Нормативне гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві: вітчизняний та зарубіжний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нормативне гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві: вітчизняний та зарубіжний досвід

Пащенко Костянтин Сергійович, кандидат юридичних наук, суддя Окружного адміністративного суду м. Києва

Анотація

Оцінці доказів в адміністративному судочинстві, зазвичай, приділяється фрагментарно-констатуюча увага, із віддзеркаленням засад, закріплених у загальній теорії доказового права. Після оновлення законодавства у сфері адміністративного судочинства процес доказування не ставав предметом наукових пошуків.

Метою статті є висвітлення питання гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві з урахуванням нормотворчого, науково-теоретичного, правозастосовчого підходів, та у порівнянні із правовою регламентацією цього елемента процесу доказування у законодавстві пострадянських країн.

Наукова новизна пов'язана із фундаментальністю інституту доказування для будь-якого процесуального права та його міжгалузевим характером, що дозволяє комплексно досліджувати кожен структурний елемент цієї складної системи за різними векторами, зокрема й у порівняльному контексті. На основі аналізу поняття й змісту оцінки доказів та її місця в структурі доказування, що існують в загальній теорії процесуального права, теорії доказування, у сфері адміністративного судочинства, у чинному адміністративному судовому законі, враховуючи власний досвід суддівського переконання, сформульовано авторське розуміння цього елемента процесу доказування, яке охоплює розумову і практичну діяльність судді із встановлення ознак доказів та мотивування висновків стосовно їх урахування чи відхилення у справі.

Наголошено, що досить часто оцінка суддями однакових фактів не вирізняється єдністю стосовно сприйняття їх доказами, що відображається у судових рішеннях. Це потребує визначення правової позиції вищих судових інстанцій. У зв'язку з цим, здійснено огляд «знакових» судових рішень, в яких окреслені вектори оцінки тих чи інших доказів. Окрім того, зважаючи на важливість порівняльних досліджень правових інститутів і враховуючи їх відсутність саме у вивченні питань законодавчого гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві, проведено такий аналіз законодавчих актів країн із спільним пострадянським минулим.

Висновки. Підсумовано, що під оцінкою доказів судом в адміністративному судочинстві доцільно розуміти елемент процесу доказування, змістом якого є розумово-практична діяльність судді з розгляду кожного доказу на предмет наявності ознак належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, що здійснюється у логічних формах, в межах закону та професійної правосвідомості, і результатом якої є внутрішнє переконання судді щодо урахування чи відхилення доказів для встановлення обставин предмета доказування в адміністративній справі. У вітчизняному законі з адміністративного судочинства закріплено оцінку як алгоритм (модель) дій судді, ознаку судового рішення. Правила з оцінки доказів відбиваються у правових позиціях Верховного Суду, подекуди спірних. Порівняльний аналіз законодавчого гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві засвідчує високий рівень вітчизняної нормотворчої техніки. При цьому, Кодекс адміністративного судочинства України може бути доповнений окремими уточнюючими правилами у цьому напрямі.

Ключові слова: адміністративне судочинство, доказування, оцінка доказів, внутрішнє переконання, належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок доказів, судові рішення, зарубіжний досвід.

Abstract

Normative guarantying of estimation of proofs is in administrative legal proceeding: domestic and foreign experience

Pashhenko Kostyantin S., Ph.D. in Law, Judge of the County Administrative Court of Kyiv

To the estimation of proofs in the administrative legal proceeding, usually, fragmentary establishing attention is spared, with the reflection of principles, fastened in the general theory of evidential right. After the update of legislation in the field of the administrative legal proceeding the process of finishing telling did not become the article of scientific searches.

The purpose of the article is illumination of question of guaranteeing of estimation of proofs in the administrative legal proceeding, considering norm-setting, scientific theoretical, law enforcement approaches, and in comparing to legal regulation of this element of process of finishing telling in the legislation of post-Soviet states.

The scientific novelty is related to solidity of institute of finishing telling for any judicial right and him by inter-branch character, that allows complex to probe every structural element of this difficult system after different vectors, in particular, and in a comparative context. Analyzing a concept and maintenance of estimation of proofs and its place in a structure finishing's telling, which exist in the general theory of judicial right, theory of finishing telling; offered researchers in the field of the administrative legal proceeding; the rules of estimation of proofs are fastened in an administrative judicial law in force, and also other, related to the estimation, norms, taking into account own experience of judge persuasion, the author understanding of this element of process of finishing telling, which engulfs mental and practical activity of judge from establishment of signs of proofs and reason of conclusions in relation to their account or rejection in cases, is formulated. It is marked that often enough an estimation is not selected the judges of identical facts by unity in relation to perception their proofs, that is represented in court decisions. It needs determination of legal position of higher judicial instances. In this connection, the review of «sign» court decisions which the outlined vectors of estimation of those or other proofs are in is carried out. Except for that, because of importance of comparative researches of legal institutes considering their absence exactly in the study of questions of the legislative guaranteeing of estimation of proofs in the administrative legal proceeding, such analysis of legislative acts of countries is conducted with general post-Soviet the pas.

Conclusions. Collect, that under the estimation of proofs of cramps in the administrative legal proceeding it is expedient to understand the element of process of finishing telling, maintenance of which is mentally practical activity of judge from consideration of every proof for the purpose the presence of signs of belonging, admission, authenticity, sufficient and interconnection of proofs, in their aggregate which is carried out in logical forms, within the limits of law and professional sense of justice, and the result of which is internal persuasion of judge in relation to an account or rejection. In a domestic law from the administrative legal proceeding an estimation is fastened, as an algorithm (model) of actions of judge, sign of court decision. Rule from the estimation of proofs reflected in legal positions of Supreme Court, here and there, and at issue. The comparative analysis of the legislative guaranteeing of estimation of proofs in the administrative legal proceeding certifies the high level of domestic norm-setting technique. Thus, Code of the administrative legal proceeding of Ukraine can be complemented separate specifying rules in this direction.

Key words: administrative legal proceeding, finishing telling, estimation of proofs, internal persuasion, belonging, admission, authenticity, sufficient and interconnection of proofs, court decisions, foreign experience.

Постановка проблеми

Відносини у сфері доказової діяльності є об'єктом постійного моніторингу на теоретичному, пізнавальному, праксіологічному рівнях. Адже саме доказування пронизує усю процесуальну діяльність (в широкому розумінні, як діяльність усіх суб'єктів) і дозволяє виконати завдання того чи іншого судочинства. Оновлення процесуального закону і, зазвичай, концепції доказування завжди спонукає до виникнення помилок у правозастосуванні й наукової полеміки. Оцінці доказів в адміністративному судочинстві приділяється фрагментарно-констатуюча увага, із віддзеркаленням засад, закріплених у загальній теорії доказового права. Після оновлення законодавства у сфері адміністративного судочинства (2017 р.) процес доказування не ставав предметом наукових пошуків. Разом із тим, завдяки оцінці доказів формується резолютивна частина судових рішень, які досить часто не відображають єдність суддівського розсуду. Це вказує на доцільність поглибленого дослідження цього елементу процесу доказування та порівняння його нормативного гарантування в інших країнах континентальної системи права, які мають спільну радянську спадщину.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Практично щороку в Україні захищаються одна, а то й декілька дисертаційних робіт, безпосередньо присвячених проблемам доказового права та доказування [1], які вносять необхідний в умовах судово-правової реформи вклад у розвиток теорії доказів. Дослідниками у сфері адміністративного судочинства присвячено увагу як загальним питанням цього інституту (Дубенко О.М., Калмикова Я.С., Колпаков В.К.), так і процесу доказування у різних категоріях адміністративних справ (Гордєєв В.В., Умнова О.В.), джерелам доказів (Клочкова Н.В.), звільненню від доказування (Мамонтова О.М.). Разом із тим, процес доказування в цілому та його окремі елементи зокрема залишаються серед актуальних питань, що потребують розгляду, зважаючи на динамічний розвиток суспільних відносин у публічно-правовій сфері, проблеми в уніфікованому тлумаченні окремих норм доказового права.

Мета статті - з'ясування, у порівняльному аспекті, гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві, дослідження правових позицій вищих судових інстанцій на спірні питання, що виникають при оцінці доказів, пропозицій вчених з удосконалення доказової діяльності в адміністративному судовому процесі, формування авторського бачення у цьому напрямі.

Виклад основного матеріалу

Попри законодавче закріплення (стаття 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України [2])), правова природа оцінки доказів не є однозначною. Така оцінка розцінюється як елемент процесу доказування, етап доказування, стадія доказування тощо (подекуди відбувається підміна й ототожнення цих понять). Тобто, більшість дослідників включають оцінку доказів до процесу доказування, хоча, як відзначає Я.С. Калмикова, існують і протилежні погляди [3, с. 195].

