Цифрові дані та інформація як об’єкти права власності

Размещено на http://www.allbest.ru

Некіт Катерина Георгіївна,

кандидат юридичних наук, доцент,

докторант кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Анотація

Цифрові дані та інформація як об'єкти права власності

Некіт Катерина Георгіївна

Статтю присвячено визначенню правової природи новітнього об'єкта цивільних відносин - цифрових даних - і їх співвідношення з категорією «інформація». Проаналізовано можливість поширення правового режиму власності на інформацію як загальну категорію та цифрові дані як особливий вид інформації. Досліджено доктринальну дискусію навколо визначення правової природи інформації. Вивчено підходи до визначення поняття й ознак інформації. Зроблено висновок, що деякі види інформації в жодному разі не можуть виступати об'єктами права власності й узагалі розглядатися як об'єкти цивільного обігу. Водночас на деякі види інформації доцільно поширити режим права власності, що більшою мірою відповідає потребам інформаційного суспільства. В інформаційному суспільстві інформація модифікується й набуває нових характеристик, раніше їй не властивих, що може змінити уявлення про її правову природу.

Зроблено висновок про необхідність у сучасних умовах розріз-няти поняття інформації та даних. Необхідно відрізняти категорію інформації як знання й цифрових об'єктів, які тільки за формою свого існування є інформацією. Будь-яка інформація є обробленими даними, у суб'єктивному сприйнятті крізь призму особистого досвіду та цінностей така інформація може перетворюватися на знання, що визначає її характерні властивості як специфічного об'єкта цивільних правовідносин. Разом із тим не будь-які дані підлягають обробці з метою перетворення на інформацію, що має здатність перетворитися на знання. Так звані цифрові дані є сукупністю символів, цінність яких визначається виключно попитом на них. Такі дані, будучи інформацією лише за формою, а не за змістом, набувають специфічних властивостей. Для них не є характерними ті ознаки, які властиві інформації в її класичному розумінні. Вони не піддаються моральному старінню, не можуть необмежено поширюватися, що обумовлено специфікою технологій, можуть бути знищені, мають вичерпний характер і, що вкрай важливо, можуть бути відділені від особи, яка їх передає. Тобто такого роду даними можна розпоряджатися аналогічно тому, як відбувається розпорядження матеріальними речами. З урахуванням визначених у статті властивостей та ознак цифрових даних зроблено висновок про допустимість уважати їх особливого роду безтілесними речами - цифровими речами, або квазіречами. Відповідно, на ці об'єкти може бути поширений режим власності, оскільки за своїми властивостями вони відрізняються від інформації в її усталеному розумінні та наближаються за ознаками до речей матеріального світу.

Ключові слова: інформація, цифрові дані, квазіречі, цифрове майно, віртуальне майно, право власності.

Abstract

Digital data and information as objects of ownership

Nekit Kateryna

The article is devoted to determining the legal nature of the newest object of civil relations - digital data and their relationship with the category of “information". The possibility of extending the legal regime of ownership to infor-mation as a general category and digital data as a special type of information is analyzed. The doctrinal discussion concerning the definition of the legal nature of information is studied. Approaches to the definition of the concept and features of information are studied. It is concluded that some types of information can never be objects of property rights and can not be considered as objects of civil circulation. At the same time, it is advisable to extend the regime of property rights to some types of information, which better meets the needs of the information society. In the informa-tion society, information is modified and acquires new characteristics not previously inherent in it, which may change the perception of its legal nature. The conclusion is made about the need to distinguish between the concepts of information and data in modern conditions. It is necessary to distinguish the category of information as knowledge and digital objects, which are information only in the form of their existence. Any information is processed data, and in the subjective perception through the prism of personal experience and values, such information can be transformed into knowledge, which determines its characteristic properties as a specific object of civil law. At the same time, not all data can be processed to be transformed into information that has the ability to be transformed into knowledge. The so-called digital data is a set of symbols, the value of which is determined solely by the demand for them. Such data, being information only in form and not in content, acquire specific properties. They are not characterized by those features that are inherent in the information in its classical sense. They are not subject to moral aging, can-not be spread indefinitely, due to the specifics of technology, can be destroyed, are exhaustive, and most impor-tantly - can be separated from the person who transmits them. That is, this kind of data can be disposed of in the same way as the disposal of material things. Taking into account the properties and features of digital data defined in the article, it is concluded that it is permissible to consider them a special kind of disembodied things - digital things, or quasi-things. Accordingly, these objects can be extended to the mode of ownership, because in their properties they differ from the information in its usual sense and are close in features to the things of the material world.

