Деякі проблеми інституту відумерлої спадщини за Цивільним кодексом України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУТУ ВІДУМЕРЛОЇ СПАДЩИНИ ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Чупрій Д.Ю., студентка IV курсу

Інституту права Київського національного університету

імені Тараса Шевченка м. Київ, Україна

Випадки відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, у зв'язку з чим спадщина, щодо якої не виявилось спадкоємців, може бути визнана відумерлою, є непоодинокими. У такому разі суб'єктивні права померлого стають вразливими, а тому потребують особливого захисту. Інститут відумерлої спадщини покликаний відновити нормальний розвиток правовідносин, об'єкти яких опинилися у складі такої спадщини, а тому надзвичайно важливим є встановлення ефективного механізму правонаступництва у правах та обов'язках померлого.

Будь-яка спроба аналізу законодавства, що регламентує особливості набуття територіальною громадою відумерлої спадщини, ускладнена основоположною проблемою цього інституту - нез'ясованістю правової природи такого правонаступництва. Це викликано тим, що ст. 1277 ЦК віднесена законодавцем до книги шостої ЦК «Спадкове право», тоді як спадковий характер такого правонаступництва викликає сумніви.

Так, наприклад, Ю.О. Заіка вважає, що територіальна громада набуває відумерлу спадщину як спадкоємець у порядку універсального правонаступництва, тобто набуваючи усі права та обов'язки померлої особи [1, с. 190]. Такої ж думки притримується С.Є. Фурсою [4].

Розмірковуючи над сутністю правонаступництва територіальної громади у відумерлій спадщині, звернемося до ст. 1216 ЦК, яка визначає спадкування як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до ст. 1222 ЦК, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, тоді як спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин у розумінні ст. 2 ЦК. Утім, відсутність територіальної громади в жодній із черг спадкування дає підстави вважати, що територіальна громада не може виступати спадкоємцем за законом, а тим більше не виступає спадкоємцем у порядку набуття відумерлої спадщини. Це опосередковано випливає і з формулювання ч. 1 ст. 1277 ЦК «у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини».

Таким чином, не можна погодитися із думкою, що правонаступництво у відумерлій спадщині містить ознаки спадкового. Спадкування за своєю природою є універсальним правонаступництвом, натомість із ч. 4 ст. 1277 ЦК випливає, що територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язується задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця щодо відшкодування завданих останнім збитків та моральної шкоди, тобто обсяг обов'язків, що покладаються на територіальну громаду, є звуженим і заздалегідь визначеним законодавцем.

Є.О. Рябоконь, наприклад, зазначає, що різниця між спадкуванням і правонаступництвом територіальної громади у відумерлій спадщині є суттєвою: по-перше, територіальні громади позбавлені права на прийняття спадщини або відмову від її прийняття, притаманного спадкоємцям; по-друге, різним є процесуальний порядок набуття прав на відумерле майно територіальною громадою, для якої смерть особи сама по собі не породжує жодних прав на спадщину; по-третє, право територіальної громади виникає з моменту вступу в законну силу рішення суду, прийнятого в порядку окремого провадження; по-четверте, територіальна громада відповідно до ч. 1 ст. 1277 ЦК має обов'язок, а не право звернутися до суду із заявою про визнання її відумерлою [2, с. 37; 3, с. 227].

На користь такого розуміння набуття територіальною громадою відумерлої спадщини свідчить формулювання п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування», у якому зазначається, що «вимоги про відшкодування зазначених витрат можуть бути пред'явлені й до територіальної громади, яка стала власником спадщини, визнаної судом відумерлою». Отже, правовідносини з набуття відумерлого майна в українському законодавстві виведені за межі спадкових.

Аналіз норм спадкового права зарубіжних держав демонструє, що таке розуміння природи правонаступництва у відумерлій спадщині лишається актуальним у багатьох із них, крім того, зустрічаються й інші підходи, що подекуди відрізняються від українських. У низці країн, таких як Німеччина (§ 1936 НЦУ), Швейцарія (ст. 466 ЦК Швейцарії), а також Іспанія та Італія, набуття державою відумерлої спадщини розглядається як спадкування, тобто універсальне правонаступництво. Натомість у Франції (ст. 539, 768 ЦК Франції), США (титул 78 Закону про розпорядження незатребуваним майном США) і Великій Британії (Закон про управління відумерлим майном) держава набуває відумерлу спадщину як безхазяйну без будь-яких обтяжень.

Набуття відумерлої спадщини в порядку спадкування (а отже - універсального правонаступництва), яке практикується у великій кількості країн, нам видається більш бажаним для впорядкованості та завершеності відповідних правовідносин, оскільки це не тільки забезпечує захищеність спадкового майна, а й також дає змогу запобігти без- суб'єктності спадкового активу і пасиву, сприяючи, відповідно, задоволенню законних вимог кредиторів спадкодавця в повному обсязі.

Цивільні права та обов'язки, що входять до складу спадщини, здатні характеризуватися різноманітністю та специфічністю, що вимагає врахування особливостей їх правової природи. Наприклад, особливим об'єктом такого правонаступництва може бути авторське право. Як правило, у тих правових системах, де відумерлу спадщину набуває саме держава, існують спеціальні структури або підрозділи, які здійснюють управління державним майном, а у деяких країнах для ефективності управління окремими специфічними видами майна у складі відумерлої спадщини права на них передаються спеціалізованим установам [5, с. 82]. Так, наприклад, у Чехії майнові права автора здійснює Державний фонд культури Чеської Республіки від свого імені. У випадку із аудіовізуальними роботами права здійснює Державний фонд Чеської Республіки із підтримки та розвитку чеського кінематографу (ч. 2 ст. 26 Закону «Про авторське право»). Таку практику можна визнати досить вдалою, адже держава, на відміну від територіальної громади, має правосуб'єктність, достатню для ефективного здійснення правомочностей власника [3, с. 246].

Говорячи про різноманітність природи цивільних прав та обов'язків, що можуть опинитися у складі спадщини, варто згадати і про те, що нині висвітлювані відносини ускладнені проблемою звуженості їх об'єктного складу, коли територіальної громади не бажає бути правонаступником щодо інших суб'єктивних прав померлого, крім права власності. Наприклад, територіальна громада, як правило, звертається до суду із метою набуття окремих речей-результатів інтелектуальної творчості, хоча об'єктом такого наступництва виступають не самі матеріальні об'єкти, а права та обов'язки померлого, про що прямо зазначено в ст. 1218 ЦК. Крім того, ч. 1 ст. 419 ЦК визначає, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. відумерла спадщина правонаступництво громада

Крім того, законодавець не визначив жодних негативних наслідків для територіальної громади у разі нездійснення нею обов'язку звернутися до суду для набуття відумерлої спадщини, передбаченого ч. 1 ст. 1277 ЦК України. Виконання цього обов'язку органом місцевого самоврядування є довільним та жодним чином не контролюється, допускаючи безхазяйність спадкового майна та безсуб'єктність прав та обов'язків у складі такої спадщини. Можна припустити, що бездіяльність органів місцевого самоврядування спровокована відсутністю часових обмежень для подання заяв про визнання спадщини відумерлою, адже ч. 2 ст. 1277 ЦК визначає тільки мінімальну межу для подання такої заяви - рік з часу відкриття спадщини. Доцільність встановлення саме такої мінімальної межі також можна поставити під сумнів, позаяк строк для прийняття спадщини спадковими право - наступниками визначається у шість місяців (ч. 1 ст. 1270 ЦК).

На наш погляд, недостатня нормативна урегульованість породжує велику кількість дискусійних положень, що в сукупності із небажанням органів місцевого самоврядування активно вступати у відносини правонаступництва щодо всього обсягу відумерлої спадщини стали основними перешкодами на шляху до нормального розвитку практики у цій сфері.

Література