Оцінювати докази вправі будь-який суб'єкт адміністративного провадження [4, с. 110]. Але, попри те, що термін «оцінка», за своєю семантикою, означає висновок щодо можливості та доцільності використання того чи іншого доказу, саме оцінка доказів судом призводить до ухвалення рішення у справі, вирішення публічно-правового конфлікту.

У науці процесуального права, теорії доказування таке явище як «оцінка доказів» розглядається як: (1) розумовий процес, який проходить за законом мислення; (2) логічний акт, який виявляється в процесуальних діях; (З)діяльність по розгляду за своїм переконанням кожного доказу окремо та всієї сукупності доказів, визначаючи їх відносність, допустимість, достовірність та достатність для висновків з конкретної справи; (4) психологічна діяльність суб'єктів пізнання, яка відбувається як в логічній, так і в процесуальній формі; (5) дії суддів, спрямовані на встановлення достовірності доказів, які дають змогу зробити висновок про обґрунтованість позову; (6) розумова діяльність суду, яка здійснюється на основі внутрішнього переконання, заснована на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи, спрямована на встановлення достовірності, достатності доказів у справі для встановлення фактів, які входять у предмет доказування та пізнання істини у справі; (7) процесуальна діяльність суду, пов'язана із застосуванням норм матеріального права відповідно до доведених перед судом на підставі доказів фактичних обставин адміністративної справи [3, с. 196].

Оскільки законодавець чітко не визначає поняття «оцінка доказів», а лише висуває низку умов щодо її здійснення та критеріїв прийнятності доказів (хоча й уніфіковано у трьох видах процесу), це створює підґрунтя для наукових роздумів у цьому напрямі, задля формування теоретико-методологічної основи розуміння цієї терміносистеми.

Дослідники доказування в адміністративному судочинстві приєднуються до приналежності оцінки доказів до процесу доказування. У наукових роботах зустрічаємо такі підходи: (1) «оцінка доказів - це визначення належності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів (допустимості, достовірності кожного окремого доказу, а також їх достатності) провадять тільки ті учасники, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною» [5, с.13-14]; (2)«оцінка доказів - це розгляд за своїм переконанням кожного доказу окремо та всієї сукупності доказів, визначаючи їх відносність, допустимість, достовірність і достатність для висновків по справі» [6, с. 14]; (3) «оцінка доказів є самостійною процесуальною категорією, яка знаходиться поза рамками поняття судового доказу, оскільки закони логічного доказування не можуть бути об'єктом правового регулювання» [3, с. 198].

Заслуговує на підтримку позиція, відповідно до якої оцінка доказів не є виключно розумовою, логічною діяльністю, адже вона має зовнішнє вираження у рішеннях і процесуальних діях. Отже, оцінка доказів характеризується наявністю внутрішньої (логічної) і зовнішньої (правової) сторін.

Оцінка доказів в адміністративному судочинстві здійснюється за внутрішнім переконанням судді, яке визнається центральним, визначальним елементом у системі вільної оцінки доказів.

Питання про внутрішнє переконання й оцінку доказів завжди розділяло вчених. Одні з них вважали, що внутрішнє переконання судді є критерієм оцінки доказів, інші - що це не критерій, а результат оцінки доказів. Критерій же міститься в якості доказів. Різниця полягає в тому, що у першому випадку суддя може оцінити докази, оскільки вважає це за потрібне саме зараз і в даному місці, а в другому - докази оцінюються такими, якими вони є, за формулою «факти - уперта річ» [7]. Саме друга позиція характеризує внутрішнє суддівське переконання як об'єктивне явище, засноване на всебічному дослідженні доказів і правосвідомості судді. Слово «внутрішнє» означає, що впевненість суду щодо правильного висновку сформувалася під впливом його особистого сприйняття, без стороннього впливу, неупереджено.

Особисте сприйняття суддею свого знання як істинного створює широке поле для розсуду судді в процесі розумової діяльності з оцінки доказів, що і змушує законодавця регламентувати процес доказування та створювати додаткові гарантії для можливостей об'єктивної оцінки доказів. Оцінка доказів здійснюється відповідно до певних логічних та психологічних законів. Разом із тим, вона регулюється і процесуальним законодавством, зокрема й з адміністративного судочинства.

