Арбітраж як суб’єкт правозастосування при вирішенні міжнародних комерційних спорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Арбітраж як суб'єкт правозастосування при вирішенні міжнародних комерційних спорів

Нагнибіда Володимир Іванович, кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник Інституту приватного права і підприємництва ім. Ф.Г. Бурчака НАПрН України

Анотація

Метою статті є дослідження механізму встановлення юрисдикції арбітражного суду на вирішення комерційних спорів, аналіз поняття та змісту концепції арбітрабільності.

Наукова новизна полягає у дослідженні особливостей делегування міжнародному комерційному арбітражу правозастосовчих функцій державними судами. Так, стверджується, що, делегуючи такі функції, держава автоматично не виключає вказані категорії спорів з-під юрисдикції судів. Лише при наявності письмової арбітражної угоди, яка відповідатиме вимогам чинності, дійсності та виконуваності, дотримання вимог арбітрабільності спору, а також реалізації однією зі сторін наміру вирішити спір саме в порядку арбітражу шляхом подання звернення в арбітраж (позовної заяви) такий спір виключається з юрисдикції державних судів та розглядається арбітражем.

Висновки. Беручи до уваги договірні передумови передачі спору на вирішення міжнародних комерційних арбітражів, арбітрабільність спорів дійсно є критерієм, що окреслює сферу правомочностей сторін спору щодо вибору й передачі на вирішення арбітражу певних, визначених категорій спорів (визначає межі договірної свободи сторін), а з іншого боку - на етапі виникнення спору дозволяє складу арбітражу виявити належність конкретного спору до тих, які можуть бути вирішені арбітражем, відмежовуючи таким чином сферу підвідомчості спорів державним судам.

Положення проаналізованих норм свідчать, що на рівні українського законодавства створено відповідний механізм реалізації положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. йучасники, які уклали угоду про передачу спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, дійсно мають право скористатися саме таким способом альтернативного вирішення спору з його одночасним вилученням з юрисдикції державних судів, що забезпечується положеннями процесуального кодексу про залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі.

Ключові слова: міжнародний комерційний арбітраж, правозастосування, арбітрабільність, арбітражна угода, арбітражне рішення.

Abstract

Arbitration court as a subject of law implementation in the settlement of international commercial disputes

Nahnybida Volodymyr I., Ph. D. (Law), assoc. professor, senior scientific researcher of the Institute of Private Law and Entrepreneurship after the name of F. G. Burchack National Academy of Law Sciences

The purpose of the article is to study the mechanism of establishing jurisdiction of the arbitral tribunal for the settlement of commercial disputes, to analyze the meaning and content of the concept of arbitrability.

The scientific novelty consists in the study of peculiarities of delegation to the international commercial arbitration of law implementation functions by state courts. Thus, it is argued that by delegating such functions, the state does not automatically exclude the specified categories of disputes from the jurisdiction of the courts. Only in the presence of a written arbitration agreement that will meet the requirements of validityand enforceability, compliance with the requirements of arbitrability of the dispute, as well as the realization of one of the parties intent to resolve the dispute in the order of arbitration by filing an arbitration claim (lawsuit) such dispute is excluded from the jurisdiction of the courts and is considered by arbitration.

Conclusions. Taking into account the contractual prerequisites for referral of a dispute to the decision of international commercial arbitration, arbitrability of disputes is really a criterion that defines the scope of the partiesto the dispute legal capacity regarding the choice and transfer to arbitration of certain, defined categories of disputes (defines the limits of contractual freedom of the parties), and on the other hand, at the stage of the dispute, the arbitration panel is able to identify the relevance of the particular dispute to those that may be resolved by the arbitration, thus delimiting the scope of the jurisdiction of the state courts.

