Дискусійні питання визначення сторін публічного договору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра господарсько-правових дисциплін

Львівського державного університету внутрішніх справ

Дискусійні питання визначення сторін публічного договору

Яновицька А.В.

кандидат юридичних наук, доцент

Поняття публічного договору визначено у статті 633 Цивільного кодексу України. У ній вказано, що це «договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо)» [1].

Проблема визначення суб'єктного складу даного договору була і досі є предметом розгляду та дискусії у багатьох наукових працях. Так, В. І. Дрішлюк у своєму дисертаційному дослідженні публічного договору зазначав, що склад публічного договору є чітко визначеним, що є однією з істотних ознак публічного договору. Відповідно до ст. 633 ЦК України - це підприємець, який виступає зобов'язаною стороною в договорі. Контрагентом підприємця виступає невизначене коло осіб - «кожен, хто до нього звернеться», - з аналізу ст. 633 ЦК України - це споживач [2, с. 13].

Застосовуючи конструкцію «кожен, хто до нього звернеться», як зазначає Олюха В. Г., законодавець фактично розширює категорію «споживач» і відносить до них, крім фізичних, і юридичних осіб. Підставою для такого твердження є встановлення режиму публічності Цивільним кодексом за прямою вказівкою у відповідних статтях для договорів складського зберігання автотранспортних засобів, яке здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності (ст. 977). Адже в такі договірні відносини часто вступають і юридичні особи [3, с. 57].

На противагу наведеному, у деяких останніх наукових напрацюва- ннях можна віднайти спроби порівняння понять «публічний договір» та «споживчий договір». Так, В. Я. Горблянський аналізуючи зміст ст. 633 ЦК України та інших норм цього кодексу, які регулюють договірні відносини, що віднесені до публічних договорів, робить висновок, що вони є споживчими, а тому погоджуючись із думкою І. І. Банасевич, наполягає, що договірні відносини, які регулюються ст. 633 ЦК України «Публічний договір» насправді є споживчими. У зв'язку із чим, підтримує підхід, відповідно до якого доцільно відмовитися від інституту публічного договору, який закріплений у ст. 633 ЦК України, на користь законодавчого закріплення у ЦК України споживчого договору [4, с. 80-81].

Вважаємо, що такі зміни будуть недоречними. По -перше, споживачі можуть укладати публічні договори як для задоволення власних потреб, так і для здійснення господарської, підприємницької діяльності [3, с. 57]. По-друге, у господарських відносинах, конструкція публічного договору застосовується якраз із застосуванням норми статті 633 ЦК України, оскільки Господарський кодекс України допускає існування публічних зобов'язань (ст. 178), але не містить норм, які б регулювали укладення публічного договору [5]. При цьому, варто звернути увагу, що поняття «споживач» у цивільному та господарському законодавстві не є тотожним. Закон України «Про захист прав споживачів», споживачем називає лише фізичну особу, у той же час, наприклад, Закон України «Про ринок природного газу», споживачами називає також підприємства, установи, організації [6]. Враховуючи наведене, а також те, що Цивільний кодекс України не містить власного визначення поняття «споживач», таке позначення сторони публічного договору слід розуміти у широкому сенсі.

Статтею 178 ГК України стороною, яка є контрагентом споживача, визначено суб'єкт господарювання. Відповідно до статті 55 ГК України ними є господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Контрагентом «споживача» у публічному договорі за ЦК України - виступає «підприємець». Зміст цієї категорії в ЦК України не розкривається, але використовуються такі категорії, як «підприємницькі товариства» та «фізична особа-підприємець». Ще до прийняття Господарського кодексу України в літературі була висловлена думка, що запровадження зазначеного терміна звужує коло суб'єктів публічного зобов'язання і безпідставно виключає з них юридичних осіб. Однак, на сьогодні ч. 2 статті 3 ГК України підприємцями називає суб'єктів підприємництва, коло яких можна визначити шляхом аналізу статей 42-55 ГК України: юридичні та фізичні особи, зареєстровані у встановленому законодавством порядку, які здійснюють господарську діяльність для досягнення економічних та соціальних результатів та з метою одержання прибутку [3, с. 57-58].

Аналізуючи наведене, слід звернути увагу на наступне. Ціна є істотною умовою господарського договору. Вона є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування [5]. Однак, укладення договору підприємцем з метою одержання прибутку, за наслідками належного його виконання, не свідчить про публічний чи не публічний характер такого договору. Натомість слід звертати увагу на «публічну» діяльність суб'єкта.

Саме ця ознака є визначальною, коли йде мова про публічний договір. Тут враховуються наступні вимоги статті 633 ЦК України: обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто звернеться; умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх (крім тих, кому за законом надані відповідні пільги); заборона надавати переваги щодо укладення публічного договору (якщо інше не встановлено законом) та відмовлятись від укладення публічного договору за наявності можливостей надання відповідних товарів (робіт, послуг).

Отже, виникає запитання можливості включення у коло зобов'язаної сторони у публічному договорі суб'єктів, які не здійснюють підприємницької діяльності. Так наприклад, фізичні особи незалежно від статі, віку, національності, освіти, соціального походження, політичних та релігійних переконань, місця проживання мають право на бібліотечне обслуговування. Бібліотечна послуга - результат діяльності бібліотеки із задоволення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів бібліотеки. Основними джерелами фінансування бібліотек державної і комунальної форм власності є кошти відповідно державного та місцевих бюджетів; бібліотек, заснованих на інших формах власності, - кошти засновників. Основою державної політики в галузі бібліотечної справи є реалізація прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення загальної доступності до інформації та культурних цінностей, що збираються, зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками [7].

Таким чином, при встановленні кола суб'єктів, які можуть бути сторонами публічного договору, під поняттям «споживач» у межах статті 633 ЦК України, варто розуміти усіх учасників цивільних правовідносин, які можуть виступати управненою стороною публічних договорів про продаж товарів, на виконання робіт або надання послуг. Щодо зобов'язаної сторони, вважаємо за доцільне надати можливість укладати публічні договори суб'єктам, які не здійснюють підприємницької діяльності. А отже, відмовитись від використання поняття «підприємець», натомість у статті 633 ЦК України зобов'язаною стороною договору вважати «юридичну особу або фізичну особу-підприємця».

сторона публічний договір

Література

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15

2. Дрішлюк В. І. Публічний договір (цивільно-правовий аспект): автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України. К., 2007. 20 с.

3. Олюха В. Г. Публічний договір в системі цивільно-правових договорів. Вісник Академії адвокатури України. 2005. Вип. 2. С. 54-60.

4. Горблянський В. Я. Захист прав споживачів за договором про надання послуг: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Навч.-наук. юрид. ін-т ДВНЗ «Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Стефаника». Івано-Франківськ, 2019. 200 с.

5. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV.

База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/436-15

6. Термін «Споживач». Термінологія законодавства (станом на 27.11.2020). База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua

7. Про бібліотеки і бібліотечну справу: Закон України від 27.01.1995 № 32/95-ВР. База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/32/95-%D0%B2%D1%80#Text

Размещено на Allbest.ru