Як вже відмічалося, правила оцінки доказів в адміністративному судочинстві за внутрішнім переконанням мають законодавче закріплення. Вони означають дотримання судом наступних вимог: (1) безпосереднє, всебічне, повне та об'єктивне дослідження; (2) неможливість визначення пріоритету будь-якого доказу (наперед встановленої сили); (3) оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності; (4) мотивація відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, оцінка доказів за внутрішнім переконанням, маючи ознаки суб'єктивізму (будучи результатом розсуду), підпорядковується об'єктивно визначеним законом критеріям, що висуваються до доказів (належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку). Тобто, суддівське переконання обмежується обранням під час доказової діяльності варіантів із кількох юридично допустимих. Переконаність повинна ґрунтуватися на результатах вивчення і дослідження всіх обставин справи, на методах оцінки доказів. Остання, своєю чергою, полягає в тому, що суд від вірогідного знання встановлює достовірність кожного доказу, значення його для справи. Оцінити докази - означає визначити, наскільки точно встановлений кожен із них, у якому взаємозв'язку зі справою він перебуває. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моделювання досліджуваних обставин та причинно-наслідкових зв'язків. Аналіз і синтез доказів дозволяє виділити те загальне, що їх об'єднує, а саме - приблизно пояснити наявність низки фактів дією однієї загальної причини [8, с. 113]. При оцінці доказів відбувається підведення виявлених фактичних даних під норму закону.

Таким чином, під оцінкою доказів судом в адміністративному судочинстві доцільно розуміти елемент процесу доказування, змістом якого є розумово-практична діяльність судді з розгляду кожного доказу на предмет наявності ознак належності, допустимості, достовірності, достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, що здійснюється у логічних формах, в межах закону та професійної правосвідомості, і результатом якої є внутрішнє переконання судді щодо урахування чи відхилення доказів для встановлення предмета доказування в адміністративній справі.

Із оновленням законодавчого забезпечення здійснення адміністративного судочинства в правилах оцінки доказів з'явилася нова норма (інші - ідентичні статті 86 КАС 2005 р.), відповідно до якої «Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)» (ч. 4 ст. 90 КАС України). На нашу думку, такий підхід є досить слушним, оскільки засвідчує важливість не просто оцінки належності, допустимості, достовірності, достатності, взаємозв'язку доказів, а й наголошує на відображенні такої оцінки (щодо кожного доказу і їх сукупності) у судовому рішенні.

Також варто зауважити, що, поряд із безпосередніми правилами стосовно оцінки доказів, чинний КАС України містить ряд норм, тією чи іншою мірою пов'язаних із цим видом судової діяльності. Зокрема: (1) «Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду» (ч. 7 ст. 78); (2) «Під час проведення врегулювання спору суддя не має права надавати сторонам юридичні поради та рекомендації, надавати оцінку доказів у справі» (ч. 6 ст. 186); (3) «Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи» (ч. 3 ст. 242); (4) «У мотивувальній частині рішення зазначаються: 3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову» (ч. 4 ст. 246); (5) «Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: 1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом» (ст.361). Тобто в КАС України закріплено оцінку, як алгоритм (модель) дій судді, ознаку судового рішення.

На дотримання вказаних правил націлена й судова практика. Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в 2019 році розглянуто 45570 справ і матеріалів (у 2018 р. - 37449) [9]. Серед ключових рішень Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині доказування, що у будь-якому випадку пов'язані з оцінкою доказів, у період 2018-2019 рр. можна назвати такі.

(1) Загальнодоступність певної інформації сама по собі не свідчить про її загальновідомість та не звільняє суд від обов'язку її дослідження (постанова у справі № 826/19844/16 від 18.04.2018);

(2) Про належність доказів надіслання позовної заяви суб'єктом владних повноважень (постанова у справі № 820/1186/17 від 20.06.2018): належним доказом надіслання суб'єктом владних повноважень позовної заяви з додатками відповідачу та третім особам є квитанція або касовий чек, в якому зазначено найменування оператора та об'єкта поштового зв'язку, які надають послуги, дата та вид послуги, її вартість;

(3) Надання органом ДФС висновку науково-правової експертизи до суду не є належним доказом відповідно до статті 73 КАС України (постанова №826/6667/16 від 30.10.2018): аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року по справі № 826/6667/16 (номер провадження № К/9901/44343/18);

(4) Пояснення неоформлених працівників не є належним доказом про вчинення порушення податкового законодавства (постанова у справі № 808/434/16 від 02.04.2019);

