Проблема першоджерел ідеї прав і свобод людини від Античності до Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний юридичний Університет імені Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМА ПЕРШОДЖЕРЕЛ ІДЕЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ: ВІД АНТИЧНОСТІ ДО ВІДРОДЖЕННЯ

Казацький В.Д. Аспірант

м. Харків

Терміни «права людини» та «свобода» в їхньому соціальному значенні набули сьогодні якнайповнішого поширення у суспільному житті, політиці, в юриспруденції, конституціях та інших нормативних актах, у мистецтві, публіцистиці та художній літературі. «Свобода» та «права людини» - неодмінні атрибути у риториці державних діячів, у молодіжній субкультурі.

Права людини окреслюють простір, який забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії. Вони є тими моральними критеріями, якими має керуватися правопорядок. За своїм статусом права людини виступають як незалежні стандарти для критики законів та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Права людини - це, передусім, моральні права, які має кожна особа у світі просто лише завдяки тому, що він або вона є людиною.

Одного декларування прав людини недостатньо для їх забезпечення та виконання. Тому держава повинна ще й гарантувати забезпечення та захист прав та свобод, тобто, створити таку систему соціально-економічних, політичних та юридичних умов, засобів та способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та захист.

Для адекватного сучасним реаліям забезпечення прав і свобод людини конче необхідна їх філософсько-правова рефлексія, яка обов'язково повинна опиратися на історичні традиції.

Сам термін «права людини» виник порівняно недавно. Його стали вживати лише після Другої світової війни, із виникненням Організації Об'єднаних Націй. Цим новим терміном замінили інші - «природні права» та «права чоловіків», оскільки концепція природного права, із якою він тісно пов'язаний, була піддана критиці.

Становлення теоретичних концепцій прав і прав людини у Стародавній Греції розвивалося в руслі пошуків природно-правових основ полісу та його законів. Ідея природної рівності та свободи всіх людей була вперше висловлена софістами (V-IV ст. до н.е.). Базовий принцип поглядів софістів був сформульований Протагором: людина є мірою всіх речей. Такий розгляд людини як мірила всього різко розходилося з традиційними уявленнями про значущість саме божественного, а не людського начала як масштабу і міри. Основна демократична ідея Протагора полягає у тому, що існування держави передбачає рівну причетність усіх її членів до людської чесноти, до якої він відносить справедливість, розважливість і благочестя. При цьому, він посилався на те, що у всіх людей ті ж самі природні потреби. Нерівність людей виникає з людських законів, оскільки вони довільні та штучні [1, с. 320-321].

Сократ стверджував, що лише на шляху необхідності дотримання всіма розумних і справедливих законів полісу можна досягти свободи.

Характеризуючи справедливість у ідеальній державі, Платон вказував, що кожному належить займатися своєю справою. Відповідно до вчення Платона, справедливість передбачає «належну міру», тобто певну рівність. При цьому, він розрізняє «геометричну рівність» (гідність і чесноти) та «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги та числа). Платон зауважує, що для нерівних рівне стало б нерівним, якби не дотримувалася «рівна міра».

Ці положення надалі були розвинені у вченні Аристотеля про два види справедливості: зрівнюючої та розподільчої. Розподільча справедливість - це прояв справедливості при розподілі всього того, що може бути поділено між членами суспільства (влада, почесть тощо). Зрівнювальна справедливість застосовується у сфері цивільно-правових угод. Принципом розподільчої справедливості, за Аристотелем, виступає розподіл загальних для усіх громадян благ гідно, тобто пропорційно до їх вкладу чи внеску до спільної справи. Право у цілому і права індивіда, за Аристотелем, носять виключно політичний характер і можливі тільки в державі (тобто в умовах полісу). У державі з деспотичною організацією влади, зауважує Аристотель, про право можна говорити лише умовно. Природні права людини, згідно з Аристотелем, реально існують лише як права політичного суб'єкта, тобто громадянина полісу. Особливо слід відзначити захист Аристотелем (у полеміці проти Платона) права особи на приватну власність та індивідуальну сім'ю.

Уявлення про державу та право як договір про загальнокорисне для забезпечення індивідуальної свободи та взаємної безпеки людей розвинув Епікур. Свобода людини, згідно з Епікуром, це її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи - це сфера відповідальності людини за себе. Головна мета держави полягає, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, незаподіянні ними один одному шкоди. «Справедливість, що походить від природи, - писав Епікур, - є договір про корисне - з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди» [2, с. 217]. Договірний характер держави і права у вченні Епікура означає, що вони не надані природою ззовні та сліпо нав'язані людям, а є їхнім власним самовизначенням, людськими встановленнями.

На переконання Епікура, справедливість має договірний характер, оскільки вона є чимось корисним у відносинах людей один з одним. У концепції Епікура справедливість - у світлі її співвідношення із законом - є природним правом із змінним (залежно від місця, часу та обставин) змістом, яким є мінлива загальна користь взаємного спілкування. Тут справедливість виступає як критерій відповідності закону змінним потребам людей і водночас їх змінним природним уявленням про саму справедливість.

Природничо-правова ідея давньогрецьких мислителів про свободу, права та рівність усіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі. Вона була виведена за полісні та етнічні рамки та поширена на всіх представників людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави. свобода право філософський рівність

Марк Аврелій розвивав уявлення про «державу з рівними для всіх законами, керовану відповідно до рівності й рівноправності всіх, і царя, який насамперед шанує свободу підданих» [1, с. 519]. Якщо всі люди розумні істоти, - припускає Марк Аврелій, - «то і розум, який наказує, що робити і чого не робити, теж буде загальним; якщо так, то закон загальний; якщо так, то ми є громадянами. Отже, ми причетні до якогось цивільного устрою, а світ подібний до Граду. Бо хто міг би вказати на якийсь інший загальний устрій, до якого був би причетний весь рід людський?» [1, с. 520].

В основі права, згідно з Ціцероном, лежить властива природі справедливість. Причому, справедливість ця трактується ним як вічна, незмінна і невід'ємна властивість природи в цілому, включаючи і людську природу. Ціцерон визначає природне право як істинний, розумний закон, який відповідає природі, що поширюється на всіх людей. Значення справедливості, що лежить в основі права, у плані прав людини полягає у тому, що вона віддає кожному своє і зберігає рівність між усіма. При цьому йдеться саме про правову рівність людей, а не про зрівнювання їх майнового становища.

Природне право, згідно з Ціцероном, виникло набагато раніше, аніж будь- який писаний закон, аніж була заснована будь-яка держава. Право, за Цицероном, встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. Відповідність чи невідповідність людських законів природі (природному праву) постає як критерій і мірило їх справедливості [3].

Вагомий внесок у розвиток уявлень про права людини внесли римські юристи (Ульпіан, Юліан, Модестин та ін.). Важливе значення в цьому плані мали розроблені ними положення про суб'єкт права, про правові статуси людей, про свободу людей за природним правом, про справедливе і несправедливе право тощо. Вони сприяли формуванню більш чітких поглядів на права людини в контексті систематичного наукового вчення про право і державу, про поділ природного та позитивного права, правовий характер взаємовідносин між індивідом і державою, співвідношення права особи та компетенції органу влади, державно-правових засобів та способи захисту прав людини [4-5].

Відповідно до римської юриспруденції, держава в її відносинах з індивідом стоїть не поза і над правопорядком, а всередині його як складова, якій притаманні всі основні властивості права взагалі [6-7]. Іншими словами, вже розглядався взаємозв'язок держави та особистості як правовідносини між рівними суб'єктами права.

Представники низки юридичних шкіл у Римі та інших містах, у своєму праворозумінні орієнтувалися на ідею правової справедливості та пов'язані з нею природно-правові уявлення та концепції. Як основний принцип права визначається рівність, яка передбачає і виражає рівну справедливість і справедливу рівність усіх суб'єктів права. Саме на цьому принципі базувалася ідея римського праворозуміння. Справедливість є постійна воля надавати кожному його право. Трактування справедливості як необхідної властивості самого права означало, що всі норми, що суперечать вимогам принципу природно-правової справедливості, не можуть мати юридичної сили [8-9].

Юридична конкретизація смислу й значення уявлень протиприродно- правову справедливість, включаючи й відповідне протиставлення справедливого права несправедливому стала важливою віхою в науковому осмисленні проблем правосуб'єктності індивіда і заклала необхідні теоретичні основи для подальшого розвитку положень про природні права і свободи людини.

Ранні християни, апелюючи до божественного «закону свободи», адаптували для своїх цілей природничу ідею рівності людей [10, с. 79]. Західне християнство, на відміну від східного, багато в чому злилося з державою, ставши державною релігією і вступивши у конкуренцію зі світською владою («вчення про два мечі»), сприяло формуванню людської особистості - індивіда, здатного зберігати та розвивати ініціативу та свободу.

Звернення до свободи людини є у різних християнських проповідях, у тому числі константинопольського єпископа Іоанна, згодом прозваного Златоустом. Він навчав: «Цар примушує, священик переконує. Пастирі повинні звертатися до свободи та волі людини» [11, с. 9].

Небезпідставно вважається, що саме церква, а не держава заклала підвалини західної традиції права. Розкол Римської Імперії на Західну та Східну (кінець V ст.), поділ церкви на римсько-католицьку церкву на Заході з центром у Римі та православну - на Сході з центром у Константинополі поглибили нерівномірність етапів юридизації свободи у західних та східних європейських народів [12, с. 313].

Низка середньовічних мислителів (Марсилій Падуанський, Генрі Бректон, Філіп де Бомануар та ін.) захищали ідею свободи, рівності всіх перед законом. Характерною у цьому плані є антикріпосницька позиція відомого французького юриста XIII ст. Бомануара, який стверджував, що кожна людина є вільною [13, с. 21].

Із попередньої іудаїстської та античної традицій християнство запозичило золоте правило справедливої поведінки кожної людини, яке полягає у тому, щоб вчиняти з людьми так, як бажаєте, щоб чинили з вами. Це правило нормативної регуляції має на увазі загальну і рівну всім людей норму поведінки, тобто, по суті нормативну конкретизацію принципу правової рівності в різноманітних сферах людських взаємовідносин.

Подальшу розробку ідея рівності отримала у політико-правових і філософських вченнях низки християнських мислителів. Помітну роль у цьому плані зіграв Фома Аквінський, який розробив християнську доктрину права і держави під впливом вчення Аристотеля про етику і політику, політичну природу людини, природне і волевстановлене право, правову рівність вільних індивідів - членів політичного (державного) спілкування.

У дусі природничо-правових ідей Фома Аквінський стверджував, що мета держави - це загальне благо її членів, забезпечення умов для їх розумного та гідного життя. При цьому він засуджував тиранію (тобто правління на користь самого правителя в умовах беззаконня) і обґрунтовував право народу на повалення такого ладу. Фома Аквінський вважав, що тільки за своєю сутністю будь-яка влада є божественною, тоді як за своїм походженням і використанням та чи інша форма влади (наприклад, тиранія) може суперечити своїй сутності і не відповідати своєму призначенню [14-15].

Для формування християнської концепції прав людини істотне значення мало вчення Фоми Аквінського про природний закон, який наказував, серед інших заповідей і положень, усім людям поважати гідність кожної людини. Дане положення про божественну за своїм першоджерелом людську гідність всіх людей і природне право кожної людини на гідність є великим внеском Фоми Аквінського і в цілому християнського гуманізму в концепцію невідчужуваних природних прав людини [16].

В першу чергу, наростаючим впливом утверджуваного капіталістичного ладу на суспільну свідомість, культуру і мораль суспільства. Дуже важливою характеристикою епохи Відродження був антропоцентризм. Він є типом філософствування, суттю якого є сприйняття людини як певного центру світу, «вінця» еволюції природи. Вираженням такої світоглядної установки став гуманізм - ідейна течія, що зародилася в італійських містах, яка проголосила людину вищою цінністю і метою суспільства і сформувала поняття особистості. Звернені до соціальних та політичних процесів, погляди ренесансних мислителів поглибили та розширили уявлення про громадське життя. У цих вченнях наголошувалося на необхідності і можливість перетворення суспільства на користь більш розумного та гармонійного існування людини. У їх рамках було сформульовано чимало ідей, які здійснили великий вплив на наступну історію.

Найбільшим представником соціально-філософської думки епохи Відродження є Нікколо Макіавеллі. Основною в його творах («Государ» та ін.) стала тема держави та суспільного устрою. У рамках цієї теми Макіавеллі розвинув тезу про егоїстичну природу людини як глибинну основу мотивації її поведінки у суспільному житті. На переконання Макіавеллі, найдієвішим стимулом для всіх людських вчинків є інтерес. Серед безлічі різноманітних інтересів провідну роль відіграє майновий інтерес: прагнення придбати та зберегти власність. Макіавеллі вважав, що люди швидше пробачать смерть батька, аніж втрату майна. Мислитель писав: «Щоб уникнути ненависті, государю необхідно утримуватися від зазіхань на майно громадян і підданих... Навіть коли вважає за потрібне позбавити когось життя, він може зробити це, якщо є слушне обґрунтування і очевидна причина, але він повинен остерігатися зазіхати на чуже добро, бо люди швидше пробачать смерть батька, аніж втрату майна» [17, с. 50]. Він був переконаний, що егоїзм людської природи невикорінний, і це вимагає створення в суспільстві такої організації, яка б змогла жорстко (за допомогою примушення) регулювати взаємини між людьми.

Таким інструментом була держава як центр влади і осередок сили в громадському організмі. Походження її є природним, а не божественним. Макіавеллі був прихильником сильної централізованої держави з наділенням її правителя необмеженими повноваженнями. Макіавеллі вважав, що «...государ, якщо він хоче утримати у покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Вчинивши кілька розправ, він виявить більше милосердя, аніж ті, хто надміру його потурає безладу. Бо від безладу, який породжує грабежі та вбивства, страждає все населення, тоді як від покарань, накладених государем, страждають лише окремі особи» [17, с. 49].

Тему сильної централізованої держави також розкривав у творчості французький мислитель Жан Боден. Він розглядав державу як певну співдружність, яка заснована на приватній власності і виконує низку соціальних функцій (охорона власності, захист сім'ї та ін.) [18]. Цей інститут покликаний очолювати монарх як найвище джерело влади.

Ж. Боден був автором теорії державного суверенітету. Він вважав, що влада в державі має бути неподільна, абсолютна і не залежить від жодних законів та інших установлень. Однак при цьому государ, на переконання Ж. Бодена, все ж таки не в праві вторгатися в сім'ю і привласнювати собі чужу власність (це було б тиранією). Сім'я і приватна власність є священними і непорушними підвалинами суспільства, над якими держава не владна.

Отже, ренесансні автори виходили з того, що кожна людина від народження (а не від Бога) наділена низкою фундаментальних прав, які уможливлюють її самостійне та вільне існування у суспільстві. Індивід - це хіба що атом, основа всього всесвіту, якій природні права дають можливість самовизначення у суспільстві. До таких прав було віднесено: декларацію про життя, на володіння майном, на свободу переконань, особисту безпеку.

Отже, ми бачимо, що в контексті історичного становлення ідей правового регулювання суспільних відносин, прав і свобод людини простежується певний змістовий зв'язок, логіка наступності та момент розвитку. З наведеного вище можна виявити базові (ключові) поняття теорії права і свободи людини. Такими є: людина, держава, право та закон. Саме ці поняття і утворюють основу аналізованої теорії, яка полягає у розкритті сутнісного змісту даних понять, природи їх взаємовідносин та визначенні ступеня значущості кожного поняття у їх співвідношенні

Список використаних джерел

1. Антология мировой философии: в 4 т. Т. 1. Ч. 1. Философия древности и средневековья. Москва: Мысль, 1969. 575 с.

2. Материалисты древней Греции: собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Общ. ред. и вступ. ст. проф. М. А. Дынника. Москва: Госполитиздат, 1955. 239 с.

3. Цицерон М.Т. О государстве. О законах / пер. с лат. В. О. Горенштейна. - М.: Академический проект, 2016. 249 с.

4. Турянський Ю. Генезис правлюдини у період античності. Історико- правовий часопис. 2019. № 2. С. 39-42.

5. Турянський Ю.Становлення та розвиток правлюдини в античні часи. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2019. Вип. 23. С. 39-44.

6. Вовк В. М. Бівалентність римської правової реальності: монографія. Полтава, 2011. 348 с.

7. Гуренко-Вайцман М. М. «Людський зміст» римського права. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2011. № 2. С. 132-133.

8. Бабич І. Г. Принцип справедливості - характеристика у римському приватному праві. Часопис цивілістики. 2017. Вип. 25. С. 6-10.

9. Олійник О. С. Особливості реалізації принципів добросовісності, розумності та справедливості в римському приватному праві. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 48. С. 224235.

10. Левакин И. В. Краткий очерк юридизации свободы в Европе. Государство и право. 2016. № 11. С. 77-85.

11. Берман Г. Западная традиция права: эпоха формирования. 2-е изд. Москва: Инфра-М, 1998. 624 с.

12. Лапаева В.В. Типы правопонимания: правовая теория и практика: монография. Москва: Российская академия правосудия, 2012. 580 с.

13. Дергачев И. В. Философские аспекты проблемы прав и свобод человека: дис.... канд. филос. наук. Смоленск, 2004. 130 с.

14. Гафаров Т. Х. К вопросу о некоторых особенностях понимания правовой культуры в средневековой философии. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/k-voprosu-o-nekotoryh-osobennostyah-ponimaniya- pravovoy-kultury-v-srednevekovoy-filosofii/viewer (дата звернення: 02.11.2021).

15. Субботин Ю. В. Развитие идей естественного права в средневековой философии. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/razvitie-idey-estestvennogo- prava-v-srednevekovoy-filosofii/viewer (дата звернення: 02.11.2021).

16. Батиев Л. В. Закон и право в философии Фомы Аквинского. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/zakon-i-blagodat-v-summe-teologii-fomy- akvinskogo (дата звернення: 02.11.2021).

17. Макиавелли Н. Государь. Москва: Планета, 1990. 80 с.

18. Боден Ж. Метод легкого чтения историй: в 3-х т. Т. 2: Об устройстве государств. Москва: Издат. дом Высшей школы экономики, 2021. 559 с.

Размещено на Allbest.ru