Генеральний делікт і система спеціальних деліктів: перспективні результати рекодифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генеральний делікт і система спеціальних деліктів: перспективні результати рекодифікації

Орзіх Ю.Г.

к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного права Національного університету "Одеська юридична академія"

м. Одеса, Україна

Зауваження методологічного характеру

Будь-яка рекодифікація передбачає врахування помилок попередньої кодифікації, адаптація існуючого законодавства актуальним потребам суспільства у регулюванні відповідних відносин.

Таким чином, умовою можливості рекодифікації як такої стає рефлексія пережитого та усвідомленого досвіду. Інше питання в тому, що саме повинно бути номіноване в якості легітимного джерела такого досвіду.

Думається, що єдиним можливим джерелом такого досвіду є досвід правозастосування, а не досвід кодифікації. Саме правозастосування дає можливість в реальних умовах перевірити дієвість відповідної норми права чи навіть правового інституту. У практиці правозастосування норма права оживає.

Саме існуюча судова практика, в якій відображені результати правозастосування, та погляди і правові позиції самих суб'єктів правозастосування на те, яким повинно бути регулювання тих чи інших відносин має бути джерелом такого досвіду. Поєднання позицій суб'єктів правозастосування на те, як необхідно врегулювати ті, чи інші відносини з результатами право - застосування додасть до кінцевого продукту рекодифікації фундаментальні принципи цивільного права, що забезпечують когерентність системи права. Сама по собі судова практика не є носієм цих принципів.

Щодо проблеми рекодифікації деліктних зобов'язань.

Історія розвитку європейських держав дає нам багатий ресурс для аналізу. Загальний бекграунд у вигляді римського права дає можливість нам спілкуючись на різних мовах про різне законодавство все ж таки розуміти один одного.

Навіть поверхневий аналіз закріплених у законодавстві європейських країн принципів поділу/класифікації деліктних зобов'язань дає можливість зробити висновок, що якоїсь єдиної вірної класифікації деліктних зобов'язань не існує і, напевно, існувати не може. Будь-яка законодавчо закріплена класифікація деліктних зобов'язань, утворюючи собою певну структуру деліктних зобов'язань (систему спеціальних деліктів), виконує певну функцію зовні. Таким чином, структура деліктних зобов'язань залежить від функції, яку вони повинні виконувати зовні щодо конкретних життєвих ситуацій.

На прикладі різних правопорядків ми можемо зустріти різні підходи до вирішення так званої проблеми конкуренції деліктної та договірної відповідальності. Тобто за умови існування договірних зобов'язань, наприклад, між завдавачем шкоди та страховою компанією, позов необхідно подавати до страхової компанії, не дивлячись на існування деліктних зобов'язань, чи все таки віддавати перевагу праву потерпілої особи на відновлення її стану та можливість подавати позов за її вибором, або до завдавача, або до страховика. право норма деліктний

Десь буде віддаватися перевага наявності договірних зобов'язань у конкретних ситуаціях завдання шкоди, а в інших безсумнівна перевага буде на стороні деліктних зобов'язань і договір в даному випадку буде займати або другорядну позицію або допоміжну.

Як правило така ситуація стає проблемою у тому правопорядку де відсутній єдиний критерій класифікації спеціальних деліктів узгоджений з казусами де наявні або відсутні договірні зобов'язання.

Про що саме йде мова? Ні для кого не секрет, що життя, з його вкрай низьким рівнем прогнозованості та високим рівнем непередбачуваності, набагато багатогранніше аніж будь-яка юридична конструкція та нормативна модель відносин, що закріплена у нормах права. Право, упорядковуючи відносини певним чином, завжди намагається зробити динамічне життя більш врегульованим, впорядкованим та передбачуваним але завжди діє із запізненням.

Сьогодні можна сказати, що мінливістю позицій Верховного Суду вже нікого не здивуєш. Це взагалі породило окремий жанр правових позицій у яких Верховний Суд відійшов від раніше висловленої позиції. З однієї сторони це цілком нормальна відповідь на мінливість життєвих ситуацій, з іншого це явно не грає на користь принципу правової визначеності (legal certainty).

Розглянемо ситуацію. Відповідно до частини 1 статті 1172 Цивільного кодексу України Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. В свою чергу відповідно до частини 2 статті 1187 Цивільного кодексу України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. І нарешті стаття 1194 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Ці три норми фактично встановлюють різних зобов'язаних суб'єктів нібито для різних ситуацій, а у реальності можливо і для одної.

Однак, нескладно уявити ситуацію дорожньо-транспортної пригоди за участю таксі, водій якого є винуватцем та працює на фірму і відповідальність якого застрахована відповідно до Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". За таких умов законодавство немає однозначної відповіді на питання того, хто має відшкодовувати шкоду та в якому порядку. Судова практика з цього приводу також не має однозначної позиції.

Проілюстрована проблема має глибокі методологічні витоки аніж просто віддання переваги договірній відповідальності або деліктній.

Проблема полягає у складнощах матеріально-правової кваліфікації конкретного життєвого казусу, коли до однієї і тої самої ситуації можуть бути застосовані різні норми права.

Справедливим буде відмітити, що домінуюча диспозитивність у регулюванні цивільних правових відносин дозволяє нам лавірувати та проявляти максимальну гнучкість у питаннях правозастосування норм цивільного права. Дивлячись на існуючі норми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди з позиції проблеми матеріально-правової кваліфікації можна звернути увагу, що всі спеціальні делікти орієнтовані або на особливості суб'єктного складу, або на особливості об'єктного складу правовідносин.

У тих же випадках, коли трапляється казус, що дозволяє одночасно застосовувати різні норми Цивільного кодексу України ми не маємо визначального критерія, керівного принципу для застосування однієї норми та незастосування іншої.

Які можливі варіанти виходу з такої ситуації з урахуванням існуючого процесу рекодифікації?

Перший варіант шляху, доволі догматичний шлях, пов'язаний з тим, що учасниками процесу рекодифікації буде прийнято рішення віддати перевагу, наприклад, деліктній відповідальності чи договірній, суб'єктно орієнтованій нормі чи об'єктно орієнтованій і т.д. Наприклад, одним з таких можливих вирішень законодавчої неоднозначності може стати запозичення принципу суворої відповідальності "strict liability", висловленого у Принципах Європейського права з відшкодування шкоди (Principles of European Tort Law далі PETL). Даний принцип застосовується до шкоди завданої джерелом підвищеної небезпеки (art. 5:101 abnormally dangerous activities). Так, відповідно до секції 1) art. 5:101 PETL особа, що здійснює надзвичайно небезпечну діяльність є однозначно відповідальною за шкоду, що випливає з характеристик такої діяльності та є її наслідком. [1] Таким чином, запропонована до розгляду ймовірна ситуація з ДТП за участю автомобіля таксі вирішується доволі однозначно і не має значення чи існують трудові відносини між водієм таксі та фірмою, чи ні, чи застрахована відповідальність водія таксі, чи ні. Такий водій відповідальний перед потерпілим за шкоду, що була заподіяна внаслідок здійснення надзвичайно небезпечної діяльності, що полягає в управлінні транспортним засобом. Звісно, що за таких умов окремого значення набуває концептуалізацію поняття "надзвичайно небезпечна діяльність", аналогом якої у чинному Цивільному кодексі України є джерело підвищеної небезпеки.

Такий шлях може навіть створити нову систему спеціальних деліктів чи доповнить та розширить існуючу, як то передбачено Концепцією оновлення Цивільного кодексу України, і скоріш за все усуне окремі симптоми проблеми на певний період часу, але це не усуне саму проблему.

Життєві ситуації будуть і далі кидати виклики і інколи ставити законодавця та суб'єктів правозастосування у глухий кут. Однією з таких ситуацій є проблема кваліфікації шкоди, що завдана особі, яка використовує біонічний протез, який дає їй можливість відчувати дотики, тобто діє як повноцінний аналог людської кінцівки. Якщо під час бійки такий біонічний протез був пошкоджений, людина може навіть відчути біль. Як тоді кваліфікувати дії особи, як шкоду чи як нанесення тілесних ушкоджень? Різниця буде принципова. Це або порушення цивільних прав або кримінальне правопорушення (злочин). Вирішення цієї проблеми у вигляді конкретного закону чи судового прецеденту, у країнах де він діє, знову усунить скоріш симптом, а не саму проблему. Сама проблема буде полягати в тому, що в праві необхідно переглядати межі людини, проводити реконцептуалізацію того, що саме є людиною у праві та де закінчується людина і починається техніка, наприклад.

З огляду на це, можна розглянути запропоновані у Концепції оновлення Цивільного кодексу України зміни системи спеціальних деліктів. Зокрема, пропонується доповнення чинного ЦК України положеннями щодо відшкодування шкоди, завданої роботехнікою, штучним інтелектом, шкідливим програмним забезпеченням та інші [2]. З цього приводу постає низка питань, як то: перше принципове питання полягає в тому, чи закріплюємо ми право на самостійні (власні) дії за штучним інтелектом, робототехнікою та програмним забезпеченням оскільки цей крок веде до того, що за цими об'єктами ми повинні закріплювати статус суб'єкта; якщо ж не йти цим шляхом, то постає питання визначення відповідального у заподіянні шкоди суб'єкта (хто саме може бути відповідальним оператор робототехніки (аналогія з водієм транспортного засобу), особа, яка її налаштувала чи виробник. Як можна побачити ці питання мають по -перше, методологічний характер, а по-друге, зачіпають не тільки питання відшкодування шкоди але і питання суб'єктного складу таких правових відносин.

Другий варіант шляху вирішення проблеми матеріально- правової кваліфікації пов'язаний з напрацюванням та формулюванням принципу прийняття рішення суб'єктом правозастосування. Таким чином, зусилля проектної групи будуть зорієнтовані не стільки на те щоб створити нову систему спеціальних деліктів, скільки забезпечити суб'єктів правозастосування належним базисом для прийняття ними рішень. Складнощі цього процесу не тільки в тому, щоб сформулювати та закріпити такий базис у процесі рекодифікації але і в надзвичайно великій відповідальності, що додатково покладається на суб'єктів правозастосування. Оскільки прийняти та обґрунтувати рішення суду по конкретній ситуації керуючись принципами права, закріпленими у нормах права набагато складніше ніж скористатися конкретною нормою, яка дає конкретну відповідь у спірній ситуації.

Користь від такого варіанту вирішення проблеми, на мій погляд, перекриває усі складнощі, які виникають на його шляху. Продукти такої рекодифікації мають більш тривалий період дії та менше схильні до знецінення із плином часу. Достатньо лише звернути увагу на те, що менш ніж за 20 років існування Цивільного кодексу України зараз пропонується доповнити його дев'ятьма новими видами спеціальних деліктів. Особисто переконаний, що через років десть цей оновлений перелік можна буде доповнити ще, як мінімум, дев'ятьма видами нових спеціальних деліктів. Можливо треба припинити постійно намагатися наздогнати поїзд, що відійшов від платформи і спробувати зосередитися на підвищенні якості законодавчої техніки та правозастосуванні.

Література

1. Principles of European Tort Law. URL: http: //www.egtl.org/PETLEnglish.html.

2. Концепція оновлення Цивільного кодексу України. Київ: Видавничий дім "АртЕк", 2020. 128 с.

Размещено на Allbest.ru