(5) Процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/збе- регти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено. Ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об'єктивних фактах (постанова у справі № Зд/9901/2/19 від 02.05.2019);

(6) Письмові пояснення свідків адміністративного правопорушення без їх допиту у судовому засіданні є неналежними доказами (постанова у справі № 560/751/17 від 27.06.2019);

(7) Виборчому процесу притаманний темпоральний аспект, сутність якого полягає в тому, що цілеспрямована діяльність суб'єктів виборчого процесу неминуче розгортається у часі (постанова у справі № 855/244/19 від 08.07.2019);

(8) Копія документу є належним доказом лише у разі її належного засвідчення та завчасного направлення іншим учасникам справи (постанова у справі № 810/719/18 від 17.07.2019);

(9) Скасування судом рішень про коригування митної вартості стосовно різних поставок не свідчить про системність порушень митного органу (постанова у справі № 821/597/18 від 18.04.2019).

Також важливими для оцінки доказів в адміністративному судочинстві стали зразкові справи. Так, упродовж 2019року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглядав 28зразкових справ, з яких 25 надійшло цього року. У 13спра- вах відмовлено у відкритті провадження, в 1 справі провадження закрито, по суті розглянуто 9 справ. У 2019 році набрали чинності 2 рішення, ухвалені у 2018 році, та 3 рішення, ухвалені у 2019 році: усі справи стосувалися соціальних і пенсійних питань [9]. В цілому, слід відзначити позитивність і практичну доцільність узагальнення правових позицій цієї судової інстанції у розрізі категорій спорів, що сприяє ефективному правозастосуванню.

Водночас, варто вказати і на спірні судові рішення. Зокрема, це стосується оцінки вироку суду в адміністративному судочинстві. Судова практика з оскарження податкових повідомлень існує як на користь платника податків, так і ДФС (ДПС) України. Наприклад, у постанові в справі №826/6986/14 (06.02.2018 р.) Верховний Суд висловив позицію про те, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, а господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть у разі формального підтвердження документами бухгалтерського обліку. В інших постановах Верховний Суд дійшов висновку, що факт наявності вироку, ухваленого на підставі угоди у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій (справи № 802/1853/16-а, №813/1766/17, 27.02.2018 р.). При цьому, по справі №802/843/17-а зазначено, що документи, складені за результатом господарських операцій не можна вважати такими, що підтверджують фактичне здійснення господарської операції, оскільки показники податкового обліку підприємства по даним відносинам не підтверджені у встановленому законом порядку, беручи до уваги обставини, встановлені вироком суду, який набрав законної сили.

Отже, питання оцінки вироку суду про фіктивність контрагента, як доказу реальності/нереальності здійсненої з ним господарської операції, залишається невизначеним. Однак у зв'язку з нестабільністю судової практики, поширеними випадками винесення судами касаційної інстанції судових рішень, які суперечать одне одному, виникає закономірне питання: яку саме правову позицію слід використовувати? У зв'язку з цим, Верховний Суд наголошує, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (ВС/ ВП №755/10947/17 від 30.01.2019). Таким чином, вищою судовою інстанцією напрацьовується практика розуміння фіктивності операцій, яка базується на повному дослідженні всіх обставин справи, відсутності наперед обумовленої сили одних доказів перед інши- ми,так само, як відбувся відхід від значення факту наявності належно оформлених первинних документів [10]. На наше переконання, справедливою є необхідність надання судом правової оцінки усім фактичним обставинам справ, відтак і розгляд вироку суду у сукупності з іншими доказами.

Визнаним фактом є доцільність проведення компаративістських досліджень, під час яких встановлюються спільні та відмінні риси у законодавстві країн однієї правової системи.

Особливості адміністративної юстиції Польщі, Франції, Великобританії, Німеччини, Нідерландів, США у контексті оцінки доказів представлені в роботі О.В. Умнової [6, с.15-16]. Проте, автором зроблено акцент на відмінностях континентальної та англо-американської системи права і можливостях прецедентів.

Цікавим видається досвід пострадянських країн щодо законодавчого гарантування оцінки доказів. Тож, проаналізувавши закони держав із відокремленою адміністративною юстицією, встановлено наступне.

У країнах Балтії відсутній єдиний підхід до закріплення доказування, хоча ці питання мають законодавче виокремлення. Так, у Законі Литовської Республіки «Про провадження в адміністративних справах» [11] не регламентовано сам процес доказування (лише поняття доказів та їх джерел). Обов'язки суду дослідити докази передбачені у главі другій «Розгляд справи в суді» (ст. 78). Проте, норми щодо оцінки доказів, тягаря доказування відсутні.

