Співвідношення понять "термін" і "момент у часі" за цивільним законодавством України

Key words: terms, deadline, moment in time, correlation of concepts, calculation of time limits, civil law.

Постановка проблеми

Темпоральний вимір буденності впливає на відповідні суспільні відносини не відокремлено, а через певні юридичні факти, що ним окреслюються, детермінуються чи обмежуються. Як слушно відзначає відомий французький теоретик права Ж.-Л. Бержель, право не може ігнорувати фактор часу, який первинно закладений як механізм запуску в дію його нормативно-правових актів [1, с. 196-197]. При цьому в нашій державі норми права, які регламентують загально-теоретичну частину визначення строків і термінів та розміщені у нормативно-правових актах різних галузей права, завжди своїм орієнтиром мають положення, викладені у статтях 251-255 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України). На жаль, вивчення судової практики застосування цих положень, а також аналіз виявлених фактів непослідовного використання нормотворцем правил юридичної техніки засвідчують наявність чисельних неузгоджених моментів та прогалин у законодавстві різних галузей вітчизняного права в контексті досліджуваного питання, що в сукупності актуалізує необхідність поглибленого теоретичного переосмислення цих приписів із метою оптимізації наступного правозастосування. Серед причин такого стану речей І. Г. Оборотов виділяє той факт, що строки можуть вимірюватися в хронометричному (через визначення тривалості) або хронологічному (шляхом зазначення моментів часу) порядку [2, с. 60].

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання наукового осмислення проблеми співвідношення строків та термінів у вітчизняному праві традиційно привертає велику увагу теоретиків та практиків правозастосування. Загалом, основу теоретичного вивчення даного питання було закладено напрацюваннями таких науковців, як С. С. Бичкова, Т. М. Вахонєва, С. Л. Заставна, В. В. Луць, Д. О. Маріц, І. Г. Оборотов, Н. В. Черногор, А. А. Шайковський, О. В. Шовкова, В. В. Юсип та ін. Детальна розробка окресленої проблематики відбувалася у працях дослідників загальної теорії держави і права, а також представників вузько галузевих юридичних дисциплін переважно на початку нашого століття (за окремими винятками) і, заклавши квінтесенційні підвалини сучасного праворозуміння, все ж потребує якісного декомпозиціонування актуальності підходів до усвідомлення її сутності та формулювання шляхів вирішення.

Мета цієї наукової публікації - проаналізувати змістове наповнення та випадки непослідовного використання законодавцем понять «терміни» та «моменти у часі» задля формулювання власних пропозицій щодо усунення виявлених недоліків законодавчої техніки.

До досягнення поставленої мети призводить послідовне вирішення таких науково-теоретичних і прикладних завдань: 1) розглянути наявні підходи до тлумачення понять «строки» та «терміни» у цивільному праві; 2) дослідити нюанси змістового наповнення поняття «термін» у цивільному праві; 3) проаналізувати текстуальний контекст використання законодавцем словосполучення «момент у часі»; 4) зіставити поняття «термін» і «момент у часі» та виявити можливість/неможливість їх синонімічного використання.

Виклад основного матеріалу

Загальновідомо, що фактор часу для всіх без винятку осіб відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки унормовує початок виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов'язків, а також регламентує послідовність та строковість окремих юридичних процедур. Хоча час - це динамічне явище, яке характеризується автономністю по відношенню до усіх елементів буття, для юриспруденції, на переконання А. А. Шайковського, інтерес становить лише в контексті вивчення його темпоральних властивостей [3, с. 157]. Цей факт дозволяє Ю. С. Червоному дійти справедливого висновку про те, що кожен зайвий день прострочення означає додаткові, інколи невідновні втрати і збитки [4, с. 184]. З іншого боку, як влучно відзначає В. В. Луць, строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів [5, с. 3]. Саме тому помилка під час їхнього обчислення, згідно зі слушними міркуваннями А. А. Шайковського, може зумовити безпідставне скорочення чи продовження прав та обов'язків суб'єктів цивільних відносин [3, с. 162].

