Врахування особливостей правосуб’єктності громадянського суспільства та держави - одна із умов успішних реформ

Размещено на http://www.allbest.ru

Врахування особливостей правосуб'єктності громадянського суспільства та держави - одна із умов успішних реформ

Січевлюк В. А.

доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри фондового ринку та корпоративного управління Українського інституту розвитку фондового ринку

Події останніх років свідчать, що Український народ досягнув рівня громадянського суспільства, тобто він з метою втілення своїх легітимних прав та інтересів здатен ефективно впливати на державу [1, с. 19]. Тому характеристика правосуб'єктності Українського народу одночасно розкриває і особливості правової суб'єктності громадянського суспільства України.

Не потребує доказування наявність в Українського народу та нашої держави атрибуту правової суб'єктності (вона є персоналізованим сегментом об'єктивного права, який для її носія постає одночасно і ресурсом, і соціальним регулятором). Використання потенціалу власної правосуб'єктності створює для її володільця можливість втілення його індивідуальних інтересів легітимним чином, тобто без порушення інтересів фізичних осіб, юридичних осіб та інших суб'єктів права шляхом обмеження, ігнорування, протипоставлення, дублювання їх правосуб'єктності чи здійснення на неї іншого негативного тиску.

Правосуб'єктність, як і будь-яке інше правове явище, тотожна у своїй сутності, однак різноманітна у реальних виявах. Зокрема, народ та держава наділені так званою «складною правосуб'єктністю», що виникає внаслідок консолідації деякої множини автономних право- суб'єктностей у нове, якісно визначене ціле. Наявність складної правосуб'єктності є індикатором того, що деяке утворення, до-особове (наприклад, холдингова група) чи над-особове (наприклад, місто чи інший населений пункт), володіє статусом суб'єкта права. правосуб'єктність український правовий

Нагадаємо, що згідно з преамбулою чинної Конституції Український народ - це громадяни України всіх національностей [2]. Відповідно, складна правосуб'єктність Українського народу виявляє себе у вольовій діяльності інтегрованої сукупності фізичних осіб - громадян України, згуртованих спільними інтересами та об'єктивним правом до вигляду надіндивідуальної персоналізованої цілісності. В цьому і сила, і особливість, і, поряд з цим, також слабкість правосуб'єктності народу. В. Корчака відзначає, що народ є творцем держави, адже виключно народ, за допомогою Конституції, визначає основи суспільного і державного устрою, створюючи систему вищих органів державної влади. Однак слабкість концепції правосуб'єктності народу, як вказує цей дослідник, часто вбачається у тому, що у правовідносинах, наприклад, тих, які виникають в процесі проведення референдуму або виборів, суб'єктом виступає не народ (тобто сукупність громадян), а кожен громадянин окремо [3, с. 119].

Щодо правосуб'єктності української держави, то вона у законодавстві зафіксована як її атрибут у статусі суверенного, вольового та персоналізованого утворення. Поряд з цим, у відносинах з іншими суб'єктами права держава Україна реалізує встановлені для неї права, обов'язки та відповідальність через свої органи, кожен з яких, у свою чергу, також наділений власною публічною правовою суб'єктністю. Цілком слушною є думка С. Архіпова про те, що «правова держава може бути охарактеризована в якості складної системи корпорацій, зв'язаних між собою спільними принципами побудови та функціонування» [4, с. 466]. Сучасна демократична держава постає поєднаними між собою центрами влади (або, іншими словами, множиною сфер консолідації публічної правосуб'єктності), які діють як автономні інститути, а їх система вибудована за принципом стримувань і противаг. У таких публічних організаціях, незважаючи на загалом властиву їм субординаційну модель функціонування, немає правосуб'єктного ядра із повноваженнями, вирішальними для системи загалом. Наприклад, Президент України, маючи статус глави держави, позбавлений можливості впливати на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади поза межами компетенції, вичерпно визначеної у ст. 102 та у ч. 1 ст. 106 Конституції [5, с. 64]. В Україні, подібно до інших демократій, глава держави повинен зосереджуватися у напрямку вибудовування гармонійно збалансованої системи органів державної влади та скеровувати свої зусилля на досягнення у їх взаємодії синергетичного ефекту, позбавленого процесів протидії чи пригнічення одного елемента системи іншим.

Поряд з цим, за результатами останніх виборчих кампаній у владній сфері Україні сформувалася тенденція до ослаблення правосуб'єктності держави України як у зовнішньому, так і у внутрішньому вимірах. Причина цьому - регрес правової суб'єктності елементів держави (її органів та інших інституцій). Законодавчі гарантії інституційної незалежності органів влади, включаючи Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України, міністерств, відомств та судової системи, скеровані на забезпечення ефективної реалізації встановленої для них компетенції, перестали бути актуальними. Так, законодавчі ініціативи Президента України без видимих перешкод втілюються у закони, виконання яких забезпечується виконавчою владою та через правоохоронну систему підкріплюється державним примусом. Право - суб'єктний потенціал держави сконцентрувався в одній із її ланок, а саме у Президента України. Пояснимо, що така ситуація була практично неминучою у молодій українській демократії за умови формування у її вищому представницькому органі пропрезидентської більшості, здатної вирішити практично будь-яке питання, включаючи обрання складу уряду та його зміну.

Наявний стан речей достатньо добре описується концепцією так званої «аналітичної юриспруденції», створеної Д. Остіном у середині XIX ст. Він вважав право сукупністю наказів (commands) як актів суверена, забезпечених загрозою застосування санкцій. Сувереном розумівся монарх, тобто верховний носій законодавчої та іншої влади. За висловом Л. Фуллера, «Остін визначив закон як наказ верховного політичного керівника» [6, с. 119]. Така теоретична модель є спрощеною та передбає існування власне двох видів правової суб'єктності - абсолютної (властивої особі, яка панує), та залежної (властивої підданим суверена). Другий вид правосуб'єктності, за переконанням Д. Остіна, реалізується на основі звички осіб, які знаходяться у залежному статусі, підкорятися волевиявленню суверена.

Проте Україна не є монархією, у якій глава держави володіє абсолютним правосуб'єктним статусом, є творцем законів та номінується джерелом влади. Згідно зі ст. 5 Конституції України «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [2].

Конституція України відображає дійсний стан речей, втілений у правовій свідомості та правовій культурі Українського народу як громадянського суспільства. Ігнорування конституційних приписів породжує та підживлює суперечність між громадянським суспільством (яке очікує злагодженої та ефективної реалізації державними органами наданої їм правосуб'єктності на шляху реформування), з одного боку, а з іншого - системою влади, елементи якої внаслідок втрати ними значних обсягів правоздатності і дієздатності діють шаблонно та повільно, остерігаються змін та до того ж прагнуть нейтралізувати власну деліктоздатність (тобто свідомо уникають відповідальності, вказуючи на нібито об'єктивні причини для пояснення постійних провалів у функціях). За таких умов час від часу громадянське суспільство в момент чергової економічної, політичної, судової чи іншої кризи напряму, на вулицях демонструє свої вимоги до реформування влади, постаючи достатньо консолідованим суб'єктом права (чиї цілі та готовність їх досягати на межі легітимності репрезентується активною пасіонарною меншістю громадян). І лише у такій ситуації верховна політична воля активізується, йде на поступки громаді, вимагаючи від конкретних міністерств, відомств та/чи їх посадових осіб посиленої активності. Однак можливість органів держави діяти ефективно, на жаль, раніше була нівельована поведінкою самого ж її політичного центру.

Подолання такої ситуації може початися із усвідомлення керівництвом нашої країни того факту, що сучасна держава є публічним утворенням зі складною правосуб'єктністю. Вона структурується на відносно незалежні елементи та є системою, яка еволюціонує, генерує внутрішні суперечності та у зв'язку із цим потребує постійного та кваліфікованого внутрішнього балансування. Спроби спростити об'єктивно складне приречені на провал. Наділений навіть найбільшими фактичними чи формальними повноваженнями глава демократичної держави ніколи не буде здатен хоча б рівноцінно замінити своїм директивним втручанням ефективну управлінську активність органів влади як спеціалізованих суб'єктів права із виключною правосуб'єктністю. Президент України повинен створити умови для того, щоб органи держави та місцевого самоврядування, їх посадові особи самостійно діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У протилежному випадку продовжиться рух по інерції та буде накопичуватися дедалі більша міра незадоволення громадянського суспільства відсутністю чи неефективністю потрібних країні реформ.

Література

Дубас Н. Я. Поняття громадянського суспільства. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 4. С. 13-20.

Конституція України від 28.06.1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

Корчака В.М. Правосуб'єктність українського народу як особливого суб'єкта конституційно-правових відносин. Науково- інформаційний вісник Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького. 2014. № 10. С. 118-124.

Архипов С.И. Субъект права: теоретическое исследование: монография. Санкт-Петербург: Юридический центр Прес, 2004. 469 с.

Красногор О.В. Функції та повноваження Президента України. Наукові праціМАУП. 2015. Вип. 45 (2). С. 64-69.

Фуллер Лон Л. Мораль права / пер. с англ. Т. Даниловой. Москва; Челябинск: ИРИСЭН, Социум, 2016. 308 с.

Размещено на Allbest.ru