Правові аспекти розвитку теоретичних засад державного управління у сфері обороноздатності країни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові аспекти розвитку теоретичних засад державного управління у сфері обороноздатності країни

Ярослав Жилун

курсант 4 курсу Київського факультету Національної академії

Національної гвардії України

Утвердження України як суверенної і незалежної держави, відповідно до статті 1 Конституції України, значною, якщо не вирішальною, мірою залежить від забезпечення її національної безпеки.

На тлі зростаючих загроз, постають нові виклики національній безпеці: у сировинній, енергетичній, фінансовій, інформаційній, екологічній, продовольчій та інших сферах. Загрози від поширення зброї масового ураження, тероризм, організована злочинність, кіберзагрози, нелегальна міграція, сепаратизм, міждержавні конфлікти стають все більш інтенсивними, зачіпають все нові сфери забезпечення національної безпеки. Спостерігається небезпечна тенденція перегляду державних кордонів з порушенням норм міжнародного права, застосуванням сили і погрози силою вирішувати міжнародні проблеми.

Свідченням цієї тенденції є збройний конфлікт на Сході України за участі Російської Федерації та анексія нею Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, чим порушується державний суверенітет і територіальна цілісність України [1].

Питання оборони, національної безпеки, розвитку теоретичних засад державного управління у сфері обороноздатності країни, реформування сектора безпеки, насамперед, Збройних Сил та інших військових формувань, присвячені численні публікації вчених-правознавців, вчених інших галузей, керівництва Збройних Сил та інших збройних формувань і правоохоронних органів. У контексті тематики дослідження, можна відзначити праці: Б. Андресюка, В. Антонова, О. Бєлова, В. Богдановича, Ю. Бута, В. Вагапова, В. Горбуліна, В. Гончаренка, О. Гриненка, М. Дєнєжкіна, В. Картавцева, Б. Кормича, В. Костицького, Е. Лісіцина, В. Ліпкана, В. Лішавського, С. Нечхаєва, Ю. Оборотова, М. Орзіха, Б. Пережняка, С. Прилипка, В. Радецького, Г Ситника, В. Толубка, Ю. Тодики та інших, які досліджували питання організаційно-правового забезпечення сектору безпеки та оборони України.

Попри це, правове забезпечення та регулювання безпеки та оборони держави не є статичною категорією, а постійно потребує змін з огляду на відповідні зміни суспільних відносин, зокрема, пріоритетів державного будівництва, що підтверджує актуальність дослідження.

Закономірно, що усередині будь-якої системи існують недоліки, однак необхідно усвідомлювати, що ціна такого недоліку може бути занадто високою, що відобразиться на роботі усього механізму роботи системи. Така ж ситуація і з системою національної безпеки: необхідно раціонально поглянути на ситуацію, що склалася, і пропорційно співвіднести загрози і виклики, що постали перед Україною у сучасних умовах.

Незважаючи на підтримку Україною проголошених резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 25 вересня 2015 року № 70/1 глобальних цілей сталого розвитку до 2030 року та прийняття цілої низки нормативно-правових актів, спрямованих на розвиток цього напряму діяльності, наразі не сформовано єдиного цілісного уявлення (концепції) щодо механізмів державного регулювання, спрямованих на забезпечення сталого розвитку країни, забезпечення її без пекових складових, а увагу у прийнятих документах, переважно, зосереджено на аналізі сучасної ситуації у різних сферах життєдіяльності (економічній, екологічній, соціальній тощо) та констатації проблем, що заважають подальшому розвитку країни [2].

В аналітичній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень зазначено: «Система забезпечення національної безпеки України виявилася неспроможною ефективно протистояти російській агресії. Сектор безпеки та оборони, як основний складовий елемент системи забезпечення національної безпеки, донині остаточно не сформований і не готовий діяти як єдина функціональна структура. Переважна частина озброєння, військової і спеціальної техніки його суб'єктів морально і фізично застаріла. Система управління військовими формуваннями та правоохоронними органами, їх розвідувальне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення не відповідають вимогам сучасних воєнних конфліктів» [2].