Key words: information, digital data, quasi-things, digital property, virtual property, ownership.

Постановка проблеми. Невпинний розвиток інформаційних технологій призводить до появи все нових і нових явищ, які неминуче стають об'єктами правовідносин, у тому числі цивільних. З'являються нові блага, які володіють очевидною економічною цінністю, представляють інтерес для учасників цивільного обігу та вже активно використовуються ними, однак досі достовірної відповіді на питання про правову природу таких об'єктів не існує. До таких новітніх нематері-альних благ, що мають цифрову форму й еконо-мічну цінність, сьогодні відносять доменні імена, веб-сайти, цифрові валюти (або криптовалюти), токени, віртуальні речі (об'єкти віртуальної реаль-ності типу ігрових аватарів, внутрішньоігрових предметів) тощо [1]. У доктрині вказані об'єкти цивільного обігу охоплюються поняттям «цифрові дані», вони вважаються різновидом інформації, а саме закодованою інформацією, яка виража-ється у вигляді числового запису [2]. Однак такі новітні цифрові об'єкти володіють своїми специ-фічними ознаками й особливостями, що відріз-няють їх від інформації як об'єкта цивільних прав у звичному для нас розумінні та визначають спе-цифічність їх правової природи.

Стан дослідження теми. Інформація як об'єкт цивільних відносин досліджувалася числен-ними науковцями, серед яких треба згадати О.В. Кохановську, Є.В. Петрова, О.А. Баранова, О.І. Яременко, В.Л. Скрипника, Ю.О. Заіку. Про-блематика новітніх об'єктів цивільних відносин, які вважаються цифровими даними, ставала предметом уваги таких учених, як М.А. Рожкова, К.А. Мефодьєва, А.А. Карцхія, П. Палка та ін. Однак дискусію навколо правової природи як інформації, так і цифрових даних не можна вва-жати завершеною, що актуалізує доцільність подальших досліджень у цій сфері.

Метою статті з урахуванням указаного є дослі-дження правової природи цифрових даних, їх співвідношення з категорією «інформація» та надання відповіді на питання щодо можливості поширення на цифрові дані правового режиму власності.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих науко-вих результатів. Сьогодні предметом активних дискусій є правова природа цифрових об'єк-тів і визначення їх правового режиму. Одним із варіантів подолання прогалин у сфері право-вого регулювання відносин щодо таких об'єктів є поширення на них правового режиму власно-сті. Основне заперечення, яке висувається проти того, щоб розглядати цифрові об'єкти як об'єкти права власності, - їх нематеріальний характер і неможливість фізичного господарювання щодо таких об'єктів [3]. Усталеним у цивілістиці є під-хід, відповідно до якого об'єктом права власності є річ як предмет матеріального світу. Уважається, що стосовно нематеріальних благ неможливо здійснювати правоможності володіння, корис-тування та розпорядження в їх класичному розумінні [3; 4].

З іншого боку, у цивілістичних досліджен-нях досить активно висловлюються думки щодо можливості включення до кола об'єктів права власності нематеріальних благ. Так, на думку І.В. Спасибо-Фатєєвої, традиційне право власно-сті, коло об'єктів якого обмежено виключно тілес-ними речами, не відповідає потребам цивіль-ного обігу [5]. Таку позицію активно підтримує С.І. Шимон, яка вважає, що розвиток суспільства та науково-технічний прогрес спричинили появу майнових об'єктів, які є ближчими за своєю пра-вовою природою до речей, ніж майнові права, і не являють собою ані майнові права, ані пред-мети матеріального світу, а отже, потребують влас-ного місця в системі усталеного переліку об'єктів [6, с. 285].

Така ситуація повертає нас до питання про можливість поширення режиму власності на таке нематеріальне благо, як інформація, яке трива-лий час дискутується в наукових дослідженнях.

Дискусія щодо можливості поширення на інформацію правового режиму власності викли-кана, зокрема, але не лише, визначенням кон-цепції інформації в першій редакції Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року. У статті 38 указаного Закону, яка мала назву «Право власності на інформацію», було закріплено розуміння інформації як об'єкта права власності, що розкривалося через класичну тріаду «воло-діння, користування та розпорядження». У статті 39 того ж Закону інформація розумілася як товар, «об'єкт товарних відносин, що регулюються чин-ним цивільним та іншим законодавством».

Застосування до інформації класичної тріади правоможностей власника було піддано критиці на тій підставі, що нематеріальний характер та інші властивості інформації не дають змоги застосову-вати до неї класичні принципи регулювання від-носин власності. Так, О.В. Кохановська зазначає, що «поняття право власності на інформацію ... не може застосовуватися до нематеріального блага особливого роду, яким є інформація» [7]. Нато-мість вона пропонує іншу, специфічну, «тріаду правоможностей» для суб'єктів інформаційних правовідносин. До такої тріади, на думку дослід-ниці, варто віднести «створення (вироблення) інформації; передання й одержання інформації, використання інформації (включаючи її поши-рення та зберігання)» [7].

Проти поширення режиму права власності на інформацію виступав і Є.В. Петров, який наго-лошував на тому, що концепція права власності є незастосовною до інформації у зв'язку зі спе-цифічними властивостями останньої, такими як нематеріальність, можливість необмеженого копі-ювання та відтворення, можливість одночасного перебування в необмеженого кола осіб, немож-ливість застосування до інформації інститутів він-дикації та застави тощо [8]. Більшість з указаних заперечень є слушними, однак зазначимо, що за останні двадцять років відбулися значні зміни, що супроводжували розвиток інформаційного суспільства, змінюються види та форми інфор-мації, вона наповнюється новим сенсом, з'яв-ляються нові способи її використання, у зв'язку з чим багато аспектів, які використовувалися раніше як заперечення можливості поширення на інформацію режиму права власності, утрача-ють свою актуальність. Наприклад, із розвитком онлайнових ігор з'являються нові об'єкти від-носин - створені у віртуальній реальності речі, які за своєю сутністю є також видом існування інформації, але мають досить специфічні харак-теристики. Такі віртуальні об'єкти дедалі частіше стають об'єктами купівлі-продажу, застави, набу-вають властивостей, які дають змогу їх іденти-фікувати й застосовувати до них інститут вінди-кації тощо. Отже, в інформаційному суспільстві інформація модифікується, а тому набуває нових характеристик, раніше їй не властивих, що може змінити уявлення про її правову природу.

Проти розуміння інформації як різновиду влас-ності виступають й англійські дослідники. Так, колишній суддя апеляційного суду Дж. Маммері у роботі «Property in the Information Age», аналізу-ючи справу Fairstar Heavy Transport NV v Adkins [9] щодо можливості заявляти вимоги власника на зміст електронних ділових листів, які збері-галися в комп'ютері відповідача, і низку інших справ стосовно інформації, доходить висновку про неможливість уважати інформацію різнови-дом власності. Він не виключає можливості поши-рення правового режиму власності на інформа-цію в майбутньому, але сьогодні не бачить для цього підстав. (Як єдиний виняток наводиться справа Tucows v Renner [10], де предметом судо-вого розгляду було недобросовісне використання доменного імені. Справу вирішено на користь позивача, при цьому було зазначено, що доменне ім'я є особистою власністю, частиною немате-ріальних активів (intangible property) позивача, більше ніж просто інформацією [11]. Цей висно-вок є важливим у контексті дослідження, тому вважаємо за необхідне відзначити його, адже це знову ж таки дає підстави для висновку, що деякі види інформації є специфічними та можуть роз-глядатися як виняток із загального правила).

Проміжну позицію в питанні співвідношення власності й інформації займає польський дослідник Пржемислав Палка. Він висловлює слушну думку про необхідність розрізняти інформацію (data) як форму та інформацію як зміст. Автор підкреслює відмінності між цифровою формою (як електронна книга замість реальної (tangible) книги) й інформа-цією як знанням, яке може зберігатися в матері-альній формі, наприклад, на папері. Аналізуючи в такому світлі роботу Дж. Маммері, П. Палка зазна-чає, що якщо припустити, що наведена справа про витребування інформації, що містилася в електро-нних листах, мала місце років 30 тому, то в ній ішлося б не про витребування інформації, а про витребування паперових листів, тобто матеріаль-них предметів, які знаходиться в чужому володінні, а питання про інформацію, яка є змістом цих папе-рових листів, узагалі б не підіймалося. Проблема виникає тому, що електронні листи водночас й умі-щують інформацію, і самі по собі є інформацією в тому сенсі, що складаються з бітів, тобто існують як інформація, але в сенсі «інформаційної техноло-гії», а не «інформаційної асиметрії» [12]. (Інформа-ційна асиметрія - це ситуація, при якій одна з груп учасників ринку володіє необхідною для ведення своїх справ інформацією, а інша не володіє) [13]. Отже, інформація сьогодні має подвійну природу й може розглядатися і як зміст, і як носій, тобто форма.

Разом із тим низка дослідників підтримувала доцільність поширення правового режиму влас-ності на інформацію Так, О.І. Яременко зазначав, що необхідність юридичного закріплення права власності на інформацію обумовлена саме роз-витком інформаційного суспільства, у якому інформація перетворюється на товар. На думку дослідника, «включення інформації в економіч-ний оборот є не єдиним фактором, що обумов-лює необхідність урегулювання права власності на інформацію. Іншими тенденціями є необхід-ність захисту прав та інтересів особи, суспільства й держави в інформаційній сфері, поглиблення протиріччя між принципом свободи обігу інфор-мації та таємницею особистого життя людини, захистом персональних даних, наявністю значної кількості інформаційних ресурсів» [14]. Учений зазначав, що поширення режиму права власно-сті на окремі види інформації є необхідним для забезпечення її правового захисту [14].

Позицію про необхідність поширення право-вого режиму права власності в умовах актив-ного розвитку інформаційно-комунікаційних технологій на інформацію та, зокрема, на пер-сональні дані підтримували В.М. Брижко й О.А. Баранов [15].

В.О. Копилов серед властивостей інформації як об'єкта права згадував «властивість інформа-ційної речі (інформаційного об'єкта), що проявля-ється як поєднання інформації і носія, на якому ця інформація закріплена» [16, с. 49-51].

Навіть після відмови від поширення режиму права власності на інформацію на законодавчому рівні деякі дослідники продовжують зазначати, що за певних обставин інформація може розгля-датися як об'єкт права власності. Так, Ю.О. Заіка та В.Л. Скрипник указують, що «інформація в уре-чевленій формі може виступати об'єктом цивіль-но-правових договорів щодо передачі у власність (купівлі-продажу, міни, дарування), у тимчасове користування (найму, позики), на надання послуг, виконання робіт, а також успадковуватися, висту-пати як внесок у статут господарського товари-ства» [17, с. 244]. Форма фіксації інформації, на думку дослідників, «впливає на її оцінку як досто-вірної, а зафіксована інформація набуває своє-рідних речових ознак і виступає як індивідуально визначена, подільна, споживна річ, яка за певних умов може приносити дохід» [17, с. 244].

Говорячи про розуміння інформації як об'єкта права, слушними видаються деякі ознаки інфор-мації, запропоновані Є.В. Петровим, а саме: наявність товарної форми та комерційної цінно-сті, можливість переходу в порядку правонаступ- ництва, перебування в цивільному обігу (не є таємницею чи невід'ємною від суб'єктів цивіль-ного права) [8].

Також доцільними видаються пропозиції О.В. Кохановської щодо проявів інформації як об'єкта цивільного права. Зокрема, на думку вченої, інформацію можна розглядати як особи-сте немайнове благо, результат інтелектуальної творчої діяльності та як «інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об'єкт, який може бути інформаційним товаром і предметом будь-яких правочинів з урахуванням його особливостей і специфіки» [7]. Однак відразу зазначимо, що ці ознаки стосуються інформації в її традиційному розумінні, що сформувалося за часів, коли рівень розвитку інформаційних технологій був досить низьким і не давав підстав вести мову про різно-манітність видів інформації з точки зору її власти-востей. Інформація сприймалася лише як потен-ційне джерело знань, а не як форма існування певного явища.

В інформаційному суспільстві найважливі-шою характеристикою інформації стає її комер-ційна цінність і можливість бути товаром. Саме щодо інформації, що відповідає таким ознакам, допустимо розглядати можливість поширення на неї правового режиму права власності, адже сьогодні в практиці ЄСПЛ, як зазначалося, уже сформовано підхід, відповідно до якого поняття «власність» може трактуватися досить широко. Наприклад, категорії «гудвіл» і «клієнтела» за своєю сутністю є інформацією (вони включають найменування, ділову репутацію, ділові зв'язки, товарні знаки суб'єкта підприємницької діяльно-сті), але охоплюються поняттям «майно» в розу-мінні Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини [18].

Вважаємо, що категорія інформації є надто складною, щоб дати в рамках дослідження однозначну вичерпну відповідь на питання, чи доцільно поширювати на інформацію як загальну категорію правового режиму права власності. Однак слушною тут видається думка О.І. Яре-менко, який уважає, що режим права власності може бути поширений лише на певні види інфор-мації. На його думку, існує багато видів інформа-ції, що знаходяться в обігу, але не містять якостей, які давали б підстави поширення на них режиму права власності, є також інформація, що є суспіль-ним надбанням чи відображенням природних явищ, і привласнити таку інформацію просто неможливо ані технічно, ані юридично [19, c. 17]. Тож, очевидно, що деякі види інформації в жод-ному разі не можуть виступати об'єктами права власності й узагалі не можуть розглядатися як об'єкти цивільного обігу, тому поширення права власності на інформацію в цілому в законодавстві було, вочевидь, надто поспішним і недосконалим рішенням. Водночас на деякі види інформації все ж таки доцільно поширити режим права власності, що більшою мірою відповідає потребам інформа-ційного суспільства та підходам інших країн, що є особливо актуальним в умовах глобалізації. Роз-виток інформаційного суспільства актуалізує необ-хідність розуміння інформації як товару. У цьому аспекті позитивно оцінюються положення Закону України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 року, у ст. 13 якого зазначається, що інформаційна продукція та послуги можуть бути об'єктами товарних відносин. Однак укра-їнському законодавству бракує комплексного підходу до визначення окремих видів (а не лише науково-технічної) інформації як товару.

З урахуванням наведених міркувань вида-ється за необхідне розрізняти поняття інформа-ції та даних. Тобто варто розрізняти інформацію як знання й цифрові об'єкти, які тільки за фор-мою свого існування є інформацією. Станом на сьогодні, відповідно до легального визначення, інформація - це будь-які відомості та/або дані. Однак варто зазначити, що на сучасному рівні розвитку інформаційних технологій потрібно роз-різняти поняття «дані» й «інформація». Можна сказати, що будь-яка інформація є обробле-ними даними, у суб'єктивному сприйнятті крізь призму особистого досвіду та цінностей така інформація може перетворюватися на знання. Це й визначає її характерні властивості як спе-цифічного об'єкта цивільних правовідносин, а саме: моральне старіння, можливість необмеже-ного тиражування, різноманітність форм фіксації (трансформованість), неможливість знищення, неможливість відділення від особи, що її пере-дає (фізична невідчужувність), масовість, універ-сальність, невичерпність тощо [16, с. 49-51; 19, с. 6-8]. Разом із тим не будь-які дані підлягають обробці з метою перетворення на інформацію, що має здатність перетворитися на знання. Так звані цифрові дані є сукупністю символів, цін-ність яких визначається виключно попитом на них. Вони не призначені для обробки й пере-творення на знання, не в цьому полягає мета їх існування та користь. Унаслідок цього такі дані, будучи інформацією лише за формою, а не за змістом, набувають специфічних властивостей. Для них не є характерними ті ознаки, які влас-тиві інформації в її класичному розумінні. Вони не піддаються моральному старінню, не можуть необмежено поширюватися, що зумовлено спе-цифікою технологій, можуть бути знищені, мають вичерпний характер і, що вкрай важливо, можуть бути відділені від особи, яка їх передає (при цьому вона не залишається носієм цієї ж інфор-мації, оскільки, як зазначалося, такого роду дані не підлягають обробці з метою перетворення на знання). Тобто такого роду даними можна розпо-ряджатися аналогічно тому, як відбувається роз-порядження матеріальними речами. Зазначимо, що деякі дослідники вказують на можливість при- рівнення до речей будь-яких безтілесних об'єктів, які можна продати [20, с. 98].

Висновки з дослідження та перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Отже, з огляду на наведені властивості цифрових даних, цілком допустимо вважати їх особливого роду безтілесними речами - цифровими речами, або квазіречами. Відповідно, на ці об'єкти може бути поширений режим власності, оскільки за своїми властивостями вони відрізняються від інформа-ції в її усталеному розумінні та наближаються за ознаками до речей матеріального світу.

До специфічних ознак цифрових речей можна віднести такі:

1) нематеріальність - цифрові речі не мають тілесної субстанції, відповідно, на відміну від матеріальних речей не піддаються амортизації;

2) стійкість і визначеність - цифрові речі як сукупність даних мають стійкий незмінюваний характер, що надає їм властивостей індивідуально-визначеної речі;

3) економічна цінність - цифрові речі мають комерційну цінність, яка визначається попитом на них;

4) відчужуваність - цифрові речі можуть бути відділені від особи, яка їх передає, без можливості її тиражування, що визначає можливість роз-порядження;

5) виключність - можливість контролю в пев-ний момент часу лише однією особою (не беручи до уваги в цьому випадку провайдерів та опера-торів платформ, на яких розташовані такі об'єкти, оскільки останні хоч і в змозі в певних випадках контролювати цей об'єкт, однак роблять (чи при-наймні повинні робити) це не для отримання користі, а з технічною метою). Отже, можна вважати, що стосовно цифрових речей можна здійснювати правоможність, аналогічну володінню матеріальними предметами, - квазіволодіння;

6) неможливість або обмежена можливість копіювання - припускається, що цифрова річ існує в єдиному екземплярі, що має унікальні характеристики, при цьому неможливість дублю-вання визначається особливостями технологій, що застосовуються;

7) абсолютний характер - найповніша влада стосовно таких речей зосереджена в руках їх власника, який може усувати від посягань на них усіх третіх осіб і створювати в рамках належного йому права власності більш вузькі права, як-от: оренда, застава тощо. Однак тут варто врахову-вати наявність зобов'язального елементу в речо-вому праві стосовно таких об'єктів, який проявля-ється у відносинах користувачів з провайдерами. Із цим питанням пов'язана проблема так званої digital force, про яку йшлося в попередніх дослі-дженнях [21];

8) можливість знищення - на відміну від інформації в класичному розумінні, цифрові речі можуть бути знищені.

