конфліктів) правовій природі адміністративних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією публічного інтересу і в яких договірні форми регулювання є другорядними. Навіть за умови значного делегування державою низки публічних повноважень недержавним структурам (наприклад, професійним об'єднанням, створеним як юридичні особи публічного права, публічним корпораціям та агентствам), оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних суб'єктів не може відбуватися у вигляді звернення до третейського суду. Крім того, не можна не згадати, що в європейських країнах часто забороняється застосування арбітражу не лише при вирішенні адміністративних справ, а й будь-яких справ за участю державних органів, установ, підприємств взагалі (зокрема, така заборона діє у Франції).

Повернімося до ознак публічно-правового спору та вимог до судової системи у сфері вирішення таких спорів, щоб проаналізувати здатність АВС успішно розв'язувати дані справи.

Публічно-правові спори виникають між юридично нерівними суб'єктами, оскільки один із них є носієм владних повноважень. Такі спори необхідно вирішувати за участю справедливого, не- упередженого судді, який зможе своєчасно вирішити справу. Якщо спростити це положення, то спір виникає між приватною особою та представником публічної влади, і свій спір вони йдуть вирішувати до іншого представника публічної влади. Безумовно, судова гілка влади є незалежною та самостійною, однак, залишається одним із проявів публічної влади. Постає питання, чи не буде арбітр, медіатор або навіть штучний інтелект за своєю природою дійсно незалежними та неупередженими, оскільки вони не мають заінтересованості у перемозі ані приватної особи, ані суб'єкта владних повноважень, виступаючи справжньою третьою стороною, яка залучена для допомоги у вирішенні спору.

Адміністративна процесуальна форма помітно відрізняється від форм розгляду приватно-правових спорів. Насамперед це можна пояснити специфічною природою адміністративно-правового спору. Необхідність свого часу створити та запровадити спеціальні правила судочинства для адміністративно-правових спорів зумовлена саме публічністю матеріально-правових відносин, в яких ці спори виникають, а не лише необхідністю досягнення рівності учасників адміністративної справи. Однак чи не настав час подивитися зовсім по-новому на вирішення зазначеної категорії спорів? Насправді законодавець поступово починає це робити, запровадивши два роки тому такий спосіб вирішення адміністративно-правових спорів публічної як врегулювання за участю судді.

Розглянемо більш детально зазначений спосіб. Врегулювання спору за участю судді -- спеціальна судова (а не позасудова/ альтернативна) процедура, що проводиться за правилами Кодексу адміністративного судочинства. Її застосування допускається за наявності згоди всіх сторін спору. Також врегулювання спору за участю судді допускається лише до початку розгляду справи по суті та у передбачених законом категоріях справ.

Процедура врегулювання спору за участю судді виступає майданчиком для перемовин сторін, спрямованих на відшукання взаємоприйнятного шляху вирішення справи за допомогою посередника. Незалежність та неупередженість, так само як і виключна компетентність у питаннях права та правосуддя, гарантується державою [3, с. 279]. У такій процедурі суддя звертає увагу сторін на судову практику в аналогічних спорах, пропонує сторонам умови мирного врегулювання спору, формує сприятливе середовище для обговорення можливих шляхів завершення справи мирним урегулюванням. Однак під час урегулювання спору за участю судді не допускається надання суддею сторонам у справі професійних юридичних консультацій, а також прогнозування суддею ймовірних підсумків судового розгляду. Інакше кажучи, за словами С. Білуги, суддя-посеред- ник (медіатор) за допомогою своїх професійних знань та навичок на основі з'ясування суті конфлікту спрямовує сторони до компромісного вирішення спору, сприяє в усвідомленні переваг і недоліків їхньої правової позиції, формуванні зони можливого узгодження, альтернативних пропозицій і, як наслідок, досягненні примирення [1, с. 16].

Таким чином, урегулювання спору за участю судді є одним із найбільш перспективних процесуальних інструментів сприяння досягненню примирення сторонами в адміністративному судочинстві, але його дієвість та ефективність мають бути забезпечені більш якісним правовим регулюванням деяких пов'язаних із ним аспектів, а також належною підготовкою суддів за спеціалізованими програмами медіаторів [3, с. 281].

Наступним перспективним і прогресивним способом вирішення адміністративно-правових спорів є предиктивне правосуддя. Зважаючи на стрімкий розвиток даної технології упродовж останніх трьох років, усталеного визначення «предиктивне правосуддя» ще не існує, саме тому заради надання найбільш точної та повної дефініції цьому явищу, необхідно проаналізувати його особливості [9, с. 250]. Найвагомішою особливістю є те, що предиктивне правосуддя здійснюється штучним інтелектом. Згідно з визначенням, запропонованим І. В. Понкіним, штучний інтелект -- це штучна складна кібернетична комп'ютерно-програмна система з когнітивно-функціональною архітектурою і власними або доданими обчислювальними потужностями необхідних ємностей і швидкодії, що володіє:.