The provisions of the analyzed legal norms indicate that at the level of the Ukrainian legislation an appropriate mechanism for the implementation of the provisions of the New York Convention of 1958 was created, and participants who have concluded an agreement on the transfer of a dispute to a decision of international commercial arbitration really have the right to use this method of alternative settlement of the dispute with its simultaneous exclusion from the jurisdiction of the state courts, which is provided by the provisions of the codes of procedure on leaving the claim without consideration and closing the proceedings.

Key words: international commercial arbitration, law implementation, arbitrability, arbitration agreement, arbitration award.

Постановка проблеми

Правозастосування може здійснюватися як державними органами, до повноважень яких це віднесено, так і суб'єктами, які державою законом наділені такими повноваженнями. У сфері вирішення юридичних спорів між учасниками цивільного обороту з боку держави такими органами виступають передусім суди, які відповідно до встановленої процесуальними кодексами юрисдикції та підвідомчості наділені повноваженнями здійснювати правозастосування та вирішувати спори.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) [1] «завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави». Подібні положення містяться й у ч.1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) [2] та ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України [3].

Однак врегулювання приватноправових спорів може відбуватися і в позасудовому порядку, шляхом оскарження рішень, дій та/або бездіяльності органів та їх посадових осіб вищестоящому органу. В таких випадках варто говорити про адміністративний порядок вирішення спорів, а діяльність такого вищестоящого органу щодо розгляду і вирішення скарги та постановлення відповідного рішення щодо неї буде правозастосуванням. Прикладом адміністративного порядку оскарження рішення органів державної влади є оспорювання дій або актів (наприклад, актів, складених за результатами перевірки) органів державної фіскальної служби щодо донарахування податків на доходи, отримані в процесі здійснення суб'єктом комерційної діяльності. У таких випадках підприємство, стосовно якого складено такий акт, у разі незгоди із висновками контролюючого органу має право або ж одразу звернутися до суду з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування відповідного рішення щодо донарахування сум податків, або ж звернутися зі скаргою до вищестоящого органу (ДФС відповідної області, ДФС України).

Разом із тим, як свідчить практика, адміністративний порядок врегулювання спорів не завжди є ефективним, тому більшість підприємств одразу звертається за вирішенням спорів до суду, що призводить до збільшення кількості спорів, які передаються на розгляд судів, а це, у свою чергу, впливає на ефективність їх вирішення, строки розгляду, якість постановлених рішень. А тому будь-яка держава зацікавлена у зменшенні навантаження на судову систему. Адже лише в 2019 році судами України на рівні першої інстанції було розглянуто 3 132 563 справи, що при затвердженій Вищою радою правосуддя на 2019 рік чисельності суддівського корпусу у кількості 4903 судді становить у середньому 640 справ на одного суддю на рік [4]. Водночас рекомендована, так звана модельна, чисельність справ за даними Ради суддів України та Державної судової адміністрації України повинна становити не більше 183-х справ на одного суддю на рік. Однак у деяких судах цей показник перевищено більш, ніж у 10 разів [5].

Одним зі способів вирішення цієї проблеми є передача частини спорів на розгляд і вирішення третейських судів та міжнародних комерційних арбітражів (далі - арбітражі) Тут і далі по тексту за відсутності застереження про інше на позначення термінів «третейський суд» та «міжнародний комерційний арбітраж» використовуватиметься узагальнюючий термін «арбітраж» в однині або множині у відповідному відмінку.. У більшості держав світу арбітражі з давніх часів зарекомендували себе як ефективний спосіб альтернативного, позасудового врегулювання комерційних спорів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання правозастосовчих функцій міжнародного комерційного арбітражу та юрисдикції арбітражного суду на вирішення відповідних категорій спорів є одними з ключових у теорії альтернативних способів вирішення спорів. Дослідженню цих аспектів у їх різних проявах присвячували свої роботи В.М. Ануров, Ю.В. Білоусов, Г. Борн, О.Т. Волощук, Т.Г. Захарченко, Т. Карбоне, П.В. Куфтирєв, М. М. Мальський, Л. Містеліс, Ю.Д. Притика, М. Хантер, В.В. Хвалей, Ю.В. Черняк й інші українські та зарубіжні вчені.

Метою статті є дослідження механізму встановлення юрисдикції арбітражного суду на вирішення комерційних спорів, аналіз поняття та змісту концепції арбітрабільності.

Виклад основного матеріалу дослідження

Визнаючи та делегуючи арбітражам функції правозастосування, держави приймають спеціальні закони, в яких чітко визначається компетенція таких органів, підстави та порядок передачі спорів на їх вирішення, процедура розгляду і вирішення спорів, а також порядок виконання постановлених рішень, у т. ч. заходи примусового характеру у випадку відмови від добровільного виконання. Разом із тим держави не завжди були відкритими до арбітражу, адже з моменту створення першого постійно діючого арбітражу - за різними даними це був суд рекуператорів (recuperatores) у Римі [6, с. 12; 7, с. 241], і аж до початку ХХ століття рішення арбітражів не прирівнювалися до рішень державних судів і їх виконання не забезпечувалося примусовими механізмами державного апарату. Лише після прийняття Женевського протоколу про арбітражні застереження 1923 р. [8] та Женевської конвенції про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р. [9] арбітражні рішення у спорах з іноземним елементом поступово почали отримувати підтримку з боку держав та приводитися до виконання із застосуванням примусових заходів на рівні із виконанням рішень державних судів. Хоча потрібно відзначити, що остаточно питання примусового виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів було вирішене лише з прийняттям Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (далі - Нью-Йоркська конвенція 1958р.)[10], яку на сьогодні ратифікувало більше 150 держав світу. Однак з урахуванням того, що станом на 2019 р. членами ООН є більше 190 держав і ще близько 80 держав не є членами ООН, бачимо, що більше 100 держав все ще не надає рішенням міжнародних комерційних арбітражів статусу рішень національних судів при їх примусовому виконані.

В Україні у цьому контексті також створено нормативну основу для визнання і виконання рішень арбітражів на рівні з рішеннями державних судів. Такими є закони України: «Про міжнародний комерційний арбітраж» [11], «Про третейські суди» [12], «Про виконавче провадження» [13], «Про міжнародне приватне право» [14], відповідні положення ЦПК України та ГПК України. Крім цього, Україна є учасником Нью-Йоркської конвенції 1958 р. та Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961р. [15]. Інтегруючи у вітчизняну систему вирішення спорів вказані інститути, наша держава сприйняла дуалістичну модель організації арбітражів, відповідно до якої третейські суди наділяються компетенцією з вирішення комерційних спорів лише з участю резидентів країни місця знаходження третейського суду («внутрішні» спори). Натомість до компетенції міжнародних комерційних арбітражів відносяться комерційні спори, в яких комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном чи спори підприємств з іноземними інвестиціями (спори з іноземним елементом). Разом із тим практиці формування арбітражних систем у зарубіжних країнах відома й унітарна модель арбітражу, де арбітражі наділені компетенцією вирішувати як «внутрішні» спори, так і спори з іноземним елементом (Швеція, Китай, Швейцарія та ін.).

Цінність арбітражу як альтернативного способу вирішення міжнародних комерційних спорів на сьогодні є всесвітньо визнаною. Зазначення цього способу як «альтернативного» вказує на можливість його застосування за домовленістю сторін міжнародного комерційного спору, не вдаючись до процедури вирішення такого спору у національних судах. За своєю правовою природою міжнародний комерційний арбітраж є формою приватного врегулювання спору, яка, тим не менш, на відміну від державних судів, міжнародно визнана через її більшу ефективність, гнучкість та конфіденційність. При цьому рішення, постановлені міжнародними комерційними арбітражами, є обов'язковими для сторін спору та можуть бути примусово виконані на підставі Нью-Йоркської конвенції 1958 р. Про визнання міжнародного комерційного арбітражу як способу вирішення спорів свідчить і низка резолюцій Генеральної асамблеї ООН, в яких арбітраж визнається «ефективним» та «цінним» методом врегулювання спорів, які виникають у міжнародних комерційних відносинах [16; 17].

Таке визнання зумовлено передусім ефективністю арбітражу як способу врегулювання саме міжнародних комерційних спорів, не дивлячись на їх складність та комплексний правовий характер. Арбітраж є також найбільш оптимальним способом вирішення міжнародних інвестиційних спорів за участю держав, які є чи не найскладнішою категорією справ. Це пов'язано з тим, що провідні арбітражні центри, засновуючись на базових засадах арбітражного розгляду, завжди здійснювали пошук найбільш оптимальної моделі вирішення спорів, швидко реагуючи на запити міжнародного бізнесу та адаптуючись до нових реалій і викликів, забезпечуючи при цьому нейтральність, незалежність та конфіденційність процесу. Зокрема, лише в останні роки провідними арбітражними інститутами оновлюються регламенти (HKIAC (2018), ICC (2017), SCC (2017),SIAC (2016), VIAC (2018), ICAC (2018), створюються нові правила щодо прискореного арбітражу (fast track arbitration), надзвичайного арбітра, онлайн арбітрування тощо.

Визнаючи цінність та ефективність міжнародного комерційного арбітражу, сучасні держави, тим не менш, по різному підходять до визначення юрисдикції арбітражних інститутів, адже саме обсяг (категорії) спорів, які можуть передаватися на розгляд і вирішення арбітражів, свідчить про готовність держави реально розвивати альтернативні державним судам способи вирішення спорів.

У практиці міжнародного комерційного арбітражу юрисдикцію або компетенцію міжнародного комерційного арбітражу прийнято називати терміном «арбітрабільність», який позначає категорії спорів, що можуть передаватися на розгляд і вирішення міжнародного комерційного арбітражу. Термін «арбітрабільність» походить від англійського «arbitrability» і на сьогодні використовується в різних значеннях та стосовно досить широкого кола аспектів. В європейській та америкамській правових традиціях з цього приводу розроблені доктрини [18], які всесторонньо та глибоко окреслюють межі, структуру, види арбітрабільності, наслідки її порушення тощо [19-22].

На понятійному рівні арбітрабільність також визначається у різних контекстах. Відомий вчений Т Карбоне зазначає, що термін арбітрабільність вказує на точку, в якій виконання свободи договору закінчується і розпочинаються публічні функції судочинства [23,с.194]. А.Редферн та М.Хантер зазначають, що кожна держава може приймати рішення, відповідно до своєї економічної та соціальної політики, які справи можуть бути вирішені арбітражем, а які не можуть [25, с. 124]. Л. Містеліс вказує, що арбітрабільність є одним з аспектів, в якому договірна та юрисдикційна природа арбітражу вступають у конкуренцію. При цьому, зазначає вчений, виникає просте запитання щодо типів спорів, які можуть і які не можуть передаватися в арбітраж, а також чи є окремі види спорів виключеними зі сфери арбітражного розгляду [25, с. 3-4]. Попри різноманітність наявних у літературі формулювань, більшість вчених одностайна у тому, що «арбітрабільність» слугує критерієм розмежування спорів, які можуть вирішуватися міжнародними комерційними арбітражами та національними судами [26].

Не вдаючись у структурно функціональний аналіз арбітрабільності, зазначимо лише, що у вітчизняний оборот вказаний термін було введено радянським вченим С.М. Лєбєдєвим [27,с.35] як транслітерація англійського «arbitrability». В українській практиці терміновживання його сутність переважно пов'язується з колом спорів, які можуть бути предметом арбітражного розгляду [28, с.15; 29, с.205-215] або іншими словами - «здатність спору бути предметом арбітражного розгляду» [30, с.134]. Зазначена властивість витікає з нормативних положень закону, яким держава наділяє арбітраж повноваженнями щодо вирішення визначених спорів у порядку арбітражного розгляду, тобто наділяє юрисдикційними повноваженнями.

І хоча в практиці міжнародного комерційного арбітражу арбітрабільність визначається низкою факторів (об'єктом спору - ratione materiae; суб'єктами спору - ratione personae; місцем арбітражу - ratione loci; часом - ratione temporis) [31,c.319-321], безспірним є те, що держава, закріплюючи категорії спорів, які можуть розглядатися міжнародним комерційним арбітражем, та/або виключаючи певні категорії спорів із його компетенції, здійснює делегування функцій щодо правозастосування міжнародним комерційним арбітражам. Зважаючи на це, а також беручи до уваги договірні передумови передачі спору на вирішення міжнародних комерційних арбітражів, арбітрабільність спорів дійсно є критерієм, що окреслює сферу правомочностей сторін спору щодо вибору і передачі на вирішення арбітражу певних, визначених категорій спорів (визначає межі договірної свободи сторін), а з іншого боку - на етапі виникнення спору дозволяє складу арбітражу виявити належність конкретного спору до тих, які можуть бути вирішені арбітражем, відмежовуючи таким чином сферу підвідомчості спорів державним судам.

Варто зазначити, що критерій арбітрабільності, як основоположний правовий інструмент при розмежуванні правозастосовчих функцій арбітражів та державних судів, тісно пов'язаний із природою міжнародного комерційного арбітражу. В науці склалися кілька теорій, які покликані обґрунтувати правову природу міжнародного комерційного арбітражу: договірна, процесуальна, змішана та автономна. З приводу кожної з них у літературі було сформульовано чимало думок [32, с. 255-264], однак до сьогодні з цього питання так і не вдалося досягти communis opinio doctorum.

Зважаючи на те, що дослідження правової природи арбітражу виходить за предмет нашого дослідження, зазначимо лише, що автор є прихильником найбільш поширеної змішаної теорії міжнародного комерційного арбітражу, відповідно до якої мають місце як матеріально-правові елементи арбітражного розгляду (угода сторін), так і процесуальні (підпорядкування арбітражу певному регламенту та пов'язані аспекти). У контексті нашого дослідження вбачається, що саме ця теорія найбільш точно відображає комплексні і складні елементи договірної та юрисдикційної природу арбітражу.

Адже з одного боку, держава як суверен та орган, який покликаний через державні суди здійснювати правосуддя (ст. 124 Конституції України [33]), визначає на нормативному рівні категорії спорів, вирішення яких передається до компетенції арбітражу, який є недержавним судом. З іншого боку, законом встановлюється, що вирішення спорів в порядку арбітражного розгляду можливе лише на підставі письмової угоди, укладеної між сторонами щодо передачі в арбітраж усіх чи певних спорів, які виникли або можуть виникнути в майбутньому у зв'язку з договірними чи іншими правовідносинами (ст. 2 (1) Нью-Йоркської конвенції 1958 р., ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Таким чином, делегуючи юрисдикційні правозастосовчі функції арбіражам у сфері вирішення комерційних спорів, держава автоматично не виключає вказані категорії спорів з-під юрисдикції судів. Лише за наявності письмової арбітражної угоди, яка відповідатиме вимогам чинності, дійсності та виконуваності (ст. 2 (3) Нью-Йоркської конвенції 1958 р.), дотримання вимог арбітрабільності спору, а також реалізації однією зі сторін наміру вирішити спір саме в порядку арбітражу шляхом подання звернення в арбітраж (позовної заяви) такий спір виключається з юрисдикції державних судів та розглядається арбітражем. У цьому полягає так званий дерогаційний ефект арбітражної угоди [34, с. 37].

Такому стану речей кореспондують положення ст. 2 (3) Нью-Йоркської конвенції 1958 р., відповідно до яких «суд Договірної Держави, якщо до нього надходить позов з питання, щодо якого сторони уклали (арбітражну) угоду, повинен, за клопотанням однієї зі сторін, направити сторони в арбітраж, якщо не прийде до висновку, що така угода недійсна, втратила силу чи не може бути виконана». Отже, ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе відповідні зобов'язання щодо приведення національного процесуального законодавства у відповідність до положень Конвенції щодо обмеження юрисдикції державних судів стосовно спорів при наявності вказаних у ст. 2 (3) обставин.

Механізм реалізації вимог ст. 2 (3) Нью-Йоркської конвенції 1958 р. на національному рівні втілено у положеннях господарського процесуального кодексу. Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК України «До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом». Пункт 2 ч.2 ст. 182 ГПК України до завдань підготовчого засідання відносить обов'язок суду стосовно з'ясування намірів сторін «укласти мирову угоду, передати справу на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу», а в разі встановлення такого наміру господарський суд повинен залишити позов без розгляду, якщо буде встановлено, що «сторони уклали угоду про передачу цього спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана» (п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України). Крім цього, якщо «після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана», суд повинен закрити провадження у справі за своєю ініціативою (п. 5 ч.1 ст.231 ГПК України).

Висновки

Отже, положення проаналізованих норм свідчать, що на рівні українського законодавства створено відповідний механізм реалізації положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. й учасники, які уклали угоду про передачу спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, дійсно мають право скористатися саме таким способом альтернативного вирішення спору з його одночасним вилученням з юрисдикції державних судів, що забезпечується положеннями процесуального кодексу про залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі.

арбітражний суд комерційний спор

Список використаних джерел

1. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991р. № 1798-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 6. Ст. 56.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004р. № 1618-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 40, 40-42. Ст. 492.

3. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 35, 35-36, 37. Ст. 446.

4. Статистика розгляду справ судами України за 2019 рік. Судова влада України.

5. Навантаження на суддю сумського суду може у 12 разів перевищити показник, визначений Радою суддів України. Українське право.

6. Притика Ю.Д. Міжнародний комерційний арбітраж: питання теорії та практики: монографія. К.: Ін Юре, 2005. 516 с.

7. Matthaei Louise E. The Place of Arbitration and Mediation in Ancient Systems of International Ethics. The Classical Quarterly. 1908. Vol. 2, No. 4 (Oct., 1908). P 241-264.

8. Protocol on arbitration clauses, Geneva, 24 September 1923. Treaty Collection / United Nations Organization.

9. Convention on the Execution of Foreign Arbitral Awards, Geneva, 26 September 1927. Treaty Collection / United Nations Organization.

10. Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards (New York, 1958) / United Nation Organization.

11. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.02.1994 р. №4002-XII.

12. Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 р. №1701-IV

13. Про виконавче провадження : Закон України від 02.06.2016 р. №1404-VIII.

14. Про міжнародне приватне право : Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-IV.

15. European Convention on International Commercial Arbitration. Geneva, 21April, 1961. Treaty Collection / United Nations Organization.

16. Resolution of the General Assembly of the United Nation Organization NoA/ RES/40/72, dated 11 December 1985 / United Nation Organization.

17. Resolution of the General Assembly of the United Nation Organization NoA/ RES/61/33, dated 4 December 2006 / United Nation Organization.

18. Fouchard P., GaillardE. GoldmanB. On International Commercial Arbitration. New York: Kluwer Law International, 1999. pp. xxxvii, 1280.

19. Baron P. M., Liniger S. A Second Look at Arbitrability: Approaches to Arbitration in the United States, Switzerland and Germany. Arbitration International. 2003. Vol. 19. № 1.

20. BantekasI. The foundations of arbitrability in international commercial arbitration. Australian Yearbook of International Law. 2008. Vol. 27. 194p.

21. KirryA. Arbitrability: Current Trends in Europe. Arbitration International. 1996. Vol. 12. 376p.

22. Weintraub R.J. International Litigation and Arbitration: Practice and Planning. 3^rd ed. Durham / North Carolina: Carolina Academic Press, 2001.

23. Carbonneau T.E., JansonF. Cartesian Logic and Frontier Politics: French and American Concepts of Arbitrability. Tulane Journal of International and Comparative Law. 1994. Vol.2. P. 193-222.

24. Blackaby N., Partasides C., Redfern A., Hunter M. Redfern and Hunter on International Arbitration. New York: Oxford University Press, 2009. 904р.

25. Loukas A. Mistelis, Stavros L. Brekoulakis Arbitrability: International and Comparative Perspectives. Kluwer Law International, 2009. 375 p.

26. Freimane N. Arbitrability: problematic issues of the legal term / Riga Graduate School of Law. Riga, 2012.

27. Лебедев С.Н. Международное сотрудничество в области коммерческого арбитража. М.: Издательство ТПП СССР, 1979. 216 с.

28. Кравчук Г. Арбитрабильность споров в контексте статьи12 Хозяйственного процессуального кодекса Украины. Материалы ІІ Международных арбитражных чтений памяти академика Побирченко И. Г Сборник докладов. К.: МКАС при ТПП Украины, 2015. С. 15-21.

29. Притыка Ю.Д. Формирование доктрины арбитрабильности в украинском праве. Международный коммерческий арбитраж: вызовы современности. Сборник статей и докладов. К 25-летию деятельности МКАС при ТПП Украины и развития международного коммерческого арбитража в Украине. К.: МКАС при ТПП Украины, 2017. С. 205-215.

30. Слипачук Т.В. Арбитрабильность международных коммерческих споров в Украине. Вестник международного коммерческого арбитража. 2010. № 1. С. 133-142.

31. Elgar Encyclopedia of International Economic Law / Ed. by Thomas Cottier. Cheltenham-Northampton: Edward Elgar Publishing, 2017. 720 p.

32. Кравцов С.А. Современные теории международного коммерческого арбитража. Проблемы законности. 2012. № 118. С. 255-264.

33. Конституція України від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР

34. Хвалей В.В. Дерогационный эффект арбитражного соглашения. Арбитражная практика. 2009. № 10. С. 37.

References

1. Verkhovna Rada of Ukraine. (1991). Economic Procedural Code of Ukraine: Law of Ukraine № 1798-XII. Vidomosti of the Verkhovna Rada of Ukraine, 1992, 6, 56 [in Ukrainian].

2. Verkhovna Rada of Ukraine. (2004). Civil Procedural Code of Ukraine: Law of Ukraine №1618-IV. Vidomosti of the Verkhovna Rada of Ukraine, 40, 40-42, 492 [in Ukrainian].

3. Verkhovna Rada of Ukraine. (2005). Code of Administrative Procedure of Ukraine: Law of Ukraine №2747-IV. Vidomosti of the Verkhovna Rada of Ukraine, 35, 35-36, 37, 446 [in Ukrainian].

4. Ukrainian Judiciary. Statistics of court cases in Ukraine for 2019. [in Ukrainian].

5. The burden on a judge of the Sumy court may be 12 times higher than the indicator determined by the Council of Judges of Ukraine. [in Ukrainian].

6. Prytyka Yu.D. (2005). International commercial arbitration: aspects of theory and practice. Kyiv: In Yure [in Ukrainian].

7. Matthaei, Louise E. (1908). The Place of Arbitration and Mediation in Ancient Systems of International Ethics. The Classical Quarterly, 2, 4, 241-264.

8. United Nations Organization. (1923). Protocol on arbitration clauses, Geneva, 24 September 1923. Treaty Collection.

9. United Nations Organization. (1927). Convention on the Execution of Foreign Arbitral Awards, Geneva, 26 September 1927. Treaty Collection.

10. United Nations Organization. (1958).

Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards (New York, 1958).

11. Verkhovna Rada of Ukraine. (1994). On International Commercial Arbitration : Law of Ukraine №4002-XII. [in Ukrainian].

12. Verkhovna Rada of Ukraine. (2004). On Arbitration Courts: Law of Ukraine № 1701-IV [in Ukrainian].

13. Verkhovna Rada of Ukraine. (2016). On Enforcement Proceedings: Law of Ukraine №1404-VIII. [in Ukrainian].

14. Verkhovna Rada of Ukraine. (2005). On International Private Law №2709-IV. [in Ukrainian].

15. United Nations Organization. (1961). European Convention on International Commercial Arbitration. Geneva, 21 April 1961. Treaty Collection.

16. United Nations Organization. (1985). Resolution of the General Assembly of the United Nations Organization NoA/RES/40/72, dated 11 December 1985.

17. United Nations Organization. (2006). Resolution of the General Assembly of the United Nations Organization NoA/RES/61/33, dated 4 December 2006.

18. Fouchard R, Gaillard E., Goldman B. (1999). On International Commercial Arbitration. New York: Kluwer Law International.

19. Baron, P. M., Liniger, S. (2003). A Second Look at Arbitrability: Approaches to Arbitration in the United States, Switzerland and Germany. Arbitration International, 19, 1.

20. Bantekas I. (2008). The foundations of arbitrability in international commercial arbitration. Australian Yearbook of International Law, 27.

21. Kirry A. (1996). Arbitrability: Current Trends in Europe. Arbitration International, 12.

22. Weintraub R.J. (2001). International Litigation and Arbitration: Practice and Planning. 3^rd ed. Durham / North Carolina: Carolina Academic Press.

23. Carbonneau T.E., Janson F. (1994). Cartesian Logic and Frontier Politics: French and American Concepts of Arbitrability. Tulane Journal of International and Comparative Law, 2, 193-222.

24. Blackaby N., Partasides C., Redfern A., Hunter M. (2009). Redfern and Hunter on International Arbitration. New York: Oxford University Press.

25. Loukas A. Mistelis, Stavros L. Brekoulakis (2009). Arbitrability: International and Comparative Perspectives. Kluwer Law International, 2009.

26. Freimane N. (2012). Arbitrability: problematic issues of the legal term. Riga Graduate School of Law.

27. Lebedev S.N. (1979). International Cooperation in the Field of Commercial Arbitration. Moscow: USSR CCI Publishing [in Russian].

28. Kravchuk,H. (2015). Arbitrability of disputes in the context of Article 12 of the Economic Procedural Code of Ukraine. Materials of the II International Arbitration Readings in memory of Academician Pobirchenko I.H. Collection of reports. Kyiv, ICAC at the CCI of Ukraine, 15-21 [in Russian].

29. Prytyka Yu.D. (2015). The formation of the doctrine of arbitrability in Ukrainian law. Materials of the II International Arbitration Readings in memory of Academician PobirchenkoI.H. Collection of reports. Kyiv, ICAC at the CCI of Ukraine, 205-215 [in Russian].

30. Slipachuk T.V. Arbitrability of International Commercial Disputes in Ukraine. Bulletin of International Commercial Arbitration, 1, 133-142 [in Russian].

31. Cottier Th. (Ed.). (2017). Elgar Encyclopedia of International Economic Law. Cheltenham-Northampton: Edward Elgar Publishing.

32. Kravtsov S.A. (2012). Modern Theories of International Commercial Arbitration. Legality Problems, 118, 255-264.

33. Verkhovna Rada of Ukraine. (1996). Constitution of Ukraine № 254k/96-VR. [in Ukrainian].

34. Khvalei V.V. (2009). Derogation Effect of the Arbitration Agreement. Arbitration Practice, 10, 37.

Размещено на Allbest.ru