Звичайно, наведені ознаки не є вичерпними та можуть набувати своєї специфіки для окремих категорій цифрових речей.

Література

1. Карцхия А.А. Гражданско-правовая модель регулирования цифровых технологий : дисс. ... докт. юрид. наук : 12.00.03. Москва, 2019. 394 с.

2. Мефодьева К.А. Цифровые данные как объект правового регулирования в Германии, США и России : дисс. ... канд. юрид. Наук : 12.00.03. Москва, 2019. 228 с.

3. Рожкова М.А. Информация как объект гражданских прав, или Что надо менять в гражданском праве. Закон.ру. 2018. 6 но-ября. URL: https://zakon.ru/blog/2018/11/06.

4. Москалец М.А. Субъективные права и объекты права собственности. Вестник Пермского университета. Серия «Юриди-ческие науки». 2010 Вып. 2(8). URL: http://www.jurvestnik.psu.ru/index.php/ru/-28-2010/5-2010-12-01-13-31-58/-2-8-2010/62- subektivnye-prava-i-obekty-prava-sobstvennosti.

5. Спасибо-Фатєєва І.В. Трансформери власності в індивідуально-суспільному аспекті. Вісник Академії правових наук Украї-ни. Харків : Право, 2006. № 1 (44). С. 91-100.

6. Шимон С.І. Теорія майнових прав як об'єктів цивільних правовідносин. Київ : Юрінком Інтер, 2014. 664 с.

7. Кохановська О.В. Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні : автореф. дис. ... докт. юрид. Наук : 12.00.03. Київ, 2006. 39 с. URL:http://referatu.net.ua/referats/7569/165907.

8. Петров Є.В. Інформація як об'єкт цивільно-правових відносин : автореф. дис. ... канд. юрид. Наук : 12.00.03. Харків, 2003. 24 с.

9. Case Fairstar Heavy Transport NV v Adkins. [2013] EWCA Civ 886. URL: http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/ Civ/2013/886.html.

10. Case Tucows. Com Co. v. Lojas Renner S.A. [2011] ONCA 548. URL: https://www.lexology.com/library/detail.aspx?g=f861fbb2- 9861-404f-aab5-2f06ac595a8c.

11. Mummery J. Property in Information Age. Modern studies in Property Law. 2015. Vol. 8. P 3-12.

12. Palka P Virtual property: towards a general theory. PhD. Florence : European University Institute. 240 p. URL: http://cadmus.eui. eu/bitstream/handle/1814/49664/Palka_2017.pdf?sequence=1&isAllowed=y.

13. Информационная асимметрия. URL: http://www.economicportal.ru/ponyatiya-all/informaconnaya-assimetriya.html.

14. Яременко О.І. Інформація як об'єкт права власності в Україні. Правова інформатика. 2008. № 4 (20). С. 15-22.

15. Баранов А.А., Брыжко В.М., Базанов Ю.К. Права человека и защита персональных данных. Киев : Государственный коми-тет связи и информатизации Украины, 2000. 280 с.

16. Копылов В.А. Информационное право. Москва : Юристъ, 2005. 512 с.

17. Заіка Ю., Скрипник В. Інформація в системі об'єктів цивільних прав. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 240-245.

18. Побережник А. Гудвіл - грошове визначення ділової репутації компанії. Юрист & Закон. 2019. № 28. URL: https:// uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA012937.

19. Боер В.М., Павельева О.Г Информационное право : учебное пособие. Санкт-Петербург : ГУАП, 2006. Ч. 1. 116 с.

20. Мурзин Д.В. Ценные бумаги - бестелесные вещи. Правовые проблемы современной теории ценных бумаг. Москва : Статут, 1998. 176 с.

21. Некіт К.Г. Особливості змісту та здійснення права віртуальної власності. Часопис цивілістики. 2019. № 32. C. 86-92.

Размещено на Allbest