Проблемні питання представництва прокурором інтересів держави в суді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблемні питання представництва прокурором інтересів держави в суді

Бойко В.Б.

кандидат юридичних наук, суддя

Апеляційного суду Сумської області у відставці, старший викладач

Сумського національного аграрного університету

м. Суми, Україна

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не належать до сфери кримінального права, наголошено, що вкрай важливо забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, а для виконання будь-яких інших функцій було засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи. юридичний захист право

Процесуальне представництво можна розглядати через процесуальну діяльність, тобто вчинення однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів. Прийнято виділяти декілька підстав виникнення представництва: договірне, законне та представництво, здійснюване на підставі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах.

Згідно зі ст. 131-1 Конституції України, на прокуратуру покладається, в тому числі і представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом [1].

Процесуальний статус прокурора, зокрема, в цивільному судочинстві зазнав суттєвих змін після прийняття у 2014 році нового Закону України "Про прокуратуру" [2] та внесення у 2016 році змін до Конституції України щодо правосуддя. Наразі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, спираючись на профільні закони та реалізуючи власні повноваження, мають самостійно звертатися до суду, відповідно роль прокуратури у сфері представництва інтересів держави фактично носить допоміжний характер.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.04.1999 року № 3-рп/99 зазначив, що за правовою природою, представництво у суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підстав певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки. В мотивувальній частині цього ж Рішення КСУ наголосив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин; в основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм; інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій; із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор у кожному випадку має обґрунтувати у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах [3].

В іншому Рішенні від 05.06.2019 року № 4-р(П)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Неоднозначні підходи судів до оформлення представництва прокурорів в судочинстві відмічаються вже не один рік. Зокрема, аналізуючи практику розгляду в тому числі і Верховним Судом справ, провадження у яких відкрито за позовами прокурорів відповідно до ст. 131-1 Конституції України, виявлено непоодинокі випадки, коли участь у їх розгляді забезпечують працівники органу прокуратури на підставі довіреності, підписаної її керівником.

Наведена норма Конституції України відсилає до спеціального Закону України "Про прокуратуру", яким визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. За змістом ст. 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Тривалий час, навіть на рівні касаційних судів, існувала практика, відповідно до якої поняття "прокурор" розкривалося через певний перелік посад в органах прокуратури. Суди виходили з того, що положеннями процесуальних кодексів та Закону України "Про прокуратуру" не було встановлено необхідності підтвердження довіреністю повноважень лише осіб, зазначених у статті 56 цього Закону, як представників у відповідному процесі, які діють у межах своєї компетенції. Такі особи підтверджують свої повноваження службовим посвідченням. Повноваження ж інших працівників прокуратури, які виконують функції прокурора щодо представництва інтересів держави чи громадянина в судочинстві, повинні бути підтверджені довіреністю.

На користь такої точки зору можна було б навести і наступні аргументи.

Стаття 24 Закону України "Про прокуратуру" в її чинній редакції містить частину сьому, яка визначає, що повноваження прокурорів, передбачені цією статтею, здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством. В інших же частинах даної статті Закону врегульовані особливості здійснення окремих форм представництва інтересів громадянина або держави в суді, право певних посадових осіб органів прокуратури на вчинення тих чи інших процесуальних дій на різних стадіях цивільного процесу.

В свою чергу, ст.ст. 1 та 3 ЦПК України передбачають те, що цивільне судочинство здійснюється, насамперед, відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Таким чином, пріоритетними в регулюванні цивільного судочинства є норми ЦПК України, а не Закону України "Про прокуратуру".

Окрім того, навіть у п. 1.2. Наказу Генеральної прокуратури від 07.08.2019 року № 153 "Про порядок здійснення представництва в суді органів прокуратури, їхніх посадових і службових осіб, які діють від імені органу прокуратури" зазначено, що участь у розгляді справ в адміністративному, господарському, цивільному судочинстві в порядку представництва органів прокуратури, посадових і службових осіб, які діють від імені органу прокуратури, що є стороною або третьою особою, здійснювати прокурорам за довіреністю.

Особливої гостроти ситуація набуває у випадку, коли позов подається керівником органу прокуратури, справа призначається до слухання декілька разів, проте кожного разу в судове засідання з'являється інший прокурор. Отже, проблема навколо оформлення представництва прокурорів в судочинстві дійсно існує та потребує комплексного вирішення на законодавчому рівні.

У зв'язку з цим, хочемо послатися на одне з відносно недавніх рішень Верховного Суду. 17.03.2020 року Верховний Суд в рамках розгляду цивільної справи досліджував в тому числі і питання щодо підтвердження повноважень прокурора в цивільному процесі та прийшов до наступних висновків. Статус прокурора визначено у статті 15 Закону України "Про прокуратуру", частиною другою якої передбачено також, що прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає в прокуратурі. Відповідно до Положення про службове посвідчення прокурора, затвердженого Наказом Генеральної прокуратури України №134 від 05 квітня 2016 року, службове посвідчення прокурора є офіційним документом, який засвідчує належність посадової особи до системи прокуратури України, підтверджує її посаду, а також повноваження, визначені законодавством. Отже, Верховний Суд прийшов до висновку, що Законом України "Про прокуратуру" не встановлено необхідності підтвердження довіреністю повноважень осіб, зазначених у статті 15 Закону України "Про прокуратуру", як представників у цивільному процесі, які діють у межах своєї компетенції. Такі особи підтверджують свої повноваження службовим посвідченням [4].

Із принципу справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування. На нашу думку, виявлені випадки розгляду судами справ за позовами органів прокуратури в інтересах в держави, де участь забезпечено прокурорами на підставі довіреностей, спричинені відсутністю чітких норм у процесуальному законодавстві, які б визначали порядок участі прокурора в судочинстві, та сталої судової практики.

Виходячи з наведеного, з метою, забезпечення однакового розуміння та застосування процесуальних норм, вважаємо за необхідне внести зміни до відповідних процесуальних кодексів, а також до ст. 24 Закону України "Про прокуратуру", якими закріпити, що при розгляді судами справ за позовами прокурора в інтересах держави, повноваження працівників прокуратури підтверджуються документами, які підтверджують їх статус.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII // Відомості Верховної Ради України. - 2015. - № 2-3. - Ст. 12.

3. Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № 3- рп/99 (справа про представництво прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді). URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-99.

4. Постанова Верховного Суду від 17.03.2020 року у справі № 704/1233/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88265209.

Размещено на Allbest.ru