Межі забезпечення прав та свобод людини у сфері національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Межі забезпечення прав та свобод людини у сфері національної безпеки України

Лежнін К.В. начальник відділу, Український науково-дослідний інститут спеціальної техніки та судових експертиз Служби безпеки України

Анотація

У статті проаналізовано правовий інститут забезпечення прав людини у сфері національної безпеки як базовий і необхідний інструмент розвитку демократичного суспільства. Для здійснення обґрунтованого наукового дослідження об'єктом наукового пошуку визначено теоретичний і практичні аспекти цього інституту. Наголошено на актуальності цього питання для України як правової, демократичної держави, окрім того, вивчено рівень дослідження проблеми у працях вітчизняних учених і сформульовано відповідні висновки щодо стану її розробленості. Для правильного розуміння теоретичних аспектів розглянуто такі питання: дефініція понять «права людини» й «національна безпека»; аналіз окремих наукових підходів до розуміння зазначеної правової категорії та виділення її характерних ознак із відповідними прикладами; класифікація прав людини та визначення їхніх найбільш важливих видів для подальшого дослідження. В основній частині наукової роботи система забезпечення прав людини у сфері національної безпеки безпосередньо розглядається як сукупність правових норм різних національних галузей права, міжнародних актів, практики національних судів та наднаціональних судів. Виходячи з позиції, що неможливо цілком реалізувати всі права людини, окремі науковці вважають, що створення такого інституту в демократичному суспільстві є необхідним, оскільки консенсус завжди повинен бути досягнутий. Відображено положення наукових праць учених щодо змісту й класифікації інституту обмеження прав людини. Автор доходить висновку, що забезпечення прав людини у сфері національної безпеки можливе тільки за належної політичної волі панівного режиму, а в більш широкому плані - за умови встановлення в конкретних країнах гарантій взаємної відповідальності держави і громадянина. Завданням органів державної влади є недопущення зростання показників рівня бідності, збільшення майнової диференціації населення й підвищення безробіття за максимально допустимі межі з позиції соціально-політичної стабільності суспільства.

Ключові слова: абсолютні та відносні права, права людини, інститут обмеження прав людини, національна безпека, свобода слова, право на інформацію.

Annotation

The article analyzes the legal institute of ensuring human rights in the sphere of national security as a fundamental and necessary tool for developing a democratic society. The author revealed the theoretical and practical aspects of this institute to carry out substantiated scientific research.

This issue is of high relevance for Ukraine as a legal, democratic state. The author analyzed the researches on the issue in the works of domestic scientists and formulated relevant conclusions about the state of its development. For the proper understanding of theoretical aspects, the following questions are considered: the definition of the concepts of "human rights" and "national security"; analysis of individual scientific approaches to the understanding of this legal category and highlighting its characteristic features with relevant examples; classification of human rights and determination of their most important types for further research. The main part of this work directly considered ensuring human rights in the sphere of national security as a complex of legal norms of various national branches of law, international acts, the practice of national and supranational courts. The author found that considering the impossibility of fully implementing all human rights, some scientists believe creating such an institution in a democratic society is necessary because consensus is a must. Furthermore, the provisions of scientific works of scientists on the content and classification of the institute of restriction of human rights are reflected. Finally, the author concludes that ensuring human rights in the sphere of national security is possible only with the proper political will of the ruling regime, and more broadly, with the establishment of guarantees of mutual responsibility of the state and the citizen in specific countries. The task of state authorities is to prevent the growth of poverty indicators, increase property differentiation of the population, and increase unemployment beyond the maximum permissible limits from the view of socio-political stability of society.

Key words: absolute and relative rights, human rights, institute of restriction of human rights, national security, freedom of speech, right to information.

Вступ

право свобода національна безпека

Демократичне суспільство не може функціонувати без законодавчих обмежень, нехтування власними інтересами задля досягнення консенсусу та суспільного блага, мирного співіснування. Ці обмеження прав і свобод людини та громадянина можуть юридично та фактично забезпечуватися й гарантуватися лише в державах із демократичним політичним режимом.

Задля забезпечення спільного інтересу права людини можуть і в деяких випадках мають бути законодавчообмежені. Проте такі обмеження не завжди правомірні, оскільки можливі випадки протиправного зловживання своїми можливостями, що призводить до порушення особистих та громадянських прав. Зловживання своїми правами може полягати в протиправності підстав обмеження, обмеженні їхніх процедурних механізмів реалізації, невідповідності наслідків обмеження та відвернутої суспільної шкоди.

Актуальність тематики забезпечення прав і свобод людини та громадянина у сфері національної безпеки доводить значна кількість наукових досліджень юристів теоретичного спрямування. Зокрема, таку проблему вивчали С. Ferstman, А. Дацюк, О. Полтораков, Р. Марутян, В. Садовський, Oleksandr О. Bryhinets, IvoSvoboda, Oksana R. Shevchuk, Yevgen V. Kotukh, ValentynaYu. Radich, Kubaienko A.V. та багато інших учених, що зробили значний внесок у розвиток цієї наукової тематики.

Однак згадані дослідження стосуються лише теоретичного аспекту забезпечення прав людини у сфері національної безпеки. Прикладний аналіз цієї теми здійснено тільки щодо базових прав людини та громадянина, що не дозволяє врахувати критерії забезпечення прав і свобод особи четвертого покоління.

Метою дослідження є аналіз забезпечення прав людини у сфері національної безпеки в сучасних умовах і безпосередньо пов'язаних із ними правовідносин на основі дослідження й узагальнення доктринального доробку правової науки, чинного національного та зарубіжного законодавства, а також практики його застосування. Для досягнення зазначеної мети необхідно: 1) провести загальний аналіз законодавства про права людини; 2) розподілити категорії прав і свобод людини і громадянина; 3) визначити теоретичні основи забезпечення прав і свобод людини у сфері національної безпеки; 4) проаналізувати національне та міжнародне законодавство про права людини та їх обмеження; 5) вивчити механізм практичного забезпечення прав людини й підготувати пропозиції щодо його вдосконалення.

Результати

Забезпечення національної безпеки - одне з актуальних завдань сучасної держави. Глобальними загрозами безпеки держави виступають різні антигромадські соціально-політичні явища: поширення ядерної зброї, організована злочинність, погіршення екологічної ситуації, бідність, неконтрольована міграція та ін. Сутністю національної безпеки будь-якої держави є захист життєво важливих інтересів самої держави й населення, що проживає в ньому. Як зазначає С. Ферстмен, національна безпека - стан захищеності особистості, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, який дозволяє гарантувати конституційні права, свободи, гідну якість і рівень життя громадян, суверенітет, територіальну цілісність і забезпечити сталий розвиток держави, оборону й безпеку держави [1]. Стан захищеності особистості - це передусім відсутність зовнішніх і внутрішніх загроз, почуття наявного й достатнього захисту від небезпеки, який забезпечується людині державою і її органами повною мірою.

Права у сфері забезпечення національної безпеки мають межі, і розуміння цих меж постійно змінюється [10; с. 54]. Наприклад, сьогодні в багатьох країнах немає покарання за самогубство, але є покарання за заподіяння шкоди наркотиками, алкоголем. Майже у всіх європейських країнах передбачено покарання за допомогу тим, хто хоче померти (евтаназія). До права на життя належить смертна кара та аборт. Проте виникає питання порушення права на життя під час клонування та пересадки частин тіла. Не вирішеним залишається питання про вакцинацію, неможливо забезпечити рівний доступ до медичного обслуговування. Як зазначає О. Шевчук та ін., протиріччя, що виникають всередині самих прав, значно зростають, і якщо знайдено відповіді на деякі з них, це не страхує від появи нових [12].

Тому межі забезпечення прав людини у сфері національної безпеки встановлює великий перелік правових стандартів ООН, Ради Європи та національних конституцій. Наприклад, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права вводить обмеження на право створювати профспілки і страйки (ст. 8); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права - на право на життя (ст. 6), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 9), право на свободу пересування й вибору місця проживання (ст. 12), право на свободу думки, совісті, релігії та переконання (ст. 18) та ін.

Обмеження цих прав окреслено в ст. 22 Пакту: користування ними «не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» [13].

Таким чином, обмеження прав людини можливі: на підставі закону, для збереження демократичного суспільства, в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони фізичного і морального здоров'я населення, захисту прав і свобод інших [14].

У сучасному світі існує безліч різних політичних режимів із власними моделями взаємин держави й особистості, своїми стандартами забезпечення прав і свобод людини. Демократичні режими співіснують з авторитарними, ліберальні - з комуністичними [15]. Забезпечення окремих прав поєднується з масовими порушеннями прав людини.

З іншого боку, в певних умовах держава залежно від своїх реальних можливостей може змінювати зміст економічних або соціальних прав. Так, у надзвичайних умовах для захисту конституційного ладу вона може навіть призупиняти реалізацію певних цивільних прав, обмежувати свободи, обмежувати в правах тих чи тих осіб (наприклад, позбавляти осіб, обвинувачених у кримінальних злочинах, права бути обраними до органів влади) або групи (забороняючи екстремістські партії та рухи). Однак і тут існують чіткі межі можливостей для держави, орієнтовані на дотримання прав і свобод особистості. Наприклад, навіть у разі крайньої потреби законодавчо встановлюються межі й терміни дії таких обмежень. І при цьому ряд основоположних прав, наприклад право на життя, свобода совісті, свобода віросповідань, право на житло або право на судовий захист, взагалі не підлягають скасуванню.

Але є й такі дії політичних режимів, які спрямовані на обмеження прав як фундаментальних принципів у відносинах держави й людини. До таких дій належать, наприклад, введення невиправданих (вікових, матеріальних, територіальних) цензів, що обмежують можливості громадян на формування органів влади й на участь у їхній роботі; або закріплення дозвільного замість реєстраційного порядку регулювання політичної активності населення, за якого влада бере на себе правовстановлювальні функції, що в кінцевому підсумку заперечує фундаментальний характер політичних прав.

Загалом з урахуванням світового досвіду можна виділити чотири групи порушень прав людини з боку держави й окремих політичних сил (у порядку значущості): геноцид та етнічні «чистки», громадянські війни, політичний тероризм; апартеїд, расова дискримінація, сегрегація (лат. segregatio - відділення), політика примусового відділення якої-небудь групи населення; одна з форм релігійної та расової дискримінації; обмеження політичних прав громадянина; введення обмежень на отримання інформації, обмеження доступу до культурних цінностей.

Велике значення для забезпечення стабільного розвитку держави має невід'ємний зв'язок системи забезпечення національної безпеки з системою національних цінностей і інтересів. Такою цінністю для громадян є рівність прав і свобод людини. Рівність - це не тільки однакове становище людей у суспільстві й державі, а і їхня рівна цінність та однакове ставлення до засобів виробництва й матеріальних ресурсів, рівні права та обов'язки, відповідальність [2].

У законодавчих актах трапляються звернення до «рівності можливостей», тобто закріплених у правових приписах повноваженнях громадянина діяти у своїх інтересах, але в рамках закону, нарівні з іншими такими самими володільцями прав і свобод. Рівність можливостей найкраще визначив С. Карера, який писав: «Ніякі довільно створювані перешкоди не повинні заважати людям досягти того становища в суспільстві, яке відповідає їхнім запитам і до якого вони прагнуть відповідно до своїх життєвих принципів. Відкриті перед людиною можливості повинні визначатися тільки її здібностями - а не походженням, національною належністю, кольором шкіри, релігією, статтю або іншими важливими чинниками» [3].

Рівність можливостей означає передусім відсутність на законодавчому рівні необгрунтованих пільг і переваг, а також заборону будь-яких форм дискримінації. Однак сам факт народження людини, її існування в суспільстві передбачає наявність мінімально комфортних умов життя, забезпечення державою прожиткового мінімуму для кожного свого громадянина. Тому однією з найбільших загроз для національної безпеки держави є соціальна напруженість, викликана порушенням принципу рівності прав і свобод людини, який в усі часи вважався еталоном справедливості державного й суспільного устрою.

Однак забезпечення прав людини у сфері національної безпеки завжди залежало від безлічі різних обставин - залежних від людського чинника й тих, що існують об'єктивно. З метою забезпечення національної безпеки і зняття соціальної напруженості держава повинна вибудувати таку інституційну систему, яка буде мати, як це не парадоксально, нерівний, але справедливий характер. Це дозволить сформувати позитивну дискримінацію щодо так званих «соціально незахищених верств населення» [4; с. 107].

Питання про можливість досягнення соціальної рівності між людьми особливо актуальне для сучасної України, у якій сьогодні відчуваються негативні наслідки фінансово-економічної кризи. Як зазначає М. Шулека, «завідомо несприятливі соціально-економічні умови не повинні позбавляти можливості реалізувати себе. Право на розвиток потребує створення у сфері національної безпеки рівних можливостей, використання яких залежить від зусиль особистості, її активності, бажань і наполегливості» [6]. Однак тим особам, які з незалежних від них причин перебувають у нерівних з іншими умовах, держава повинна надавати підтримку. Усе питання в тому, у якій формі така підтримка повинна здійснюватися. Не завжди державі вдається забезпечити рівноправність своїх громадян. Так, хоча зусиллями органів державної влади вдалося змінити негативні тенденції у сфері забезпечення національної безпеки, це не особливо позначилося на підвищенні рівня життя незабезпечених категорій громадян: пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та ін.

Серед вищих органів державної влади України є розуміння тих чинників, які можуть призвести до підриву національної безпеки держави. Так, у Стратегії національної безпеки України [7] найбільш вірогідними економічними загрозами національної безпеки, на локалізацію яких повинна бути спрямована діяльність органів державної влади, були названі:

- збільшення майнової диференціації населення й підвищення рівня бідності, що веде до порушення соціального миру й суспільної злагоди. Баланс соціальних інтересів може бути порушений у результаті дії таких чинників:

- розшарування суспільства на вузьке коло багатих і переважну кількість бідних, невпевнених у своєму майбутньому людей;

- збільшення частки бідних верств населення в містах порівняно з селами, що створює соціальну і кримінальну напруженість і основу для широкого поширення відносно нових для України негативних явищ - наркоманії, організованої злочинності, проституції тощо;

- зростання безробіття, що може призвести до соціальних конфліктів;

- затримка виплати заробітної плати, зупинка підприємств тощо [7].

Оскільки система забезпечення економічної безпеки України є підсистемою забезпечення національної безпеки, то проблема забезпечення рівності прав і свобод громадян незалежно від їхнього майнового стану є досить важливою.

Адже проблема соціальної нерівності в Україні загострилась. І хоча останнім часом соціальна політика держави стала набувати більш осмисленого адресного, довгострокового характеру, але подолати наслідки ринкових реформ і різкого розшарування населення поки не вдається. А це у свою чергу провокує соціальне невдоволення, люмпенізацію частини населення, готового насильницьким чином відновлювати порушену, на його думку, соціальну справедливість і рівність.

Зв'язок забезпечення національної безпеки і впевненості в завтрашньому дні більшості населення із становленням рівноправності очевидний. Адже невдоволення населення зумовлено «асоціальною» політикою органів влади, посилення соціальної напруженості може спровокувати навіть державний переворот, що вже було в історії України. Наприклад, 21 листопада в Україні святкують День Гідності та Свободи, запроваджений на честь обох революцій, що розпочалися в цей день з інтервалом у дев'ять років - Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року).

Поштовхом для Помаранчевої революції були масові фальсифікації під час проведення президентських виборів, коли переможцем оголосили Віктора Януковича. Через масові протести Верховний Суд призначив другий тур виборів, у ньому переміг Віктор Ющенко. Прийнято було також зміни до Конституції України (реформа 2004 року), вони істотно звужували повноваження Президента.

Також Революція Гідності 2013 року була викликана несприйняттям народом відхилення політичного керівництва України від встановленого курсу країни на Євроінтеграцію, а також проти високого рівня зосередження влади в руках Президента (що суперечило положенням Конституційної реформи 2004 року) та проросійського напряму політики влади в Україні.

Тому у Стратегії національної безпеки України зазначено, що «стратегічними цілями забезпечення національної безпеки в сфері підвищення якості життя громадян є зниження рівня соціальної і майнової нерівності населення». З цією метою органи забезпечення національної безпеки у взаємодії з інститутами громадянського суспільства для забезпечення основних прав людини:

- сприяють зростанню добробуту, скороченню бідності й відмінностей у рівні доходів населення в інтересах забезпечення постійного доступу всіх категорій громадян до необхідної для здорового способу життя кількості харчових продуктів;

- удосконалюють систему захисту від безробіття, створюють умови для залучення в трудову діяльність людей з обмеженими фізичними можливостями, проводять раціональну регіональну міграційну політику, розвивають пенсійну систему, впроваджують норми соціальної підтримки окремих категорій громадян [7].

На думку В. Бузана [9], комплекс державних заходів, спрямованих на забезпечення соціально- економічних прав людини у сфері національної безпеки, має бути таким:

- підвищення мінімального розміру оплати праці та оплати праці працівників бюджетних організацій, що дозволить знизити бідність серед населення, яке працює;

- підвищення середнього розміру трудової пенсії;

- підвищення ефективності соціальної підтримки окремих груп населення, зокрема шляхом посилення ефективності регіональних програм державної соціальної допомоги, удосконалення процедур перевірки громадян із потребами, впровадження сучасних соціальних технологій надання допомоги, зокрема системи соціальних контрактів;

- підвищення орієнтації податкової системи на проблеми вирівнювання рівня доходів шляхом розширення використання податкових пільг, введення податку на нерухомість, що залежить від її ринкової вартості й дозволить більш справедливо розподілити навантаження між групами населення з різним рівнем доходу [8; с. 91].

Висновки з дослідження й перспективи подальших досліджень у цьому напрямі

Отже, забезпечення прав людини у сфері національної безпеки можливе тільки за належної політичної волі панівного режиму, а в більш широкому плані - за встановлення в конкретних країнах гарантій взаємної відповідальності держави і громадянина. Завданням органів державної влади є недопущення зростання показників рівня бідності, збільшення майнової диференціації населення й підвищення безробіття за максимально допустимі межі з позиції соціально-політичної стабільності суспільства.

Однією з найбільших проблем забезпечення прав людини у сфері національної безпеки є не тільки недостатність державних коштів, а й людський чинник. Загрозою рівності прав і свобод людини є егоцентризм, превалювання власних інтересів, групова самоізоляція й байдужість до ближніх. Зусилля держави щодо забезпечення прав людини повинні бути підкріплені ініціативними діями громадських організацій від небайдужих громадян. Залишається сподіватися, що заходи, що вживаються нашою державою і громадянським суспільством, якщо не дозволять вирішити, то наблизять до вирішення проблеми порушення принципу рівності, що у свою чергу мінімізує одну із загроз національній безпеці в Україні.

Список використаних джерел

1. Ferstman C. Opinion on the compatibility of recent and planned amendments to the Greek legislation on NGO registration with European standards. The CoE Expert Council on NGO Law CONF/EXP(2020)4. 2020. URL: https://rm.coe.int/expert-council-conf-exp-2020-4- opinion-ngo-registrationgreece/16809ee91d. (date of access: 30.10.2021).

2. Лемак О. В. Забезпечення національної безпеки як функція держави. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. 2016. Вип. 38(2). С. 6467.

3. Rimarchuk R. System of international protection of minorities. Entrepreneurship, Economy and Law. 2021. No. 7. P. 11-17. URL: https://doi.org/10.32849/2663-5313/2021.7.02 (date of access: 30.10.2021).

4. Смолянюк В. Ф. Системні засади національної безпеки України. Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Серія: Політологія. 2018. 2 (37). С. 107-123.

5. Дацюк, А., Садовський, В., Полтораков, О., Марутян, Р. Аналіз державної політики у сфері національної безпеки і оборони України. Київ, 2015. URL: https://rpr.org.ua/wp- content/uploads/2018/02/Analiz-polityky-NB-pravl-final.pdf (дата звернення: 11.05.2020).

6. Szuleka M. First Victims or Last Guardians? The Consequences of Rule of Law Backsliding for NGOs: Case Studies of Hungary and Poland. CEPS Paper in Liberty and Security in Europe No. 2018-06, CEPS, Brussels, 24 April 2018, URL:

https://www.ceps.eu/publications/first-victims-or-lastguardians-consequences-rule-law- backsliding-ngos-case-studies. (date of access: 30.10.2021).

7. Про Стратегію національної безпеки України: Рішенні РНБО від 14 вересня 2020 року

URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0005525-20#Text (дата звернення: 11.05.2020).

8. Алямкін Р. В., Федорін М. П. Правове забезпечення національної інформаційної безпеки. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2013. №4. С. 91-96.

9. Buzan V. People, States and Fear. People, States & Fear: An Agenda for International Security Studies in the Post-Cold War Era, Ed. Cartier, Chisinau, Central Bank of Latvia annual report of 2013. 2000. URL:

http://www.lb.lt/lithuanian_economic_review_may_2014 (date of access: 30.10.2021).

10. Richardson H. J. The Limits of Human Rights Limits. American Journal of International Law. 2021. Vol. 115, no. 1. P. 154-170. URL: https://doi.org/10.1017/ajil.2020.109 (date of access: 30.10.2021).

11. Marginean N. Analiza comparativa a finantarii politicilor sociale din Romania, alte tari in tranzitie si tarile UE, in „Calitatea vietii”. Revista de politici sociale. 2001. Anul XII. Nr.1-4. P.214.

12. Bryhinets O. O., Svoboda I., Shevchuk O. R., Kotukh Y. V., & Radich V. Y. Public value management and new public governance as modern approaches to the development of public administration. Revista San Gregorio. 2020. Vol. 1(42).

https://doi.org/10.36097/rsan.v1i42.1568

13. International Covenant on Civil and Political Rights New York, 16 December 1966. URL: https://treaties.un.org/Pages/ViewDetails.aspx?src=TREATY&mtdsg_no (date of access: 30.10.2021).

14. Mishchuk Ye. V. Methodology for assessing the economic security of the company's stakeholders as a component of its economic security. Visnyk KNUTD. 2019. Vol. 6 (136). Р. 78-84.

15. Kubaienko A.V. Activation of the Economic Security of Ukraine in Terms of the European Integration. Montenegrin Journal of Economics. 2018. Vol. 14, No.2. P. 91-114.

Размещено на Allbest.ru