Саме поняття «термін» досить широко використовується в українській юриспруденції, причому у різних значеннях, а саме:

1. У контексті категоріально-понятійного апарату (термінологічної бази) кожної науково-теоретичної дисципліни та окремої галузі (підгалузі) права в цілому (наприклад, наказ Національного агентства з питань запобігання корупції «Про визначення термінів, що вживаються у Законі України «Про політичні партії» та законодавстві України про вибори» № 225/20 від 28.05.2020 р., Закон України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо усунення термінологічних неузгодженостей» № 924-ІХ від 29.09.2020 р., Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміна «особа з інвалідністю» та похідних від нього» № 2581^Ш від 02.10.2018 р.).

Інакше кажучи, більшість нормативноправових актів у початкових статтях свого тексту розміщують визначення основних термінів і понять (див. до прикладу Закону України «Про авторське право і суміжні права» № 3792-ХІІ від 23.12.1993 року, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» № 755-^ від 15.05.2003 року та ін.;

2. Терміновий у розумінні негайний, невідкладний, ургентний захід оперативного реагування Саме у такому розумінні, до речі, максимально збережене первісне розуміння цього слова, що походить від латинського terminus - межа, край (до прикладу, п. 1 Порядку винесення уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України термінового заборонного припису стосовно кривдника, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України № 654 від 01.08.2018 р.; ч. 1 ст. 96 Кодексу торгового мореплавства України закріплює обов'язок терміново повідомляти капітана морського судна про будь-які зміни на фарватері і про аварійні морські події тощо);

3. У значенні строкової тривалості певного юридичного факту (настання, зміни чи припинення), що, за визначенням Т. М. Вахонєвої, є різновидом правового часу [6, с. 6]. Зокрема, ч. 2 ст. 251 ЦК України зазначає, що терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, на противагу поняттю «строк», який є певним періодом у часі, зі спливанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення.

Виходячи із сукупного аналізу наведених законодавчих положень, а також тлумачень відповідних понять, С. С. Бичкова констатує, що межі строку (початок та закінчення) обмежуються термінами - відповідними моментами у часі, які визначаються календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати [7, с. 62]. Схожу точку зору відстоює і О. В. Шовкова, яка окреслює структурність темпоральної системи - «часстрок-термін», які співвідносяться як філософські категорії загального, особливого, одиночного [8, с. 175]. Підтримує такі міркування і А. А. Шайковський, який таким чином узагальнює їхнє співвідношення: «поняття «строк» є більш обширним, аніж термін і включає його у себе, оскільки охоплює мінімум дві конкретні часові одиниці, що визначають граничні межі існування строків, забезпечуючи цим самим можливість правильного визначення часового проміжку» [3, с. 162].

Як слушно відзначає В. В. Луць, розмежування категорій «строк» і «термін» має важливе методологічне значення не лише для цивільного права, а й для розуміння відповідних часових понять у застосуванні норм сімейного, житлового, земельного, екологічного, господарського й інших галузей законодавства. На жаль, на рівні не лише інших галузей законодавства, а й підзаконних нормативних актів цивільного законодавства таке розмежування названих понять не завжди послідовно провадиться, коли замість поняття «строк» вживається поняття «термін» або навпаки [9, с. 83]. Як приклад такої законодавчої непослідовності можна навести ч. 6 ст. 252 СК України, яка закріплює, що термін перебування дитини в сім'ї патронатного вихователя не може перевищувати трьох місяців. Оскільки йдеться про очевидний період у часі (не більше трьох місяців), то коректним відповідником для регламентації цих правовідносин мало би бути вжито поняття «строк», а не «термін», яким оперує законодавець. Аналогічна помилка простежується і в абз. 3 ст. 26 Кодексу торговельного мореплавства України, де зазначено, що «судно <...> може бути зареєстроване <...> не більше терміну дії договору», хоча тривалість дії договору дозволяє нам впевнено констатувати, що йдеться саме про строк (як період у часі) чинності договору.

Окремі дослідники, зосереджуючись на взаємозв'язку досліджуваних понять, доходять висновку, що строки починають обчислюватись чи припиняються за допомогою термінів, і тому виділяють частину термінів, що самостійно не існують, а обов'язково входять до складу строків [10, с. 120]. При цьому і в судовій практиці простежується відсутність уніфікованого правозастосування щодо використання понять «строк», «термін» та «момент», що є закономірним наслідком законодавчої непослідовності у нормативному закріпленні досліджуваних питань. Зокрема, в резолютивній частині Ухвали Яворівського районного суду Львівської області від 24.12.2013 року (справа № 460/2373/13-ц) зазначається, що подружжю призначається строк для примирення терміном два місяці. Так само в Ухвалі Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 10.03.2011 року (справа № 2-2219-138/11) було вирішено скоротити термін на примирення до одного місяця. Хоча, як правильно зауважують вчені-процесуалісти, призначення процесуальних строків полягає в тому, що вони створюють оптимальний часовий режим для відправлення правосуддя: з одного боку, прискорюють провадження по справі, а з іншого - протидіють поспіху в реалізації процесуальних прав та обов'язків, адже метою правосуддя є своєчасність, а не швидкість розгляду і вирішення справи [11, с. 144].

Вартим уваги також є питання можливості використання поняття «момент» для позначення триваючих термінів, що здавна привертає увагу науковців. Так, ще укладачі однієї з перших вітчизняних юридичних енциклопедій наголошували на взаємозв'язку цих понять, відзначаючи, що часто поряд зі строками та термінами використовується поняття «момент», а саме: «у момент», «на момент», «до моменту», «з моменту», «у будьякий момент» [12, с. 504], а у безстрокових зобов'язаннях, як зауважує В. В. Юсип, строк (термін) визначається моментом витребування [13, с. 5].

Незважаючи на численні випадки неоднакового та непослідовного використання досліджуваних понять і позначуваних ними правових явищ, окремі науковці не вбачають у цьому жодної методологічної проблеми чи теоретичної неузгодженості. Зокрема, Д. О. Маріц вважає таке розуміння поняття «термін», як момент у часі, безумовно справедливим [14, с. 88]. Продовжує ці міркування Н. В. Черногор, який більш доцільним вбачає розгляд поняття «момент» («мить») в якості «уточнюючого елементу» поняття «термін» [15, с. 261]. Така точка зору, на думку А. А. Шайковського, сприяє кращому розумінню структури понять «термін» та «момент», якісніше задовольняє потреби учасників цивільних правовідносин та дозволяє уникнути юридичної плутанини [3, с. 161].

На жаль, з думками вищезгаданих вчених важко погодитися, незважаючи не певну логічність викладу та аргументованість їхніх позицій. Тому що у разі, коли йдеться про лексикологічне та юридичне ототожнення понять «термін» і «момент», що досить часто використовуються законодавцем як синоніми, то на стадії практичної реалізації цих положень виникає чимало протиріч та неузгодженостей. Здебільшого вони пов'язані з невідповідністю загальним правилам обрахування строків, що однаковою мірою стосується як окремих норм, так і цілих нормативно-правових актів, а саме:

- ч. 3 ст. 5 ЦК України «прив'язує» факт застосування положень нового нормативно-правового акта до прав і обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Інакше кажучи, момент вступу у дію закону є ключовим у цьому контексті, хоча і не простежується у приписах інших нормативних актів. І навіть загально-правова доктрина пов'язує набуття чинності законом не з моментом, а з днем його прийняття чи опублікування. Так, ст. 160 Конституції України окреслює, що Основний Закон нашої держави набуває чинності з дня його прийняття. Зазначене було таким чином розтлумачено у Рішенні Конституційного Суду України від 03.10.1997 року № 4-зп: «Конституція України набула чинності 8 червня 1996 року, у день її прийняття». Як бачимо, жодної вказівки на момент прийняття чи момент вступу в силу як темпорального окреслення законодавцем і суддями вжито не було. Прикметно, що такий підхід простежувався у працях і дореволюційних вчених [16, с. 222], що вкотре підтверджує наведене нами вище: момент у часі немає однозначного правового значення для виникнення, зміни чи припинення правовідносин (інакше для всіх чинних у нашій державі нормативно-правових актів поряд із датою прийняття відзначалися б і конкретні години та хвилини вчинення певного юридичного факту).

- ч. 2 ст. 252 ЦК України також окреслює терміни не через «момент у часі», а з вказівкою на календарну дату або подію, що має неминуче настати, хоча логічним узгодженням зі змістом ч. 2 ст. 251 ЦК України мало би бути зазначення, що «термін визначається моментом у часі».

Висновки