Судоустрій та судочинство на території України (Х-ХІХ століття): історико-правовий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет права НАН України

Судоустрій та судочинство на території україни (х-хіх ст.): історико-правовий аналіз

Лісова К.С. кандидат історичних наук, завідувач кафедри загальнотеоретичних правових і соціально-гуманітарних дисциплін

Анотація

У статті розглянуто судоустрій та судочинство на території українських земель X-XIX ст. Встановлено, що від середньовіччя укорінювалися норми світського та церковного судочинства, суди поділялися на княжі, церковні, доменіальні (феодальні), окремо існувала практика проведення судових поєдинків, результати яких визнавалися рівноцінними рішенню офіційної влади. Судочинство у Галицько-Волинській державі відбувалося за встановленими канонами, однак поступово проявлялися елементи магдебурзького права (міського самоврядування, за яким у містах судили незалежні Лава і Рада), яке особливо поширилося після включення частини українських земель до складу Польського королівства.

Водночас, сільське населення продовжувало користуватися на суді звичаєвим правом, діяли копні суди, до засідань в яких залучали громаду. У дослідженні наголошено на тому, що судочинство у Великому князівстві Литовському зазнало впливу норм руського звичаєвого права, яке пізніше також сформувало елементи судоустрою гетьманських часів. Показано, що судова система Гетьманщини спиралася також на громаду, представники якої брали участь у проведенні та організації засідань більшості судів. Суди Гетьманщини поділялися відповідно до її адміністративного устрою - на полкові та сотенні. Дрібніші отаманські суди розглядали лише малі епізоди юридичних правовідносин.

Із включенням Гетьманщини до складу Російської імперії суди почали втрачати незалежність, а доступ до них (зокрема, до земських судів) почали отримувати тільки дворяни. Певну автономію зберігали губернські суди, що розташовувалися у столицях губерній. Після реформ 1864 р. судочинство зазнало змін - з'явилися присяжні (відновилася участь громадян), процеси почали ґрунтуватися на змагальних засадах, суди стали відкритими для усіх верств суспільства. Водночас, судочинство базувалося на російському праві та за російськими нормами проведення судів.

Ключові слова: судочинство, суди, Україна, історія, звичаєве право.

Annotation

The article considers the judicial system and court proceedings on the territory of the Ukrainian lands of the X-XIX centuries. It was established, that from the Middle Ages the norms of secular and ecclesiastical justice were established, courts were divided into princely, ecclesiastical, domain (feudal). Also, there was a separate practice of judicial duels in Rus', the results of which were recognized as equivalent to official decision. Judicial proceedings in the Galicia-Volyn state took place according to established canons, but gradually elements of Magdeburg law (city self-government, judged by independent Lava and Rada), which became especially widespread after the incorporation of part of Ukrainian lands into the Kingdom of Poland. At the same time, the rural population continued to enjoy customary law in courts, and there were mining courts, in which the community was involved. The study emphasizes that the judiciary in the Grand Duchy of Lithuania was influenced by the rules of rus' customary law, which later also formed elements of the judicial system of the Hetman's time. It is shown, that the judicial system of the Hetmanate also relied on the community, whose representatives participated in holding and organizing the sessions of most courts. The courts of the Hetmanate were divided according to its administrative system - into regimental and hundreds. Smaller ataman courts considered only small episodes of legal relations. With the incorporation of the Hetmanate into the Russian Empire, the courts began to lose their independence, and access to them (in particular, to the Zemstvo courts) began to gain only nobles. Provincial courts in the provincial capitals retained some autonomy. After the reforms of 1864, the judiciary changed - juries appeared (citizen participation resumed), trials began to be based on adversarial principles, and courts became open to all segments of society. At the same time, the proceedings were based on Russian law and Russian court rules.

Keywords: court proceedings, courts, Ukraine, history, customary law.

Вступ

Розвиток судочинства та судоустрою на території України є актуальною проблемою сучасної юридичної науки. Чимало дискусійних питань досі не отримали належного висвітлення у фаховій літературі та продовжують бути маловивченими. Водночас, українські та деякі зарубіжні дослідники розробляли окремі аспекти на підставі використання об'ємної кількості збережених нормативно-правових джерел. До дослідження подібної проблематики вдавалися різні фахівці. Зокрема, у нашій статті використано висновки та матеріали робіт С. Дегтярьова [1], М. Бедрія [2; 3], Б. Стецюка [4]. Окремі питання історичного становища український земель протягом століть висвітлено на підставі опрацювання робіт істориків О. Купчинського [5], І. Паршина [6; 7; 8], Х. Меренюк [9; 10] та інших.

Новизною нашої статті є порівняння судових практик, які існували протягом восьми століть. На підставі цього, головною метою нашої статті є здійснення історико-правового аналізу процесу судоустрою та судочинства на території України від Х по ХІХ ст. для з'ясування ключових змін у традиції українського судочинства та, зокрема, ролі звичаєвого права. Відповідно, завданнями пропонованої статті є з'ясування загальних тенденцій історії розвитку судоустрою та правової думки на українських землях, виокремлення питомо українських практик та їх впливу на юридичну думку. Використання нами міждисциплінарного підходу обґрунтовується спільним історико- юридичним характером нашого дослідження. Крім цього, при написанні статті використано загальнонаукові методи (аналіз та синтез), історичний метод, хронологічний метод та метод тлумачення норм права, що дав змогу виокремити основні зміни в організації судоустрою та судочинства упродовж віків.

Результати

Східні слов'яни, відомості про яких починають регулярно з'являтися в джерелах від IX ст., були далеко не першими етносами, що населяли територію сучасної України. Водночас, у дослідницьких колах прийнято корені українського державотворення виводити від історії Русі. Княжа доба охопила час від ІХ до XIV ст. і зазнала змін після поступовою інкорпорації земель Рюриковичів (правлячої династії) до сусідніх середньовічних країн - насамперед, Польського королівства та Великого князівства Литовського.

Руська влада характеризувалася загальними середньовічними правилами судочинства. Княжий суд провадив сам князь, його помічниками були тіун та мечник, які мали право діяти від імені князя на підвладних йому землях. Допомагали у судових процесах ябедники, отроки та писці, які, щоправда, були позбавлені права юрисдикції. Високий статус усіх цих середньовічних «чиновників» засвідчується чималою вірою (в європейські традиції вергельдом - виплатами за вбивство). Наприклад, згідно із «Руською Правдою», за життя тіуна треба було сплатити 80 гривен, тоді як за простого смерда (вільного селянина) - лише 5 гривен [11, 139-140]. Вже в ХІ ст. була заборонена кровна помста - у «Правді Ярославовичів» (великому юридичному доповненні до зводу їхнього батька) безпосередньо вказується: «Після Ярослава зібралися сини його ... і відмінили кровну помсту, а встановили за вбивство кунами відкупатися. А все інше судити, як Ярослав судив» [12]. Скасування «вендети» у Русі слід вважати прогресивним явищем для розвитку юриспруденції - конфлікти переносилися із площини особистого протистояння до розгляду судочинства.

Водночас, на такий манер вказувалася зростаюча роль князя - місцеві нобілі чи прості господарі втратили право вершити суд самостійно. Зокрема, одна зі статей вказує: «Коли злодія уб'ють в домі під час крадіжки, то уб'ють його як собаку, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір. Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв'язаним, то платити за нього 12 гривен» [12]. Очевидно, ідеться також про політичну роль володарів, вплив, яким вони демонстрували, що ніхто окрім них не має змоги вирішувати долю навіть пійманого злодія. Проведення судових процесів у Русі завбачувало рівні обов'язки сторін щодо доведення своєї правоти. Диспозитивність цих операцій, коли обвинувачений та обвинувач керували своїми процесуальними правами самостійно, забезпечувала справедливе змагання, засноване на принципі рівноправності сторін [13, 279].

Суди проходили у княжих столицях або у тих місцях, де перебував сам князь чи його урядовці. Їх юрисдикції корилося усе населення за деякими виключеннями. Зокрема, поза межами княжого суду перебували «церковні люди» [13, 280]. Церква володіла власним судочинством, на що мала привілеї від часів князів Володимира Святославовича (960/963-1015) та його сина Ярослава Мудрого (983/987-1054). У церковному суді розглядалися справи усіх духовних осіб (духовенства, їхніх родин, церковної прислуги, людей, які жили у володіннях монастирів чи церкви), а також питання, пов'язані із язичництвом, сімейно-шлюбними відносинами тощо [12]. Подібні слухання відбувалися при єпископських дворах кожної єпархії. Сам процес вів єпископ або хтось із його помічників, які отримували на це спеціальний дозвіл. Зазначимо, що реалізація «вироку» покладалася також на світську владу, незважаючи на окремішність церковного суду [4, 408].

Із розвитком приватних землеволодінь («кормління», «отчин») зростала влада окремих бояр. Відповідно, вони проводили доменіальні приватні суди над підлеглим населенням. Зазначимо, що до певної міри це право вступало у конфлікт із князівським судочинством [14, 784]. Зокрема, уже в «Уставі Володимира Мономаха» вказувалося на обмеження права бити селян-закупів тощо [4, 411]. Водночас, чимало судових суперечок проходили за старими звичаями - юридична практика Русі насичена судовими поєдинками, законність яких засвідчувалася окремими постановами (наприклад, у містах-республіках) [9, 53]. Хоча стосовно українських земель подібних свідчень майже не збереглося, пережитки давніх відносин зберігалися досить довгий час. Суть судебник поєдинків зводилася до простого - хто перемагав у сутичці, за ним визнавалася правда [10, 16-21]. Умови подібних змагань були регульовані, але визнавалися законним рішенням нарівні із рішенням суду [15, 24].

Розвиток судоустрою Русі можна вважати консервативним, і за кілька століть він пережив невідчутну еволюцію. Певні зміни, можливо, відбулися у Галицько-Волинській державі, правителі якої упродовж ХІІІ-XIV ст. контактували із західними державами та могли запозичити кілька юридичних «новинок». Серед останніх - норми магдебурзького (німецького) права, які існували уже від ХІІІ ст., але вперше письмово зафіксовані під 1339 р. у привілеї князя Юрія ІІ Тройденовича місту Сяноку [6, 74]. У документі ішлося, зокрема, про те, що право дозволяло «судити будь-яку людину, чи то німця, поляка, угорця або руса, якого б стану і статі або становища не була ця людина» [5, 166]. Після падіння Галицько-Волинської держави (у тому числі і через отруєння князя Юрія ІІ, начебто, через прихильність до католиків [7, 5]) «магдебургія» розповсюдилася землями Галичини та Волині, які увійшли до складу Польського королівства [8, 138].

Судова влада за німецьким правом складалася із Ради та Лави, де юрисдикція останньої охоплювала розгляд кримінальних злочинів. Цивільні справи були компетенцією Ради. Водночас, особливо складні резонансні злочини або ж цивільні правопорушення Лава аналізувала на спільних зустрічах із Радою. Склад Лави був сталим протягом довгого часу: головуючий війт та лавники (у деяких містах їх нараховувалося від 4 до 12 осіб). Зазначимо, що до юрисдикції Лави належали не тільки городяни міста, що володіло магдебурзьким правом, а й прийшлі містяни з інших населених пунктів, якщо вони мали стосунок до справи. Прикметною рисою лавних судів в українських містах XIV-XVI ст. було послуговування при винесенні вердикту не лише строгими нормами магдебурзького права, але й активне використання норм звичаєвого права та Статутів Великого князівства Литовського [3, 306].

Разом із розповсюдження німецького права на території українських земель, підвладних Польському королівству, продовжували відбуватися суди за руським та волоським правом. В староукраїнських населених пунктах (насамперед, селах) судочинство здійснювалося за допомогою копних (громадських) судів, які від XIV ст. послуговувалися старими нормами давнього руського періоду. Копні суди існували однакового на українських теренах у Польському королівстві та у Великому князівстві Литовському. Копні суди були єдиними тогочасними судовими органами, які не враховували становий аспект, тому що у їх засіданнях мали право брати участь представники від усіх суспільних верств: від холопів до бояр та навіть представників вищої влади [2, 30-33]. З цієї причини, копні суди користувалися чималим авторитетом у суспільстві. Особливістю їхнього функціонування стало впровадження рекомендацій окремих чиновників. Наприклад, у 1435 р. староста Галицької землі Руського воєводства Михайло Боучацький постановив, що «коли хтось гнав слід за своїм злодієм і прийшов у село, в якому звинуватив певну людину в злочині, то в цей день у тому селі повинен був суд у цій справі відбутись», якщо ж злочинця «прикривала» місцева громада або шляхтич, то збитки через суд можна було отримати від них [16, 425]. церковний судочинство поєдинок влада

Якщо руське право не зазнавало змін із княжого часу, то від XIV ст. на частині західноукраїнських земель розповсюдилося волоське право. Цей різновид звичаєвого права передбачав, що судові справи розглядаються на загальних судових вічах (зборах) усіх жителів крайни (волоської автономії). Присуду таких засідань підлягали як селяни, так і шляхтичі, їхня компетенція обмежувалася справами про виплату штрафів або податків, різного роду цивільні суперечки, розслідування кримінальних злодіянь. Судові віча складалися із крайника (голови вольської общини), та від 6 до 10 кенезів (керівників сільських громад крайни). Хоча територія, на якій діяло волоське право, була обмеженою, функціонування доволі демократичної як для XV-XVI ст. інституції стало яскравим свідченням нових порівняно із княжими часами форм організації судочинства [3, 307].

Водночас, на тих українських землях, які увійшли до складу Великого князівства Литовського (ідеться, насамперед, про частину Волині, Київщину, частково Новгород-Сіверщину та Поділля), довгий час продовжувало панувати судочинство за руськими зразками. Водночас, зі зростання ролі князівської влади та після укладення Кревської унії із Польським королівством у 1386 р. цей статус змінився. Великі литовські князі прагнули унезалежнитися від Польщі, але і не «розчинитися» у руському середовищі. З цієї причини, вони підтримували просування католицтва на їхніх землях, чим упосліджували також стару руську аристократію. Після Городельської унії 1413 р. православні у ВКЛ опинилися на рівні із язичниками - хоча такий статус мав чималий елемент фіктивності, він демонстрував реальне розташування політичних сил. Зазначимо, що на судоустрої ВКЛ та підвладних йому українських землях це позначило мало.

Литовські Статути (1529, 1566, 1588 рр.) були зводами законів, створеними на підставі поєднання норм литовського, білоруського, українського права, німецьких та польських елементів судебників та деяких положень римського права. Важливим досягнення цього кодексу було те, що він уніфіковував правові норми на всій території князівства, зокрема, і в українських землях. У Статуті 1566 р., зокрема, ідеться про те, що остаточно скасовувалася різниця між світськими та церковними справами: «...судити и справовати всихъ пановъ радъ духовныхъ и свЪцскихъ, княжатъ, пановъ хоруговныхъ, шляхту и бояръ о земскіе речы зъ имЪней однако одностайно.» [17]. Також у цьому документі вказувалися прерогативи земського та замкового суду [17]. Водночас, указувалося, що посада судді має бути обраною, причому ніхто з людей церковних чи княжих (як і будь-яких інших) урядовців не мав права балотуватися на цю відповідальну посаду. Одним із нововведень був виклик на суд: «Уставуемъ, тежъ хто кого позвы позоветъ, а сторона бы позваная ку тому се року не знала; тогды сторона поводовая позву и року маеть доводити выписомъ съ книгь сознанья возного, а естли бы не довела, тогды позваная сторона не повинна отповідати» [17]. Наголошення на правовідносинах між позивачем та обвинуваченим має виразні руські витоки - певна перевага «захисту» відома ще із княжих часів (відповідач у цій конкретній статті не повинен доводити, що не отримував виклик на суд, - це обов'язок позивачів).

Отже, Литовські Статути можна вважати своєрідним результатом уніфікації юридичних ініціатив утім і на українських землях XV-XVI ст. Вони скріпили основи суспільного та державного ладу, а також скоригували деякі особливості правового становища станів та соціальних прошарків населення. Статути укладалися староукраїнською мовою і мали чималий вплив на судоустрій України XVI-XIX ст. Можна стверджувати, що вони стали головним зведенням законодавства в українських територіях до середини 1840-х років [2, 64-65].

Після вибуху козацького виступу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького утворився новий державний організм, що потребував власної судової організації. Спочатку судова влада концентрувалася у руках старшинської ради. Загалом її компетенція була дуже широкою. Вона встановлювала внутрішній устрій козацької армії, визначала закони та встановлювала порядок. Від імені ради вирішувалося питання війни та миру, велися перемовини, надсилалися посольства та укладалися інструкції. Рада чинила суд над козаками і мала право карати їх, навіть смертю [3, 309]. Пізніше були введені посади суддів - їх було двоє, вони мали право військового суду, але докладніше про їхнє урядування інформації не збереглося. Очевидно, воно ґрунтувалося на звичаєвому праві.

Від 1646 р. головним суддею ставав гетьман. Він делегував судову владу нижчим суддям, контролював судочинство та призначав надзвичайних суддів. В гетьманських універсалах, якими надавався уряд полковнику, зазначалося, наприклад, що вони «отъ насъ суполную владзу масть... непослушныхъ карати» [18, 85-86]. У різних інших випадках гетьман рекомендує полковникам, сотникам та отаманам дрібних злодіїв «тамже заразь карати, не отсилаючи до насъ» [18, 99].

В цілому, судова система Гетьманщини спиралася також на соціум, що виявлялося в участі повпредів суспільства в проведенні та організації засідань більшості судів. Цей висновок можна підтвердити, звернувшись до протоколів судових засідань XVII-XVIII ст. Зокрема, документи Пирятинського «обополного» суду вказуються, що у 1690 р. засідання суддів відбувалося разом із представниками старшини, війтом, бурмистром та багатьма іншими людьми, які варті довіри. У козацькому Борисполі міські суди також провадили розглядав спільно із громадою. Напевно, настільки активна участь суспільства в ухваленні судових рішень наближала суди Гетьманщини до копних судів. Траплялися навіть випадки, коли громада «випрошувала» у суддів амністію для покараних. Наприклад, в 1704 р. селянку за вбивство засудили до страти, тоді як місцеві миряни та духовенство змогли добитися для неї лише тілесного покарання [1, 12-13].

Полкові суди були першою інстанцією для розгляду цивільних та кримінальних справ, а також апеляційними інстанціями для перегляду рішень сотенних судів. Як уже зазначалося, суд на них правили полковники, а від кінця XVII ст. - полкові судді. Під час засідань слово могло надаватися також полковій старшині, сотникам, отаманам, представникам городян чи духовенства [1, 15]. В юрисдикції сотенних судів також перебували цивільні та кримінальні справи. Часто вони засідали разом із ратушними суддями - з цієї причини у документах вони також фігурують як «суди наші та громади посполитої». Вони складалися із сотника, отамана, міського писаря, а також сотенного осавула та хорунжого. Проте від XVIII ст. його функції поступово зменшувалися разом з інтеграцією Гетьманщини до складу Російської імперії. Вже у розпорядженні гетьмана Данила Апостола від 1730 р. ішлося про те, що робота сотенного суду відділялася від міського [1, 16].

У Гетьманщині існували також суди сільських громад, серед яких розрізняють: доменіальні, копні й отаманські. Зазвичай, вони розглядали питання дрібних правопорушень, наклепу, селянських суперечок тощо. Якщо би виникали певні проблеми у роботі судів, то судді зобов'язані були просити поради у сотенного суду. Так само в засіданнях активну участь приймали місцеві мешканці [1, 19]

У 1743 р. в межах скорочення автономії Гетьманщини було створено збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» [19]. Ця юридична збірка ґрунтувалася на деяких європейських правових пам'ятках (наприклад, Литовському статуті, магдебурзькому праві). Систему судочинства та хід засідань виконав один з найвідоміших тогочасних гетьманських суддів В. Лисаневич. За цим кодексом встановлювалася мала кількість судових інстанцій. Завдяки такому рішенню між ними не виникало суперечок щодо юрисдикцій. Особливістю роботи старих судів Гетьманщини було те, що вони не розпочинали процеси без позову. У «Правах...» уже існували винятки із цього правила. Зокрема, можна було судити осіб, звинувачених у нападі на будинок або хутір, пограбуванні церков або монастирів, зґвалтуванні чи неприхованих розпусних діях, підробці грошей та документів, убивстві, погрозах та підпалах, чаклунстві [19, 37-50]. Особливо наголошувалося на тому, що потрібно було судити осіб, яких затримали на місці скоєння злочину [19, 52]. «Права.», однак, не затвердив російський Сенат. Цей важливий документ відправили на доопрацювання - надто відверто норми, зафіксовані у цьому кодексі, суперечили тогочасному російському праву.

Із ліквідацією Гетьманщини змінилося правове життя на підвладних Росії українських землях. У 1797 р. зазнало змін земське судочинство: верховні земські суди підлягали ліквідації, тоді як нижчі земські суди перейменовувалися та об'єднували окрім судової також поліцейську роботу. Остаточно право поєднувати судові та поліцейські функції кодифіковано 1837 р. в окремому Положенні про земську поліцію. Земські суди оголошувалися вищою судовою інстанцією - до їхньої юрисдикції переходила переважна більшість справ. Важливою деталлю стало те, що вони піклувалися про судові спори виключно дворян [20]. Нижча судова ланка - повітові суди - налічувала одного суддю та двох присяжних, яких обирали на ці посади терміном на три роки [20]. Поява такого типу судів дала змогу імперській владі передати головну судову владу дворянству. Це політичне рішення на практиці зводилося до того, що судді призначалися губернаторами, а більшість рішень підлягали оскарженню в земських судах, які також контролювалися дворянами.

У містах продовжували працювати міські суди, які вилучалися із-під впливу повітових судів, тобто - дворян. Проте, уже від 1840-х років почався поступовий процес згортання їхньої незалежності. Зокрема, міським суддям було заборонено розглядати справи проти дворян. Наприклад, у 1830 р. імператор Микола I видав «Положення про перетворення судової частини в губернському місті Житомирі» [20]. Цим документом міський суд в Житомирі скасовувався, а всі справи надалі передавалися до повітового суду.

Дієвим інститутом був губернський магістрат, який у найбільших містах розглядав кримінальні та цивільні справи [21]. Хоча він керувався «становим підходом» до ухвали рішень, його повноваження не змінювалися аж до реформ 1864 р. Указані реформи привнесли до російського правосуддя (зокрема, в Україні) принципи рівності, публічності та змагальності. Суддів призначали по життєво, що убезпечувало їх від гніву адміністрації. Для реалізації ухвалених постанов вводилися посади приставів.

Найнижчу ланку складали мирські суди, які вели процеси у кількох волостях повіту. Вони розглядали дрібні кримінальні та цивільні злочини, порушення громадського порядку тощо. Дільничні мирові судді обиралися на виборах і затверджувалися губернатором. Кілька повітів об'єднували в окружний суд. Його очолювали люди, призначені імператором за поданням міністра юстиції. Третьою інстанцією були судові палати, які діяли у межах кількох губерній. Верховний касаційний суд - Правительствуючий Сенат, який розглядав цивільні та кримінальні рішення. У 1864 р. вводився також суд присяжних, унаслідок чого представники громадськості також були допущені до прийняття рішень. Для ХІХ ст. це рішення було прогресивним [22, 85].

На українських землях, що входили до складу Австрійської імперії, судами першої інстанції визнавалися крайові та окружні суди. Після реформ 1867 р. вони були апеляційними установами для повітових судів. Водночас, від того ж року відновлювалася робота судів присяжних, що у цілому дозволяло належно виконувати судочинство у Галичині, Буковині та Закарпатті.

Висновки

Отже, судочинство та судоустрій на українських землях упродовж X-XIX ст. розвивалося разом із державними інституціями. Суди княжого часу (світські та церковні) керувалися юридичними документами епохи та звичаєвим правом. Так само відчутним був вплив руського судочинства на українських теренах під владою Польщі та Литви. Важливим етапом було прийняття Статутів Великого князівства Литовського, які разом із запровадженням магдебурзького права пізніше лягли в основу судочинства козацьких часів та Гетьманщини. Проте із занепадом козацької автономії судочинство орієнтувалося на російські зразки. Лише після судової реформи 1864 р. до судів повернулися незалежність структури та активна участь громади у прийнятті рішень. На підставі цього, перспективними напрямками для подальшого дослідження є продовження з'ясування ролі звичаєвого права на юридичну думку Х-ХІХ ст. Встановлено, що виборність суддів була притаманною рисою українського судочинства протягом століть.

Цей аспект (як традиція, що уривалася російським пануванням) потребуватиме подальшої актуалізації та вивчення.

Список використаних джерел

1. Дегтярьов С. Українське судочинство наприкінці XVII - у XVIII ст. та впливи на нього російських судових практик. Гілея: Збірник наукових праць. 2016. Вип. 104. С. 11-18.

2. Бедрій М. Копні суди на українських землях у XIV-XVIII ст. : історико-правове дослідження. Львів : Галицький друкар, 2014. 264 с.

3. Бедрій М. Судові механізми в історичних типах українського звичаєвого права. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія : Юридичні науки. 2016. № 855. С.301-310.

4. Стецюк Б. Функціонування судового процесу в Київській Русі. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія : Юридичні науки. 2015. № 824. С. 405411.

5. Купчинський О. Акти та документи Галицько-волинського князівства XIII - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. Львів: Видавництво НТШ, 2004. 1283 с.

6. Паршин I. Хроніка !оанна з Вінтертура Доанна Вітодуранського) як джерело до історії Галицько-Волинської Русі першої половини XIV ст. Дрогобицький краєзнавчий збірник. 2014. Вип. 17-18. С. 71-78.

7. Паршин I. Вектори політики князя Юрія-Болеслава Тройденовича до року 1333: між набутим та успадкованим. Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. 2015. Вип. 5. С. 4-10.

8. Паршин I. Дипломатія Галицько-Волинської держави : європейські наративні джерела XIII-XV століть. Львів : Вид. М. Ощипок, 2018. 349 с.

9. Меренюк X. Жінки у судових поєдинках руських міст-республік XIII-XV ст. Аннали юридичної історії. 2021. Вип. 5. С. 52-62.

10. Меренюк Х., Меренюк С. Жінки у судових поєдинках Русі та Західної Європи: юридичний, соціальний та військовий аспекти. Феномен Європи. 2020. Вип. 4. С. 1621.

11. Правда руська. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / склав та підготував до друку проф. С. Юшков. Київ : ВУАН, 1935. С. 137-144.

12. Правда Ярославовичів, Ізборник.

13. Русакова Р. Історія становлення судової влади в Київській Русі. Молодий вчений. 2014. № 12 (1). С. 278-281.

14. Ипатьевская летопись / под. ред. А. А. Шахматова. Полное Собрание Русских Летописей. Санкт-Петербург, 1908. Т. 2. 938 стлб.

15. Псковская судная грамота (1397-1467) : Подлинная и в пер. на совр. язык с примеч. по установлению переводного текста / сост. И. И. Василев и Н. В. Кирпичников. Псков : Изд. Псков. Археолог. о-ва (Тип. Губ. Правления), 1896. 76 с.

16. Akta grodskie i ziemskie z czasow Rzeczy Pospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie w skutek fundacji A. Stadnickiego. Lwow, 1887. T. 12: Najdawniejsze zapiski s^dow halickich 1435-1475. S. 425-426.

17. Статут Великого князівства Литовського 1566 р., Ізборник.

18. Архивь Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомь, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторГ. Киевъ, 1907. Т. 5. Ч. 8 : Акты юридические. 720 с.

19. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 / упорядник та автор нарису К. А. Вислобоков; за ред. Ю. С. Шемшученка. Київ : Наукова думка, 1997. 547 с.

20. Учреждение для управления Губерний Всероссийской империи. Полное собрание законов Российской империи, повелением Государя Императора Николая Павловича составленное. Санкт-Петербург, 1830. Т. 20. № 14392.

21. О разделении Новороссийской Губернии на три губернии : на Николаевскую, Екатеринославскую и Таврическую и обустройство там судебных мест. Полное собрание законов Российской империи, повелением Государя Императора Николая Павловича составленное. Санкт-Петербург, 1830. Т. 27. № 20449.

22. Материалы по судебной реформе в России 1864 г. Предварительные работы Государственной канцелярии по проекту Устава гражданского судопроизводства. Санкт-Петербург, 1867-1869. Т. 9. 170 с.

Размещено на Allbest.ru