Ефективність як умова застосування способів захисту цивільних прав, прямо не передбачених законом або договором

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕФЕКТИВНІСТЬ ЯК УМОВА ЗАСТОСУВАННЯ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ, ПРЯМО НЕ ПЕРЕДБАЧЕНИХ ЗАКОНОМ АБО ДОГОВОРОМ

Великанова М.М.

д.ю.н., доцент, провідний науковий співробітник відділу дослідження проблем взаємодії держави і громадянського суспільства Київського регіонального центру Національної академії правових наук України

м. Київ, Україна

Зміна статусу інституту захисту цивільних прав в системі сучасного цивільного права, як і переосмислення підходів до його дослідження, відбулося після проведення кодифікації цивільного законодавства в Україні, що завершилася прийняттям у 2003 році ЦК України. Зокрема, в ЦК України норми, що регулюють захист цивільних прав, розміщені в окремій главі - «Захист цивільних прав та інтересів», яка розпочинається ст. 15, де закріплюється право особи на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного цивільного права чи інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Це створило передумови для вивчення питання про захист цивільних прав з позиції належного уповноваженій особі права на захист та дало поштовх дослідженням права на захист у матеріально-правовому значенні.

Стаття 16 ЦК України встановлює способи захисту цивільних прав та інтересів. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Перелік способів захисту прав та законних інтересів осіб визначено ч. 2 ст. 16 ЦК України.

На момент прийняття ЦК України ст. 16 містила надзвичайно прогресивну (якщо не революційну) норму, якою встановлювалося право суду застосувати інші, крім тих, що були прямо передбачені цією статтею, способи захисту: не тільки ті, що передбачені законом, а й ті, які були встановлені договором. Слід відмітити, що по завершенні пострадянської кодифікації цивільного законодавства у багатьох кодексах містилася вказівка на право суду застосувати інші способи захисту, але ті, які передбачені законом, як наприклад, це було встановлено ст. 12 Цивільного кодексу Російської Федерації. Натомість розробники ЦК України хотіли закріпити можливість встановити непоіменований спосіб захисту не тільки в законі, а й у договорі, надавши сторонам право самостійно обирати прийнятний спосіб захисту. За задумом авторів ЦК України, сторони, укладаючи договір, мали можливість, не обмежуючись визначеними законом способами захисту, передбачити ефективний, на їх думку, спосіб захисту прав у такій конкретній ситуації. Але на практиці ця ідея не спрацювала: укладаючи договір, сторони не заходили настільки далеко в управлінні договірними ризиками, щоб не тільки передбачити наслідки невиконання або неналежного виконання договору, а й мінімізувати їх, визначивши унікальний спосіб захисту. У кращому випадку, при укладенні договору обмежувалися лише вказівкою на встановлені чинним законодавством способи захисту.

Не сприяла розвитку зазначеної ідеї й судова практика з питання застосування непоіменованих способів захисту, яка носила суперечливий характер. Наприклад, як зазначив Верховний Суд в аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України, у справах про спори, які виникають із договору підряду, де предметом позову є вимоги про зобов'язання відповідача (замовника) підписати акт здачі - приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, одні суди м. Києва задовольняли такі позови, а інші - правильно відмовляли в їх задоволенні, указуючи, що такого роду способів захисту цивільних прав та інтересів ст. 16 ЦК не передбачає.

Подібне спостерігається в практиці вирішення судом позовів про визнання недійсними (незаконними, нечинними, скасування) відповідних документів (свідоцтв, актів, протоколів зборів у юридичних осіб тощо), зобов'язання передати майно в статутний капітал, припинення права власності у спільному майні (крім випадків, передбачених ст. 365 ЦК) тощо.

Така неоднозначна судова практика із застосування припису ч. 2 ст. 16 ЦК України дала поштовх негативній тенденції, що призвела до масових відмов у позовах у зв'язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обирав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.

Частково ситуація була виправлена у 2017 році, коли до процесуального законодавства, у тому числі й Цивільного процесуального кодексу України, були внесені зміни, які розширили можливості суду щодо захисту прав, свобод та інтересів осіб. У тому ж році, зокрема 3 жовтня, ч. 2 ст. 16 ЦК України була доповнена словами «чи судом у визначених законом випадках». Зараз ця норма звучить так: «Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках». Це покращило позиції осіб, що звертаються до суду за захистом свого порушеного права чи законного інтересу, оскільки таке правило спрямоване на реалізацію положень статей 55, 124 Конституції України і ст. 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ), відповідно до яких захист цивільного права має бути ефективним, тобто відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Втім, досить гостро постало питання чи не призведе застосування судом способів захисту цивільних прав, що прямо не передбачені законом або договором, до порушення принципів змагальності та диспозитивності, коли суд фактично поставить позивача у переважне становище. Також потрібно вирішити чи достатньо закріплення в процесуальних нормах дискреції суду щодо визначення ефективного способу захисту, якщо закон або договір такого способу не встановлюють.

Концепцією оновлення Цивільного кодексу України [1, с. 8-9] у межах основних напрямів рекодифікації визначено, що уточненню підлягають формулювання глави 3 «Захист цивільних прав та інтересів», зокрема окремі положення ст. 16 ЦК України, яка закріплює загальні підходи до захисту цивільних прав та інтересів судом. Враховуючи зміни, які були внесені до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у контексті проведення судової реформи наприкінці 2017 року, положення зазначеної статті повинні бути уточнені у площині можливості застосування способів захисту, прямо не передбачених законом або договором. При цьому такі зміни повинні не просто повторювати відповідні положення ЦПК України та ГПК України, а враховувати останні тенденції розвитку приватного права щодо забезпечення особі права на застосування адекватних та ефективних способів захисту порушених суб'єктивних прав, як цього вимагає ст. 13 ЄКПЛ та практика її застосування Європейським Судом з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Відтак виникає потреба у визначенні такої умови застосування способів захисту цивільних прав, прямо не передбачених законом або договором, як ефективність.

Думається, що вирішуючи питання щодо ефективності того чи іншого способу захисту порушених прав, необхідно виходити з такого.

По-перше, враховувати не тільки співвідношення загальних та спеціальних способів захисту, а й вид порушення, специфіку правовідносин, можливість у такий спосіб реально відновити порушені права та інтереси особи.

По-друге, ефективним способом захисту прав буде такий, що забезпечить справедливий баланс між законними інтересами і правомірними очікуваннями однієї сторони і зустрічними їм інтересами другої сторони та третіх осіб. Дотримання цього балансу полягає в тому, щоб забезпечити задоволення вимог однієї сторони, не порушивши при цьому майнових прав та інтересів другої сторони та третіх осіб.

По-третє, у разі коли неможливо повністю уникнути шкоди, застосування такого способу захисту завдасть найменшу шкоду правам і законним інтересам сторін та третіх осіб.

Насамкінець хотілося б повернутися до питання про дискрецію суду щодо виходу за межі волі законодавця та сторін цивільних правовідносин при застосуванні способів захисту цивільних прав, що прямо не передбачені законом або договором. З внесенням змін у 2017 році до процесуальних кодексів та введенням норми, яка передбачає право суду захистити порушені права, свободи та інтереси осіб у спосіб, невизначений законом або договором, але такий, що є ефективним, виникло багато суперечок з приводу відповідності цього положення вимогам принципу диспозитивності.

Таке негативне сприйняття можливості застосування способів захисту цивільних прав, що прямо не передбачені законом або договором, пов'язане із неправильним тлумаченням відповідної норми. Стаття 5 ЦПК України, стаття 5 ГПК України, стаття 5 КАС України аж ніяк не закріплюють повноваження суду самостійно визначати ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права чи інтересу за відсутності такої вимоги у позовній заяві. Системний аналіз чинного законодавства, зокрема ст. 16, 20 ЦК України, ст. 5, 12, 13, 81, 175, 263, 264 ЦПК України дає підстави стверджувати, що суд може застосувати ефективний спосіб захисту цивільних прав, який прямо не передбачений законом або договором, лише в разі, якщо має місце відповідне обґрунтоване звернення особи про застосування саме такого способу захисту порушеного права чи інтересу.

Як правило, таке звернення здійснюється у формі позовної заяви, яка відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України повинна містити зміст позовних вимог, зокрема спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити в рішенні.

Відсутність обґрунтування застосування способу захисту прав та інтересів, який не суперечить закону, як і відсутність конкретизації щодо самого способу захисту, є підставою для залишення позовної заяви без руху та відмови у судовому захисті. За власною ініціативою судом не може бути застосовано ефективний спосіб захисту права, якщо від особи, право якої порушено, не надійшло такого звернення.

Водночас, реалізуючи принцип переваги правосуддя та справедливості перед формальним розумінням права та виконуючи завдання судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, суд може роз'яснити учасникам цивільного процесу наслідки застосування того чи іншого способу захисту, його ефективність та належність, а також сприяти учасникам процесу в реалізації ними своїх прав та обов'язків.

Отже, ефективним способом захисту, на нашу думку, варто вважати такий, що реально відновлює порушені права та законні інтереси особи з урахуванням конкретних обставин чи гарантує можливість отримання відшкодування. Ефективність того чи іншого способу захисту (або навпаки - його неефективність) можна визначити лише з урахуванням конкретних обставин справи. Відтак, застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, можливе, якщо: 1) закон або договір не визначають ефективного способу захисту; 2) особа звернулася до суду із заявою про застосування такого способу захисту; 3) ефективність такого конкретного способу захисту доведена особою на підставі поданих або передбачених процесуальним законом витребуваних судом доказів.

порушене невизнане оспорюване цивільне право захист

Література:

1. Концепція оновлення Цивільного кодексу України. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2020. 128 с.

Размещено на Allbest.ru