До питання про сутність охоронного правовідношення, що забезпечує захист цивільного права

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

До питання про сутність охоронного правовідношення, що забезпечує захист цивільного права

Гуйван П.Д.

Гуйван П.Д. кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу м. Полтава, Україна

У цивілістичній літературі дослідженням охоронно-правових взаємодій, які виникають у разі порушення регулятивного правовідношенння, що становлять сутність захисного інструментарію, а також їхні темпоральні прояви, все ще залишається предметом жвавої наукової полеміки. А це, в свою чергу, негативно відтворюється у правозастосовній практиці. Наукове дослідження змісту та строків захисту порушених суб'єктивних прав особи зазвичай зводиться до аналізу виникнення, реалізації та припинення лише одного із захисних механізмів позовного домагання. В той же час, поза увагою наукової спільноти залишається проблематика співвідношення між фактом порушення суб'єктивного права і здатністю його до захисту. Наразі в цивілістиці відсутнє загальне сприйняття того факту, що саме в межах охоронного правовідношення як окремої субстанції виникає і реалізується можливість застосування примусових заходів, вона стає конкретною, реальною і це становить зміст права кредитора на позов в матеріальному сенсі. Тож, потребує окремого вивчення питання загальних закономірностей охоронного правовідношення від моменту право порушення і до часу задіяння відповідного заходу відповідальності.

За загальним правилом, Цивільний кодекс вказує на те, що перебіг позовної давності починається лише від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Натомість, буквальне тлумачення невдалого тексту коментованої норми ч. 5 ст. 261 ЦКУ неодмінно призводить до хибного висновку, що у ній йдеться про виняток із загального правила: повноваження на судовий захист виникає ще до порушення цивільного права з моменту, коли у вірителя за регулятивним правовідношенням виникла можливість пред'явити вимогу про виконання регулятивного обов'язку (читай від дати укладення договору), що явно суперечить юридичній природі описуваних взаємин. Тож, відповідне правило даної норми має бути скоригованим, про що вже згадувалося у цивілістиці [1, с. 235-240]. Втім, у нашій літературі важко знайти таку пропозицію щодо вирішення питання, яка б не викликала сумнівів і була відразу безумовно прийнята. Такого роду проблеми тільки починають виникати з огляду на не завжди досконалу правову побудову відповідного механізму регулювання. Та головне, що сьогодні вже не виникає різнобачень з приводу характеру існуючих у даних момент взаємин сторін. Від чіткого розуміння «чи відбулося порушення права або інтересу» залежить питання, у межах якого правовідношення перебуває та здійснюється суб'єктивне матеріальне право його носія: регулятивного чи охоронного. Для ч. 5 ст. 261 ЦКУ це, наприклад, визначає момент відліку перебігу строку для його можливого захисту.

Елементом охоронно-правового відношення є матеріальне право на позов, котре характеризує його сутність та обумовлює характер здійснення. Разом з тим, тривалий час домінуючою була теорія, згідно з якою право на позов в матеріальному розумінні вважалося здатністю примусової реалізації самого охоронюваного права (а не здатністю до його захисту). Ми послідовно піддаємо критиці цю рудиментарну теорію. Вчергове окреслимо окремі її положення, виключно з метою спростування очевидно застарілих, але все ж ще популярних у цивілістиці підходів. Виходячи з критикованої нами концепції, існує можливість права у випадку його порушення бути примусово здійсненим, і вона включається до складу самого суб'єктивного права. Дане припущення тривалий час було майже безспірним. Але подальший науковий розвиток викликав окремі суперечності між дослідниками питання. Так, М.М. Агарков та Д.М. Генкін вважали право на судовий захист окремим повноваження у складі суб'єктивного права [2, с. 475, 481; 3, с. 77]. М.А. Гурвич, навпаки, обстоював тезу про те, що захисне повноваження є особливим станом суб'єктивного права, до якого останнє трансформується у разі його порушення [4, с. 142]. В свою чергу, М.П.Ринг, на відміну від М.А. Гурвича, вказував, що повноваження на застосування примусу не є обов'язковим елементом у розвитку будь-якого суб'єктивного права, якщо немає правопорушення, відсутнє і право на позов [5, с. 79].

І все ж у літературі середини 20-го століття при дослідженні змісту суб'єктивного права були найбільш поширеними теорії на кшталт того, що правовий захист полягає в примусовому здійсненні права. Так, В.П. Грибанов вказував, що можливість правоохоронного характеру входить до самого змісту суб'єктивного матеріального права, як одна з його правомочностей. Право на звернення до компетентних державних органів за захистом порушеного права нерозривно пов'язане з суб'єктивним матеріальним правом: характер самої вимоги про захист права визначається характером порушеного чи оспорюваного права, зміст якого в основному визначає і спосіб його захисту [6, с. 97]. Низка сучасних дослідників питання також ототожнює поняття «захист порушеного права» та «примусове його здійснення» або, як мінімум, не вбачають між ними принципової різниці [7, с. 40]. Така теза є неправильною, і може бути прийнятною лише у разі її добрячої конкретизації та коригування виключно у якості умовної побудови. Почнемо з того, що сучасна цивілістка загалом критично відноситься до класичної теорії, згідно з якою суб'єктивне право у разі його порушення трансформується в право на позов, набуваючи примусової здатності (переходить у так званий «напружений» стан) [8, с. 7]. Тож нині досить непереконливо виглядає одна з головних позицій даної теорії про те, що захист порушеного права відбувається шляхом його примусової реалізації. Справа в тому, що коментована теорія не здатна охопити інші, ніж виконання обов'язку в натурі, способи правового захисту порушеного суб'єктивного права. Адже, якщо захист права полягає у його примусовому здійсненні, не можна пояснити підстави та передумови виникнення окремих способів правового захисту. цивільний охоронний правовий позов

Дійсно, якщо погодитися з тезою, що захист порушеного суб'єктивного права відбувається шляхом примусового його здійснення, то унеможливлюється юридичне обґрунтування повноважень особи щодо захисту права окремим способами, які за своїм змістом не співпадають із змістом порушеного права. З позицій коментованої доктрини можна пояснити захист, скажімо, права на сплату коштів судовим стягненням їх з боржника, що можна було б кваліфікувати як примусове виконання обов'язку в натурі. Проте, з зазначеного правопорушення в уповноваженого можуть виникнути і інші вимоги, наприклад, стягнення неустойки, відшкодування збитків, розірвання договору тощо. Вказані правомочності кредитора теж спрямовані на захист порушеного суб'єктивного права, проте за своїм змістом вони не співпадають з ним. Відтак, задоволення в судовому порядку таких вимог не може характеризуватися як примусове здійснення порушеного права, позаяк такі можливості не були закладені в самому праві: суб'єктивних прав подібного змісту у непорушеному стані відношення у вірителя не існувало. Тож, отримуємо, що вказані охоронні повноваження виникли лише від часу правопорушення або після нього та мають самостійний порівняно з регулятивним правом характер, оскільки з нього не випливають.

З факту одного й того ж порушення можуть також виникати декілька самостійних охоронного змісту повноважень, котрі напряму не передбачені у диспозиції ст. 16 ЦКУ, але є специфічними для даного виду взаємин в силу припису спеціальних правових норм. Так, у разі порушення належного покупцеві регулятивного матеріального права на отримання якісного товару, в нього з'являються домагання щодо зменшення покупної ціни, усунення дефектів речі, відшкодування власних витрат на їх усунення, розірвання договору та заміни товару (ст. 680 ЦКУ). Крім того, покупець вправі вимагати відшкодування нанесених йому в результаті отримання майна неналежної якості збитків. Неважко помітити, що всі зазначені повноваження мають самостійний характер як по відношенню до порушеного регулятивного права, так і стосовно одне одного. Хоча підставою для їх виникнення був один і той же факт порушення права на отримання якісної речі, реалізація кожного захисного повноваження відбуватиметься в межах окремого охоронного правовідношення. Вказані охоронні права можуть реалізуватися як у судовому, так і несудовому порядку. Більше того, за кожним з них, якщо віритель обере судовий спосіб здійснення своїх прав, спливатиме свій строк пред'явлення позову, який може не співпадати з іншими як за моментом виникнення, так і за тривалістю перебігу, в тому числі з урахуванням його зупинення чи переривання. Скажімо, позовне домагання стосовно зменшення покупної ціни з'явиться від часу виявлення недоліків товару, тоді як право вимоги щодо відшкодування збитків від часу їх заподіяння. Визнання продавцем охоронного обов'язку щодо усунення дефектів товару перерве перебіг давності за даною вимогою, тоді як тривалість домагань іншого змісту продовжуватиметься.

Таким чином, ми вправі зробити висновок, що насправді, регулятивне відношення у разі його порушення припиняється, а не перетворюється в охоронне або в елемент останнього домагання. Також слід погодитися з виказаною у літературі позицією, відповідно до якої предметом примусової реалізації є не порушене суб'єктивне право, а відповідна охоронна вимога: суд примусово реалізує не право, що виявилося порушеним, а вимогу про припинення такого порушення. І навпаки, не можна підтримати тезу, відповідно до якої порушене суб'єктивне право реалізується в межах охоронних правовідносин. Насправді, це не так. В межах цих відносин реалізується те право, яке входить до змісту саме охоронного відношення. Це не порушене (охоронюване) право, а охоронне. Звісно, охоронне повноваження може мати той же зміст, що і охоронюване (хоча, не завжди це так), але в будь-якому разі захист порушеного регулятивного права становить собою реалізацію (в тому числі за допомогою суду) охоронного права.

Література

1. Гуйван П.Д. Позовна давність. Монографія. Харків: Право, 2012. 448 с.

2. Агарков М.М. Теория государства и права Учебник для вузов. М.: 1948, 500 с.

3. Генкин Д.М. Сочетание прав с обязанностями в советском праве. Советское государство и право. 1926. № 3. С. 75-83.

4. Гурвич М.А. Право на иск. Отв. ред.: Клейнман А.Ф. М., Л.: Изд-во АН СССР, 1949. 216 с.

5. Ринг М. Действие исковой давности в советском гражданском праве. Советское государство и право. 1953. №8. С. 78-95.

6. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав: монография. М. : Изд-во МГУ, 1992. 284 с.

7. Терещенко, Т. А. Исковая давность: Проблема переосмысления традиционного представления. Правоведение. 2006. № 3. С. 39-62.

8. Елисейкин П.Ф. О понятии и месте охранительных отношений в механизме правового регулирования. Юридические гаранти применения права и режим социалистической законности в СССР. Ярославль, 1975. С. 5-10.

Размещено на Allbest.ru