— високорівневими можливостями сприймати і моделювати навколишні образи і символи, відносини, процеси і обстановку, приймати і реалізовувати свої рішення, аналізувати і розуміти власні поведінку і досвід, самостійно моделювати і коригувати для себе алгоритми дій, відтворювати когнітивні функції, у тому числі пов'язані з навчанням, взаємодією з навколишнім світом і самостійним вирішенням проблем;.

— здібностями адаптувати свою власну поведінку, автономно навчатися самостійно;.

— здатністю виконувати певні антропоморфно-адаптовані (конвенціонально відносяться до прерогативи людини) когнітивні (у тому числі пізнавально-аналітичні і творчі, а також пов'язані із самоусвідомленням) функції, враховувати, накопичувати і відтворювати досвід (у тому числі людський) [13, с. 94-95].

Предиктивне правосуддя -- це такий вид відправлення правосуддя, у ході якого штучний інтелект в якості судді використовує математичні методи, прогностичну аналітику та інші аналітичні прийоми з метою винесення справедливого судового рішення [9, с. 250].

Постає питання, наскільки можна вважати предиктивне правосуддя альтернативним судовому розгляду способом вирішення адміністративно-правових спорів? На нашу думку, на сьогодні, коли в Україні відсутнє наукове підґрунтя та законодавче закріплення поняття і процедури предиктивного правосуддя, воно зберігає за собою статус альтернативного способу вирішення спору, оскільки залишається новелою адміністративно-правової науки та за своєю природою не є суддею у розумінні КАС. Однак варто наголосити на тому, що у майбутньому, коли вітчизняними науковцями та законодавцем буде опрацьовано і легалізовано цей феномен, така технологія, на наше особисте переконання, стане доречною модернізацію вже існуючої та функціонуючої системи адміністративного судочинства.

Висновки

Підбиваючи підсумки, варто зазначити, що значимість вирішення адміністративно-правових спорів за допомогою альтернативних судовій процедурі способів (у контексті захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у спорах із суб'єктами владних повноважень) полягає в наступному. Ці новітні форми дають змогу забезпечити якісне, своєчасне вирішення адміністративних спорів із найменшими витратами часових та матеріальних ресурсів та збереженням конфіденційності. Це особливо важливо, оскільки, в кінцевому підсумку, позитивно впливає на ефективність публічного управління, а також захищеність приватних інтерсів у зазначеній сфері.

Наприкінці слід наголосити на тому, що АВС у жодному разі не замінюють адміністративне судочинство і не позбавляють зацікавлених осіб права на судовий захист. Навпаки, учасникам правовідносин надається можливість обрати спосіб вирішення адміністративно-правового спору, який найкраще підходить для вирішення конкретної конфліктної ситуації.

Список використаних джерел

1. Білуга С. Досудове врегулювання адміністративно-правових спорів: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Одеса, 2015. 22 с.

2. Бринцева Л. В. Адміністративно-правовий спір: сутність, поняття, ознаки: монографія. Харків: ФІНН, 2010. 112 с.

3. Желтобрюх І. Адміністративно-процесуальний статус сторін в адміністративному судочинстві: питання теорії та практики: дис. ... д-ра юрид. наук. Дніпро, 2020.

4. Ковбасюк В. Характеристика об'єкта правовідносин у сфері адміністративного судочинства. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 3. С. 85-89.

5. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/2747-15#Text.

6. Комментарий к Федеральному закону «Об альтернативной процедуре урегулирования споров с участием посредника (процедуре медиации)» / отв. ред. С. К. Загайнова, В. В. Ярков. Москва: Ин- фотропик Медиа, 2011. 272 с.

7. Красіловська З. В. Альтернативні способи вирішення спорів у сфері державного управління: поняття та сутність. Державне управління та місцеве самоврядування. 2015. № 1. С. 158-167.

8. Леннуар Н. Н. Альтернативное разрешение споров: переговоры и медиация: учеб.-метод. пособие. Санкт-Петербург: Изд-во Санкт- Петербургского института права им. Принца П. Г. Ольденбургского, 2004. 100 с.

9. Лисенко Д. Предиктивне правосуддя в адміністративному судочинстві України. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 3. С. 249-253.

10. Лученко Д. Інститут оскарження в адміністративному праві: дис. ... д-ра юрид. наук. Харків, 2017.

11. Лученко Д. Про основні ознаки адміністративно-правового спору Вісник Національної академії правових наук України. 2013. № 2 (73). С. 148-156.

12. Гаврильців М., Лук'янова Г. Поняття та юридична природа спорів, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Підприємництво, господарство і право. 2019. № 5. С. 136-141.

