Загальні засади темпорального регулювання виникнення та припинення матеріальних зобов’язань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальні засади темпорального регулювання виникнення та припинення матеріальних зобов'язань

Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, Полтавський інститут бізнесу

Анотація

Дана наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання про час дії цивільного зобов'язання в межах існування договору між сторонами. Вивчено проблеми укладення та надання чинності цивільній угоді як вмістилищу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків контрагентів. В цьому плані оцінена дієвість періодів часу, впродовж яких відбуваються дії щодо формування конкретних взаємин. В доктрині подібні строки називаються організаційними. Вони можуть бути визначені за згодою сторін чи нормативно і опосередковують періоди відносин у сфері зародження відповідних суб'єктивних прав та обов'язків і є темпоральним виміром правомірності зародження правовідношення, котре виникне в майбутньому. В роботі зясовані аспекти укладання договору. У часовому сенсі проаналізовано сутність нормативно закріплених взаємних дій сторін, спрямованих на створення договірних відносин та визначення змісту відповідних зобов'язань. Формування договору відбувається внаслідок дотримання нормативно врегульованої організації здійснення суб'єктами господарювання таких дій на підставі їхнього вільного волевиявлення. Наголошується, що подібна вільна воля сторін має бути конкретно та недвозначно відтворена у наданій пропозиції (оферті) та не мент конкретно сприйнята контрагентом у наданій відповіді (акцепті). Оферта має бути складена таким чином, щоб акцептант міг зробити висновок, що його зустрічної волі достатньо для укладення юридично чинного договору. Якщо ж відсутній явно виражений намір -- пропозиція розглядається не як оферта, а як пропозиція зробити оферту або почати переговори про укладення договору . При цьому часові рамки, встановлені законом чи погодженням сторін, надзвичайно важливі, адже поза їхніми межами вчинення організаційних дій, як правило, унеможливлюється. Окремо у статті вивчений механізм вступу до договору, передбачений для господарських відносин. Автором встановлено, що саме від початку дії договору виникають та можуть здійснюватися відповідні права і обов'язки, тож також і настає цивільна відповідальність за порушення прав кредитора. Також значна увага приділена порядку та інструментарію припинення матеріального правовідношення, зокрема, шляхом закінчення договору. Розглянуто юридичні факти, що тягнуть припинення зобов'язання в зв'язку з його виконанням чи втратою чинності з різних підстав, а також таку оперативну санкцію, як одностороння відмова від договору. Якщо закон надає учаснику договірних взаємин право на відмову від договору, для його реалізації достатньо вчинити односторонню дію. Подібна відмова від договору може бути передбачена у законі чи самій угоді. В роботі наведені та досліджені підстави та порядок реалізації такого повноваження суб'єкта. Зроблені акценти на відмінностях двох способів розірвання договору достроково: у позасудовому та судовому порядках.

Ключові слова: строк дії зобов'язання, дії щодо укладення договору, одностороння відмова від договору.

Guyvan Petro Dmytrovych, Candidate of Law Sciences, Professor, Honored Lawyer of Ukraine

GENERAL PRINCIPLES OF TEMPORAL REGULATION OF ORIGIN AND TERMINATION OF MATERIAL OBLIGATIONS

Постановка проблеми

Одним з критеріїв правомірності певної дії є реалізація її з дотриманням обраних темпоральних чинників. Зокрема, значної актуальності набуває питання про час виникнення та припинення зобов'язального відношення. Саме з його тривалістю пов'язаний початковий момент суб'єктивного матеріального права та момент його закінчення. Тільки протягом періоду існування зобов'язання боржник несе обов'язок його виконання, а кредитор вправі вимагати цього. І навпаки, якщо зобов'язання ще не виникло, або вже припинилося, відповідні право та обов'язок не існують. Майнові відносини в суспільстві можуть мати нормативне обгрунтування або формуватися, виходячи із умов правочинів чи навіть із звичаїв ділового обороту (що, до речі, є припустимим з точки зору законодавства). Тож, у більшості випадків підстави виникнення та зміст зобов'язання, в тому числі його часові координати, є достатньо конкретними. Навіть у тому разі, коли законодавець чи сторони оперують терміном «розумний строк», тривалість такого періоду є визначеною і усталеною для певних однотипних взаємин, хоча, можливо, для її конкретизації знадобиться участь правозастосовного органу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

При укладенні цивільно- правового договору важливо прослідкувати спрямованість інтересів та волевиявлень учасників цих відносин. У доктрині стосовно цього питання прослідковуються полярні точки зору. Так, одні дослідники вважають, що договір є продуктом погодженої волі сторін, тоді як інші - доводячи протилежну спрямованість (зустрічну) інтересів та волі контрагентів, вказують, що попри це вони узгоджують свої волевиявлення і виникає загальний вольовий акт. Відповідно до ч. 2 статті 631 ЦКУ договір стає чинним з моменту його укладення. Тобто, від часу, коли сторони у передбаченому законом порядку та формі узгодили всі істотні умови, що, приміром, виражено у підписанні угоди. Разом з тим, контрагенти вправі надати договору чинності на певний період, що передував його укладенню, якщо упродовж його тривалості оформлені договором відносини фактично відбувалися. Такі умови про зворотну дію правочину є юридичним оформленням взаємин сторін, що склалися де-факто [1, с. 22]. Також істотні розбіжності в доктрині існують щодо визначеності часу припинення зобов'язань. З'ясування фактичного стану відповідних правовідносин є метою даної праці.

Виклад основного матеріалу

Укладання договору -- це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акту [2, с. 156]. Періоди, впродовж яких відбуваються дії щодо формування конкретних взаємин щодо їхнього початку, здійснення чи закінчення, в літературі прийнято називати організаційними. Подібні строки, незалежно від того, визначені вони за згодою сторін чи нормативно, та від тривалості і наслідків спливу, мають службовий характер, бо опосередковують періоди відносин у сфері зародження відповідних суб'єктивних прав та обов'язків і, власне, є підзвітними тому майновому чи немайновому правовідношенню, котре виникне в майбутньому [3, с. 68]. До них, зокрема, відносяться строки укладення договорів та вчинення інших заходів, з цим пов'язаних. При цьому укладення договору шляхом вчинення певних дій встановлює також і часові межі його чинності, адже в цьому процесі визначається як період укладення, так і тривалість дії правочину.

Порядок укладання договору становлять нормативно закріплені взаємні дії сторін, спрямовані на створення договірних відносин та визначення змісту відповідних зобов'язань. Формування договору відбувається внаслідок дотримання нормативно врегульованої організації здійснення суб'єктами господарювання таких дій на підставі їхнього вільного волевиявлення . У принципі, науковці віділяють два способи укладення договорів -- неконкурентний (традиційний) спосіб та конкурентний спосіб (торги) [4, с. 86-87]. Відмінність між ними в основному полягає у конкретизації учасників. При першому способі встановлення договірних взаємин заздалегідь визначається їхній суб'єктний склад, оскільки оферта адресується певній особі. Конкурентний же спосіб укладення договорів передбачає необхідність вибору одного контрагента із декількох, і хоча оферта направлена кільком особам, договір буде укладено з одним із них .

Зазвичай укладення договору складається з двох стадій -- оферти і акцепту. Під офертою розуміють пропозицію сторони укласти договір. Це може знайти свій прояв як в усній, так і в письмовій формі, наприклад, у направленні листа - пропозиції майбутньому контрагенту. Першим, хто серед цивілістів розклав даний процес на оферту та акцепт, був Р. Потьє, після чого договір почали розглядати як вираження двох зустрічних волевиявлень сторін як взаємну згоду, як згоду двох чи більше воль [5, с. 57]. Таким чином, за загальним правилом договір укладається шляхом вчинення двох послідовних дій - направлення однією стороною пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття цієї пропозиції (акцепту) другою стороною. Інакше кажучи, укладення договору відбувається у разі покриття оферти акцептом (перфекції).

Пропозицію стосовно укладання договору може зробити кожна із сторін майбутнього договору, хоча іноді законодавство вказує на конкретного суб'єкта, який має це зробити. Втім, навіть у цьому випадку практика не оцінює оферту, зроблену іншою стороною, як неналежну. Разом з тим, аби відповідати визначенню оферти, пропозиція укласти договір повинна містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (ч. 1 ст. 641 ЦКУ). Отже, оферта має бути складена таким чином, щоб акцептант міг зробити висновок, що його зустрічної волі достатньо для укладення юридично чинного договору. Якщо ж відсутній явно виражений намір -- пропозиція розглядається не як оферта, а як пропозиція зробити оферту або почати переговори про укладення договору. Відтак, не можуть вважатися офертою різні рекламні оголошення, публічні проспекти тощо, котрі кваліфікуються як пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

Пропозиція укласти договір може бути спрямована іншій стороні із зазначенням або без зазначення строку для відповіді. Оферент вправі відкликати її до моменту одержання адресатом, але пропозиція, яка вже одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказано у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена (ч. 3 ст. 641 ЦКУ). Таким чином, пропозиція набуває значення для іншої особи від часу її фактичного отримання. Цей момент повинен бути зафіксованим, позаяк він визначає початковий термін реагування адресата, з якого останній може її акцептувати, і у такий спосіб зв'язати офрента запропонованим договором. Даний темпоральний чинник також має значення для відміни оферти: оферент вправі відмінити оферту, в тому числі і безвідзивну, якщо повідомлення про відміну адресат отримав раніше оферти або одночасно з нею [6, с. 108-109]. Відкликана оферта за вказаних умов втрачає свою чинність, але пропозиція, яка вже одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказано у ній або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена .

Втім, для укладення договору недостатньо направити пропозицію про це, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, виявила згоду прийняти пропозицію. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, що одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (642 ЦКУ). Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицїєю, але при цьому у відповіді вносить до умов договору певні зміни, то це не може вважатися акцептом в силу відсутності повної та безумовної згоди з пропозицією, і розцінюється як нова (зустрічна) оферта, котра потребує відповідного погодження іншою стороною - первинним оферентом.

Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття. У разі,коли пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, - протягом нормально необхідного для цього часу (ст. 644 ЦКУ). Коли пропозиція укласти договір була надіслана із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. Як бачимо, строк доставки відповіді (акцепту), наприклад, поштою, включається до часу акцепту, який в даному разі встановлюється оферентом. Особа, що прийняла пропозицію може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. Разом з тим, закон регулює і ситуації, коли відповідь на пропозицію надійшла із запізненням. Власне, доля договору за таких обставин залежить від волі та окремих вчинків оферента. Якщо він не заперечує, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням. Якщо ж особа, що надіслала пропозицію не викаже своєї згоди, договір вважається не укладеним та таким, що не породжує для сторін жодних зобов'язань. Однак, оферент мусить відреагувати своєрідним чином у випадку, коли акцепт був направлений своєчасно, але отриманий із запізненням (наприклад з-за вини пошти). В такому разі особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов'язань, тільки тоді, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням. Відповідь одержана із запізненням, вважається новою пропозицією (ст. 645 ЦКУ). На нашу думку, описаний механізм є не зовсім вдалим, адже передбачає обов'язок оферента на момент надходження йому акцепта із запізненням бути поінформованим про час відправлення відповіді іншою стороною, що не є для нього зручним фактором.

Наведений порядок укладення договору шляхом узгодження його умов, викладених у оферті, не виключає можливості вступу сторін до договору й у інший спосіб. Так, формування договірних взаємин може відбуватися в результаті обміну листами чи шляхом прийняття замовлення до виконання. Скажімо, останній варіант притаманний відносинам, де на боці продавця виступає публічний суб'єкт. Але при цьому слід дотримуватися загальних правил поведінки, викладених у главі 53 ЦКУ. Оферта має містити виклад усіх істотних умов, необхідних для чинності договору, а акцепт, крім своєчасності надходження, мусить відповідати вимогам щодо його повноти та безумовності. Власне, цивільний закон не вказує на необхідність добросовісної поведінки при здійсненні переддоговірних процедур [7, с. 98]. Тож, при конструюванні подібних взаємин вкотре мусимо керуватися загальним цивільним принципом справедливості, добросовісності та розумності, закладеним у ст. 3 ЦКУ.

Окремий механізм вступу до договору передбачений для господарських відносин. Питанню укладання господарських договорів присвячена ст. 181 ГКУ. Особа, що бажає укласти договір, надсилає іншій стороні відповідний проект у двох примірниках. Сторона, що отримала проект договору, розглядає його, і у разі узгодження підписує та надсилає один примірник оференту у двадцятиденний строк. Якщо певні умови запропонованого договору потребують корегування чи додаткового оформлення, складається протокол розбіжностей, про що сторона робить застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Коли впродовж вказаного періоду ні акцепт, ні протокол розбіжностей не були спрямовані до ініціатора укладення договору, вважається що даний договір не укладено, крім випадків, встановлених законом (публічний договір).

Суб'єкт, який отримав протокол розбіжностей може діяти у різний спосіб. Він може взагалі не відреагувати на це протягом 20 днів від дати отримання, і таким чином за загальним правилом договірні взаємини не будуть встановлені. Утім, якщо особа, котра отримала протокол розбіжностей є публічним суб'єктом чи монополістом, її нереагування на протокол розбіжностей упродовж вказаного строку тягне інші наслідки: вважається, що вона прийняла зауваження та коригування, викладені контрагентом у надісланому документі. Інший порядок дій при отриманні протоколу розбіжностей полягає у тому, що суб'єкт може прийняти певні корегування, вчинені другою стороною, якщо він з ними погодився, та включити їх до договору. А ті, що не є прийнятними, він протягом 20 днів передає на розгляд правозастосовного органу - суду, якщо інша сторона проти цього не заперечує. Коли для укладення договору слід надати специфікацію з асортиментом чи технічними характеристиками товару, то вона також підлягає узгодженню контрагентами. Отже, визначений приватноправовими нормами порядок укладення договорів є встановленою юридико-логічною послідовністю стадій встановлення цивільних прав та обов'язків, здійснених на основі погоджених дій осіб, спрямованих назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору. Відтак, способами укладення договору є нормативно врегульована організація здійснення суб'єктами дій, через які досягається вільне і взаємне узгодження волі сторін договору [8, с. 5-8].

За моментами набрання чинності цивільно-правові договори поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальний договір вважається укладеним від терміну отримання акцепту оферентом. Що ж стосується реального договору, то для набуття ним чинності закон передбачає необхідність передачі майна (ч. 2 ст. 640). Також інший момент укладення правочину встановлено у разі, коли він підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації: такий договір вступає в силу після вчинення вказаних дій (ч. 3 ст. 640 ЦКУ).

У принципі, якщо детально розглянути більшість договірних зобов'язальних відносин, то побачимо, що встановлення їхнього початкового терміну, переважно, не становить якихось труднощів. Він визначається або конкретним моментом у часі, встановленим сторонами чи нормативно, або вчиненням певного правочину. Так, зобов'язання щодо передачі товару виникне після укладення відповідного договору купівлі -продажу або від певного терміну, якщо сторони такий початок відстрочили. Воно також може з'явитися з моменту пред'явлення вимоги покупцем, коли контрагенти не визначили строк зобов'язання (ч.2 ст. 530 ЦКУ). Разом з тим, динаміка цивільних матеріальних відносин полягає у необхідності та можливості зміни правового статусу контрагентів упродовж тривалості відносин. Обсяг відповідних взаємних прав та обов'язків обов'язково змінюється, нарешті вони у той чи інших спосіб припиняються, а зміст зобов'язань та договору вичерпується.

Скажімо, у статті 651 ЦКУ йдеться про внесення змін до договору. І хоча у законі про час таких змін прямо не сказано, цілком зрозуміло, що вони відбуваються щодо чинного правочину, отже їх внесення неодмінно має відбутися упродовж його дії. Відтак, слід визнати неправомірною та такою, що суперечить діючому законодавству, практику укладання додаткових угод до договорів, що припинили свою чинність. У цьому сенсі не можуть вважатися прийнятними обґрунтування подібних вчинків такого, наприклад, штибу: після закінчення дії договору окремі зобов'язання, що входили до нього, продовжують існувати, тож логічним виглядає можливість внесення змін до їхнього змісту. Повторимо, зобов'язання регулятивного виду не може існувати поза межами дії договору. Тож ситуація, коли, приміром, у кредитному договорі вказується, що він діє до повного виконання зобов'язаннь, тоді як строк такого договору є істотною його умовою, не може вважатися нормальною, попри підтримку протилежної точки зору окремими дослідниками [9, с. 50]. З цього приводу позиція вищих судових установ України є чіткою.

Якщо регулятивне суб'єктивне право особи упродовж свого існування в межах дії договору було порушене боржником, виникає відповідне охоронне правовідношення, до складу якого входить разом з іншими і вимога виконання обов'язку в натурі, котра за змістом є тотожною регулятивній вимозі, що припинилася із закінченням договору. Відтак, якщо сторони все ж де-факто уклали додаткову угоду до договору, що закінчився, вона має кваліфікуватися як новий договір між цими сторонами, у тому числі зі зворотною дією в часі від моменту виникнення фактичних взаємин, якщо із її сутності не витікає недійсність даного правочину.

У цивілістичній доктрині немає єдності думок також з приводу визначення кінцевого моменту зобов'язання та зв'язку цього темпорального чинника із закінченням дії договору. Розглянемо підстави припинення цивільних зобов'язань, у тому числі і в часовому аспекті. Припиненню дії зобов'язання в часі сприяють певні зовнішні для цих взаємин явища. Одні з таких правоприпиняючих факторів виникають з волі учасників зобов'язання, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. Юридичною мірою свободи договору, котра реалізується не тільки при укладенні чи зміні зобов'язань, а й при їхньому припиненні, є права і обов'язки, встановлені у договорі чи законі. До юридичних фактів, котрі тягнуть припинення зобов'язання, відносяться належне виконання, зарахування, угода сторін, прощення боргу тощо. Інші обставини ліквідують зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи -- учасника зобов'язання, неможливість виконання. Під припиненням цивільно-правових зобов'язань слід розуміти розірвання правового зв'язку між вірителем та боржником з втратою сторонами кореспондуючих прав та обов'язків.

Практично всі способи припинення зобов'язань, котрі прописані у главі 50 ЦКУ, застосовуються для ліквідації не тільки регулятивних зобов'язальних взаємин, а й тих, що почалися від факту порушення останніх і мають охоронний зобов'язальний характер. Чинний закон визначає перелік підстав, настання яких означає припинення зобов'язання. І таке припинення в темпоральному відношенні нерозривно пов'язане саме з часом прояву відповідної обставини: дії чи події. Отже, будь-яке зобов'язальне відношення має свою тривалість, і строк є ключовою його характеристикою та входить до змісту зобов'язання. Тож, закінчення періоду дії права та відповідного обов'язку за ідеєю мусить призводити до закінчення зобов'язання. Між тим, чинне законодавство не відносить сплив строку до чинників, котрі обумовлюють припинення зобов'язань. У главі 50 Цивільного кодексу такої підстави немає. У доктрині також часто наголошується, що сплив строку виконання не означає закінчення обов'язку [10, с. 36]. Ми вважаємо таку позицію законодавця помилковою [11, с. 25-29]. Аби її виправити пропонуються у главі 50 Цивільного кодексу України додати статтю наступного змісту: «Зобов'язання, що полягає у можливості вчинення управненою особою активної дії, спрямованої на здійснення, набуття, зміну чи припинення певного повноваження, припиняється після закінчення строку такого зобов'язання».

Також певного коригування потребує правовий інструментарій дострокового припинення чинності договору та зв'язку даного наслідку із припиненням відповідних зобов'язань, що становлять зміст договору. Передчасно договір як умова виникнення та дії відповідних зобов'язань може відбутися, або за згодою сторін, або як результат оперативного впливу одного з контрагентів внаслідок неправомірного вчинку іншого. За загальним правилом дострокове розірвання договору можливе лише за взаємною згодою сторін. Для такого узгодженого вчинку не мають значення мотиви та підстави, котрі призвели до вказаного наслідку. Важливо лише, що контрагенти, керуючись принципами свободи волі та диспозитивності реалізували належне їм регулятивне право на дострокове припинення договірних взаємин за згодою сторін.

Разом з тим, припинення дії договору до закінчення його тривалості може відбутися і за волевиявленням лише одного із учасників. Якщо закон надає учаснику договірних взаємин право на відмову від договору, для його реалізації достатньо вчинити односторонню дію. Подібна відмова від договору може бути передбачена у законі чи самій угоді. При цьому слід відрізняти підстави та порядок реалізації такого повноваження суб'єкта. Скажімо, у ч. 2 ст. 1008 ЦКУ зазначається, що довіритель або повірений можуть відмовитися від договору доручення у будь-який час. Такий вчинок не пов'язаний з неправомірністю дій контрагента, його здійснення персоніфікує реалізацію регулятивної правомочності сторони. Подібні повноваження щодо дострокового припинення відносин за заявою як однієї, так і іншої сторони договору, передбачені законом для транспортного експедирування (ст. 935 ЦКУ), комісії (ч. 1 ст. 1025, ч. 1 ст. 1026 ЦКУ) та комерційної концесії (ч. 1 ст. 1126 ЦКУ) В останньому випадку говорити про достроковість припинення договору за заявою однієї сторони можна лише умовно, бо у ч. 1 ст. 1126 ЦКУ йдеться про розірвання договору комерційної концесії з невизначеним строком..

У низці передбачених Цивільним кодексом договорів повноваження щодо односторонньої відмови від правочину в будь-який час упродовж його чинності належить лише одній із сторін. Таке право притаманне наймачу за договором побутового прокату (ч. 1 ст. 790 ЦКУ), поклажодавцеві за договором зберігання (ст. 953 ЦКУ), користувачу за договором позички (ч. 1 ст. 834 ЦКУ), пасажиру за договором перевезення (ч. 6) ст. 911 ЦКУ) тощо. Крім випадків, встановлених чинним законодавством, одностороння відмова від договору за одноосібною заявою одного чи обох контрагентів може передбачатися у самому договорі. Головне, щоб даний вчинок відбувся до закінчення тривалості відповідних взаємин. Подібна відмова від правочину буде знову ж таки кваліфікуватися як здійснення належного особі регулятивного права. Разом з тим, одностороннє припинення договірних відносин як правомірна дія може спричинити певні збитки іншій стороні. Отримуємо цікаву ситуацію: право контрагента порушене (нанесені збитки) внаслідок правомірних дій іншої сторони. Безумовно, вказані збитки підлягають відшкодування, про що вказується у більшості наведених вище правових норм, тож попри те, що даний підхід не вписується в загальну концепцію цивільно-правової відповідальності - вона застосовується без наявності порушення (протиправності дій) та вини заподіювана, все ж відшкодування нанесеної шкоди правомірними діями відбувається за прямим нормативним приписом.

Та більш поширеним явищем у цивільному обороті є припинення договірних відносин за заявою однієї із сторін внаслідок порушення іншою умов договору. В такому разі припинення правовідношення розглядається як санкція за порушення (ч. 1 ст. 611 ЦКУ, ч. 1 ст. 665 ЦКУ, ст. 782 ЦКУ, ч. 3 ст. 374 ГКУ), що застосовується в межах реалізації охоронного повноваження носія. При цьому, як правильно підкреслював В.В.Луць, в законі не завжди чітко розділяються підстави для розірвання договору з ініціативи одного з учасників шляхом звернення до суду та настання подібного наслідку без залучення юрисдикційного органу в результаті застосування до порушника заходу оперативного впливу - одноосібної відмови від договору [12, с. 53]. Адже, попри те, що результат досягається однаковий - припиняється надалі чинність договору, механізм його досягнення та темпоральні характеристики різні. Так, у разі оперативного припинення дії договору за заявою однієї із сторін не потрібно для цього задіювати судовий орган, чинність правочину вважається припиненою від часу отримання контрагентом повідомлення про це. Такий наслідок настає у разі, коли страхувальник прострочив внесення чергового страхового платежу і не сплатив його протягом десяти днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги. В цьому випадку останній має право відмовитися від договору (ч. 2 ст. 997 ЦКУ).

І зовсім інший правовий інструментарій застосовується, якщо повноваження щодо дострокового припинення дії договору мусить реалізовуватися у судовому порядку. Такий механізм, на наше переконання, обов'язковий в усіх випадках, коли у законі чи договорі йдеться не про можливість одноосібної відмови від договору, а про право вимоги розірвання договору однією стороною як реакції на порушення умов договору іншою. Цей підхід справедливий навіть тоді, коли у подібній нормі про право вимоги не сказано, що вона реалізується у судовому порядку. Скажімо, згідно з приписом ч. 1 ст. 740 ЦКУ одержувач безстрокової ренти вправі вимагати розірвання договору, якщо платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік, або порушив своє зобов'язання щодо забезпечення такої виплати. Дана вимога є предметом судового розгляду, і ще не факт, що вона в обов'язковому порядку буде задоволена. Адже, відповідач - платник ренти - у судовому розгляді даного спору може доводити відсутність події правопорушення чи своєї вини, і лише з урахуванням повного дослідження обставин правозастосовний орган вирішить питання про задоволення чи не задоволення охоронної вимоги про розірвання договору.

Якщо сторона договору скористалася своїм регулятивним чи охоронним правом щодо відмови від договору чи його розірвання в судовому порядку, певні зобов'язання з даного правочину у регулятивному стані припиняються. Разом з тим, можуть виникнути інші - пов'язані із зворотним поверненням виконаного. Тож, виникає питання стосовно долі подібних зобов'язань та їх можливого прострочення. На нашу думку такий підхід, коли нове за змістом зобов'язання виникає у вигляді позовного домагання, є неправильним. Суб'єктивне матеріальне право не може відразу виникати у охоронному стані. Навпаки, згідно з законодавством право на захист завжди з'являється у зв'язку з порушенням чи оспорюванням регулятивного. Відтак, за наявності коментованих ситуацій, коли при односторонній відмові від договору чи розірванні його в судовому порядку виникає зобов'язання, пов'язане із зворотнім виконанням, воно повинне мати регулятивний характер для надання можливості боржникові у нормальному режимі виконати свій новий обов'язок. Строк виконання такого зобов'язання має бути розумним, його перебіг починається від моменту отримання повідомлення про відмову від договору або від терміну набрання законної сили судовим рішенням про розірвання договору.

Література:

1. Вахонєва Т. Порядок та особливості обчислення строків за новим цивільним законодавством. Право України. 2004. № 2. С. 21-25.

2. Щербина B.C. Господарське право України: Навч. посіб. [3-е видання., перероб. і доп.]. Київ: Юрінком Інтер, 2002. 392 с.

3. Вахонєва Т. Цільове призначення цивільно-правових строків. Підприємництво, господарство і право. 2004. № 9. С. 68-72.

4. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладення: Навчальний посібник. Київ: Наукова думка, 2002. 280 с.

5. Бекленишева Н.В. Гражданско-правовой договор. Классическая традиция и

современные тенденции : [монографія]. Москва: Статут, 2006. 204 с.

6. Мережко А.А. Договор в частном праве : Моногрофия. Киев: Юстиниан., 2003. 176 с.

7. Майданик Н.И. Преддоговорная ответственность в гражданском праве. Альманах

цивилистики: Сборник статей./ Под ред.. Р.А.Майданика. Киев: Правова єдність, 2008.

Выпуск. 1. С. 92-118.

8. Бородовський С.О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві

України: автореф. дис канд. юрид. наук. Харків., 2005. 19 с.

9. Коташевська Т. Співвідношення ЦК і ГК - інформує суд! Юридичний радник. 2008. № 3(23). С. 47-52.

10. Луць В.В. Строки і терміни у цивільному праві: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 320 с.

11. Гуйван П.Д. Темпоральні хактеристики зобов'язального права. Монографія. Харків: Право, 2016. Т. 2. 598 с.

12. Луць. В.В. Строки (терміни) при оперативному захисті цивільних прав та інтересів // Актуальні проблеми цивільного, житлового та сімейного законодавства : матеріали міжнар. наук.-практ. конференції, присвяченої пам'яті Василя Пилиповича Маслова, 25 лютого 2011 р. / Нац. ун-т "Юридична акад. України ім. Я. Мудрого", Нац. акад. правових наук України ; відп. ред. В. І. Борисова. Харків. С. 49-54.

References:

1. Vakhonieva T. (2004). Poriadok ta osoblyvosti obchyslennia strokiv za novym tsyvilnym zakonodavstvom. [The procedure and features of calculating deadlines under the new civil law]. Pravo Ukrainy. - Law of Ukraine. 2, 21-25. [in Ukrainian].

2. Shcherbyna B.C. (2002). Hospodarske pravo Ukrainy: Navch. posib. [Economic Law of Ukraine: Textbook]. [3-e vydannia., pererob. i dop. - 3rd edition., Revised. and ext.]. Kyiv: Yurinkom Inter, [in Ukrainian].

3. Vakhonieva T. (2004)/ Tsilove pryznachennia tsyvilno-pravovykh strokiv. [Purpose of civil terms]. Pidpryiemnytstvo, hospodarstvo i pravo - Entrepreneurship, economy and law. 9, 68-72. [in Ukrainian].

4. Belianevych O.A. (2002). Hospodarskyi dohovir ta sposoby yoho ukladennia: Navchalnyi posibnyk. [Business contract and methods of its conclusion: Textbook]. Kyiv: Naukova dumka, [in Ukrainian].

5. Beklenysheva N.V. (2006). Hrazhdansko-pravovoi dohovor. Klassycheskaia tradytsyia y sovremennbie tendentsyy : [monohrafiia]. [Civil law contract. Classical tradition and modern trends: [monograph]. Moskva: Statut, [in Russian].

6. Merezhko A.A. (2003). Dohovor v chastnom prave : Monohrofyia. [Contract in private law: Monograph]. Kyev: Yustynyan. [in Russian].

7. Maidanyk N.Y. (2008). Preddohovornaia otvetstvennost v hrazhdanskom prave. [Pre- contractual liability in civil law]. Almanakh tsyvylystyky: Sbornyk statei./ Pod red.. R.A.Maidanyka. - Collection of Articles./Ed. R.A. MaidanikKyev: Pravova yednist, 1, 92-118. [in Russian].

8. Borodovskyi S.O. (2005). Ukladennia, zmina ta rozirvannia dohovoru u tsyvilnomu pravi Ukrainy. [Conclusion, change and termination of the contract in the civil law of Ukraine]. Candidate's thesis. Kharkiv., [in Ukrainian].

9. Kotashevska T. (2008). Spivvidnoshennia TsK i HK - informuie sud! [The ratio of the Civil Code and the Economical Code - informs the court!]. Yurydychnyi radnyk.- Legal adviser. 3(23), 47-52. [in Ukrainian].

10. Luts V.V. (2013). Stroky i terminy u tsyvilnomu pravi: monohrafiia. [Terms in civil law: a monograph.]. Kyiv: Yurinkom Inter, [in Ukrainian].

11. Guyvan P.D. (2016). Temporalni khakterystyky zoboviazalnoho prava. Monohrafiia. [Temporal characteristics of the law of obligations. Monograph.]. Kharkiv: Pravo, V. 2. [in Ukrainian].

12. Luts. V.V. (2011). Stroky (terminy) pry operatyvnomu zakhysti tsyvilnykh prav ta interesiv. [Terms in the operational protection of civil rights and interests]. Aktualni problemy tsyvilnoho, zhytlovoho ta simeinoho zakonodavstva : materialy mizhnar. nauk.-prakt. konferentsii, prysviachenoi pamiati Vasylia Pylypovycha Maslova, 25 liutoho 2011 r. /Nats. un-t "lurydychna akad. Ukrainy im. Ya. Mudroho", Nats. akad. pravovykh nauk Ukrainy; vidp. red. V. I. Borysova. -Current issues of civil, housing andfamily legislation: materials of the international. scientific-practical Conference dedicated to the memory of Vasyl Pylypovych Maslov, February 25, 2011 / Nat. University "Law Academy of Ukraine named after Ya. Mudry", Nat. acad. legal sciences of Ukraine; resp. ed. V.I. Borisova. Kharkiv. 49-54. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru