Проблеми ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав

У статті, досліджується проблема ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав. Продемонстровано розвиток ідеї про роль судів як гарантів соціальних прав (вивчаються відповідні міжнародні договори і додаткові протоколи, міжнародні механізми захисту з їхніми позитивними і негативними сторонами). Встановлено, що, незважаючи на зростаючий інтерес і роль судів у захисті соціальних прав, натепер інституційне забезпечення цих прав все ще є недостатнім. Ця ситуація частково пояснюється правовою історією формування поняття та сутності другого покоління прав як явища.

Були проаналізовані проблеми реалізації так званих «гучних» рішень (на основі відповідної практики латиноамериканських, північноамериканських і європейських судів). Розглянуто питання щодо прийняття судами відповідальності за захист соціальних прав і подальші складнощі імплементації прийнятих рішень у законодавство держав. Виявлено основні причини і передумови, відповідно до яких «гучні» судові рішення не зумовлюють належного впливу на механізми і системи гарантування соціальних прав.

Опрацьовано ряд рішень українських судів щодо забезпечення соціальних прав, а також висвітлені внутрішньодержавні проблеми імплементації конституційних зобов'язань і виконання судових рішень. Встановлено, що, незважаючи на збільшення кількості практичних кейсів щодо захисту соціальних прав, судова система України все ще не готова повною мірою захищати ці права.

Були зроблені висновки щодо актуальності проблеми ефективності судового захисту соціальних прав і гострої необхідності мобілізації додаткових засобів. Обґрунтовано тезу про те, що в ситуації відсутності кардинальних реформ у сфері захисту соціальних прав міжнародні судові механізми не зможуть заміняти внутрішньодержавні інститути, прямим обов'язком яких є гарантування відповідних приписів, закріплених у конституціях. Було відзначено, що в умовах неспроможності судової системи гарантувати соціальні права це завдання беруть на себе інші суб'єкти - правозахисні організації, міжнародні неурядові організації, бізнес тощо.

Ключові слова: соціальні права людини, соціальне забезпечення, судовий захист соціальних прав, «гучні» судові рішення.

Symonova I. Problems of efficiency of judicial protection as a means of enforcing social rights

The article investigates the problem of the effectiveness of judicial protection as a means of ensuring social rights. The development of the idea about the role of courts as implementers of social rights is revealed (relevant international treaties and additional protocols, international protection mechanisms with their positive and negative sides are studied). It has been determined that despite the growing interest and role of the courts in the protection of social rights, today the institutional enforcement of these rights is still insufficient. This situation is in part attributed to the legal history of the so-called second generation of rights as a phenomenon.

The problems of implementing the so-called “landmark court decisions" (based on the relevant practice of Latin, North American, and European courts) were analyzed. The issue of taking responsibility for the protection of social rights by the courts and further difficulties in implementing the decisions taken into the legislation of states were reviewed. The major reasons and prerequisites are revealed, under which `landmark decisions' do not render proper impact on social rights mechanisms and systems.

Several decisions of Ukrainian courts to ensure social rights were processed and domestic problems of implementation of constitutional obligations and execution of court decisions were highlighted. It is established that despite the increase in the number of practical cases of social rights protection, the judicial system of Ukraine is still not ready to fully protect these rights.

Conclusions were made on the urgent problems of efficiency of judicial protection of social rights and the urgent need to mobilize additional means. An outcome was made and an idea emerged that in the absence of cardinal reforms in t he sphere of social rights protection, international judicial mechanisms will not be able to substitute for internal state institutions, whose direct duty is to guarantee the provisions enshrined in the constitutions. It was pointed out that in the conditions of insolvency of the judicial system to guarantee social rights, this task is undertaken by other subjects - human rights organizations, international nongovernmental organizations, and businesses.

Key words: social human rights, social security, judicial protection of social rights, “landmark court decisions”.

Вступ

За більш ніж півстоліття існування міжнародних режимів захисту прав людини економічні й соціальні права все ще характеризуються диференційованим ступенем захисту в порівнянні з цивільними і політичними.

Незважаючи на те, що правова історія економічних та соціальних прав могла б допомогти частково пояснити ці труднощі, важко повірити, що сьогодні поділ прав на покоління може бути приведено як юридичний аргумент у суді. З іншого боку, не можна ігнорувати той факт, що у відношенні економічних та соціальних прав існують певні правові обмеження, оскільки результати політичних переговорів у рамках міжнародних угод свідчать про обмежене прагнення держав брати на себе широкі зобов'язання в цій галузі.

Подібний підхід часто ґрунтується на аргументах щодо дотримання певної періодизації та групування прав за поколіннями. Класичний поділ прав на покоління був уперше запропонований у 1979 році чеським юристом Карелом Васаком у межах його досліджень на базі Міжнародного інституту прав людини в Страсбурзі [1].

Незважаючи на те, що напрацю- вання вченого укоренилися в європейському праві, сучасні проблеми щодо реалізації соціальних (та економічних) прав свідчать про неможливість сприймати вказані у відриві від прав інших поколінь. На порозі XXI століття саме економічні, соціальні та культурні права отримали своє закріплення в низці нових конституцій (беручи до уваги наміри держав до демократизації та соціалізації державотворчих процесів на тлі розпаду Радянського Союзу, здобуття незалежності й створення нових держав).

Приймаючи той факт, що права другого покоління напряму або опосередковано забезпечують реалізацію та доповнюють права першого покоління, реальні можливості щодо їх реалізації та дійові механізми забезпечення й сьогодні в повній мірі не забезпечують їх дотримання.

Саме підвищення ролі судів як інструментів реалізації соціальних прав у останні два десятиліття і спонукає до вивчення проблематики ефективності такого засобу. Виконуючи встановлені державою функції щодо забезпечення соціальних прав, суди перебирають на себе частину навантаження законодавчої, і більше - виконавчої влади як індикатора ефективності закріплених у конституції прав.

Проблематика забезпечення соціальних прав широко освітлена в працях як українських теоретиків та конституціоналістів (П.М. Рабінович, О.В. Петришин, С.М. Прилипко, О.Ф. Скакун, М.І. Козюбра, О.В. Скрипнюк), так і зарубіжних учених (К.Д. Евінг, Р. Аранго, Ф. Абдул-Етем, А. Фотіаду, М. Лангфорд, В. Мантувалу). Однак питання щодо ефективності судового захисту соціальних прав актуалізувалися саме в останні декілька років через збільшення кількості «гучних» судових рішень як реакції цієї гілки влади на загострення економічної та соціально-політичної ситуації.

Методологічну основу статті становить комплекс принципів, підходів і методів наукового пізнання. Феноменологічний підхід забезпечив розкриття історичних особливостей розвитку уявлень учених про економічні та соціальні права. Герменевтичний підхід забезпечив аналіз не лише міжнародних та внутрішньодержавних актів, але й судової практики (й окремо феномену «гучних» судових рішень та їх важливості), а в комплексі з діалектичним вони уможливили проведення аналізу пра- вотворчої діяльності в динаміці та її проявів у межах історичних періодів розбудови української державності. Завдяки застосуванню історико- правового методу було досліджено історичні періоди розвитку уявлень щодо ролі соціальних прав та актуальних механізмів їх реалізації. Використання системно-структурного методу сприяло встановленню взаємозв'язку між елементами судової, законодавчої та виконавчої влади в рамках формування, закріплення та забезпечення соціальних прав. Порівняльний підхід був використаний як додатковий під час проведення історичних міждержавних та міжсистемних паралелей у рамках дослідження. Використання методу моделювання дозволило охарактеризувати перспективи подальшої фундаментальної та прикладної розробки наведеної проблематики.

1. Розвиток ідеї щодо ролі судів як реалізаторів соціальних прав

Минуло майже 30 років після прийняття двох пактів, коли на Всесвітній конференції з прав людини у Відні у 1993 році держави визначили у Віденській декларації і Плані дій, що економічні, соціальні й культурні права є одним із двох стовпів міжнародного права прав людини, і підкреслили універсальність, неподільність, взаємозалежність і взаємозв'язок усіх прав людини. Конференція дійшла висновку, що «міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини в усьому світі справедливо і рівноправно, на тій же основі і з тим же акцентом» [2].

Соціальні й економічні права продемонстрували відмінність від політичних і громадянських у питанні можливості їх юридичного забезпечення ще в момент розроблення і прийняття двох міжнародних пактів ООН, які мали вказані групи прав предметом свого регулювання. Тоді як Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (далі - МПГПП) передбачав три механізми моніторингу на глобальному рівні (державну звітність, індивідуальну комунікацію і процедуру подачі скарг) [3], Міжнародний пакт про соціальні, економічні й культурні права (далі - МПСЕКП) [4] просто передбачив зобов'язання держави з подання звітності. Крім того, спеціальний моніторинговий орган (Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав, КЕСКП) розпочав повноцінну роботу тільки у 1987 р. суд соціальний законодавство

Більше того, коли справа дійшла до надання обов'язкової юридичної сили правам, закріпленим у Загальній декларації прав людини 1948 року, Рада Європи підготувала з інтервалом приблизно 10 років два окремі договори: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Євроконвенція, ЄКПЛ) [5], що гарантує цивільні й політичні права, в 1950 році та Європейську соціальну хартію (Єврохартія) [6], що гарантує соціальні та економічні права, в 1961 році. Ці акти та системи, на них побудовані, є взаємодоповнюючими і взаємозалежними, і значний обсяг прав, що захищаються ЄКПЛ та протоколами до неї, також регулюється, іноді більш детально, Євро- хартією 1961 року, Додатковим протоколом до неї 1988 року, а також відповідно до тексту Переглянутої Хартії, прийнятої в 1996 році.

Зв'язок між Євроконвенцією та нормативними системами Євро- хартії враховується Європейським судом із прав людини та Європейським комітетом із соціальних прав під час оцінки представлених їм справ, а застосовувані критерії дуже схожі: і Суд, і Комітет оцінюють здійснення на практиці прав, що захищаються і перевіряють, чи передбачені обмеження законом, і чи потрібні вони в демократичному суспільстві.

За допомогою постійно еволюціонуючого прецедентного права Європейського суду з прав людини і Європейського комітету із соціальних прав указані міжнародні інстанції забезпечують ефективний захист усіх прав людини - будь то цивільні й політичні права, або соціальні та економічні права - на взаємодоповнюючій і прогресивній основі.

Однак якщо механізм захисту прав ЄСПЛ, хоч і займає багато часу і зусиль, але все ж таки діє, то Європейський комітет із соціальних прав здійснює контроль за дотриманням Хартії в рамках двох взаємодоповнюючих механізмів: через колективні скарги, що подаються соціальними партнерами та іншими неурядовими організаціями (так звана процедура колективних скарг), і за допомогою національних звітів, підготовлених Договірними Сторонами (система звітності) [7].

У тій мірі, в якій вони посилаються на юридично обов'язкові положення і приймаються наглядовим органом, заснованим Хартією і відповідними протоколами, рішення і висновки Європейського комітету із соціальних прав, обов'язкові для дотримання відповідними державами; навіть якщо вони не мають прямого застосування у внутрішніх правових системах, вони можуть служити основою для позитивних змін в області соціальних прав за допомогою законодавства та судової практики на національному рівні, що фактично підіймає питання щодо ефективності дієвого судового механізму захисту прав у рамках Єврохартії [8].

За останні 50 років МПСЕКП виконав, як мінімум, такі основні функції на рівні національних правових систем: 1) привів до прийняття конкретних положень конституцій, які безпосередньо відображають положення Пакту; 2) став інструментом тлумачення внутрішнього законодавства у світлі міжнародних стандартів захисту соціальних прав.

Розроблення ж можливості захисту в судовому порядку економічних, соціальних і культурних прав є повільним і тривалим процесом у зв'язку зі складністю цього питання. Уже на момент вступу в силу МПЕСКП проводилася кампанія в підтримку визнання можливості їх захисту в судовому порядку. Однак багато суб'єктів, особливо державних, тоді відмовлялися навіть розглядати подібну можливість.

Наведені міжнародні процеси призвели до розробки факультативного протоколу до МПСЕКП (ФП-МПЕ- СКП), що дозволяє особам, які постраждали від порушення економічних, соціальних і культурних прав, подавати свої скарги на міжнародному рівні. Коли люди не можуть отримати доступ до правосуддя в судах своєї країни у зв'язку з порушеннями економічних, соціальних і культурних прав, вони можуть подати скаргу до КЕСКП. Однак відповідна держава повинна спочатку ратифікувати факультативний протокол.

ФП-МПЕСКП став також потужним агітаційним інструментом [9]. Всі держави - учасники МПЕСКП зобов'язані поважати, захищати і виконувати економічні, соціальні та культурні права. ФП-МПЕСКП закріплює, що всі порушення прав повинні мати засоби правового захисту, передусім у своїй країні, але, в разі необхідності, й на міжнародному рівні. ФП-МПЕСКП дає правозахисникам інструмент, що дозволяє домагатися вдосконалення їхньої власної судової системи, а також законів і політики, що забезпечують безпеку і просування ЕСКП, адже рекомендації Комітету з ЕСКП можуть бути використані для сприяння тлумачення зобов'язань у галузі прав людини.

Однак сьогодні лише двадцять чотири держави (с 45-ти підписантів) ратифікували ФП-МПЕСКП (виключаючи Україну). Незважаючи на повільний початок процесу ратифікації ФП, зростає визнання в судовому порядку характеру економічних, соціальних і культурних прав. Щодня приймаються судові рішення, в яких це визнається або шляхом застосування внутрішнього законодавства, або шляхом посилання на МПЕСКП чи інший регіональний документ, або в поєднанні й того, й іншого. Еволюція характеризується поступовим узгодженням внутрішніх правових норм і міжнародних стандартів.

Враховуючи те, що принципи права на адекватні засоби правового захисту в основному задумані з урахуванням цивільних і політичних прав, вони також застосовні й до економічних, соціальних і культурних прав, однак існує очевидна необхідність зміцнення механізмів судового захисту.

У 2005 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Основні принципи і керівні положення, що стосуються права на правовий захист і відшкодування збитку для жертв грубих порушень прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. У Принципах визначалися механізми, умови, процедури та методи дотримання існуючих правових зобов'язань [10].

Незважаючи на зростаючий з початку 2000-х років консенсус щодо можливості звернення до суду для забезпечення дотримання економічних, соціальних і культурних прав й отримання компенсації в разі порушень, зберігається певний рівень упередженості, зокрема, не щодо можливості відстоювати ці права в судовому порядку, а щодо питання: чи можуть судові системи діяти ефективно і приймати належні рішення з цих питань?

Внутрішні засоби правового захисту від порушень і зловживань в області прав людини варіюються в залежності від правової системи держави. Ця варіативність щодо засобів правового захисту від порушень економічних, соціальних і культурних прав ще більш очевидна в порівнянні з цивільними і політичними правами, оскільки перші часто не мають чітких або повних гарантій у конституціях або законодавстві держав. З огляду на розпорошеність норм і їхній неоднорідний характер судовий захист часто є скоріше ілюзією, ніж реальністю. Очевидно, що надійна судова система, оснащена конкретними інструментами, ресурсами і процедурами, має вирішальне значення для ефективного захисту економічних, соціальних і культурних прав і забезпечення справедливої компенсації жертвам порушень. Але варто розуміти, що ми живемо в реальному а не модельному світі, тому забезпечити повсюдність та своєчасність захисту вказаних прав у сучасній Україні сьогодні є неможливим (з ряду очевидних причин, найбільш вагомою з яких є незавершена судова реформа).

Міжнародні механізми, які були створені для переслідування порушень прав людини, розроблення їхнього змісту і прийняття рішень про відповідні засоби правового захисту, зазвичай перевантажені та не легкодоступні. Це пов'язано з великим обсягом справ, а також із природними і штучними затримками, які породжують подібні процедури. Крім того, лише в Європі та Америці добре зарекомендували себе регіональні суди з прав людини, тоді як в інших регіонах відсутній ефективний міжнародний судовий захист [11].

Необхідно розуміти, що міжнародні механізми є лише альтернативним шляхом, тоді як держава несе основну відповідальність за вдосконалення своїх власних внутрішніх механізмів, наділяючи тим самим її мандатом на створення ефективних механізмів правозастосування. Обидві - Американська та Європейська - конвенції встановлюють обов'язкову умову прийнятності: всі національні засоби правового захисту повинні бути вичерпані, перш ніж заява може бути визнана прийнятною. Держави несуть основну відповідальність за врегулювання конфлікту, внесення поправок у законодавство або надання відповідної допомоги. Лише коли держава не виконує цей обов'язок, міжнародна система стає єдиним способом для постраждалих осіб захистити свої інтереси й порушені права.

Отже, в сучасній західній юридичній літературі стверджується [12], що суди на всіх рівнях повинні проявляти сміливість, коли справа доходить до реалізації соціальних і економічних прав: держави-учасниці, врешті-решт, взяли на себе зобов'язання на міжнародному рівні й повинні нести відповідальність на національному рівні з цього приводу, а внутрішнє право має відповідати стандартам, узгодженим на міжнародному рівні.

Судова практика захисту закріплених у ст. 46-50 Конституції та законах України соціальних прав є екстенсивною та досить неоднозначною. Цікавим прикладом є проблема фінансування доплат до пенсії в розмірі 30% представникам соціальної категорії «діти війни». Згідно зі ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» від 18.11.2004 р. № 2195-IV особам, які відносяться до категорії людей, що маюсь статус «дітей війни», повинна виплачуватись щомісячна доплата до пенсії в розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком. З моменту введення в дію Закону (з 1 січня 2006 року) Пенсійний фонд України повинен був автоматично здійснювати перерахунок пенсії та виплачувати надбавку в розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком. Але за період із січня 2006 року по січень 2011 року держава не доплатила дітям війни майже по 6000 тис. гривень (по курсу 2011 року) [20].

Частиною проблеми також стало те, що представники відповідних категорій часто навіть не були проінформовані щодо належних їм доплат. Саме після того, як про проблеми дітей війни заговорила громадськість та деякі політичні сили, пенсіонери, які недоотримають прописані Законом доплати й пільги, почали масово зверталися в суди. Беручи до уваги ряд дій уряду щодо запобігання катастрофічному позовному навантаженню, після відповідного рішення Конституційного Суду, адміністративні суди знову були заповнені величезною кількістю заяв, більшість із позовних вимог яких задовольнялися частково та у формалізованому документальному порядку (що у свою чергу призвело до збільшення навантаження на апеляційні адміністративні суди, які обслуговували декілька областей, у 200-300 разів).

Даний приклад є дуже репрезентативним, оскільки фактично законодавець переклав відповідальність на забезпечення прийнятого закону на судові інстанції, а уряд замість пошуку відповідних коштів для реалізації права на достатній рівень життя «прикрився» виконавчою службою. Результатом такої політики стала ситуація, коли частину виплат «дітям війни» реструктурували, а частково виплати здійснюються і станом на 2020 рік, що, беручи до уваги тяжкість умов проживання та велику смертність серед цієї категорії соціально незахищених осіб, неприпустимо.

Окремо слід навести Рішення КСУ у справі за конституційним поданням 50-ти народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 2-7, 12 та 14 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-III (далі - Закон № 76) [21].

Вказаним рішенням Суд визнав неконституційною низку норм, що звужували права «чорнобильців». У 2014 році Верховною Радою було прийнято закон, що істотно зменшив виплати для цієї соціальної групи. У рішенні зазначалося, що обмеження чи скасування пільг, компенсацій і гарантій постраждалим унаслідок аварії на ЧАЕС були встановлені всупереч положень ст. 16 Конституції України. КСУ також назвав пільги, компенсації і гарантії, встановлені у Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ від 28.02.1991 р. [22], особливою формою відшкодування завданої шкоди таким особам за втрачене здоров'я, моральні й фізичні страждання, обмеження в реалізації своїх здібностей та можливостей забезпечити собі гідний рівень життя.

Приймаючи рішення Конституційного Суду як реальний засіб захисту встановлених міжнародних стандартів та закріплених на їх основі гарантій у Конституції України, механізм знову зупиняється через недостатнє фінансування соціальної сфери. Наприклад, за інформацією прес-служби однієї з політичних партій, «програма «Соціальний захист громадян, які постраждали в результаті катастрофи на ЧАЕС» за січень-лютий 2020 року за планом 219,1 млн грн профінансована на 181,1 млн грн. А нова бюджетна програма, призначена для доплат працівникам за роботу в зоні відчуження і громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, за січень- лютий 2020 року за планом 103,5 млн грн не профінансована взагалі» [23].

Ураховуючи той факт, що практика судів не бере до уваги апеляції щодо недостатнього фінансування або забезпечення кредиторської заборгованості за аргументи, реально ситуація заходить у «глухий кут», адже прийняття політично та доктринально важливих рішень не забезпечує реалізації захищуваних конституцією міжнародних гарантій соціальних прав, підриваючи саме аспект ефективності судового захисту.

Звертаючись до параметру своєчасності та дієвості судового механізму захисту соціальних прав, можна навести прикладом Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів» Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» [24].

Незважаючи на те, що серед представників науково-юридичної спільноти не викликала питань неконституційність обмеження закріплених в Основному Законі прав (у тому числі соціальних) людини і громадянина на основі подзаконного акту, з моменту прийняття відповідної Постанови до винесення рішення щодо неконституційності пройшло понад 4 місяці, а результатом стала прогнозована реакція щодо закриття провадження внаслідок того, що оскаржувана постанова станом на момент розгляду була повністю реорганізована та вже не містила відповідних положень. Тобто реально Конституційний Суд не виконав навіть завдання щодо «контролю збитків», а просто формально виконав свої зобов'язання post factum.

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що навіть реформований Конституційний Суд України під час виконання його безпосередніх обов'язків та забезпечення реалізації та відповідності законодавства положенням Конституції України часто та з ряду причин не в змозі втілити встановлені гарантії в життя.

Практика Верховного суду показує більш позитивну динаміку. Так, Велика Палата Верховного Суду України виступила за захист конституційних прав громадян під час винесення рішення по справі про соціальний захист, реалізувавши положення статті 46 Конституції України, які вимагають від держави додаткових гарантій соціального захисту.

13 лютого 2019 року Велика Палата ВС розглянула матеріали апеляційної скарги на рішення Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 4 квітня 2018 року у справі № 822/524/18 (Пз/9901/23/18) та задовольнила апеляційну скаргу в цій справі, рішення Касаційного адміністративного суду в складі ВС скасувала та постановила нове, яким позов задовольнила, погодившись, що позивачка зберегла право на її пенсійне забезпечення за умови наявності в неї відповідного стажу державної служби [25].

Особливу цінність для даної статті становить саме мотивувальна частина рішення, в якому судді Великої Палати апелюють до положень МПСЕКП, Єврохартії, Конституції України, практики Конституційного Суду України та ЄСПЛ та інших джерел.

Повертаючись до ролі судів нижчих ланок як захисників соціальних прав, необхідно адресувати проблематику, що характерна для вітчизняної правової системи, а саме судової практики як джерела права.

На думку академіка О.В. Петри- шина, «сьогодні в Україні статус судової практики як обов'язкового джерела права набувають висновки, зроблені в конкретних справах Європейським судом з прав людини, Комітетами ООН, юрисдикцію яких визнала Україна, Верховним Судом України в рішеннях щодо неоднакового застосування норм матеріального і/ або процесуального права, а також рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення. Рішення інших судових інстанцій (зокрема, вищих спеціалізованих судів України), які містять правові зразки одноманітного та багаторазового застосування та тлумачення правових норм, можуть також набувати статус джерела права, але не обов'язкового, а переконливого (авторитетного)» [26, с. 27].

Це повертає до ряду проблем, з якими стикаються судові інстанції нижчих ланок, котрі формують першу «лінію захисту». Беручи на себе завдання щодо реалізації конституційних зобов'язань, судова гілка влади «обтяжує» себе новими, не тільки правозахисними та правозасто- совними, а й політичними задачами.

Залежно від широкого ряду факторів, таких як політична та правова система, правові традиції та реальній правозахисний потенціал судової влади, внутрішньодержавні інституції стикаються з широким переліком проблем, як-от: 1) політизація процесів та часто неможливість або відсутність бажання брати на себе такі зобов'язання (та іноді вступати в пряму конфронтацію з парламентом та урядом); 2) неготовність механізму до своєчасного та швидкого реагування на порушення соціальних прав (особливо в умовах кризових явищ); 3) недостатня професійна підготовка кадрового складу; 4) проблеми виконання прийнятих рішень (не лише з причин, перелічених у першому пункті).

Міжнародні засоби судового захисту, що еволюціонували та укріпилися за останні декілька десятиліть, є в цілому досить спроможними для захисту соціальних прав як у конкретних випадках (кейси ЄСПЛ), так і для покращення загальнодержавної ситуації щодо гарантування таких прав (заслуховування доповідей держав на сесіях КЕСКП). Однак є очевидним той факт, що міжнародні системи не можуть підміняти внутрішньодержавні заходи щодо забезпечення конституційних гарантій, оскільки вони функціонують у межах міжнародного права та базуються на його принципах. Тому сьогодні не лише в Україні, але й у ряді зарубіжних держав (особливо в країнах з молодими конституціями, які відобразили у своїх положеннях норми МПЕСКП та Єврохартії) все ще гостро стоїть питання щодо реалізації конституційних гарантій соціальних прав.

Незважаючи на посилення ролі судів у цьому процесі, рано говорити про ефективний захист прав, що розглядаються. У цій ситуації на допомогу громадянам часто приходять інші суб'єкти - правозахисні, міжнародні недержавні організації та бізнес. В юридично-науковому середовищі йде активна дискусія щодо створення принципово нових механізмів захисту соціальних прав - спеціалізованих судів, установ тощо. Виходячи з практики творення нових агенцій та установ в Україні, такий підхід вдається малоефективним.

Отже, якщо в найближчому майбутньому в нашій державі не буде докорінно переглянуто концепцію конституційних гарантій соціальних прав та їх реалізації, ми побачимо себе в ситуації, коли формалізація конституційних приписів та неможливість держави щодо виконання своїх зобов'язань фактично залишить громадянам України один вибір - захистити (за можливості) свої права в Європейському суді з прав людини, який, відповідно до його регламенту та ЄКПЛ, не повинен та не може підміняти внутрішньодержавну систему правосуддя.