Адміністративно-процесуальний закон Латвії [12] та Адміністративно-процесуальний кодекс Естонської Республіки [13] мають статті, присвячені обов'язку доказування й оцінці доказів. Причому, перше правило щодо доказової діяльності суду в Естонському законі містить стаття 2 «Задачі і загальні принципи адміністративного судочинства». Спільними є положення стосовно: відсутності пріоритетності доказів - жоден доказ не має наперед встановленої сили; оцінки за внутрішнім переконанням; всебічності, повноти та об'єктивності. У латвійському законі закріплено правило, згідно з яким суд повинен керуватися правосвідомістю, що ґрунтується на законах логіки, наукових висновках і принципах справедливості (ч. 1 ст. 154), а також правило, відповідно до якого в рішенні суду вказуються мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших (ч. 3 ст. 154). Стаття ж 61 Адміністративно-процесуального кодексу Естонської Республіки містить норми щодо оцінки доказів і розміру вимоги.

Відсутня єдність щодо гарантування оцінки доказів і в країнах Кавказького регіону. Зокрема, Адміністративно-процесуальний кодекс Азербайджанської Республіки [14] не має окремого розділу про докази і доказування. Дві статті (12 і 58) торкаються питань дослідження доказів, і лише у п. 88.7 зазначено, що докази оцінюються після повного і всебічного їх дослідження судом.

У Кодексі адміністративного судочинства Республіки Вірменія [15] існує глава 7 «Докази», яка налічує 28 статей. Оцінка доказів називається вільною (ст. 24) і здійснюється за внутрішнім переконанням, всебічно, повно та об'єктивно; встановлено обов'язок суду обґрунтувати у рішенні формування такого переконання.

Глава VII «Судові докази» Адміністративно-процесуального кодексу Грузії [16] має 5 статей. Зокрема, окремо врегульовано збирання доказів судом (ст. 19). Проте, питання оцінки доказів у цьому кодексі не регламентовано (в адміністративному судочинстві цієї країни застосовуються положення цивільного процесуального закону).

Закон Молдови «Про адміністративний суд» [17] не виокремлює питань доказування в адміністративному судочинстві. Застосовуються положення цивільного процесуального закону. Слово «доказ» вживається лише тричі.

У Кодексі адміністративного судочинства Російської Федерації [18] є глава 6 «Докази і доказування» (26 статей). Три перші частини і частина 8 ст. 84 «оцінка доказів» є ідентичними до ст. 90 КАС України. Інші норми цієї статті розкривають питання достовірності доказів та оцінки документів, інших письмових доказів та їх копій.

В Адміністративному процедурно-процесуальному кодексі Республіки Казахстан (проект) [19] глава 24 «Докази і доказування» Частини III «Адміністративне судочинство» включає три статті про: порядок та особливості правового регулювання доказів і процесу доказування; обов'язок доказування; особливості доказування. Загальні правила щодо доказування застосовуються на підставі цивільного процесуального закону, відтак, відсутня окрема норма щодо оцінки доказів.

Адміністративно-процесуальний кодекс Киргизької Республіки [20] теж має окрему главу 6 «Докази» із 33 статтями. Окрім загальних правил, властивих оцінці доказів в інших країнах, у ст. 55 «Оцінка доказів» наголошено на неупередженості такої судової діяльності та необхідності керуватися законом.

Особливістю Кодексу Республіки Узбекистан про адміністративне судочинство (глава 7 «Докази і доказування», 27 статей) [21] є виокремлення норми про те, що процес доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів (ст. 66). У ст. 73, присвяченій оцінці доказів, йдеться про всебічність, повноту та неупередженість розгляду обставин справи, поняття достовірності та неможливість прийняття копій документів при відсутності оригіналу (схожі з російським законом норми).

Серед пострадянських країн, в яких не виокремлено адміністративне судочинство, залишаються Білорусь, Таджикистан і Туркменістан.

Підсумовуючи огляд законодавчих актів з адміністративного судочинства пострадянських країн і порівнюючи їх з КАС України, слід відмітити, що вітчизняним законодавцем використані стандартні принципові правила щодо оцінки доказів в адміністративному судочинстві, і нормопроектування є логічним та зрозумілим. Саме положення КАС України у багатьох напрямах може слугувати прикладом для законотворчості інших країн. Водночас, задля посилення законодавчого гарантування оцінки доказів в адміністративному судочинстві видається за доцільне імплементувати у вітчизняний КАС положення, відповідно до яких суд повинен керуватися законом, неупередженістю та правосвідомістю, що ґрунтується на законах логіки, наукових висновках і принципах справедливості.

Окрім того, з метою правової визначеності, доречним є закріплення окремої норми щодо поняття доказування та його елементів у главі 5, яка називається «Докази та доказування», оскільки воно не унормоване як діяльність. Законодавча регламентація цього процесу припинить дискусії щодо правової природи його елементів, зокрема й на законотворчому рівні. Наприклад, удосконалення процедури оцінки доказів судом на предмет їх належності і допустимості було декларовано одним із завдань законопроекту «Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України (щодо удосконалення механізмів судового розгляду)» (реєстр. № 7414 від 19.12.2017), що перебував на розгляді парламенту восьмого скликання вже після оновлення положень процесуальних кодексів (і був відкликаний наприкінці каденції). Зокрема, пропонувалася нова редакція стат- ті90 «Оцінка доказів» (у законопроекті - стаття 86), відповідно до якої оцінка доказів (на нашу думку, безпідставно, зважаючи на розуміння у процесуальному праві стадії) визначалася як «стадія судового розгляду, під час якої суд визначає кількість, якість та властивості доказів, наданих учасниками судового розгляду, яка є завершальною стадією перевірки обставин доказами».

Наразі на розгляді Верховної Ради України ІХ скликання перебувають декілька законопроектів про внесення змін до КАС України, але вони не стосуються питань доказової діяльності.

доказ суд достовірність розумовий

Висновки

Таким чином, проведеним дослідженням можна констатувати наступне. Під оцінкою доказів судом в адміністративному судочинстві слід розуміти елемент процесу доказування, змістом якого є розумово-практична діяльність судді з розгляду кожного доказу на предмет наявності ознак належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, що здійснюється у логічних формах, в межах закону та професійної правосвідомості, і результатом якої є внутрішнє переконання судді щодо урахування чи відхилення доказів для встановлення обставин предмета доказування в адміністративній справі. В КАС України закріплено оцінку як алгоритм (модель) дій судді й ознаку судового рішення (обґрунтованість і вмотивованість). Більшість визначених правових позицій Верховного Суду в частині оцінки доказів стосуються розуміння неналежності тих чи інших доказів. Позитивного розвитку набуває інститут зразкової справи.

Найбільше спільних рис вітчизняний закон у сфері адміністративного судочинства має з аналогічними законодавчими актами Латвії, Естонії, Росії. Положення КАС України в частині оцінки доказів виписані належним чином і враховують концептуальні стандарти та правила доказової діяльності. Проте, задля дотримання принципу правової визначеності і посилення уваги на оцінку доказів та її відображення у судових рішеннях можливі уточнюючі зміни до цього законодавчого акта.

Список використаних джерел

1. Правова наука та законодавча практика: аналіз дисертаційних досліджень. Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2017. Випуск 7. 528 с.

2. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 № 2747-IV (із змінами і доповненнями).

3. Калмикова Я.С. Докази та доказування в адміністративному судочинстві. Харків, 2014. 257 с.

4. Барабаш ТМ. Категорія «суб'єкт» у кримінальному процесі України. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2012. № 3. С. 110-114.

5. Дубенко О.М. Доказування в адміністративному судочинстві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Харків, 2010. 20 с.

6. Умнова О.В. Докази в адміністративному судочинстві при поновленні на публічну службу: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Ірпінь, 2010. 20 с.

7. Луспеник Д. Внутрішнє переконання судді як елемент оцінки доказів. Юридичний вісник України. 2006. №43(591). С.39.

8. Степашко О.І. Судові рішення у податкових спорах в адміністративному судочинстві України: дис канд. юрид. наук. Київ, 2014. 220 с.

9. Верховний Суд у цифрах і фактах.

10. Шадура О. Преюдиційність вироку як доказ «нереальності господарських операцій». Юридична газета. 22 квітня 2019. № 1718 (671-672).

11. О производстве по административным делам : Закон Литовской Республики от 14 января 1999 г. (с изм. и доп.).

12. Административно-процессуальный закон Латвии: Закон от 25 октября 2001 года (с изм. и доп.).

13. Административно-процессуальный кодекс Эстонии: Закон от 27 января 2011 года (с изм. и доп.).

14. Административно-процессуальный кодекс Азербайджанской Республики: Закон от 30 июня 2009 года (с изм. и доп.).

15. Кодекс административно го судопроизводства Республики Армения: Закон от 28декабря 2013 года.

16. Административно-процессуальный кодекс Грузии: Закон от 23 июля 1999 года.

17. Об Административном суде: Закон Республики Молдова от 10 февраля 2000 года.

18. Кодекс административного судопроизводства Российской Федерации: Закон от 8 марта 2015.

19. Административный процедурно-процессуальный кодекс Республики Казахстан: проект.

20. Административно-процессуальный кодекс Кыргызской Республики: Закон от 25 января 2017 года.

21. Кодекс Республики Узбекистан об административном судопроизводстве: Закон от 25января 2018года.

References

1. Pravova nauka ta zakonodavcha praktyka: analiz dysertatsiinykh doslidzhen. (2017). Vypusk 7. Kyiv: Instytut zakonodavstva Verkhovnoi Rady Ukrainy [in Ukrainian].

2. Verkhovna Rada Ukrainy. (2005). Kodeks administratyvnoho sudochynstva Ukrainy: Zakon Ukrainy № 2747-IV (iz zminamy i dopovnenniamy). [in Ukrainian].

3. Kalmykova Ya.S. (2014). Dokazy ta dokazuvannia v administratyvnomu sudochynstvi. Kharkiv [in Ukrainian].

4. Barabash T.M. (2012). Katehoriia «subiekt» u kryminalnomu protsesi Ukrainy. Naukovi zapysky Instytutu zakonodavstva Verkhovnoi Rady Ukrainy, 3, 110-114 [in Ukrainian].

5. Dubenko O.M. (2010). Dokazuvannia v administratyvnomu sudochynstvi Ukrainy: avtoref. dys. ... kand. yuryd. nauk. Kharkiv [in Ukrainian].

6. Umnova O.V. (2010). Dokazy v administratyvnomu sudochynstvi pry ponovlenni na publichnu sluzhbu: avtoref. dys. ... kand. yuryd. nauk. Irpin [in Ukrainian].

7. Luspenyk D. (2006). Vnutrishnie perekonannia suddi yak element otsinky dokaziv. Yurydychnyi visnyk Ukrainy, 43(591), 39. [in Ukrainian].

8. Stepashko O.I. (2014). Sudovi rishennia u podatkovykh sporakh v administratyvnomu sudochynstvi Ukrainy: dys kand. yuryd. nauk. Kyiv [in Ukrainian].

9. Verkhovnyi Sud u tsyfrakh i faktakh. (2019). [in Ukrainian].

10. Shadura O. (2019). Preiudytsiinist vyroku yak dokaz «nerealnosti hospodarskykh operatsii». Yurydychna hazeta, 22 kvitnia, 1718 (671-672). [in Ukrainian].

11. O proizvodstve po administrativnym delam: Zakon Litovskoi Respubliki ot 14 yanvaria 1999 (s izm. i dop.). [in Russian].

12. Administrativno-protcessualnyi zakon Latvii: Zakon ot 25 oktiabria 2001 (s izm. i dop.). [in Russian].

13. Administrativno-protcessualnyi kodeks Estonii: Zakon ot 27 yanvaria 2011 (s izm. i dop.). [in Russian].

14. Administrativno-protcessualnyi kodeks Azerbaidzhanskoi Respubliki: Zakon ot 30 iiunia 2009 (s izm. i dop.). [in Russian].

15. Kodeks administrativnogo sudoproizvodstva Respubliki Armeniia: Zakon ot 28 dekabria 2013. [in Russian].

16. Administrativno-protcessualnyi kodeks Gruzii: Zakon ot 23 iiulia 1999. [in Russian].

17. Ob Administrativnom sude: Zakon Respubliki Moldova ot 10 fevralia 2000. [in Russian].

18. Kodeks administrativnogo sudoproizvodstva Rossiiskoi Federatcii: Zakon ot 8 marta 2015. [in Russian].

19. Administrativnyi protcedurno- protcessualnyi kodeks Respubliki Kazakhstan: proekt. [in Russian].

20. Administrativno-protcessualnyi kodeks Kyrgyzskoi Respubliki: Zakon ot 25 ianvaria 2017 goda. [in Russian].

21. Kodeks Respubliki Uzbekistan ob administrativnom sudoproizvodstve: Zakon ot 25 ianvaria 2018. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru