Методологія сучасної правничої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

України, завідувач кафедри кримінального та адміністративного права Академії адвокатури України

Методологія сучасної правничої освіти

Вереша Р.В. доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист

м. Київ, Україна

Актуалізація сучасних науковознавчих проблем вищої правничої освіти в Україні нерозривно пов'язана із реформуванням вищої освіти взагалі та правової реформи зокрема. Тож не дивно, що подальший розвиток державності, утвердження парламентаризму, що відповідає власній історії і дійсності, вдосконалення права, законодавства і практики їх застосування тісно пов'язуються із модифікацією вищої правничої освіти за притаманними їй процесами інтеграції та диференціації системи правничих знань.

У процесі соціально-економічних перетворень, утвердження державності України та прискорення кодифікації чинного законодавства важливого значення набуває реформа правничої освіти. 12

Латинське значення «Reforme» - змінювати, перетворювати, вдосконалювати1 у сучасний період набуло дещо нового змісту, особливо в контексті реформування відносин у сфері правничої освіти в Україні.

Правнича освіта має декілька зрізів як на рівні повної загальноосвітньої так і загальноосвітньої школи, тому реалізація новацій чинного законодавства про освіту залежить від професійного розуміння характеру форм та змісту освітньо-правової реформи. Чи вона повинна зводитися до простої заміни або перестановки відповідних юридичних дисциплін, або розглядатися як вдосконалення форм та методів оволодіння правничими знаннями, наповнення змісту освітнього процесу на рівні сучасних вимог державотворення і правового забезпечення всієї гами людської діяльності. Такі підходи обумовлюють усвідомлення і сприйняття правничої освіти як елемента державної політики, становлять неодмінну складову соціального прогресу, утвердження верховенства права і закону, прав людини і громадянина, впровадження цивілізованих форм суверенітету, територіальної цілісності й національної безпеки України.

У зв'язку з цим принципового значення набуває питання про те, чи може реформа правничої освіти розглядатися як процес багатопланових, функціональних, логічних і послідовних еволюційних змін у правовому світогляді і доктринальних вимогах чинних законів і підзаконних актів, чи повинна розглядатися як черговий революційний «стрибок» у нову сферу освітянських правовідносин, зумовлених необхідністю докорінних змін і перетворень у цій важливій сфері? Однак за таких умов всі учасники реформаційних відносин у сфері правничої освіти повинні бути готовими кардинально та миттєво змінити стан своєї освітянської правосуб'єктності та механізму її реалізації у нових політичних, соціально-економічних, світоглядних умовах і правовому полі.

Реформування, тобто перетворення, зміна, поліпшення вимагає визнання конструктивності чи неконструктивності сучасного стану розвитку вищої правничої освіти і на цьому терені обґрунтування пропозицій її вдосконалення.

Не можу поділити думку, висловлену серед фахівців, згідно з якою сучасна вища правнича освіта знаходиться в занедбаному стані, є кризовою або визнається непридатною, аморфною чи неефективною. Це голослівне твердження, що не має під собою наукового та реального практичного підґрунтя.

Правнича освіта в Україні, зокрема вища, має славні історико- правові традиції, відзначається сучасним конструктивізмом у значній частині вищих правничих освітніх закладів і має позитивну перспективу для утвердження в сучасних умовах життєдіяльності суспільства. Вона відзначається також багатою історико-правовою спадщиною, як з точки зору існуючого фундаментального і прикладного доробку, а також характеризується життєдайними і багатими традиціями власного правничо-освітнього досвіду.

Вельми показовим у цьому аспекті є діяльність Академії адвокатури України з її 25-річною історією підготовки та перепідготовки фахівців- юристів - високопрофесійних, компетентних, що працювали і сьогодні реалізують свої професійні таланти задля утвердження національної державності, розвитку системи українського права, захисту природних і набутих конституційних прав, відстоюють інтереси нашої держави та юридичних осіб, сприяють поширенню добра, справедливості і правди.

Сьогодні маємо чинне законодавство про освіту, зокрема правничу, її організаційне, науково-технічне, економічне, методологічне, освітньо-методичне та власне державно-правове підґрунтя щодо здійснення правничої освіти на різних рівнях, починаючи від дошкільного виховання й освіти та завершуючи різними формами післядипломної освіти.

Проте реалії сьогодення висувають нові вимоги щодо підготовки фахівців у сфері права, які обумовлені процесами кардинальних соціально- економічних перетворень, формуванням засад соціально орієнтованої держави, створенням рівних правових можливостей діяльності у різних сферах суспільних відносин з підпорядкуванням принципу верховенства права та пріоритетності прав людини і громадянина.

За таких умов формуються реальні засади для реформування перш за все правничої освіти як елемента національної правової реформи та освіти в цілому. реформування освіта правовий верховенство

При цьому варто взяти до уваги і деякі вади попередніх років, що накопичилися у сфері правничої освіти і перешкоджають її прискореному розвитку: зайва формалізація здійснення освітнього процесу; відомча казуїстичність та зарегламентованість освітньо- методичної документації; імперативність вимог одного із суб'єктів освітнього процесу; організаційні нашарування та безперервні організаційно-адміністративні і структурні перетворення; монополізація не завжди виправданої державної правничої освіти, до певної міри наявність відчуженості двох гармонійно пов'язаних суб'єктів освітніх відносин у системі «викладач-студент», що створює можливості для прояву елементів зверхності, адміністрування, невиправданої організаційної підпорядкованості тощо. Негативно вплинуло на ефективність та якість правничої підготовки зниження вікового цензу для абітурієнтів і студентів. Тому на студентській лаві перебуває значна частина неповнолітніх осіб, які фізіологічно та соціально не досягли свого громадянського повноліття, які не здатні без наявного життєвого досвіду об'єктивно, зважено, професійно та повноцінно оцінювати складні соціальні та державно-правові явища, які навіть після завершення навчання не мають правових підстав для заняття посад, що вимагають відповідного вікового цензу.

Слід зазначити, що негативно впливає на реформування правничої освіти відсутність ефективних засобів стимулювання професорсько- викладацького складу в більшості закладів державної освіти як невід'ємної умови і мотивації сумлінної та продуктивної праці, інколи допускається зайва політизація освітнього процесу.

Варто згадати, що не досягла своєї мети запроваджена в освіті формалізована атестація, гоніння за абсолютно позитивними та високими кількісними показниками, цифроманія у виконанні зобов'язань, формальність оцінки знань та праці професорсько-викладацького складу й інші нашарування в організації правничої освіти.

Більшість із цих вад очевидно суперечили демократизму і гуманізму освітянських правничих відносин, які і відзначалися у попередній підготовці фахівців у цій сфері, особливо в XIX столітті, про що свідчать історико-правові документи.

Треба зазначити, що розширення мережі вищих закладів освіти, що готують правників, призвело до появи ще одної досить «оригінальної» форми освіти - «епізодичної» (фрагментарної), поряд із традиційно визнаними - системною, безперервною, аудиторною (кабінетною) та клінічною (практичною) або їх поєднанням з метою реалізації принципу універсалізму і диференціації, як неодмінної умови поглиблення професійних знань і навичок студентів у відповідній сфері правничих знань, правоохоронної та правозахисної діяльності.

«Епізодична» (фрагментарна) форма організації і здійснення правничої освіти має багато недоліків, оскільки надмірно інтенсифікує працю студентів, призводить до поверхневого огляду важливого масиву освітнього матеріалу, значних та невиправданих фінансових витрат вищих закладів освіти, порушення загальновизнаного режиму праці і навчання та, як наслідок, неповноцінної освіти фахівців, які не користуються попитом на ринку праці та інших форм працевлаштування.

За такого підходу ігноруються активно виправдані методи освітнього процесу, зокрема праксеологічний, науково-прогностичний, проблемно-постановочний, практично-пошуковий, науково-пошуковий та інші активні методи правничої освіти.

Тож не випадково, що настав час для очищення відзначених негативних нашарувань, приведення національної правничої освіти у відповідність із соціальними потребами та можливостями громадян України, інтересами суспільства і держави із урахуванням власного історичного досвіду та позитивних традицій правничої освіти інших держав, які спроможні гармонізуватися в Україні.

Размещено на Allbest.ru