Поняття і класифікація форм діяльності депутатів місцевих рад

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ПОНЯТТЯ I КЛАСИФІКАЦІЯ ФОРМ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕПУТАТІВ МІСЦЕВИХ РАД

І.І. Омелько, асистент кафедри

державного будівництва

Анотація

Стаття присвячена теоретико-правовим проблемам визначення юридичної природи форм діяльності депутатів місцевих рад та їх видового розмаїття. Продемонстровано, що поява терміна «форми діяльності депутатів» стала результатом розгортання філософської категорії «форма» у державно-правову сферу: від загальної форми держави до форми окремих персоніфікованих носіїв державної влади (державних органів, їх підрозділів та публічних посадових осіб). Розкрито еволюцію вітчизняної державно-правової думки щодо форм діяльності депутатів місцевих рад, здійснено класифікацію цих форм за різними критеріями.

Ключові слова: місцеве самоврядування, органи місцевого самоврядування, місцеві ради, депутати місцевих рад, форми діяльності.

Аннотация

депутат місцевий рада правовий

И. И. Омелько Понятие и классификация форм деятельности депутатов местных советов

Статья посвящена теоретико-правовым проблемам определения юридической природы форм деятельности депутатов местных советов и их видового разнообразия. Продемонстрировано, что появление термина «формы деятельности депутатов» стало результатом развертывания философской категории «форма» в государственно-правовую сферу от общей формы государства к форме отдельных персонифицированных носителей государственной власти (государственных органов, их подразделений и публичных должностных лиц). Раскрыта эволюция отечественной государственно-правовой мысли относительно форм деятельности депутатов местных советов, осуществлена классификация этих форм по различным критериям.

Ключевые слова: местное самоуправление, органы местного самоуправления, местные советы, депутаты местных советов, формы деятельности.

Annotation

I. Omelko Concept and classification of activity forms of local councils members

In the context of decentralization of public power and reform of local self-government, the problem of improving the forms of activity of local council deputies becomes especially important, as the latter receive a mandate of trust directly from local communities, and thus have the closest ties with local residents. interests of territorial communities and voters of their constituency. Various forms of parliamentary activity are an important element ofthe mechanism for the implementation of municipal democracy, which allows deputies to exercise real influence on local issues.

The current challenges facing the municipal government necessitate an indepth study of the level of legal regulation, efficiency and organizational capacity of local deputies to solve their problems, which determines the relevance of intelligence of theoretical and applied aspects of local council deputies.

The article is devoted to theoretical and legal problems of determining the legal nature of the forms of activity of deputies of local councils and their species diversity.

As a result of the study, it was demonstrated that the appearance of the term «forms of activity of deputies» was the result of the expansion of the philosophical category «form» in the state-legal sphere from the generalform of the state to the form of individual personified carriers of state power (state bodies, their divisions and public officials). The evolution of domestic state-legal thought regarding the forms of activity of the deputies of local councils is revealed, the classification of these forms according to various criteria is carried out.

Forms of activity of deputies of local councils should be understood as the external side of theirfunctioning, i.e. a set of homogeneous actions carried out by them within certain organizational frameworks defined by the legislation, and directed on realization of their competence. The variety of forms of activity of deputies of local councils makes it possible to classify them according to many criteria, in particular: by period of implementation -- sessional and non-session, by method of implementation -- individual and collective, by nature -- legal and organizational, by place of implementation -- forms of work in council and beyond. outside, by frequency of use -- regular and sporadic, by conditions of use -- ordinary and extraordinary. The principles of the rule of law and the rule of law require the state to function in a legal way, which necessitates the fullest possible fixation of legal procedures for the functioning of certain subjects of public power, including the deputies. This causes a tendency to move organizational forms of activity to the category of organizational and legal.

A member of local council is free to choose specific forms and methods of deputy activity, provided that they comply with the law. Councils and their bodies do not have the right to change the limits and nature of deputy activity established by law. At the same time, it is important to train a deputy in the practice of deputy activity in order to develop scientifically sound recommendations for improving the forms and methods of their work.

Keywords: local government, local authorities, local councils, members of local councils, forms of activity.

Постановка проблеми

В умовах децентралізації публічної влади та реформування місцевого самоврядування особливого значення набуває проблема удосконалення форм діяльності депутатів місцевих рад, адже останні отримують мандат довіри безпосередньо від територіальних громад, а відтак мають найбільш тісний зв'язок з місцевими жителями та повинні бути носіями демократичних традицій і сприяти реалізації інтересів територіальних громад та виборців свого виборчого округу. Різноманітні форми депутатської діяльності є важливим елементом механізму реалізації муніципальної демократії, що дозволяють депутатам здійснювати реальний вплив на вирішення питань місцевого значення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання організації роботи депутатів місцевих рад були висвітлені в роботах А. А. Безуглова, Г. В. Задорожної, Л. Л. Лабенської, П. М. Любченка, Б. А. Пережняка, М. В. Пітцика, О. В. Чернецької, Я. Г. Ярматова та ін. Однак комплексна робота саме щодо форм діяльності депутатів місцевих рад у науці муніципального права на сьогодні відсутня. Враховуючи те, що свої повноваження місцеві депутати реалізують за допомогою системи відповідних дій і процедур організаційно-правового характеру, актуальність розвідки теоретичних та прикладних аспектів форм діяльності депутатів місцевих рад зростає.

Метою статті є визначення юридичної природи форм діяльності депутатів місцевих рад та їх видового розмаїття.

Виклад основного матеріалу дослідження

З'ясування поняття «форми діяльності депутатів місцевих рад» вимагає звернення до філософсько-методологічних засад юридичної науки, зокрема до питання про правничі категорії. Загалом питання про різного роду категорії є одним із найбільш важливих для методології науки, в тому числі юридичної. Категорії визначають вихідні положення понятійного апарату науки, виступають як методологічні стрижні, на які спирається наука у своїх дослідженнях. При цьому існує кілька рівнів категоріального апарату, серед яких найвище положення займають філософські категорії, котрі виступають світоглядними константами, що визначають уявлення людства про всі аспекти буття. Окрім цього, власними категоріями володіють групи наук -- природничі, технічні, гуманітарні, соціальні тощо. Нарешті, кожна наука володіє власним категоріальним апаратом. Такого роду розмаїття створює додаткові труднощі для визначення того, що саме виступає категоріями в тому чи іншому випадку, та про які саме категорії йдеться. Особливо виокремлюються також категорії діалектики, докладно розроблені ще в рамках радянської філософії та методології науки. Як зазначає В. В. Сорокін, «значення такого роду конструкцій для юридичної науки полягає в тому, що всі категорії, починаючи від категорій філософії, і завершуючи безпосередньо категоріями правовими, виступають складовою частиною методологічного підґрунтя даної науки, визначаючи її гносеологічну будову» [17, с. 29-30].

Н. Ф. Бучило у навчальному курсі з історії та філософії науки, розпочинаючи висвітлення проблеми філософських категорій із загального поняття категорії, пропонує увазі таке визначення: «Категорія (грец. kategoria -- визначення, судження) -- гранично широке поняття, в якому відображено істотний, типовий зміст явищ буття і пануючих у ньому відносин» [5, с. 84]. Як поняття категорії є необхідними формами мислення. Як гранично широкі поняття категорії претендують на універсальне застосування й опис світобудови в цілому. Нарешті, філософські категорії -- це гранично широкі поняття, в яких мисляться загальні, істотні сторони, властивості, зв'язки й відносини буття. Всі дослідники визначають категорії як гранично загальні поняття, котрі охоплюють своїм невичерпним обсягом і змістом всі сторони мислимої людиною світобудови. Останнє уточнення слід зробити тому, що категорії є форми мислення, і поза мисленням не існують, хоча ті сторони світобудови, котрі вони позначають, звісно ж мають місце бути й поза межами свідомості людини. Розглянемо тепер, які саме категорії вирізняються сучасною філософією.

Г. Д. Левін мову веде про три типи філософських категорій:

1) поняття, обсяги яких являють собою найвищі роди сущого;

2) категорії, граничні за змістом; 3) субстратні філософські категорії [22, с. 6--8]. Перші категорії виступають граничними продуктами синтезу, другі -- граничні продукти аналізу, треті -- граничні продукти узагальнення. Завершуючи розгляд загальної характеристики категорій, Г. Д. Левін резюмує: філософські категорії -- це граничні або універсальні поняття [22, с. 13].

В. В. Сорокін визначає філософські категорії як «гранично загальні поняття, котрі охоплюють своїм змістом все відоме людині буття світобудови, володіють властивостями універсальності, об'єктивності та апріорності, і, залежно від логічної операції, виступають граничними продуктами аналізу, синтезу та узагальнення» [17, c. 33].

Однією із сутнісних характеристик філософських категорій є те, що вони мають парний характер: у двох сполучених поняттях виражається по суті одна категорія [19, c. 34]. Однак така «парність» філософських категорій зумовлена не специфікою світобудови, а особливостями її сприйняття людиною, передусім -- дихотомічним сприйняттям природного порядку, що є невід'ємною ознакою первісного людського мислення.

Практично всі дослідники поділяють думку про те, що однією з базових філософських категорій є «форма» [5, с. 95--121; 22, с. 16--45; 19, с. 49--259; 18, с. 92--334 та ін.]. Втім, щодо парної їй категорії думки філософів різняться: А. Н. Книгін і Г. Д. Левін вважають такою категорію «матерія», тоді як Н. Ф. Бучило і Д. А. Керімов -- «зміст». Принагідно відзначимо, що саме другий підхід відповідає філософським засадам діалектичного матеріалізму, що розглядає форму і зміст як парні категорії при характеристиці процесу розвитку [11, с. 248].

Філософські категорії як один з інструментів загальної методології пізнання, опиняючись у правовому полі, не набувають принципових відмінностей, а володіють лише певною специфікою свого неосяжного обсягу і змісту, виходячи з особливостей об'єкта, предмета, цілей і завдань юридичних досліджень і юридичної практики. Іншими словами, граничні всезагальні універсальні поняття -- філософські категорії -- частиною свого обсягу і змісту виявляються в предметному полі правової науки і практики.

Юриспруденція є лише однією з граней світобудови, в предметному полі якої містяться лише деякі частини обсягу і змісту категорій філософії. Відповідно, ніякого особливого сенсу категорії не набувають, а в правовій сфері присутні лише їх окремі сегменти, що виступають складовими об'єкта і предмета юридичної науки. Дослідження ж проявів філософських категорій у праві має виходити з їх філософського сенсу, цим сенсом визначатися й на цьому сенсі ґрунтуватися. При цьому, як слушно відзначає В. В. Сорокін, «не можна ігнорувати філософські закони й філософський зміст категорій, оскільки використання таких категорій у предметному полі правової науки є всього лише конкретним випадком, який має відповідати загальним принципам, в іншому разі перед нами вже викривлення сенсу категорії, котре до змісту її не має жодного значення» [17, c. 36].

Вивчення правових категорій і з'ясування понятійної структури теорії права з позицій діалектичної логіки допомагає удосконалювати інструментарій юридичної науки, а відповідно, збільшують можливості успішного вирішення тих завдань, що стоять перед нею, у зв'язку з чим проблема правових категорій виступає не просто як наукознавча, а як методологічна проблема юриспруденції. «Категоріальний апарат теорії права виражає і підсумовує отримані знання про право, -- зауважує А. М. Васильєв. -- Саме він надає якісну визначеність правовому науково-теоретичному мисленню, фіксує структуру фундаментальних знань про право й логіку їхнього розвитку, що виявляється в системі основних юридичних понять -- категорій» [6, с. 10]. А. А. Рудаков у новітньому дослідженні, присвяченому парним юридичним категоріям, розвиває ці думки: «У загальному вигляді значення категоріального методу в юриспруденції (побудови системи юридичних категорій) ми бачимо в такому: використання категоріального методу сприяє об'єднанню знань про державу і право, розчленованих у спеціальних юридичних науках, дозволяє піднятися над силою силенною думок, підходів, теоретично відтворити їх загальну картину і тим самим сприяти цілісності пізнавальної діяльності у всіх сферах юридичної науки» [28, с. 6]. Правові категорії, таким чином, структурують науковий матеріал юридичної науки, виступають свого роду конструктивними опорами юридичної мови, правові ж поняття являють собою лексичний склад цієї мови. Взаємозв'язки ж між правовими поняттями й категоріями, поряд з інструментарієм юридико-технічних прийомів і засобів, можна тлумачити як «найважливішу складову частину «граматики» мови права» [17, c. 38].

Категорія «форма» почала вживатися в юриспруденції досить давно. Більше того, вона стала однією з найбільш востребуваних і активно вживаних вже на ранніх стадіях розвитку конституціоналізму, при характеристиці організації державної влади та її взаємодії з громадянами. Вже А. Дайсі, характеризуючи предмет конституційного права, зазначав, що його норми «визначають порядок престолонаслідування, встановлюють прерогативи верховної влади, визначають форму законодавчих зборів (курсив наш. -- І. О.) і спосіб їх обрання» [9, с. 27]. Варто згадати й тривалий науковий дискурс щодо «державних форм» чи «форм держави», представлений у працях Й. Блюнчлі [4, с. 233-380], Ю. Гачека [7, с. 24-34], Г. Єллінека [13, с. 629-696], О. С. Алексєєва [1, с. 67-70, 159-161], В. В. Івановського [15, с. 18-31] та інших видатних представників конституційно-правової думки ХІХ ст.

Загалом категорія «форма» виявилася дуже зручною для теоретичної характеристики багатьох державно-правових явищ. Так, В. І. Дунаєв і А. А. Нікітський вживають термін «форма держави» в контексті організації верховної влади в державі [12, с. 67-75], Ф. Ф. Кокошкін аналізує «форми конституційної держави» та «політичні форми, які передували конституційній державі» [20, с. 226-251], а І. О. Ільїн поряд із «державними формами» використовує термін «форми людського співжиття» [16, с. 227-231].

Поступово категорія «форма» від характеристики держави в цілому переходить на окремі підсистеми державного апарату та органи державної влади. Зокрема, В. М. Хвостов говорить про законодавчу, судову та урядову діяльність як про три «форми, в яких виявляє свою діяльність верховна влада держави» [35, с. 15-16]. До речі, згодом аналогічний підхід простежувався і в окремих працях з радянського державного права та радянського будівництва. Так, у підручнику за редакцією Н. П. Фарберова зазначалося, що складна й різнобічна діяльність Радянської держави здійснюється в таких формах, як державна влада, виконавча і розпорядча діяльність, правосуддя, нагляд за дотриманням законності [18, с. 283]. Водночас зверталася увага на те, що кожен орган держави використовує притаманні йому форми і методи діяльності. Так, представницькі органи працюють у сесійному порядку; для судових органів визначено особливий порядок розгляду цивільних і кримінальних справ [8, c. 282].

Втім, слід констатувати, що вирішальним чинником широкого використання категорії «форма» у вітчизняній юриспруденції ХХ ст. було використання філософського діалектико- матеріалістичного підходу до явищ правової дійсності. За такого підходу зміст -- це філософська категорія, що виражає сукупність процесів, елементів, зв'язків, тенденцій, що представляє об'єкт як цілісне утворення, а під формою розуміється спосіб організації змісту, система відносно стійких зв'язків, у рамках яких функціонує та змінюється зміст [11, с. 248]. У процесі розвитку здійснюється діалектична взаємодія форми і змісту При цьому принципове значення має теза про те, що на відміну від сутності, котра може бути виражена в різному змісті й у різних формах, певний зміст не володіє здатністю втілюватися в безмежній кількості форм. При з'ясуванні діалектичного взаємозв'язку змісту і форми необхідно підкреслити роль змісту в процесах розвитку як більш рухомого, гнучкого начала. Форма виступає як активна, але водночас похідна від змісту структура його розвитку. В кінцевому рахунку зміна змісту невідворотно вимагає перетворення форми. Водночас форма володіє відносною самостійністю і може чинити активний вплив на процес розвитку або гальмувати його. Якщо зміст змінюється безперервно, то форма до певних меж може зберігати сталість, а потім зазнавати різких змін.

Післяреволюційна розбудова державного апарату вимагала нових підходів не тільки до їхньої побудови чи розподілу повноважень, але й до організації роботи. В умовах радянської моделі республіки, де ключову роль відігравала вертикаль представницьких органів -- рад -- основна увага науковців, цілком зрозуміло, була прикута саме до цих органів «повновладдя трудящих». Однак практика функціонування системи рад дуже швидко виявила низку суттєвих проблем, корені яких крилися саме в організації їхньої роботи, зокрема у взаємодії з населенням. За даних умов категорія «форма» в радянському державознавстві отримала розширення свого обсягу як в напрямі охоплення дедалі більш крупних державно-правових явищ (наприклад, через термін «суспільні форми» [21]), так і в напрямі подальшої конкретизації (в тому числі через термін «форми діяльності державних органів»). Ради почали розглядати не тільки як нову форму державної організації, але й як форму союзу робітничого класу і селянства, найбільш широку форму організації трудящих [26, с. 251--253]. Згодом до наукового вжитку дедалі частіше почали долучати терміни «форми діяльності рад» і «форми залучення трудящих» до державно-владної діяльності.

У працях 1940-1950-х рр. можна знайти згадку про виробничі наради, санітарні комісії, групи і пости сприяння, бригади сприяння і т. д. як організаційні форми залучення трудящих до роботи органів управління [33, с. 189], а також констатацію необхідності «зміни й удосконалення організаційних форм управління окремими галузями господарства і культури» [24, с. 53]. Самі Ради традиційно розглядались як державна форма організації трудящих і водночас підкреслювалася необхідність поступової зміни організаційних форм їх роботи [34, с. 92--97]. При цьому зверталася увага на те, що «...радянські державні органи різноманітні за своєю компетенцією, за порядком утворення, а також формами діяльності» [25, с. 182].

Докладно організаційна діяльність Рад депутатів трудящих, їх виконавчих і розпорядчих органів, а також громадських самодіяльних організацій трудящих вивчалася в курсі «Радянського будівництва». При цьому під організаційними формами діяльності Рад розумілися «такі форми розподілу й об'єднання праці депутатів і співробітників виконавчого апарату, котрим належить певна самостійна роль у здійсненні компетенції Ради» [2, с. 76].

Тривалий час у науці радянського будівництва форми діяльності депутатів не виокремлювалися, «розчиняючись» серед форм діяльності відповідних рад та їхніх органів (постійних і тимчасових комісій, депутатських груп). О. Ф. Фрицький зазначав з даного приводу: «Повсякденна діяльність місцевих рад по вирішенню поставлених перед ними завдань здійснюється у різних організаційно-правових і організаційних формах, система яких охоплює: сесії Рад, засідання виконавчих комітетів, постійних комісій, безпосередню організаційну діяльність керівництва і членів виконавчих комітетів, постійних і тимчасових комісій, службових осіб та працівників апарату управління місцевих Рад та індивідуальну і колективну роботу депутатів у виборчих округах» [27, c. 212]. Про організацію роботи депутатів місцевих рад йшлося тільки в контексті організації їхньої роботи у виборчих округах, на виробництві, звітування перед виборцями або організації роботи щодо виконання наказів виборців [27, с. 313--337], коли постать депутата «виходила з тіні» відповідної Ради.

Г. В. Барабашев і К. Ф. Шеремет виходили з того, що організаційна форма -- це відносно обособлений елемент організації роботи Ради, в рамках якого забезпечується як поєднання, так і поділ праці депутатів, співробітників виконавчого апарату з метою здійснення конкретних завдань, функцій і повноважень Рад [3, с. 146]. За такого підходу під формою діяльності системи, в даному випадку Ради народних депутатів, розуміється якась його складова частина, якийсь структурний елемент Ради. Із цього робився висновок, що, наприклад, постійні комісії чи виконком є формами діяльності місцевої Ради.

З таким тлумаченням форми діяльності взагалі й Рад народних депутатів, зокрема, не погодився А. А. Безуглов. Свою користь своєї позиції він наводив два аргументи. По-перше, якщо розглядати діяльність Рад як систему, то її елементами, підсистемами буде діяльність, наприклад, постійних комісій, Президій Верховних Рад, виконкомів місцевих Рад, а частина цілого, системи, ніяк не може бути формою цілого, усієї системи. По-друге, постійні комісії, виконком місцевої Ради, а також їхня діяльність не адекватні за своїм змістом; вони є органами Ради, а не формами його діяльності, і також діють у різних формах, зумовлених їхньою природою [31, с. 210--212]. Водночас А. А. Безуглов одним із перших звернув увагу на те, що депутати, які входять до складу постійних комісій, Президій Верховних Рад, виконкомів місцевих Рад, можуть здійснювати повноваження своїх органів і поза засіданням: брати участь у перевірках, звітувати перед населенням, приймати громадян тощо. Ці повноваження вони можуть виконувати як індивідуально, так і колективно. Тож діяльність депутатів серед населен- ня має дві форми: індивідуальну (наприклад, виступ депутата перед виборцями зі звітом) і колективну (робота в територіальних і виробничих депутатських групах).

Аналогічний підхід висловлювали О. Ф. Фрицький та В. Ф. Кузнецова. До індивідуальних форм діяльності депутатів серед населення названі автори відносили: вивчення громадської думки, інформування виборців, прийом виборців, розгляд пропозицій, заяв і скарг громадян; участь в організації виконання наказів виборців; участь в організації виконання рішень Ради, актів вищестоящих державних органів; звіти депутатів. Водночас до колективних форм діяльності депутатів серед населення ними було віднесено територіальні та виробничі депутатські групи, а також депутатські пости [32, с. 116].

С. Ф. Русинова і В. А. Рянжина звернули увагу на те, що змістовним наповненням відповідних форм діяльності місцевих Рад виступає їхня компетенція. «Компетенція місцевих Рад, тобто вся сукупність предметів їх відання, обов'язків і прав у сфері господарського, соціально-культурного й державного будівництва, -- зазначали згадані автори, -- реалізується через систему організаційних форм, як закріплених нормами права, так і тих, що склалися на практиці» [30, с. 408]. Поряд із цим вони підкреслювали, що участь депутатів у реалізації компетенції місцевих Рад не обмежується їх діяльністю на сесіях і в органах Рад. Депутати ведуть повсякденну організаторську й виховну роботу в своїх виборчих округах. Тож депутатська діяльність у виборчому окрузі виступає як «одна з основних організаційно- правових форм роботи місцевих Рад» [30, с. 414].

Після розпаду Союзу РСР здобутки науки радянського будівництва були збережені й розвинуті наукою державного будівництва та місцевого самоврядування. Повною мірою це стосується й наукових положень щодо форм діяльності депутатів місцевих рад. При цьому спостерігається прагнення авторів до формування чіткого категоріального апарату й класифікації відповідних державно-правових явищ. У контексті предмета нашого дослідження звертають на себе увагу спроби надати визначення формам діяльності органів публічної влади та їх посадових осіб взагалі, й депутатів місцевих рад зокрема.

Так, на думку В. С. Журавського, В. О. Серьогіна і О. Н. Ярмиша, під формами діяльності органів публічної влади слід розуміти зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність його однорідних дій, які здійснюються у певних організаційних рамках, визначених законодавством [14, с. 66]. Натомість О. В. Чернецька вважає, що під формами діяльності депутатів місцевих рад слід розуміти конкретні організаційно- правові дії, за допомогою яких депутати реалізують свої функції й повноваження [36, с. 99].

На сьогодні організаційно-правові форми діяльності депутатів місцевих рад визначаються нормативно-правовими актами, зокрема Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Законом України «Про статус депутатів місцевих рад», а також регламентами й іншими актами, що приймаються представницькими органами місцевого самоврядування.

Висловлені фахівцями з державного будівництва та місцевого самоврядування погляди на класифікацію форм діяльності депутатів місцевих рад є доволі різноманітними. Так, П. М. Любченко зазначає, що діяльність депутата місцевої ради здійснюється в двох основних формах: сесійній і позасесійній [23, с. 272]. У свою чергу, С. Г. Серьогіна пропонує більш розгорнуту класифікацію, умовно поділяючи всю сукупність організаційних форм діяльності депутатів місцевих рад на такі групи: сесійні та позасесійні, індивідуальні та колективні, правові та організаційні, форми роботи в місцевій раді та поза її межами [29, с. 327]. На наш погляд, наведену класифікацію можна доповнити поділом на основні та допоміжні, регулярні та спорадичні, усні й письмові, ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні).

Організаційно-правові форми здійснення депутатами функцій і повноважень визначаються насамперед напрямами депутатської діяльності, зокрема у виборчому окрузі та в представницькому органі місцевого самоврядування, до якого депутата обрано. Діяльність депутата місцевої ради може відбуватися як в індивідуальних, так і в колективних формах. Колективні форми депутатської діяльності здебільшого притаманні роботі депутата в представницькому органі, зокрема під час сесій, у постійних і тимчасових комісіях, а також у депутатських групах і фракціях. Однак за загальної позитивної оцінки колективних форм депутатської діяльності, як слушно зауважує А. Швець, перевага має надаватися індивідуальним формам [37, c. 78]. У свою чергу, О. В. Чернецька, не намагаючись надати вичерпного переліку організаційно-правових форм діяльності депутата в представницькому органі, виокремлює серед них такі: участь у засіданні місцевої ради, участь у роботі постійних комісій, звернення з депутатським запитом, участь у роботі депутатських груп і фракцій тощо [36, с. 98].

Основними формами діяльності депутатів у місцевій раді є участь в її пленарних засіданнях, робота в постійних і контрольних комісіях, підкомісіях, робочих групах, виконання доручень ради та її органів. Натомість формами діяльності депутатів у виборчому окрузі є: прийом виборців; участь у засіданнях інших місцевих рад та їх органів, загальних зборах громадян за місцем проживання, засіданнях органів самоорганізації населення, що проводяться в межах його виборчого округу; звітування перед виборцями і зустрічі з ними [10, c. 308].

Варто відзначити, що депутат місцевої ради організує свою діяльність самостійно з урахуванням загальнодержавних інтересів, наказів виборців, звернень громадян, планів роботи місцевої ради та її органів, заходів, що проводяться на території ради, виборчого округу, своєї програми депутатської діяльності, проблем, які потребують уваги депутата, його особистих планів і можливостей. Депутат є вільним у виборі конкретних форм і методів депутатської діяльності за умови їх відповідності закону. Ради та їх органи не мають права змінювати межі й характер депутатської діяльності, встановлені законом. При цьому важливе значення має навчання депутата практиці депутатської діяльності з метою вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення форм і методів їх роботи [37, c. 82].

Висновки проведеного дослідження

1. Поява терміна «форми діяльності депутатів» стала результатом розгортання філософської категорії «форма» у державно- правову сферу: від загальної форми держави до форми окремих персоніфікованих носіїв державної влади (державних органів, їх підрозділів та публічних посадових осіб).

2. Під формами діяльності депутатів місцевих рад слід розуміти зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність однорідних дій, які здійснюються ними в певних організаційних рамках, визначених законодавством, і спрямовані на реалізацію їх компетенції.

3. Розмаїття форм діяльності депутатів місцевих рад надає змогу класифікувати їх за багатьма критеріями, зокрема: за періодом здійснення -- сесійні та позасесійні, за способом реалізації -- індивідуальні та колективні, за природою -- правові та організаційні, за місцем здійснення -- форми роботи в раді та поза її межами, за частотою використання -- регулярні та спорадичні, за умовами використання -- ординарні та екстраординарні.

4. Принципи верховенства права і правової держави вимагають від держави функціонувати в правовий спосіб, що зумовлює необхідність якомога повнішої фіксації юридичних процедур функціонування тих чи інших суб'єктів публічної влади, в тому числі й депутатського корпусу. Це зумовлює тенденцію до переходу організаційних форм діяльності до розряду організаційно-правових.

Список використаних джерел

1. Алексеев А. С. Русское государственное право. Конспект лекций. 4-е изд. Москва: Типогр. Общества распространения полезных книг, 1897. 584 с.

2. Барабашев Г В., Шеремет К. Ф. Советское строительство. Москва: Юрид. лит., 1974. 504 с.

3. Барабашев Г. В., Шеремет К. Ф. Советское строительство. Москва: Юрид. лит., 1988. 560 с.

4. Блюнчли И. Общее государственное право. Том первый. Москва: [Б. и.], 1866. 456 с.

5. Бучило Н. Ф., Исаев И. А. История и философия науки: учеб. пособие. Москва: Проспект, 2012. 432 с.

6. Васильев А. М. Правовые категории: Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. Москва: Юрид. лит., 1976. 264 с.

7. Гачек Ю. Общее государственное право на основе сравнительного правоведения. Часть I. Право современной монархии / под ред. М. А. Рейснера. Рига: Наука и жизнь, 1912. 216 с.

8. Государственное право СССР и советское строительство: учебник / под ред. Н. П. Фарберова. 2-е изд. Москва: Юрид. лит., 1986. 528 с.

9. Дайси А. В. Основы государственного права Англии. Введение в изучение английской конституции / под ред. П. Г Виноградова. 2-е изд. Москва: Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1907. 672 с. (Библиотека для самообразования).

10. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: підручник / за ред. С. Г Серьогіної. 2-ге вид., переробл. і допов. Харків: Право, 2011. 360 с.

11. Диалектический материализм: учебник / ред. кол.: Б. Н. Бессонов (отв. ред.), В. Д. Баженов, В. С. Готт, И. В. Мартынычев, И. С. Нар- ский. Москва: Мысль, 1989. 400 с.

12. Дунаев В. И., Никитский А. А. Очерки науки о государстве. Москва: Польза, 1909. 208 с.

13. Еллинек Г. Общее учение о государстве. Санкт-Петербург: Юрид. центр Пресс, 2004. 752 с. (Теория и история государства и права).

14. Журавський В. С., Серьогін В. О., Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: підручник. Київ: Ін Юре, 2004. 672 с.

15. Ивановский В. В. Русское государственное право. Т I. Верховная власть и ее органы. Вып. первый. Введение и учение об организации верховной власти. Казань: Типогр. Императорского университета, 1895. 287 с.

16. Ильин И. А. Теория права и государства. 2-е изд., доп. Москва: Зерцало, 2008. 550 с. (Русское юридическое наследие).

17. История и методология юридической науки: кол. моногр. / под ред. В. В. Сорокина. Москва: Юрлитинформ, 2016. 462 с.

18. Керимов Д. А. Методология права: Предмет, функции, проблемы философии права. 6-е изд. Москва: Изд-во СГУ, 2011. 521 с.

19. Книгин А. Н. Учение о категориях: учеб. пособие. Томск: Изд-во Том. ун-та, 2002. 292 с.

20. Кокошкин Ф. Ф. Лекции по общему государственному праву / под ред. В. А. Томсинова. Москва: Зерцало, 2004. 312 с. (Русское юридическое наследие).

21. Кушнер П. Нарис розвитку суспільних форм. Харків: Пролетарій, 1930. 512 с.

22. Левин Г. Д. Философские категории в современном дискурсе. Москва: Логос, 2007. 223 с.

23. Любченко П. М. Муніципальне право: підручник. Харків: Право, 2019. 512 с.

24. Основы советского государства и права / отв. ред. А. С. Федосеев. Москва: Госюриздат, 1955. 396 с.

25. Основы теории государства и права / Н. Г. Александров, Ф. И. Калиничев, Д. С. Карев и др. Москва: Госюриздат, 1960. 440 с.

26. Рабочая книга по обществоведению. Седьмой год обучения. 3-е изд. Москва ; Ленинград: Гос. изд-во, 1928. 352 с.