13. Понкін І. В., Редькіна А. І. Искусственный интеллект с точки зрения права. Вестник Российского университета дружбы народов. Юридические науки. 2018. Т 22. № 1. С. 91-109.

14. Рекомендація Rec (2001) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами - приватними особами. Ухвалено Комітетом Міністрів Ради Європи на 762 засіданні заступників міністрів 5 верес. 2001 р. URL: https://supreme.court.gov.ua/ userfiles/Rec_2001_9_2001_09_05.pdf.

15. Сало Л. Медіація як спосіб альтернативного вирішення окремих публічно-правових спорів. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХУІ регіонал. наук.-практ. конф., (8--9 лют. 2010 р.) Львів: Юрид. ф-т Львів. нац. ун-ту ім. Івана Франка. 2010. С. 140-141.

16. Сидєльніков О. Інститут примирення сторін в адміністративному судочинстві: дис. ... канд. юрид. наук. Харків. 2017.

1. Biluha S. (2015). Dosudove vrehuliuvannia administratyvno-pravovykh sporiv. Candidate's thesis. Odesa. [in Ukrainian].

2. Bryntseva L. V. (2010). Administratyvno-pravovyi spir: sutnist, poniattia, oznaky. Kharkiv: FINN [in Ukrainian].

3. Zheltobriukh I. (2020). Administratyvno-protsesualnyi status storin v administratyvnomu sudochynstvi: pytannia teorii ta praktyky. Doctor's thesis. Dnipro. [in Ukrainian].

4. Kovbasiuk V. (2018). Kharakterystyka obiekta pravovidnosyn u sferi administratyvnoho sudochynstva. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo ipravo. № 3, 85-89.[in Ukrainian].

5. Kodeks administratyvnoho sudochynstva Ukrainy vid 06.07.2005. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#Text [in Ukrainian].

6. Kommentarij k Federal'nomu zakonu «Ob al'ternativnoj procedure uregulirovaniya sporov s uchastiem posrednika (procedure mediacii)» S. K. Zagajnova, V. V. YArkov. (Eds.). (2011). Moskva: Infotropik Media [in Russian].

7. Krasilovska Z. V. (2015). Alternatyvni sposoby vyrishennia sporiv u sferi derzhavnoho upravlinnia: poniattia ta sutnist. Derzhavne upravlinnia ta mistsevesamovriaduvannia. № 1, 158-167. [in Ukrainian].

8. Lennuar N. N. (2004). Al'ternativnoe razreshenie sporov: peregovory i mediaciya. SPb.: Izd-vo Sankt-Peterburgskogo instituta prava imeni Princa P. G. Ol'denburgskogo[in Russian].

9. Lysenko D. (2020). Predyktyvne pravosuddia v administratyvnomu sudochynstvi Ukrainy. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal. № 3, 249-253.[in Ukrainian].

10. Luchenko D. (2017). Instytut oskarzhennia v administratyvnomu pravi. Doctor's thesis. Kharkiv [in Ukrainian].

11. Luchenko D. (2013). Pro osnovni oznaky administratyvno-pravovoho sporu. Visnyk Natsionalnoi akademiipravovykh nauk Ukrainy. № 2 (73), 148-156.[in Ukrainian].

12. Mariia Havryltsiv, Halyna Lukianova. (2019). Poniattia ta yurydychna pryroda sporiv, shcho rozghliadaiutsia v poriadku administratyvnoho sudochynstva. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo ipravo. № 5, 136 - 141.[in Ukrainian].

13. Ponkin І. V., Red'kina A. І. 92018). Iskusstvennyj intellekt s tochki zreniya prava. Vestnik Rossijskogo universiteta druchby narodov. Seriya: YUridicheskie nauki. Voice. 22. № 1, 91--109. [in Russian].

14. Rekomendatsiia Rec (2001) 9 Komitetu Ministriv Rady Yevropy derzhavam-chlenam shchodo alternatyv sudovomu rozghliadu sporiv mizh administratyvnymy orhanamy y storonamy -- pryvatnymy osobamy Ukhvaleno Komitetom Ministriv Rady Yevropy na 762 zasidanni zastupnykiv ministriv 5 veresnig:. 200i roku . URL: https:// supreme.court.gov.ua/userfiles/Rec_2001_9_2001_09_05.pdf [in Ukrainian].

15. Salo L. (2010). Mediatsiia yak sposib alternatyvnoho vyrishennia okremykh publichno-pravovykh sporiv. Problemy derzhavotvorennia i zakhystu prav liudyny v Ukraini: materialy KhVI rehional. nauk. -prakt. konf., 8--9 liut. 2010 r. Iv'iv: Yuryd. f-t Lviv, nats . un-tu im . Ivana Franka, [in Ukrainian].

16. Sydielnikov O. (2017). Instytut prymyrennia storin v administratyvnomu sudochynstvi. Candidate's thesis. Kharkiv, [in Ukrainian].