Загальнотеоретичні положення у судовій практиці: використання та необхідність їх поглибленого вивчення

м. Львів

Анотація

Проаналізовано практику використання у мотивувальних частинах судових рішень загальнотеоретичних положень, що вивчаються у межах навчальної дисципліни «загальна теорія та філософія права». Об'єктом дослідження обрано рішення Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України та Верховного Суду. Встановлено, що в актах судового правозастосування найчастіше як компонент аргументації використовують положення з таких тем, як «права людини», «чинність правових актів», «правовідносини», «застосування права», «тлумачення права». Запропоновано розширити вивчення таких загальнотеоретичних блоків, як «юридичні гарантії та межі здійснення прав людини», «правові акти», «юридична техніка», «подолання та усунення недоліків законодавста». Висловлено думку про доцільність вивчення нової теми «правова аргументація».

Ключові слова: загальна теорія права, практика ЄСПЛ, рішення Верховного Суду, правові акти Конституційного Суду України, теоретичні конструкції, правозастосовні акти, інтерпретаційно-правові акти.

Abstract

General theoretical provisions in the court practice: the use and need for their in-depth study

V. Kosovych

Ivan Franko National University of Lviv,

Lviv, Ukraine,

The article analyses the practice of using general theoretical provisions, studied within the discipline «General Theory and Philosophy of Law», in the argumentative parts of court decisions. The decisions of the European Court of Human Rights, the Constitutional Court of Ukraine as well as the Supreme Court were chosen as the objects of the research. It is established that in its decisions, the European Court of Human Rights often uses such theoretical constructions as «legal guarantees of human rights», «limits of using human rights» and «legal relations» as a component of argumentation, defines quality criteria of legislative acts and approaches to the interpretation of evaluative concepts. Interpreting constitutional norms, the Constitutional Court of Ukraine operates with such general theoretical provisions as «social state: concept and features», «rule of law: concept and elements», «legal regulation of public relations», «legal acts: concept, types», «legality», «validity and direction of normative legal acts action». Such institutions of general theory of law as «collisions of legal norms and ways to overcome them», «gaps in legislation and ways to overcome them», «hidden shortcomings of normative legal acts of Ukraine and ways to overcome them» have been chosen for argumentation in the decisions of the Supreme Court.

Attention is drawn to the fact that the court practice simultaneously illustrates the need to develop general theoretical provisions and their adaptation to the needs of direct law enforcement. The proposal to introduce a separate topic of legal technique into the course of general theory and philosophy of law is substantiated. This topic should cover three main types of legal techniques: norm drafting, law interpretation and law enforcement. Emphasis is placed on the importance of studying the topic «Defects in normative legal acts: concept, types, methods of elimination and overcoming». In particular, it should formulate a theoretical model of the hierarchy of ways to overcome collisions and inconsistencies between legal norms.

It is proposed to expand the study of such general theoretical blocks as «Legal guarantees and limits of using human rights», «Legal acts», «Quality of legislative acts», «Interpretative legal acts». The opinion is expressed about the expediency of studying a new topic «Legal Argumentation» within the general theory of law.

The necessity of normative consolidation of basic provisions of the general theory of law, in particular in the laws on normative legal acts or principles of law-making is pointed out.

Keywords: general theory of law, practice of the European Court of Human Rights, decisions of the Supreme Court, legal acts of the Constitutional Court of Ukraine, theoretical constructions, law enforcement acts, interpretative legal acts.

Основна частина

Дослідження сучасної правозастосовної практики ілюструє тенденцію до постійного зростання у сфері юридичного регулювання суспільних відносин значущості судових правових актів. Якщо ще декілька років тому у мотивувальних частинах правових документів, пов'язаних із судочинством, акцент робили на нормі закону, то уже сьогодні значну увагу приділяють використанню для обґрунтування своїх позицій рішень вищих судів, насамперед Верховного Суду. Ці правові документи відображають узагальнену аналітику, що поєднує теоретичні постулати та «досвід» судового правозастосування. У більшості випадків така практика обумовлена недосконалістю застосовуваних юридичних норм і як результат, для прикладу, наявністю виключної правової проблеми та необхідністю розвитку права. Вагомим правовим підґрунтям для формування судової практики методологічного характеру виступають юридично-конструктивні положення загальної теорії права. Вивчення стану, можливостей та перспектив такого використання є актуальним й важливим для визначення основних напрямів розвитку загальної теорії права та для вдосконалення судової правозастосовної діяльності.

Проблематику правозастосування, особливо з огляду його багатоаспектності, всебічно дослідили українські та зарубіжні науковці. Серед представників вітчизняної правової спільноти варто згадати праці Л. Луць, Я. Романюка, М. Сірого, Н. Стецика, С. Шевчука, Д. Хорошковської та інших. Значне місце проблематика правозастосування займає і в аналізах судової практики. Водночас, на нашу думку, своєрідних акцентів потребує саме розгляд потенціалу загальної теорії права у сучасному судовому правозастосуванні, яке є своєрідною ілюстрацією конвергенції джерел права та правових систем.

З цією метою розглянемо:

- практику використання загальнотеоретичних положень у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), правових актах Конституційного Суду України, юридичних документах Верховного Суду;

- найбільш використовувані у судовій практиці загальнотеоретичні конструкції задля встановлення їх практичної витребовуваності та підтвердженності, задля визначення можливостей їх розвитку в межах навчальної дисципліни теорія та філософія права.

Особливості правозастосовної діяльності ЄСПЛ (наявність у тексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою керується Суд, значної кількості формально невизначених понять, індивідуальна спрямованість рішень, обумовлена розвитком людиноцентризму постійна еволюція позицій Суду, можливості значного правозастосовного огляду тощо) та статус рішень ЄСПЛ як джерела права у національному правозастосуванні¹ є об'єктивним підґрунтям для використання основних положень теорії та філософії права. Розглянемо низку відповідних справ ЄСПЛ у контексті використання у їх мотивувальних частинах загальнотеоретичного аналізу (табл. 1).

Таблиця 1

¹ Варто також зауважити, що, як відомо, майже у всіх процесуальних кодексах України необхідність використання рішень ЄСПЛ у вітчизняному судочинстві трактують як чи не найважливішу складову верховенства права

Необхідність оперування загальнотеоретичними положеннями постає і перед Конституційним Судом України. Теоретичні конструкції вітчизняний орган конституційного правосуддя використовує, як правило, у випадках, коли йдеться про визначення конституційності правових актів, тлумачення Конституції та Законів України. З огляду на великий обсяг відповідної практики звернемо увагу лише на декілька випадків тлумачення конституційних норм, змоделювавши відповідну таблицю (табл. 2).

Таблиця 2

Ознайомлення із практикою Верховного Суду показує, що найчастіше цей орган судової влади використовує положення загальної теорії права у випадку необхідності відступу від правової позиції, наявності виключної правової проблеми та необхідності розвитку права. Розглянемо декілька справ, змоделювавши їх у формі таблиці (табл. 3).

Таблиця 3

Проведений аналіз показує, що ЄСПЛ використовує такі теоретичні конструкції, як правові гарантії прав людини, правові відносини, межі здійснення прав людини. Оскільки ЄСПЛ як джерело правозастосовного впливу використовує Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, у його практиці прямо чи опосередковано можна знайти більшість базових положень з такої теми навчальної дисципліни «Теорія та філософія права» як «Природні права людини». Значну увагу приділяють в аргументаційній частині рішень ЄСПЛ інтерпретації конвенційних оцінних норм загалом та стосовно конкретних правовідносин. Правила тлумачення та застосування оцінних понять є складовою юридичної техніки [1], вивчення якої сьогодні (нехай і дуже обмежено - одне питання в темі правотворчість) здійснюється саме загальною теорією права. Загальнотеоретичний характер мають окреслені Судом критерії якісності законів.

Конституційний Суд України, інтерпретуючи конституційні норми, оперує такими загальнотеоретичними положеннями, як «соціальна держава: поняття та ознаки», «верховенство права: поняття та елементи», «правове регулювання суспільних відносин», «правові акти: поняття, види», «законність», «чинність та напрям дії нормативно-правових актів». Основою правотлумачення слугують загальнотеоретичні способи тлумачення, у наведеному прикладі системне.

Нарешті у рішеннях Верховного Суду для мотивування обрано такі інститути загальної теорії права як «колізії юридичних норм та способи їх подолання», «прогалини у законодавстві та способи їх подолання», «приховані недоліки нормативно-правових актів України та способи їх подолання».

Отож, на основі наведеного можемо стверджувати про практичну використовуваність у ході норм міжнародного права та приписів національного галузевого законодавства низки загальнотеоретичних конструкцій та положень.

Судова практика водночас ілюструє необхідність розвитку загальнотеоретичних положень та їх адаптації до потреб безпосередньо правозастосування. Наведемо приклади. Як зазначалося, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яку активно використовують Європейський суд з прав людини та вітчизняні суди, переповнена оцінними поняттями. Особливості застосування норм з оцінними поняттями сьогодні розглядають лише науковці у спеціальних дослідженнях. Ні студенти, ні практики з ними фактично не ознайомлені, що є об'єктивним підґрунтям для суб'єктивізму та помилок. Цьому повинно запобігати введення у курс загальної теорії та філософії права окремої теми юридична техніка, у межах якої буде викладатися методологія використання оцінних понять. Ця тема повинна охоплювати три основні різновиди юридичної техніки: нормопроектну, правотлумачну та правозастосовну. Підтвердженням необхідності вивчення нормопроектної техніки як передумови створення якісних нормативно-правових актів є практика Верховного Суду. Як правило, суди відступають від існуючих правових позицій у випадку недосконалості застосовуваного законодавства. Неформалізованість право - тлумачної діяльності спонукає до теоретичного моделювання (й відповідно вивчення) правотлумачної техніки (правил, прийомів, способів і таке інше). Свідченням важливості правозастосовної техніки є закріплення правил структуризації право - застосовних актів у процесуальних кодексах України.

Способи подолання колізій між юридичними нормами одного чи різних нормативно-правових актів вивчає лише теорія права. Йдеться про верховенство нормативно-правового акта вищої юридичної сили, нормативно-правового акта прийнятого пізніше, спеціального нормативно-правого акта. На практиці однак трапляються випадки конкуренції двох останніх форм. Наведемо приклад з нині уже «історичного» законодавства. Стаття 29 Закону України «Про Вищу раду юстиції» [3] передбачала, що Вища рада юстиції, за рекомендацією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України вносила подання Президенту України про призначення громадянина України на посаду судді вперше. До подання Вищої ради юстиції повинні були додаватися: 1) рекомендація кваліфікаційної комісії; 2) особовий листок з обліку кадрів та автобіографія кандидата на посаду судді; 3) копії дипломів про освіту, науковий ступінь чи вчене звання; 4) примірник реферату з питань правознавства, підготований кандидатом на посаду судді; 5) рецензія на реферат; 6) довідка органу державної податкової служби про подану декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію) за останній рік кандидата на посаду судді. Натомість пункт 11 ч. 1 ст. 66 та ч. 5 ст. 71 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [4] установлював, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України надсилає до Вищої ради юстиції лише рекомендації про призначення кандидатів суддями (без вказівки про інші документи). Крім того, перелік документів, указаний у ст. 29 Закону України «Про Вищу раду юстиції», частково суперечив переліку документів, які подає кандидат для участі у доборі на посаду судді до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, відповідно до ст. 67 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: 1) письмова заява про участь у доборі кандидатів на посаду судді; 2) копія паспорта громадянина України; 3) анкета кандидата на посаду судді, що містить інформацію про нього; 4) копії дипломів про освіту, науковий ступінь або вчене звання; 5) виписка з трудової книжки про стаж роботи в галузі права; 6) висновок медичної установи про стан здоров'я кандидата; 7) письмова згода на збирання, зберігання та використання інформації про кандидата з метою оцінки його готовності до роботи на посаді судді та проведення щодо нього спеціальної перевірки. Ця стаття також передбачала, що вимагати від кандидата надання інших документів заборонено.

Отож, актуальності набуває потреба теоретичного моделювання ієрархії способів подолання колізій та неузгодженостей між юридичними нормами. Мало розглядається на рівні теорії права, що впливає й на практику, питання конкуренції юридичних норм¹. Положення стосовно колізії та конкуренції юридичних норм повинні вивчатися в межах окремої теми: «Дефекти у нормативно-правових актах: поняття, види, способи усунення та подолання».

Проблематику конкуренції юридичних норм ми розглянули раніше [2, с. 111-113].

Попри загальновідомість та тлумачення Конституційного Суду України не закрито у повному обсязі питання зворотної дії нормативно-правових актів у часі. Свідченням неабсолютної істинності утверджених підходів до розуміння зворотної дії нормативно-правових актів є окремі думки суддів Конституційного Суду щодо застосування зворотної дії у конкретних випадках. Пропоновані у навчальних посібниках зі загальної теорії права визначення зворотної дії потребують удосконалення. На основі проведених раніше досліджень пропонуємо зворотну дію розглядати, як здатність нормативно-правового акта поширювати праворегулятивний вплив на відносини, що виникли до набрання ним чинності, поєднану з переоцінкою фактів і правовідносин минулого, приведенням їх у відповідність до нових вимог, компенсацією, спрямованою на поліпшення правового статусу фізичних (за винятком посадових) та юридичних осіб.

Чіткого формулювання потребує визначення та розмежування правових актів на нормативно-правові, індивідуально-правові та інтерпретаційно-правові у світлі, на нашу думку, дискусійного рішення Конституційного Суду України №7 - рп/2002 від 27.03.2002 р., відповідно до якого до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, вирішення питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) правових актів Верховної Ради України та Президента України, до яких віднесені як нормативно-правові, так і індивідуально - правові акти. Між ними фактично у змістовному аспекті поставлено знак рівності, хоча перші містять правові норми (які повинні відповідати Конституції України - можемо вести мову про їхню конституційність), а другі - індивідуальні приписи, прийняті на основі цих норм (які повинні відповідати законодавчим нормам - можемо вести мову про їхню законність). Отож, останні, видається, не повинні оцінюватися органом конституційного правосуддя на предмет конституційності. У попередніх дослідженнях, підтримуючи існуючі загальнотеоретичні підходи, ми уже детально зупинялися на критеріях розмежування нормативно-правових та індивідуально-правових актів [2, с. 25-26]. Вочевидь доктринальні положення теорії не є переконливими для практики, тому спробуємо аргументувати нашу позицію через юридично-практичний аналіз на прикладі указів Президента України з питань громадянства. Відповідно до п. 26 ст. 106 Конституції України: «Президент України прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні». Критерієм конституційності таких актів є те, чи видано цей акт Президентом України відповідно до наданих йому конституційною нормою повноважень. Видається, це право Президента і як можна ставити питання про конституційність актів, виданих для його реалізації (за такої логіки фактично ставиться під сумнів взагалі конституційність відповідного повноваження глави держави). Своє конституційне повноваження щодо прийняття особи до громадянства України Президент України реалізує, застосовуючи норми Закону України «Про громадянство України» від 19.02.2016 р. №2235-14. Відповідно ж до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про Конституційний Суд»: «Суд не розглядає питань щодо відповідності Законам України актів Президента України (напевно включаючи й індивідуально-правові). Такі акти відповідно до ст. 26 Закону України «Про громадянство» можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно - правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Яскравим прикладом є розгляд Вищим адміністративним судом України скарги

М. Саакашвілі до Президента України щодо позбавлення його українського громадянства. Наведене ілюструє неузгодженість рішення Конституційного Суду України №7-рп/2002 від 27.03.2002 р. в частині визначення відповідності індивідуально-правових актів Президента України з питань громадянства законодавчому регулюванню оскарження указів про прийняття до громадянства України (чи його позбавлення). На нашу думку, за таких обставин Конституційних Суд має керуватися ч. 1 ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» і діяти на засадах верховенства права, першою складовою якого відповідно до висновку Венеційською Комісією, схваленого на 86_му пленарному засіданні (Венеція, 2526 березня 2011 року), є законність.

На додаток, на нашу думку, потребує «модернізації» визначення поняття та класифікація інтерпретаційно-правових актів. Трактування інтерпретаційно-правових актів як зовнішній прояв встановленого компетентними органами формально обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми та їх класифікація за суб'єктом тлумачення на акти тлумачення державних органів, органів місцевого самоврядування, уповноважених законом органів громадських об'єднань [5, с. 184] не повністю відповідає загальнотеоретичним положенням, що набули на рівні правосвідомості правника аксіоматичного характеру. Конституція України та вітчизняне законодавство не наділяє правотворчих суб'єктів правом на автентичне тлумачення загальнообов'язкового значення. Існуюча нині практика «відомчого» формально обов'язкового тлумачення своїх нормативно-правових актів суперечить спеціально-дозвільному принципу: «дозволено лише те, що прямо передбачене законом». Невипадково в одній із редакцій проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» у статті «Офіційне тлумачення, офіційне роз'яснення нормативно-правового акта» зазначено, що акти офіційного роз'яснення, які видають правотворчі суб'єкти мають рекомендаційний характер.

Ще один, можливо дискусійний, висновок за результатами ознайомлення, принаймні із рішеннями Верховного Суду. За нашими спостереженнями у мотивувальних частинах судових рішень складно простежити уніфіковану структурну та змістовну аргументованість висновків та позицій. Це підштовхує до думки про доцільність включення до курсу теорії права теми правова аргументація.

Наведене дає підстави говорити про обґрунтованість позиції стосовно доцільності:

- тематичного розвитку та удосконалення навчальної дисципліни «Загальна теорії та філософія права» чи запровадження курсу «Проблеми теорії права»;

- нормативного закріплення базових положень загальної теорії права, зокрема у законах про нормативно-правові акти чи засади правотворчості.

Список використаних джерел

судовий право рішення мотивувальний

1. Косович В.М. Оціночні поняття як засіб юридичної техніки: монографія. Львів: Тріада - плюс, 2010. 212 с.

2. Косович В.М. Удосконалення нормативно-правових актів України: техніко-технологічні аспекти: монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2015. 568 с.

3. Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15.01.1998 р. №22/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. 1998. №25. Ст. 146.

4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. №2453-УІ // Відомості Верховної Ради України. 2010. №41-42, №43, №44-45. Ст. 529.

5. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч. посібник. Вид. 10-е, доповнене. Львів: Край, 2008. 224 с.

References