Роль громадянського суспільства в забезпеченні національної безпеки України

У статті розглянуто явище «громадянського суспільства» як сукупності самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, визначено їх основні функції. Здійснено аналіз громадянського суспільства як суб'єкта забезпечення національної безпеки, досліджено взаємовідносини громадянське суспільство - силовий сектор.

Установлено, що з метою організації взаємодії громадянського суспільства та безпекового сектору в контексті забезпечення національної безпеки України необхідно інтегрувати систему суб'єктів забезпечення національної безпеки із суспільством шляхом взаємодії органів державної влади України, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних і фізичних осіб і силового сектору; залучення громадянського суспільства до контррозвідувального процесу; використання співробітників спецслужб на підприємствах, організаціях та установах, особливо на об'єктах критичної інфраструктури для вирішення завдань у галузі безпеки.

Розглянуто національну контррозвідувальну стратегію США, у якій акцентовано особливу увагу на проведенні превентивних заходів, на тісній координації дій різних американських відомств, на залученні до контррозвідувальної діяльності всіх урядових структур і закладів і реалізації стратегії у взаємодії з приватним сектором. Уряд США інтегрує принципи контррозвідувальної діяльності в повсякденну практику роботи службовців, у бізнес-процеси, у програми безпеки та процедури її забезпечення.

Узято до уваги позитивний досвід США у вихованні громадянського суспільства. Зокрема, розглянуто волонтерську традицію як основу формування громадянської свідомості. Автори доходять висновку, що в основі американського суспільства лежать принципи самоорганізації та індивідуалізму, які є основоположними в процесі виховання громадянської свідомості.

Проаналізовано Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України від 14 березня 2016 року в частині, що стосується ролі й місця громадянського суспільства в розвитку сектору безпеки і оборони. Автори доходять висновків, що необхідно створити правові, організаційні та фінансово-матеріальні умови для залучення громадських організацій і громадян до процесу формування й реалізації державної політики з питань безпеки і оборони.

Постановка проблеми

Вивчення поняття й сутності інституту громадянського суспільства є відносно молодим і розпочалося в 90-х роках ХХ ст. з набуттям Україною незалежності й розбудовою демократичного суспільства, яке, власне, за своєю природою тотожне громадянському. Дискусія довкола інституту громадянського суспільства набула в Україні особливої актуальності останні сім років. Пов'язано це з агресією з боку Російської Федерації та насильницькою зміною державного кордону, коли вже всім стало зрозуміло, що без тісного взаємозв'язку та взаємопідтримки між державою та громадянським суспільством неможливо побудувати по-справжньому сильну державу. Сьогодні інтереси громадянського суспільства розповсюджуються практично на всі сфери діяльності держави, відповідно, громадянське суспільство є ключовим елементом для забезпечення національної безпеки України, що й зумовлює актуальність статті.

Виклад основного матеріалу.

Перші згадки про громадянське суспільство з'явилися ще за античних часів. Саме тоді з'явилося усвідомлення того, що державний устрій повинен базуватися на принципах народовладдя, тобто демократії. Уперше поняття «громадянське суспільство» вжив Арістотель, під яким він розумів «суспільство вільних та освічених громадян» [1, с. 96]. Однак у ті часи поняття «держава» та «громадянське суспільство» були тотожними. Відокремлення цих понять і сучасне трактування інституту громадянського суспільства започаткували в працях такі мислителі XVII ст., як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін. Вагомий внесок у розвиток теорії громадянського суспільства зробили також Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є, В. Гумбольдт, Д. Віко та ін.

Сьогодні явище громадянського суспільства розглядається дуже широко з погляду філософії, політології, соціології та юриспруденції. Відповідно, існує низка визначень цього поняття, кожне з яких має право на існування та розкриває ті чи інші характеристики явища, що досліджується. У Юридичній енциклопедії та Великому енциклопедичному юридичному словнику наведено таке визначення: «Громадянське суспільство - це суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв'язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина» [2, с. 646; 3, с. 143]. На думку Ю.М. Тодики, громадянське суспільство - це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної й духовної сфер, їх відтворення та передачі від покоління до покоління [4, с. 187]. У роботі ми схиляємося найбільше саме до цього визначення, адже суспільство може лише тоді вважатися по-справжньому громадянським та ефективно взаємодіяти з органами державної влади, коли в ньому розвинена мережа громадських організацій, адже саме тоді змінюється тип політичної культури, формуються конкретні цілі та шляхи їх досягнення, налагоджується діалог з державними органами та зростає рівень громадянської свідомості населення, без якої існування громадянського суспільства неможливе.

Щодо демократичності громадянського суспільства, варто зауважити, що цей принцип закріплений у статті 5 Конституції України та передбачає, що народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні». Він «здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування» [8].

