Юридичні знання як чинник розвитку сучасного культурного та політико-правового простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юридичні знання як чинник розвитку сучасного культурного та політико-правового простору

І.І. Смаль, кандидат філософських наук

Постановка проблеми та її актуальність

У контексті досліджень загальних закономірностей виникнення та тенденцій розвитку держави і права, спеціальна увага традиційно відводиться темі правосвідомості, особливостям її формування, а також проблематиці правової культури суспільства та особи.

При цьому правосвідомість традиційно пот-рактовується як складне системне утворення, що містить у собі різні елементи, які утворюють її структуру, розгляд якої є важливим у зв'язку з тими змінами, які спіткали сучасну правову дійсність [1, с. 38]. Принципово важливим елементом правосвідомості є юридичні знання. Отож, не буде перебільшенням стверджувати, що юридичні знання доречно розглядати як чинник розвитку держави і права й формування правової культури особистості й суспільства. Увага до юридичних знань зумовлена і тим фактом, що вони є важливою детермінантою правової поведінки індивіда соціальної групи або суспільства в цілому. Юридичні знання дозволяють скласти уявлення й зрозуміти (усвідомити) правову дійсність.

Зрештою, поточна соціокультурна ситуація вирізняється тим, що людина стає суб'єктом дедалі більшої кількості суспільних відносин. Стабільність і позитивний характер цих відносин забезпечується їх регламентуванням нормами права, дотримання яких гарантується авторитетом держави. Переконані, що вказана ситуація визначає особливий статус і значення юридичних знань - фактично є підстави їх потрак-товувати як обов'язковий елемент культури сучасної особистості. Наша позиція ґрунтується на низці наукових положень та аргументів.

Метою статті є аналіз потенціалу юридичних знань як чинника розвитку сучасного культурного та політико-правового простору, засобу розуміння й усвідомлення правової дійсності, а також інтелектуальної основи правомірної поведінки.

Аналіз досліджень і публікацій з проблеми. Необхідно відзначити, феномени правосвідомості та юридичних знань є предметом постійної наукової уваги у царині теорії держави і права. Українська дослідниця Г. Клімова справедливо вказує на те, що саме «через аналіз правосвідомості, її розвитку та специфіки стає можливим пізнання того, яким чином право функціонує в суспільстві, яким чином і суспільство в цілому, і окремі громадяни сприймають право, ставляться до нього, визнають або не визнають закріплені в ньому цінності, норми, принципи, ідеї тощо» [1, с. 35]. Крім того, як наголошує український правознавець Д. Забзалюк, сучасні дослідження вказують на те, що у філософсько - правовій літературі утвердилося визнання діалектичного єднання і взаємодії права та правосвідомості. «Така логіка міркування надає можливість говорити про те, що право має двоєдину природу: воно відображає дійсність у формі уявлень, ідей і оцінок і в той же час виступає як самостійний соціальний регулятор» [2, с. 24].

Зрештою, досі напрацьований значний матеріал, що доводить справедливість тези про значний вплив правосвідомості на регулювання різноманіття політичних, соціальних й економічних процесів у державі, а також вплив правосвідомості на правотворчу й правореалізаційну діяльність [3]. Водночас, у правознавстві досі утвердилося переконання, що правосвідомість є складноструктурованим явищем, одним із принципових елементів якого є юридичні знання [4]. При цьому теорія і практика правознавства доводять, що юридичні знання генеруються логікою розвитку суспільства та особистості, апробуються соціально-історичною практикою, верифікуються буттям держави і права [5]. Усе вказане виступає методологічним підґрунтям аналізу потенціалу юридичних знань як чинника розвитку сучасного культурного та політико - правового простору.

Виклад основного матеріалу

юридичне знання правовий комунікація

Культура особистості очевидно є складною системою, яка до того ж може розглядатися у різних масштабах. Маємо на увазі 1) культуру особистості як окремішній феномен, 2) культуру особистості у зв'язку з певною соціальною групою (демографічною, етнічною, професійною або корпоративною), 3) культуру особистості у контексті суспільної культури. В кожній системі культурних координат людина має справу з певними архетипами, культурними смислами, цінностями й моделями поведінки. Останні мають практично нормативний та імперативний характер, адже їх дотримання, як і відповідна ціннісна орієнтація, фактично визначають успішність або проваль-ність здійснення життєвої стратегії особистості. Тут ми солідарні з твердженням, що культура індивіда та якість життя індивіда - одне і те саме, власне як і життя нації та культура нації - одне і те саме, а тому людину має особливо та найбільше займати питання вищої культури [6, с. 230].

Усі об'єкти, явища та процеси, що залучені у життєдіяльність людства, мають соціальну й особистісну інтерпретацію. Ця інтерпретація відбувається, в тому числі, на підставі певних знань. Отож, важливим елементом культури особистості постає знання в його суб'єктивній формі. При цьому знання несе функціональне навантаження, як зауважував Еріх Фром, знання бере участь у процесі продуктивного мислення [7, с. 69]. Знання налаштовує і спрямовує думку, зосереджує її у певному предметному полі. Знання нібито форматує під певні потреби здатність особистості мислити й продукувати оригінальні думки.

Водночас, український вчений Сергій Кримський наголошував, що знання не зводиться до думки. «Знання виявляється необхідним і для розкриття потенційності світу, відкриття нових можливостей для теоретичного та практичного освоєння світу» [8, с. 32]. Знання повинні мати практичне навантаження. Свого часу, Ніна Абрамова слушно окреслила когнітивний тренд початку ХХІ ст.: «знання, яке несе лише абстрактно-загальні смисли, не просто втрачає свою привабливість, а часто згубно впливає на розуміння загальної картини явища» [9, с. 63].

Ми поділяємо позицію, що найбільш розвиненою і досконалою формою знання є наукове знання. «Наукове знання систематизоване, обґрунтоване, і саме воно може бути основою як ефективної матеріально -перетворюючої діяльності, так і оцінки поставлених цілей і пошуку оптимальних шляхів їхнього досягнення» [10, с. 166].

При цьому, мірою практичності знання є, на наше переконання, його корисність для людини і соціуму щодо забезпечення комфортності, позитивності у продуктивності комунікації, а т а- кож матеріального благополуччя на індивідуальному й соціальному рівні.

Юридичні знання відповідають критерію практичності, попри свою належність до гуманітарного циклу. Юридичне знання формує певну систему комунікації у суспільстві, в основі якої два фундаментальних феномени - гідність і відповідальність. Водночас, без юр и- дичних знань неможливе конструювання дієвих соціальних механізмів - ідеї справедливості, свободи і рівності, що є принциповими для права, так само виступають фундаментальними для успішного соціуму. Юридичне знання виступає в якості проміжної ланки між філософсько - правовими концепціями і практикою організації суспільного життя, розбудови соціальних (зокрема, правових інститутів).

Саме юридичне знання за своїм змістом та структурою є доволі різноманітним й різно - рівневим. У зв'язку з цим продуктивним у плані розуміння цього знаннєвого феномену є підхід, відповідно до якого позначається кілька видів юридичних знань, що різняться за суб'єктами, обсягом і змістом: вроджені, повсякденні, професійні, доктринальні (наукові) і опред-мечені знання [5]. При цьому, вроджені знання мають своїм матеріальним носієм людський геном і складаються зі структур, які уможливлюють засвоєння інформації про навколишній світ, а в даному випадку про державні та правові явища. Повсякденні (фактичні) юридичні знання - це результат пізнавальної емпіричної, практичної та теоретичної діяльності будь-якої людини. Від обсягу, якості та виду отриманих знань залежить структура індивідуальної діяльності, мотивація особи на певні вчинки. Професійні юридичні знання набуваються у закладах освіти і використовуються у практичній діяльності правотворчих, правозастосовних та правоза-хисних органів, а також експертно- консультаційних та громадсько-професійних організацій та фахівців. Наукові юридичні знання у своїй сукупності складають юридичну науку, що акумулює ідеї та принципи, ґенезу, закономірності та прогнози щодо функці - онування держави і права як явищ та соціальних інститутів. Опредмеченими називають юридичні знання, що втілилися у предметах матеріальної дійсності. Такі знання закладені у норми матеріального та процесуального права, присутні у процедурах та регламентах. Найвище втілення вони отримують у нових чи вдосконалених державних та правових технологіях та процедурах, юридичних конструкціях та термінах [5].

Із запропонованого переліку видів юридичних знань привертають увагу повсякденні (фактичні) юридичні знання. Саме ці знання, з одного боку, обґрунтовано розглядати як засадничі для правової культури суспільства та індивіда, а з іншого - як одну із детермінант тенденцій розвитку національної держави і права. Ми поділяємо позицію, що «такі риси повсякденних юридичних знань, як масовість, доступність, життєздатність, зумовлюють їхнє значення у формуванні загальної та правової культури людини, виробленні стандартів та навичок соціальної захищеності та комфортного співіснування у конкретному та глобальному вимірі» [5].

Отож, юридичні знання, вміння їх застосовувати на практиці, усвідомлення їхньої принципової важливості виступають основою, умовою й результатом сучасної соціальної діяльності, причому погляд на соціальні процеси з правової точки зору, крізь призму юридичних знань, перетворює таку діяльність на більш виважену, соціально-позитивну, на відповідну суспільним запитам. Отримуємо ситуацію, типову для країн «успішного права», де усвідомлення права й життя відповідно до норм права є головною передумовою суспільного комфорту й позитивної соціальної комунікації.

Тут ми виходимо з позиції, що юридичні знання є фундаментальною складовою правової компетентності. Останню ми потрактовуємо, як інтегративну якість особистості, що виражається в готовності та вмінні на основі юридичних знань вирішувати професійні завдання й життєві колізії, що, зрештою, запобігає ситуаціям нелегітимних або протиправних дій, а натомість сприяє утвердженню правової держави і цінностей права у суспільстві. На практиці гносеологічний компонент правової компетентності є засадничим і виконує освітню (просвітницьку), виховну та прогностичну функції.

Окремо відзначимо, що за допомогою юридичних знань, у разі їх максимального поширення, отримують формальну соціальну інсти-туалізацію через працююче позитивне право ідеї справедливості, свободи і рівності. Саме позитивне право перетворюється з інструменту впливу держави на суспільні відносини на інструмент гармонізації суспільних відносин самими суб'єктами цих відносин - громадянами, що відповідає духу та принципам громадянського суспільства.

Висновки

На підставі вищевикладеного є підстави зробити такі висновки: 1) опанування юридичними знаннями, передусім повсякденними як наймасовішими й визначальними для структури індивідуальної діяльності й мотивації щодо правової й правомірної поведінки, позитивно відображається на формуванні правової свідомості й правової культури особистості та, зрештою, суспільства (іншими словами, засвоєння юридичних знань забезпечує формування знаннєвої основи правової поведінки як вияву правової культури вислуго рівня); 2) юридичні знання, їхнє максимальне поширення й засвоєння, постають засобами консолідації суспільства, адже ці знання здатні виступати основою комунікативного простору зі значним конструктивним потенціалом щодо ефективних соціальних інститутів. Зважаючи на вказане, обґрунтованою є особлива увага до юридичної освіти громадян, яка на сьогодні мало відповідає критеріям змістовності, практичності й масовості, наслідки чого ми переживаємо практично кожного дня.

Література

1. Клімова Г.П. Правосвідомість: до теорії питання. Актуальні питання інноваційного розвитку. 2012. № 2. С. 35-41.

2. Забзалюк Д. Право та правова свідомість: взаємодія, взаємозалежність та взаємовплив. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: «Юридичні науки». 2020. Т. 7. № 1. С. 23-29.

3. Соколовський О.О. Правосвідомість як необхідний елемент підвищення рівня розвитку суспільства й становлення правової держави. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2017. Вип. 20. С. 115-119.

4. Суслов В.А. Структура правосознания. Правоведение. 1997. № 2. С. 86-98.

5. Архипов С.И., Белканов Е.А., Берг Л.Н. и др. Актуальныепроблемытеориигосударства и права: учебник. Москва: Юстиция, 2019. 440 с. URL: https://be5.biz/ pravo/t034/1.html (дата звернення: 26.11.2021).

6. Гарсия Д. О понятиях «культура» и «цивилизация». Вопросыфилософии. 2002. № 12.

С. 228-234.

7. Фром Э. Иметьилибыть. Москва: Наука, 1986. 238 с.

8. Крымский С.Б. Научноезнание и принципыеготрансформации. Київ: Наукова думка, 1974. 207 с.

9. Абрамова Н.Т. Ценностиобразования, новыетехнологии и неявныеформызнания. Вопросыфилософии. 1998. № 6. С. 58-64.

10. Павленко Ж.О., Водорєзова С.Р. Практичне відношення до юридичного знання: структура знання. Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. 2019. № 3 (42). С. 164-174.

References

1. Klimova H.P. Pravosvidomist: doteorii pytannia. Aktualnipytanniainnovatsiinohorozvytku. 2012. № 2. S. 35-41.

2. Zabzaliuk D. Pravotapravovasvidomist: vzaiemodiia, vzaiemozalezhnisttavzaiemovplyv. VisnykNatsionalnohouniversytetu «Lvivskapolitekhnika». Seriia: «lurydychninauky». 2020. T. 7. № 1. S. 23-29.

3. Sokolovskyi O.O. Pravosvidomistyakneobkhidnyielementpidvyshchenniarivniarozvytkususpilstva y stanovlenniapravovoiderzhavy. Aktualniproblemyfilosofiitasotsiolohii. 2017. Vyp. 20. S. 115-119.

4. Suslov V.A. Strukturapravosoznaniia. Pravovedenie. 1997. № 2. S. 86-98.

5. Arkhipov S.I., Belkanov E.A., Berg L.N. i dr. Aktualnyeproblemyteoriigosudarstva i prava (uchebnik). Moskva: Iustitciia, 2019. 440 s. URL: https://be5.biz/ pravo/t034/1.html (datazvernennia 26.11.2021).

6. Garsiia D. O poniatiiakh «kultura» i«tcivilizatciia». Voprosyfilosofii. 2002. № 12. S. 228-234.

7. From E. Imetilibyt. Moskva: Nauka, 1986. 238 s.

8. Krymskii S.B. Nauchnoeznanie i printcipyegotransformatcii. Kyiv: Naukovadumka, 1974. 207 s.

9. Abramova N.T. Tcennostiobrazovaniia, novyetekhnologii i neiavnyeformyznaniia. Voprosyfilosofii. 1998. № 6. S. 58-64.

10. PavlenkoZh.O., Vodoriezova S.R.Praktychnevidnoshenniadoyurydychnohoznannia: strukturaznannia. VisnykNatsionalnohoyurydychnohouniversytetuimeniYaroslavaMudroho. 2019. № 3 (42). S. 164-174.

Размещено на Allbest.ru