Права людини і громадянина в інформаційній сфері

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

Моргун А.М.

студентка Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Науковий керівник:

Заморська Л.І.

доктор юридичних наук, доцент кафедри теорії права та прав людини Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

У ХХІ столітті суттєвий вплив на розвиток суспільства здійснили інформаційні технології, змінили їх правове регулювання та певні цінності. Інформаційне суспільство породжує все нові очікування та кидає виклики сучасним реаліям. Але використання технологічних інструментів може не тільки вирішити проблеми, а й з легкістю створити їх. Підтримка та розвиток демократії, утвердження справедливості та рівності, забезпечення відкритості та прозорості у відносинах між індивідами та владою створюють ілюзію тільки позитивного впливу, але послаблення держави, глобалізація та появлення авторитетних недержавних політичних акторів створюють нові загрози для прав людини. Варто зазначити, що концепція прав людини, як і концепція інформаційного суспільства починали свій розвиток суто з гіпотез, але все ж завдяки міжнародно-правовій легалізації вони виведені на політичному рівні правової дійсності.

Оскільки Інтернет являється головним каталізатором для здійснення всіх прав людини, є важливим фактором культурного, освітнього, соціального розвитку та основним джерелом інформації в сучасному суспільстві, то ми розглянемо права людини, пов'язані з використанням Інтернету, тобто “Цифрові права” або “Інформаційні права”.

Інформаційними правами називають певні можливості, які гарантовані державою, задовольняти потреби в поширенні, охороні, використанні, отриманні, захисті необхідного для життєдіяльності обсягу інформації [1, ст. 117]. Вони становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можливо розпізнати тільки крізь призму їхніх системних властивостей, що якраз таки проявляється через наявність прав і свобод, які мають інформаційний характер у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. Досить часто права людини онлайн окреслюють науково необґрунтованим поняттям “цифрові права”. Візьмемо до прикладу право на свободу слова, яке давно включене до каталогу основоположних прав людини в міжнародних актах - Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Загальній декларації прав людини - і в будь-якому випадку буде захищене, не залежно від сфери в якій воно реалізується. А виникнення такого “цифрового права” як бути забутим є досить нещодавнім. На нашу думку, цифрові права слід розглядати як окрему категорію, яка систематизовано містила б у собі весь порядок захисту таких прав та їх реалізації, так як деякі гарантії на них дальше розпорошені по резолюціях, рекомендаціях та інших актах.[4, ст. 6]

Основним цифровим правом людини є право на доступ до Інтернету. Це невід'ємна умова для реалізації прав і свобод людини та можливість прийняття участі в процесах, які пов'язані з державними справами. Воно охоплює цілих два аспекти:

1. Заборона безпідставного обмеження в користуванні Інтернетом державою, а особливо відключати його в цілому регіоні або в усій країні.

2. Зобов'язання держави вживати всіх заходів щодо максимального доступу своїх громадян до Інтернету.

Право доступу до Інтернету має базуватись на кількох важливих принципах:

• недискримінація та інклюзивність - сам доступ має забезпечуватись за адекватну ціну, а взаємодія в мережі повинна бути вільна від дискримінації за будь-якими ознаками;

• безпека Інтернету - держава повинна гарантувати безпеку;

• мережева нейтральність - особи, які користуються послугами повинні могти самі обирати систему та програмне забезпечення[2].

На сьогодні це право не закріплене на міжнародному та національному рівнях.

Наступне право, на яке варто звернути увагу, це право на свободу вираження поглядів онлайн. Базою демократичного суспільства та основною умовою його розвитку та самореалізації людини є свобода вираження поглядів. Вона включає в себе право поширювати інформацію, суть якої відповідає праву вираження в реальному житті, вільно шукати її та отримувати[6]. Держава, як відомо, повинна забезпечувати певні умови для такої реалізації та не перешкоджати їй, але зважаючи на все, це право не є абсолютним та може бути обмежене згідно таких критеріїв:

• законність - обмеження повинно чітко відповідати закону та здійснене уповноваженими органами;

• легітимна ціль обмеження - порушення територіальної цілісності, захист прав інших людей, підтримка національної безпеки, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно;

• необхідність у демократичному суспільстві - органи повинні обґрунтувати підстави обмеження та вжити мінімальних заходів[4, ст. 16-17].

Персональні дані є однією з найбільш конвертованих валют у сучасному світі. Можна висловитись, що користуючись соціальними мережами ми платимо за це своїми даними. Право на захист персональних даних регулюється Законом України “Про захист персональних даних”[5], який встановлює чіткий перелік умов обробки особистих даних. Основною з таких підстав є згода суб'єкта даних на обробку та збір. Окремо слід зазначити, що в багатьох випадках у користувачів взагалі не має вибору: особа змушена передати свої дані, бо в іншому разі вона взагалі не зможе користуватись тим чи іншим сервісом. Така згода є умовно-добровільною. Водночас, якщо щодо захисту персональної інформації, що міститься в державних базах даних, існує певна нормативна база, то питання збирання, зберігання та обробки інформації системами відеоспостереження залишаються поза увагою законодавця, позбавляючи громадян можливостей ефективно захистити свої права. Так, лише в Києві на сьогодні встановлено понад 7 тисяч камер відеоспостереження, і, за даними Київської міської державної адміністрації, ця кількість буде зростати.[3]

Зважаючи на карантинні обмеження, особа має право мирно зібратись з іншими громадянами в Інтернеті. На практиці це означає, що людина може обрати собі будь-який сайт чи додаток та приєднатись до зустрічі для обговорення якогось питання. Це право передбачає можливість створення певних профспілок, проведення мітингу та бути присутнім на політичних дебатах.

Так само як в Інтернеті людина має бути убезпечена від посягань на її права. Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту в разі порушення та обмеження прав і свобод. На початку не обов'язково звертатися зразу до судових органів, так як захист можна отримати від Інтернет-провайдера, органів державної влади та працівників поліції. Засобами такого захисту може бути вибачення, виправлення, роз'яснення, компенсація або ж поновлення контенту. Механізмами захисту прав людини в Інтернеті є:

1. Звернення до суду.

2. Звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини

3. Звернення до міжнародних судів чи організацій

4. Звернення до Управління боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ України.

Підсумовуючи все вищесказане, ми можемо зробити висновок, що Інтернет є одним з найпотужніших резервуарів знань і всі мають мати можливість бути активним учасником. Цифровий вимір прав людини з подальшим розвитком буде тільки збільшуватись та потреба захисту і правового регулювання буде завжди актуальна, як і механізм міжнародного унормування.

інформаційний цифровий право людина доступ інтернет

Список використаної літератури: