Адміністративно-правова природа безпеки населення України

Запропоноване групування і систематизація елементів, що становлять основу адміністративно-правового регулювання свідчить про широкий спектр забезпечення та захисту безпеки шляхом вибору оптимальних за призначенням прийомів, способів і заходів, спрямованих на виявлення, усунення та ліквідацію загроз і ризиків соціального, природного і техногенного змісту. Основу структури безпеки та її адміністративно-правового регулювання становлять наступні елементи:

1). Суб'єкти безпеки у сфері адміністративно-правового регулювання (фізична особа, суспільство, держава). Вказані суб'єкти є формальними носіями прав, свобод і законних інтересів, які охороняються нормами адміністративного права за порушення яких настає адміністративна відповідальність.

2). Об'єкти безпеки адміністративно-правового регулювання, що охороняються нормами адміністративного законодавства. Наприклад, надра (ст. 47 КУпАП), об'єкти тваринного світу (ст. 85 КУпАП), об'єкти водозабірних споруд (ст. 86-1 КУпАП) [11].

3). Формально визначені природні, техногенні, соціальні фактори та їх матеріальні носії, що створюють загрози і ризики охоронюваним адміністративно-правовими засобами прав, свобод і законних інтересів особи, суспільства, держави. Матеріальні носії цих факторів є джерелами загроз і ризиків адміністративно охоронюваним правам, свободам і законним інтересам особи, суспільства і держави.

Аналізуючи наявні джерела адміністративно-правового забезпечення безпеки зазначимо, що вони не існують відокремлено, а їх поява та правове закріплення має зовнішні форми встановлення і вираження адміністративно-правових норм - акти правотворчості державних органів та організацій, органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їхньої, встановленої законодавством, компетенції, а також міжнародні угоди (договори) і міждержавні правові акти, ратифіковані Україною [12, с. 141].

Запропоноване визначення поняття джерел адміністративно-правового забезпечення безпеки містить досить широкий перелік правових актів, кожен з яких, у межах реалізації принципу верховенства права, має відповідну юридичну силу, механізм правового регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки особи, суспільства і держави. Існує різна за змістом характеристика видів, джерел адміністративно-правового забезпечення безпеки, структурна побудова яких залежить від юридичної сили, що передбачена законодавцем та іншими суб'єктами правотворення у нормативно-правовому акті і свідчить про їх підпорядкування.

У теоретичній літературі з адміністративного права найпоширенішою є наступна характеристика видів джерел: закони, постанови Верховної Ради України; укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України; накази міністрів та інших центральних органів виконавчої влади; нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим; акти місцевих державних адміністрацій; рішення місцевих державних адміністрацій; рішення місцевих рад органів місцевого самоврядування; акти органів управління державних підприємств, установ, організацій - накази їх керівників; міжнародні угоди (договори), що ратифіковані Верховною Радою України.

Кожен із позначених видів джерел адміністративно-правового регулювання безпеки має внутрішній поділ, що свідчить про їхні особливості і специфіку правозастосування. Одним з основних видів нормативно-правових актів є закони. Ю. П. Битяк, О. В. Константієв зазначають, що закони бувають конституційні та звичайні [12, с. 142], водночас зауважуючи про їх особливе призначення у регулюванні суспільних відносин у сфері безпеки.

A. М. Школик, досліджуючи джерельну базу адміністративного права України, звертає увагу на її специфіку, що виявляє себе у наступному: у різноманітті та великому обсязі джерел адміністративного права; у відсутності загальних кодифікаційних актів; у особливому місці підзаконних правових актів, що видають органи публічної адміністрації в системі джерел адміністративного права [13, с. 28-29].

B. В. Решота під системою джерел адміністративного права розуміє сукупність взаємопов'язаних нормативно-правових приписів, які об'єктивуються у відповідних формах зовнішнього виразу, становлять єдину ієрархічну структуру та врегульовують адміністративно- правові відносини [14, с. 37].

Варто погодитись з тим, що така специфіка джерел адміністративного права має місце, що свідчить про важливу роль норм адміністративного права у регулюванні відносин, які пов'язані з життєдіяльністю фізичної та юридичної особи, суспільства і держави. Водночас створення єдиного «універсального» нормативно-правового акта залишається проблемним, з урахуванням стратегії та динаміки розвитку суспільних відносин, а також шляхів їх адміністративно-правового регулювання.

Д. М. Бахрах, Б. В. Россінський, Ю. М. Старілов, з урахуванням «змішаного» багатогалузевого застосування норм адміністративного права, пропонують поділити джерела на два типи, залежно від того, хто їх приймав, на: 1) акти органів публічної влади; 2) акти, прийняті з участю або без участі органів публічної влади [15, с. 117]. Варто зауважити, що кожна країна, з урахуванням належних їй об'єктивних і суб'єктивних чинників розвитку та сфери публічного управління, має власну модель систематизації джерел адміністративного права.

Аналізуючи викладені думки науковців щодо систематизації джерел адміністративного права, зазначимо, що основними елементами цієї системи є: Конституція України та конституційні акти; закони України, прийняті вищим органом законодавчої влади; нормативно-правові акти, що прирівнюються до законів; міжнародні договори, що ратифіковані вищим законодавчим органом державної влади; нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств, державних служб; нормативно-правові акти органів самоврядування; рішення, прийняті органами адміністративного судочинства; неформальні (нетипові) джерела адміністративного права.

Аналіз КУпАП свідчить, що матеріальними носіями створення загроз і ризиків у сфері безпеки є: механічні транспортні засоби, трактори, самохідні, дорожно-будівельні та інші машини і обладнання, гідротехнічні споруди, атомна енергія, ядерні матеріали, радіоактивні речовини, електричні мережі, автомобільний транспорт, повітряні судна, водний транспорт, залізничний транспорт, зброя тощо.

Водночас джерелами небезпеки виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру, що закріплені в ст. 50 Кодексу цивільного захисту України, є:

- потенційно небезпечні об'єкти та об'єкти підвищеної небезпеки;

- будівлі та споруди з порушенням умов експлуатації;

- суб'єкти господарювання з критичним станом виробничих фондів та порушенням умов експлуатації;

- ядерні установки з порушенням умов експлуатації;

- наслідки терористичної діяльності;

- гідротехнічні споруди;

- неконтрольоване ввезення, зберігання і використання на території України техногенних небезпечних технологій, речовин, матеріалів;

- надмірне та неврегульоване накопичення побутових і промислових відходів, непридатних для використання засобів захисту рослин;

- наслідки військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;

- суб'єкти господарювання, на об'єктах яких здійснюється виробництво, зберігання та утилізація вибухонебезпечних предметів;

- об'єкти життєзабезпечення населення з порушенням умов експлуатації;

- інші об'єкти, що можуть створити загрозу виникнення аварії (ст. 50 Кодексу цивільного захисту України) [16].

Уникнення загроз і ризиків техногенного характеру є можливим за умови забезпечення гарантій безпеки населення. Гарантії забезпечення безпеки населення мають певні особливості, що свідчать про взаємозв'язок з особистими інтересами окремих громадян, а також з інтересами суспільства і держави. Як правило, ці інтереси мають суб'єктивний зміст, що діалектично пов'язаний з відносинами у сфері економіки, політики, соціальної сфери, які врегульовані нормами права.

Норми права гарантують не лише суб'єктивні права, що захищають їх інтереси у сфері безпеки, але й передбачають їхні обов'язки у сфері захисту. Статтею 3 Конституції України передбачено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» [17].

Правові гарантії у більшості випадках варто поділити на юридичні та організаційні. Юридичні гарантії у сфері безпеки спрямовані на забезпечення і реалізацію юридичних прав фізичних і юридичних осіб, що можуть бути порушені у разі виникнення загроз та ризиків природного і техногенного характеру. Наприклад, при введенні карантину можуть бути обмеження щодо проведення масових заходів, руху транспортних засобів, роботи закладів громадського харчування тощо. Порушення обмежень, що пов'язані із захистом безпеки передбачають застосування адміністративно-карних заходів до винних осіб. Організаційні гарантії передбачають діяльність суб'єктів захисту безпеки, спрямовану на додержання і реалізацію юридичних гарантій у межах, передбачених законодавством і залежно від ситуації, яка впливає на стан безпеки.

4). Соціальні умови (ситуації), що мають формальне визначення у нормах адміністративного права, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність. Існує своєрідний перелік типових ситуацій і мір щодо їх вирішення, відображений на рис. 1.

Рис. 1. Адміністративно-правові міри забезпечення безпеки

адміністративний правовий безпека

Д.О. Беззубов, аналізуючи сучасний стан адміністративно-правового регулювання забезпечення суспільної безпеки, вважає, що вона має низку властивостей, які закріплені у нормативно-правових актах. До них належать:

1) безпека як активна категорія, що передбачає певні заходи, які здійснюються уповноваженим суб'єктом права;

2) безпека як пасивна категорія, що передбачає відсутність ризику, загрози, небезпеки;

3) безпека як певна діяльність суб'єктів, тобто певних органів державної влади;

4) безпека як елемент захисту, свідчить про стан захищеності;

5) безпека як елемент правового поля, повинна відповідати певним параметрам або значенням, закріпленим в документах [5, с. 179-183]. Загальне бачення властивостей безпеки має досить широкий спектр елементів, що формально характеризують її активний і пасивний зміст. Водночас безпека є об'єктом адміністративно-правового впливу як шляхом переконання, так і примусово. Примусовий характер адміністративно-правового забезпечення, залежно від ступеня розвитку загроз і ризиків, на думку Д. В. Осінцева, повинен здійснюватись шляхом застосування наступних мір безпеки:

1) міри виявлення загроз безпеки, що здійснюються відкрито і таємно для отримання інформації стосовно протиправних дій та осіб, які їх вчинили;

2) міри адміністративно-правового припинення, що спрямовані на своєчасне припинення протиправних дій та настання негативних наслідків;

3) міри адміністративно-правового відновлення порушених вимог режиму, спрямовані на усунення наслідків, що настали від протиправних посягань на громадську безпеку, діяльність органів державного управління;

4) міри адміністративної відповідальності, що застосовуються за вчинення адміністративних правопорушень з призначенням адміністративних покарань;

5) міри адміністративно-правового стримування, що передбачають позбавлення окремих прав і пільг для правопорушника [18, с. 171-172]. Варто зауважити, що міри адміністративно-правового стримування в окремих випадках можуть бути як мірами адміністративно-процесуального примусу, так і мірами адміністративно-процесуального забезпечення. Запропоновані Д. В. Осінцевим примусові міри адміністративно-правового регулювання безпеки, спрямовані на запобігання і припинення шкідливих та суспільно небезпечних дій, що посягають на об'єкти безпеки, врегульовані нормами адміністративного права.

Водночас адміністративно-санкціоновані дії фізичних і юридичних осіб з використання під контролем і наглядом держави, дозволених на законних підставах і за встановленим призначенням предметів, явищ, процесів несуть у собі потенційні ризики і загрози природних, техногенних та інших джерел. Залежно від характеру можливих шкідливих і небезпечних наслідків адміністративно-санкціоновані міри забезпечення безпеки варто умовно поділити на наступні однорідні за змістом групи: дозвільні, посвідчувальні, погоджувальні, реєстраційні.

Дозвільні адміністративно-санкціоновані міри забезпечення безпеки містять у собі нормативно зафіксовані типові засоби і способи надання органами державного управління спеціального права (дозволу) на здійснення окремих видів діяльності або спеціального права (дозволу) на вчинення окремих видів діяльності, що пов'язана з використанням природних і матеріальних об'єктів [19].

Під документами дозвільного характеру варто розуміти дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ в електронному вигляді (записи про наявність дозволу, висновку, рішення, погодження, свідоцтва, іншого документа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), який дозвільний орган зобов'язаний видати суб'єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності якого суб'єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності (ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності») [20].

Адміністративно-санкціонований характер мають вимоги, що передбачені у ст. 5 Паризької Конвенції «Про охорону промислової власності» від 20 березня 1883 р., де йдеться про те, що «кожна країна Союзу має право вжити законодавчих заходів, що передбачають видачу примусових ліцензій, для запобігання зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення виключного права». Наприклад, у випадку невикористання винаходу [21].

У законі України «Про охорону праці» (ст. 21) йдеться про додержання вимог роботодавцем щодо охорони праці під час проектування, будівництва (виготовлення) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва. Роботодавець повинен одержати дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки [22].

Варто зазначити, що шляхом видачі, припинення, анулювання та поновлення експлуатаційного дозволу здійснюється державне регулювання у сфері безпечності харчових продуктів (ст. 4 Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів») [23].

Отже, адміністративно-санкціонованими мірами забезпечення безпеки є нормативно закріплені способи і засоби надання органами державного управління спеціального права фізичним і юридичним особам для здійснення окремих видів діяльності (дій), що пов'язані з використанням предметів, явищ і процесів техногенної системи та природного середовища, які можуть бути потенційними джерелами небезпеки.

До об'єктів дозвільних адміністративно-санкціонованих мір забезпечення безпеки належать окремі види правомірних дій чи діяльності, що пов'язані з використанням природних і техногенних джерел небезпеки, використання яких здійснюється лише у межах, передбачених законодавством на підставі дозволів наданих відповідними органами державного управління.

Посвідчувальні [24, с. 1249] адміністративно-санкціоновані міри забезпечення безпеки позначаються у якості нормативно закріплених способів та прийомів офіційного прямого підтвердження органами державного управління (наприклад, МВС України), відповідності загальнообов'язковим умовам і вимогам безпеки фактичного стану поданих (заявлених) фізичними і юридичними особами клопотань на здійснення діяльності, що пов'язана з джерелами підвищеної небезпеки природного і техногенного змісту. Водночас обов'язковими вимогами є сертифікація відповідності дій чи діяльності, що пов'язана з джерелами підвищеної небезпеки природного і техногенного характеру (наприклад, охорона праці, господарська діяльність, продукція що пов'язана з пожежною безпекою, якістю харчових продуктів, якістю зерна та виробів з нього тощо). Термін «сертифікація» варто розуміти як процедуру підтвердження відповідності суб'єкта або об'єкта діяльності встановленим вимогам законодавства.

Наступною вимогою посвідчувальних мір є підтвердження відповідності правової і технічної компетенції фізичних і юридичних осіб на отримання відповідних дозволів (сертифікати, ліцензії, свідоцтва, посвідчення тощо) з державною експертною оцінкою технічного екологічного та іншого стану джерел підвищеної небезпеки, що є об'єктом виробничого або іншого використання.

Погоджувальні адміністративно-санкціоновані міри забезпечення безпеки передбачають наявність типових способів і прийомів, що є офіційно дозволеними органами державного управління для забезпечення безпеки, яка пов'язана з діяльністю фізичних і юридичних осіб з джерелами підвищеної небезпеки природного і техногенного характеру (наприклад, проектування, будівництво, експлуатація окремих видів техногенних джерел небезпеки).

Реєстраційні адміністративно-санкціоновані міри забезпечення безпеки передбачають нормативно закріплені типові способи і прийоми офіційного визнання органами державного управління спеціального права (дозволу) для фізичних і юридичних осіб на використання відповідно до законодавства предметів та об'єктів для виробничого і власного користування. До таких реєстраційних мір належить державна реєстрація суден (ст. 26 Кодексу торгівельного мореплавства України) [25], державна реєстрація та допуск державних повітряних суден та літаючих апаратів, аеродромів та злітно-посадкових майданчиків (ст. 7 Повітряного кодексу України) [26] та інші види реєстраційної діяльності уповноважених на це органів державного управління.

Умовно можна виділити наступні види реєстраційних мір забезпечення безпеки: 1) державна реєстрація права власності та інших прав (користування, оперативного управління) на техногенне виробниче джерело загроз і ризиків; 2) державна реєстрація техногенного, виробничого джерела небезпеки; 3) державна реєстрація з обмеженням прав на техногенне джерело небезпеки.

Водночас під адміністративно-юрисдикційними мірами забезпечення безпеки варто розуміти сукупність нормативно закріплених типових способів і прийомів, за допомогою яких здійснюється безпосереднє підпорядкування поведінки фізичних і юридичних осіб загальнообов'язковим умовам і вимогам безпеки, які застосовуються з метою забезпечення безпеки особи, суспільства і держави. Деліктна поведінка суб'єктів адміністративно-правових відносин впливає на порушення цих відносин та сприяє виникненню загроз і ризиків у сфері забезпечення безпеки (громадської безпеки, екологічної і техногенної безпеки) шляхом вчинення адміністративних правопорушень. Наприклад, в галузі охорони праці і здоров'я населення, у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів, у сільському господарстві, порушенні ветеринарно-санітарних правил, на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку тощо [11].

Водночас адміністративно-юрисдикційні міри забезпечення безпеки варто поділити на однорідні за призначенням і застосуванням групи, такі як акцесорні (допоміжні),запобіжні, відновлювальні, казуальні, компенсаційні, контрольно-наглядові. Розглянемо деякі з них.

Аксесорні (допоміжні) адміністративно-юрисдикційні міри забезпечення безпеки мають нормативно закріплені типові (ситуативні) прийоми і способи одержання і фіксації інформації, доказів, що свідчать про факт вчинення адміністративного правопорушення шляхом неналежного виконання загальнообов'язкових вимог щодо своєчасного у встановлені строки розгляду адміністративної справи (ст. 277 КУпАП), прийняття рішення по справі, оскарження рішення по справі (ст. 287 КУпАП), виконання постанови про накладення адміністративного стягнення (ст. 298 КУпАП).

Аналізуючи зміст КУпАП, можна стверджувати, що є низка адміністративно-правових норм, які належать до аксесорної (допоміжної) групи заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. До цих адміністративно-правових норм належать: адміністративне затримання (ст. 261 КУпАП), особистий огляд і огляд речей (ст. 264 КУпАП), вилучення речей і документів (ст. 265 КУпАП), тимчасове вилучення посвідчення водія (ст. 265-1 КУпАП), тимчасове затримання транспортних засобів працівниками уповноважених підрозділів Національної поліції (ст. 265-2 КУпАП), відсторонення осіб від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції (ст. 266 КУпАП), взяття проб і зразків, проведення експертиз у справах про адміністративні правопорушення, направлення доручень і запитів у справах про адміністративні правопорушення, тимчасове призупинення виробничої та іншої діяльності об'єктів, що є загрозливими і небезпечними для природного і техногенного середовища.

Запобіжні міри адміністративно-юрисдикційного забезпечення безпеки спрямовані на усунення та ліквідацію умов і причин, що негативно впливають на діяльність суб'єктів забезпечення безпеки. Відповідно до ст. 6 КУпАП «органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним правопорушенням, виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого додержання законів України» [11]. Отже, на законодавчому рівні є формально закріплені адміністративно-правові норми, що зобов'язують суб'єктів здійснювати заходи по усуненню і ліквідації загроз і ризиків, які впливають на стан забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.

Відновлювальні адміністративно-юрисдикційні міри забезпечення безпеки за своїм призначенням є нормативно закріпленими у вигляді типових способів і прийомів, за допомогою яких суб'єкти, що здійснюють виробничу діяльність, пов'язану з ризиком і загрозами у сфері безпеки населення, зобов'язані усувати причини і наслідки порушення загальнообов'язкових вимог і правил дотримання безпеки. Отже, йдеться про: 1) відновлювальні міри, які застосовуються до фізичної чи юридичної особи з метою обмеження наданого їм спеціального права (дозволу) на здійснення окремих видів діяльності з використання природних і техногенних джерел небезпеки, а також відновлення порушених загальнообов'язкових вимог і правил у сфері безпеки. Це стосується: призупинення дії ліцензії, декларації; призупинення дії сертифіката; припинення випуску і призупинення реалізації товарів тощо; 2) відновлювальні міри, що не пов'язані з обмеженням спеціального права (дозволу) наданого фізичній або юридичній особі для здійснення окремих дій (діяльності) з використанням джерел, що є небезпечними для природного і техногенного середовища. Наприклад, подання приписів щодо усунення виявлених порушень (ст. 23 Закону України «Про прокуратуру») [27].

Компенсаційними адміністративно-юрисдикційними мірами забезпечення безпеки є адміністративні стягнення, які застосовуються до фізичних і юридичних осіб, що вчинили адміністративно-карні дії (бездіяльність), що пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням загальнообов'язкових вимог і правил безпеки. До компенсаційних адміністративно-юрисдикційних мір належать: попередження (ст. 26 КУпАП); адміністративний штраф (ст. 27 КУпАП); позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину на керування транспортними засобами (ст. 30 КУпАП), адміністративне призупинення діяльності, анулювання технічно-правової ліцензії, припинення дії сертифіката відповідності, примусове відкликання виготовленої продукції тощо.

Контрольно-наглядові адміністративно-юрисдикційні міри забезпечення безпеки передбачають законні вимоги до фізичних і юридичних осіб зі сторони уповноважених на ці дії суб'єктів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів особи, суспільства і держави від адміністративних правопорушень, що негативно впливають на появу та розвиток шкідливих та небезпечних природних і техногенних загроз безпеці. До контрольно-наглядових мір забезпечення безпеки належать: 1) контрольно-наглядові міри забезпечення безпеки, що пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням обов'язкових умов та вимог безпеки. що закріплені у нормативно-правових актах. Такими вимогами є: організація і проведення аналізів, експертиз, оцінок якості та ефективності використання природних і техногенних джерел небезпеки, проведення перевірки дотримання вимог, норм і правил, що регулюють відносини у сфері природного середовища, на будівництві під час експлуатації та виведення з неї виробничих об'єктів, ваговий контроль транспортних засобів, за допомогою яких здійснюється перевезення небезпечних вантажів, перевірка ліцензій на предмет відповідності діяльності та дотримання фізичними і юридичними особами загальнообов'язкових вимог і правил щодо забезпечення безпеки; 2) контрольно-наглядові міри забезпечення безпеки, що пов'язані з виявленням вчинених адміністративних правопорушень шляхом невиконання чи неналежного виконання законних вимог у сфері безпеки. Наприклад, проведення перевірки щодо забезпечення і додержання пожежної безпеки (ст. 55 Кодексу цивільного захисту України) [16].

Одним із різновидів адміністративно-правового забезпечення безпеки є адміністративно- казуальні міри, які, своєю чергою, можна умовно поділити на: запобіжні, обмежувальні, пошуково- рятувальні та міри адміністративного провадження.

Адміністративно-казуальні міри забезпечення безпеки передбачають законодавчо закріплені типові способи і прийоми безпосереднього підпорядкування поведінки фізичних і юридичних осіб вимогам і правилам загальнообов'язкової поведінки, яка є перепоною у виникненні адміністративно-правових казусів та їх негативного впливу на розвиток шкідливих і суспільно небезпечних природних і техногенних загроз суспільній безпеці. Термін «казус» в юриспруденції тлумачиться як складна, заплутана справа, випадок, пригода [24, с. 373], що у більшості випадках не залежить від волевиявлення і свідомих дій особи.

Запобіжні адміністративно-казуальні міри забезпечення безпеки реалізуються шляхом погоджувальних дій між суб'єктами забезпечення безпеки при виникненні надзвичайної ситуації тощо. Наприклад, п. 4 ст. 18 Кодексу цивільного захисту України передбачає «розроблення та забезпечення реалізації галузевих програм і планів заходів з питань цивільного захисту, зокрема спрямованих на захист територій і населення від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, забезпечення техногенної та пожежної безпеки» [16].

Обмежувальні адміністративно-казуальні міри забезпечення безпеки передбачають безпосереднє застосування нормативно закріплених прийомів і способів до фізичних і юридичних осіб, що порушили загальнообов'язкові вимоги і правила щодо забезпечення безпеки населення. Наприклад, зупинка діяльності об'єктів виробничого і соціального спрямування, які знаходяться у зоні надзвичайної ситуації, встановлення особливого протипожежного режиму, введення карантину, спрямованого на запобігання інфекційних захворювань, відсторонення від роботи інфікованих осіб тощо.

Пошуково-рятувальні адміністративно-казуальні міри забезпечення безпеки передбачають наявні типові способи і прийоми, використання яких спрямовано на законослухняну поведінку осіб з метою виявлення загроз і ризиків, що впливають на створення загрозливої ситуації природного і техногенного змісту. Наприклад, безперешкодний прохід на територію та виробничі об'єкти, жилі приміщення для проведення робіт, що пов'язані з публічною безпекою населення (ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію») [28].

Адміністративно-казуальне провадження має нормативно закріплені способи і прийоми, що використовуються уповноваженими на це органами державного управління для виявлення та усунення причин і умов. Які впливають на виникнення і розвиток загроз природного і техногенного характеру. Залежно від мети і цілей адміністративно-казуального провадження варто звернути увагу на їх специфічний зміст, що пов'язаний з різновидами надзвичайних подій техногенного і природного характеру, а також адміністративно-процесуальними діями, послідовність і необхідність яких передбачена нормами адміністративного права. Наприклад, огляд місця події, що має ознаки адміністративно-правового казусу, складення протоколу про адміністративне правопорушення (ст. 254 КУпАП), опитування свідків події, визначення розмірів завданої шкоди тощо.

Висновки

Узагальнюючи розгляд адміністративно-правової природи безпеки населення України, варто погодитись з тим, що, незважаючи на достатню нормативно-правову основу адміністративно-правового регулювання відносин у сфері безпеки населення, залишаються проблемними питання практичної реалізації завдань щодо захисту населення від загроз і небезпек природного і техногенного характеру. На стан безпеки впливають негативні фактори соціального, економічного, політичного та ідеологічного змісту, що у сукупності свідчить про потребу здійснення реальної та дієвої політики держави, спрямованої на захист населення України. Водночас варто звернути увагу на те, що: 1) безпека людини, суспільства і держави є основою життєдіяльності країни, з урахуванням відносин, що пов'язані з використанням джерел, які є загрозою природного і техногенного змісту; 2) українське суспільство є основною первинною системою забезпечення безпеки людини, що впливає на реалізаціє особою своїх потреб і законних інтересів; 3) забезпечення безпеки передбачає створення та функціонування оптимальної і динамічної за напрямами діяльності структури з відповідним нормативно-правовим забезпеченням, що дозволить регулювати відносини у сфері безпеки із запобіганням загроз та ризиків і створенням належних умов для життєдіяльності людини, суспільства і держави.

Список використаних джерел

1. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2021 року «Про стратегію воєнної безпеки України». URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/121/2021#Text.

2. Коломоєць Т. О. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 576 с.

3. Новий український тлумачний словник. Близько 20 000 тисяч слів і словосполучень / укл. Н. Д. Кусайкіна, Ю. С. Цибульник; за заг. ред. д-ра філол. наук проф. В. В. Дубічинського. Харків: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 2008. 608 с.

4. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. 2-ге вид. переробл. і доповн. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2012. 1020 с.

5. Беззубов Д. О. Суспільна безпека (організаційно-правові засади забезпечення): монографія. Київ: «МП Леся», 2013. 452 с.

6. Адміністративне право України. Загальна частина:навч. посібник / О. І. Остапенко, М. В.Ковалів, С. С. Єсімов, Л. С. Гулак, Н. Я. Отчак, Л. О. Остапенко. Львів: СПОЛОМ, 2019. 504 с.

7. Адміністративне право: навч. посібник / О. І. Остапенко, З. Р. Кисіль, М. В. Ковалів, Р. В. Кисіль. Київ: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. 536 с.

8. Аврутін Ю. Є. Полиция и милиция в механизме обеспечения государственной власти в России: теория, история, перспективы. СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. 501 с.

9. Закон України «Про дипломатичну службу», Указ «Про консульський статут України», Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, Положення про Міністерство закордонних справ України: чинне законодавство України зі змінами та допов. станом на 1 верес. 2016р.: (офіц. текст). Київ: Паливода А.В., 2016. 72 с.

10. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»: серія Закони України; № 10 (46), жовтень, 2018. 17 с.

11. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Суми: ТОВ «ВВП НОТІС», 2020. 336 с.

12. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у двох томах: Том 1. Загальна частина / ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). Київ: Видавництво «Юридична думка», 2004. 584 с.

13. Школик А. М. Порівняльне адміністративне право: навч. посібник для юридичних факультетів та факультетів міжнародних відносин. Львів: ЗУКЦ, 2007. 308 с.

14. Решота В. В. Джерела адміністративного права України: проблеми судового застосування: монографія. Львів: ТзОВ Галицька видавнича спілка, 2018. 432 с.

15. Бахрах Д. Н., Россинский Б. В., Старилов Ю. Н. Административное право: учебник для вузов. 2-е изд. изм. и доп. Москва: Норма, 2005. 800 с.

16. Кодекс цивільного захисту України станом на 21 листопада 2012 року: (відповідає офіц. текстові). Київ.: Алерта, 2012. 120 с.

17. Конституція України: чинне законодавство станом на 05 січня 2021 р.: офіц. Текст. Київ: Правова єдність, 2021. 64 с.

18. Осинцев Д. В. Методы административно-правового воздействия. СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. 278 с.

19. Адміністративне право: підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. Харків: Право, 2010. 624 с.

20. Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»: чинне законодавство зі змінами та доповн. станом на 19 січ. 2017р.: (офіц. текст). Київ: Паливода А.В., 2017. 44 с.

21. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року: офіц. видання. Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. 32 с.

22. Закон України «Про охорону праці». Суми: «ВВП НОТІС», 2012. 28 с.

23. Закон України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів»: серія закони України; № 6 (42), червень 2018. Київ: Парламентське видавництво, 2018. 55 с.

24. Аніна І. Щ., Горюшина Г. Н., Гнатюк І. С. та ін. Російсько-український словник. Київ: Абрис, 2002. 1424 с.

25. Кодекс торговельного мореплавства України: чинне законодавство зі змінами та доповн. станом на 1 трав. 2015 року: (офіц. текст). Київ: Паливода А.В., 2015. 120 с.

26. Повітряний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповн. станом на 20 січ. 2018 р.: (офіц. текст). Київ: Паливода А.В., 2018. 108 с.

27. Закон України «Про прокуратуру»: у редакції закону № 1697-VII 14 жовтня 2014 року (офіц. текст). Київ: Паливода А.В., 2014. 112 с.

28. Закон України «Про Національну поліцію». Суми: ТОВ «ВВП НОТІС», 2015. 84 с.

Размещено на Allbest.ru