Інститутами громадянського суспільства є:

На нашу думку, основними функціями громадянського суспільства є такі:

У Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України від 14 березня 2016 року законотворень відвів окрему графу ролі та місцю суспільства в розвитку сектору безпеки і оборони. Визначено, що основною метою реформування та розвитку сектору безпеки і оборони є формування й підтримання спроможностей, що дасть змогу гарантовано забезпечити адекватне та гнучке реагування на весь спектр загроз національній безпеці України, раціонально використовуючи наявні в держави можливості й ресурси [10].

Для досягнення визначеної мети планується реалізувати комплекс завдань, серед яких значиться дотримання принципів верховенства права, патріотизму, компетентності й департизації у функціонуванні сектору безпеки і оборони, забезпеченні його реформування та розвитку з дотриманням принципів демократичного цивільного контролю [10].

Як бачимо, законотворень наголошує на необхідності об'єднання зусиль між громадянським суспільством і силовим сектором. Безпековий складник цього сектору, особливо Служба безпеки України та її підрозділи, які здійснюють контр розвідувальну діяльність, і громадянське суспільство потребують сьогодні зосередження дій для захисту держави. Максимально допустима відкритість діяльності контррозвідки із залучення до контррозвідувального процесу громадянського суспільства має стати сьогодні національним девізом. Як результат, має бути створене контррозвідувальне співтовариство, спільні зусилля якого спрямовуватимуться на захист України, її таємниць, важливих ресурсів, технологій з оптимальним використанням бюджетних коштів. Ці зусилля також мають бути спрямовані на забезпечення інформацією вищих керівників держави для прийняття рішень у сфері внутрішньої й зовнішньої політики, а також на участь і вплив у формуванні та прийнятті цих рішень.

Окрім сприяння в проведенні КРД, варто також акцентувати увагу на одному з основних принципів контррозвідувальної діяльності, яким є взаємодія з органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами [11].

Саме на цьому принципі хочемо акцентувати увагу, оскільки сприяння та взаємодія є тими основними засадами, на яких має базуватися державницький підхід до забезпечення національної безпеки України. На цьому мають бути зосереджені зусилля всього нашого суспільства, від органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань до юридичних і фізичних осіб. А керівники органів, установ, підприємств та організацій мають дотримуватися тільки державницького підходу в діяльності із забезпечення національної безпеки України.

Як найоптимальнішим чином організувати взаємодію громадянського суспільства та безпекового сектору в контексті забезпечення національної безпеки України?

На нашу думку, має відбутися тісна інтеграція системи суб'єктів забезпечення національної безпеки з суспільством. Реалізуватися це може за умови адекватного, ділового, державницького сприйняття всіма представниками нашого суспільства завдань, які вирішує контррозвідка. Показовим є досвід комунікації суспільства й держави з питань правоохоронної діяльності в країнах Західної Європи.

Перейняти досвід із цього питання можна, наприклад, у ФРН, де будь-який громадянин, отримавши інформацію про правопорушення або ставши його свідком, уважає своїм обов'язком доповісти про це правоохоронним органам. Досягти цього можна тривалим вихованням патріотизму та правороз'яснювальною роботою.

Іншим аспектом інтеграції спецслужб із суспільством в іноземних державах є практика використання співробітників спецслужб у підприємствах, організаціях та установах для вирішенні завдань у галузі безпеки.

Використовуючи зазначену практику, ми можемо діяти активніше в цьому напрямі, ефективніше й оптимальніше використовуючи сили та засоби для забезпечення безпеки нашої держави.

Так, п. 11 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України» дає право СБ України направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах та організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства й організації за ініціативою їх керівників [12].

Із цього приводу фахівці СБ України вже давно дискутують щодо шляхів реалізації цього права. Пропонується запровадження рішенням Кабінету Міністрів штатних посад в установах, підприємствах та організаціях, у тому числі на об'єктах критичної інфраструктури, незалежно від форм власності для виконання конкретних завдань забезпечення національної безпеки, на які призначатимуться співробітники СБ України, незалежно від волі їхніх керівників. Це сприятиме виконанню таких завдань: виявленню, нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці держави; запобіганню їм; забезпеченню охорони державної таємниці, службової інформації в установах, підприємствах та організаціях; запобіганню корупційним правопорушенням і правопорушенням, пов'язаним із корупцією, виявленню та припиненню корупційних правопорушень і правопорушень, пов'язаних із корупцією, боротьбу з тероризмом, інших правопорушень, за які законодавством України встановлено кримінальну чи адміністративну відповідальність.

Аналіз сутності зазначених завдань свідчить, що в основі вони спрямовані на інтеграцію сектору безпеки та громадянського суспільства й містять елементи налагодження їхньої ефективної взаємодії.

Реалізація вказаної вище пропозиції сприятиме в тому числі й налагодженню більш тісної комунікації СБ України й суспільства та ефективному, оптимальному, а також економнішому вирішенню завдань безпеки, оскільки її забезпечення буде здійснюватися зсередини об'єктів захисту за державні кошти або кошти приватного сектору. Як відомо, великі закордонні фінансові та виробничі корпорації на забезпечення своєї безпеки витрачають 8-15% своїх прибутків.

Зважаючи на зазначене, звернемося до подібного досвіду контррозвідки США з організації такої діяльності в державі. З метою організації системної роботи із цього напряму Національний центр контррозвідки і безпеки США розробив нову стратегію в галузі контррозвідки [13].

Підставою для цього стала трагедія в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року. У період з 2002 до 2005 рр. активізувалася робота з проблем стратегічного планування. Результатом стало створення Міністерства безпеки з безпрецедентними повноваженнями у сфері внутрішньої безпеки, відбулися серйозні структурні зміни в зовнішній розвідці, ухвалена національна стратегія боротьби з тероризмом і низка інших важливих рішень і документів [14].

Серйозно реформувалася й американська контррозвідка. У серії публічних заяв посадових осіб високого рангу, зокрема Президента США Джорджа Буша, прозвучала занепокоєність станом захищеності цілої низки секторів національної безпеки від шпигунства, кіберзлочинів, міжнародного тероризму. У 2005 році президент США указом ухвалив першу в історії американських спецслужб національну контррозвідувальну стратегію (National Counterintelligence Strategy). Принципово новим у діяльності національної контррозвідки стало проведення превентивних акцій [14].

У березні 2007 року президент Джордж Буш схвалив оновлену контррозвідувальну стратегію. У цьому документі акцентовано зусилля на більш тісній координації дій різних американських відомств, передусім спецслужб, а також намірах проводити міжнародні операції, протидіючи противникам ще на етапі підготовки ними операцій проти США. Стратегія передбачала розширення електронної контррозвідки, розвідки проти хакерів, що працюють як в інтересах іноземних урядів, так і в інтересах приватних структур [14].

У стратегії зазначено, що контррозвідка США повинна протидіяти спрямуванням не тільки іноземних розвідок і їхніх агентів, а й терористів, транснаціональних злочинних угруповань, кібершпигунів, шкідливих інсайдерів, а також міжнародних промислових конкурентів, що пов'язані або яких підозрюють у зв'язках із цими структурами. Стратегія розкриває еволюцію поглядів на КРД, у якій сьогодні повинні брати участь усі урядові структури й заклади. Крім цього, її необхідно реалізовувати в тісній співпраці з приватним сектором [13].

У стратегії визначено п'ять місій: 1) збирання й оброблення інформації про плани, наміри, можливості, рівні конспірації розвідок зарубіжних країн; 2) робота з превентивного порушення планів і можливостей іноземних розвідок, які загрожують національним інтересам США; 3) боротьба з витоком інформації зі спецслужб і мінімізація втрат від цього; 4) охорона таємної інформації; 5) виявлення кіберактивності іноземних спецслужб і способів протидії цим спробам. Особливу увагу акцентовано на тому, що стратегія охоплює інтегровані зусилля всіх державних відомств, а не тільки спецслужб. Уряд США зобов'язаний інтегрувати принципи КРД у повсякденну практику роботи службовців, у бізнес-процеси, у програми безпеки та процедури її забезпечення [13].

Варто зауважити, що Україні необхідно пройти довгий шлях перебудови, адже сьогодні ще рано говорити про існування повноцінного громадянського суспільства. Безумовно, Україна ще дуже молода держава, вона розпочала свою незалежність із руїни, залишеної тоталітарним Радянським Союзом, у якому таке явище, як громадянське суспільство, просто не могло існувати. Це, на нашу думку, є причиною низького рівня громадянської свідомості, наші співвітчизники не можуть звикнутися із думкою, що ними вже не керує «партія», а вони самі будують нову державу і влада знаходиться в їхніх руках. Для побудови громадянського суспільства передусім необхідно зосередити увагу на формуванні громадянської свідомості. Здійснити це можна шляхом запровадження військово-патріотичного виховання молоді, підготовки юнаків і дівчат ще зі шкільної парти до необхідності боронити рідну державу.

Зразковим у питанні виховання громадянського суспільства є досвід США, адже в цій країні громадянські організації утворилися раніше самого уряду. Приїжджі переселенці займалися самоорганізацією: якщо декількох осіб об'єднувала спільна ідея, мета, то вони гуртувалися задля її досягнення. Сьогодні в Сполучених Штатах функціонують близько 1,5 мільйона найрізноманітніших громадських організацій. Займатися волонтерською працею в американському суспільстві вже стало традицією. Наприклад, досить відомою є історія про волонтерські пожежні бригади, які з'явилися в 17 столітті в Бостоні та Новому Амстердамі (пізніше Нью-Йорку). До наших днів значна кількість членів пожежних бригад у невеликих містах працює на волонтерських засадах. Це звична справа [15].