Логічним результатом такої роботи є відсутність кардинальних позитивних зрушень у забезпеченні сталого розвитку та складових національної безпеки, про що свідчить динаміка змін показників реальної ситуації у різних сферах життєдіяльності. Так, оцінка змін 25 індикаторів, визначених у Стратегії сталого розвитку «Україна -2020», затвердженій Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, показала незначну позитивну динаміку лише за окремими показниками. Досягти визначених Стратегією цілей, особливо щодо інституційних перетворень та впровадження нових дієвих державних механізмів, спрямованих на забезпечення національної безпеки в цілому, на даний час не вдалося [3].

Відтак, механізми забезпечення системи національної безпеки не знайшли належного відображення у законах, і, відповідно, не стали підгрунтям для здійснення реформ. Так, у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» йдеться лише про сталий соціально-економічний розвиток України, сталий розвиток економіки. Попри те, що від прийняття глобальних цілей сталого розвитку на саміті ООН у 2015 році минуло 5 років, у цьому Законі їх значну частину не враховано, як і не визначено, зокрема, засади державної політики сталого розвитку.

На думку Т.А. Стукаліна, ми можемо бачити, що в першу чергу, руйнуванню сектору національної безпеки та оборони з часів набуття незалежності і до майже 2014 року, сприяла популістська декларація усіх урядів щодо створення професійних Збройних Сил, оптимізацію органів управління ними, вирішення багатьох питань стратегічного планування та «розвитку» ЗСУ і інших військових формувань за рахунок «позаблоковості» тощо [4].

Аналізуючи зміст актів військового законодавства та численні «доктрини» і «стратегії» того часу, можна дійти висновку, що означений нормативний та доктринальний масив, в цілому, оказував нега-тивний вплив на належне функціонування сектору безпеки та оборони і його ймовірну позитивну динаміку розвитку. А саме:

* положення про демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони хоч і були законодавчо визначені, проте, по суті своїй були чисто декларативними та не мали будь-якого процесуального механізму забезпечення, що значно послабило громадський та парламентський контроль над силовими структурами;

* ЗСУ та інші військові формування були поступово переорієнтовані з нейтралізації зовнішніх загроз на, переважно, поліцейські функції, пов'язані з використанням збройних формувань всередині країни;

* органи державної влади і управління знехтували потребами планового, поступового стратегічного розвитку держави шляхом прийняття численних взаємосуперечливих та суто декларативних «стратегій» і «доктрин» розвитку сектору безпеки і оборони, що призвело до послаблення обороноздатності країни; державне управління збройні сили

* у редакції Воєнної доктрини 2012 замість терміна «війна», використовується: «воєнний конфлікт», що, своєю чергою, нівелювало завдання оборони країни; водночас ставилась мета: «запобігання та ліквідація чи нейтралізація воєнного конфлікту», чим зі Збройних Сил фактично знімались завдання організації оборони країни, а застосування воєнної сили визнавалось другорядним та останнім фактором;

* пріоритет вирішення військових конфліктів віддавався політико-дипломатичним та іншим невійськовим засобам;

* вірогідність виникнення війни ставилась під сумнів та визнавалась малоймовірним, не прогнозувалось і не передбачалось можливості переростання локальної війни у регіональну;

* задекларована позаблоковість України об'єктивно знижувала рівень обороноздатності країни через обмежені можливості інших країн-стратегічних партнерів надавати їй військову допомогу;

* законодавчо не були визначені критерії оборонної достатності, що також не сприяло розвитку Збройних Сил і інших військових формувань.

На даний час «військово-безпекове» законодавство має позитивну динаміку розвитку. Проте, на жаль, багато суспільно-політичних чинників, що потребують «нормативної реакції», залишаються актуальними.

Так, В.О. Антонов вважає, що водночас непростими залишаються внутрішні виклики національній безпеці: агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території; неефективність системи забезпечення національної безпеки; корупція та недосконалість системи державного управління; витратна економічна модель та економічна криза; виснаження фінансових ресурсів держави; зниження рівня життя населення; викривлення демократичних процедур, що штучно стримують процеси кадрового оновлення державних органів; - все це зумовлюює слабкість, а подекуди й неспроможність держави виконувати свої функції у сфері забезпечення національної безпеки. Такий стан справ змушує заново оцінити рівень і вплив загроз життєво важливим інтересам України, визначитися у стратегічних пріоритетах політики національної безпеки та напрямках удосконалення механізмів її реалізації [5].

Додатково науковець зазначає, що у сучасній конституційній теорії і практиці України ще не визначений категоріально-правовий інструментарій пізнання сутності, змісту та структури системи національної безпеки. Також недослідженими залишаються такі важливі проблеми, як принципи організації, взаємозв'язку складових елементів самої системи національної безпеки.

Дослідження цих проблем має не лише теоретичне, а й безпосередньо практичне значення, оскільки повинно бути спрямоване на розробку дієвих Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм, а також бути основою для напрацювання цільових настанов та керівних принципів воєнного будівництва системи забезпечення національної безпеки, визначати напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [6, с. 19].

Проблеми конституційно-правового забезпечення національної безпеки України складаються з трьох підрозділів, у яких розглянуто питання: реалізації стратегічних завдань національної безпеки України на сучасному етапі, її конституційних гарантій і актуальні питання законодавчого забезпечення реалізації стратегії національної безпеки України. Стратегія національної безпеки повинна бути відправним пунктом для формування конституційно-правових засад системи національної безпеки, всієї діяльності по розбудові незалежної України. Адже саме Стратегія національної безпеки визначає пріоритетні цілі, завдання, принципи та механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Головна мета Стратегії - забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував права і свободи людини і громадянина, сталий інноваційний розвиток України, її культури та ідентичності, конкурентоспроможність економіки, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави в сучасному світі. Забезпечення національної безпеки держави постає як одна з найважливіших умов здійснення вказаних перетворень, реалізації стратегічної мети побудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави [7, с. 262-263].

Отже, як вбачається, основною умовою ефективності реалізації завдань захисту національних інтересів від реальних і потенційних загроз, - є прискорене реформування структур безпеки й оборони держави та підвищення ефективності функціонування всіх, без винятку, суб'єктів забезпечення національної безпеки. Звісно, це, як і будь-яка якісна зміна, вимагає часу, однак результат вчинення або відмови від вчинення таких дій прямо впливатиме на стан держави як такої, що може належним чином забезпечити захист своїх інтересів.

Список використаної літератури:

1. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України: автореферат дис... д-ра юрид. наук: 12.00.02 - конституційне право; муніципальне право / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - Київ, 2018. - 39 с.

2. Сучасний стан та проблеми формування підходів до забезпечення сталого розвитку України / Національний інститут стратегічних досліджень. Центр безпекових досліджень.

3. Національна безпека: національні цінності, інтереси, цілі, завдання / Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень Борисфен Інтел. URL: https://bintel.org.ua/nukma/nacionalna_ bezpeka/.

4. Стукалін Т. А. Організаційно-правові засади у сфері оборони України в контексті сучасних ризиків та загроз / Ефективність державного управління. - 2015. - Вип. 42. - С. 215-222.

5. Антонов В. О. Проблеми правового забезпечення національної безпеки України / Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 153-158. URL: http://dspace.nbuv. gov.ua/handle/ 12345 6789/63805.

6. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія / наук. ред. Ю. С. Шемшученко. К.: Талком, 2017. - 576 с.

7. Антонов В. О. Державна політика у сфері національної безпеки як гарантія забезпечення сталого розвитку Української держави в сучасних умовах / Альманах права. Право і прогрес: складові забезпечення в сучасних умовах. Випуск 7. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2016. -К., 2016. - 448 с. - С. 260-263.

Размещено на Allbest.ru