Преклюзія повторного позову в зарубіжній правовій доктрині та законодавстві України про адміністративне судочинство

Размещено на http://www.allbest.ru

Верховний Суд України

Преклюзія повторного позову в зарубіжній правовій доктрині та законодавстві України про адміністративне судочинство

Желтобрюх І.Л., кандидат юридичних наук, суддя

Преклюзією повторного позову прийнято вважати процесуальний правовий засіб, який унеможливлює новий розгляд позовів, справи за якими вже є розглянутими та остаточно вирішеними. Вітчизняним аналогом преклюзії повторного позову у положеннях законодавства про адміністративне судочинство є правило про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.

Вітчизняна наука про адміністративне судочинство має з урахуванням найбільш прогресивних напрацювань наукового співтовариства країн загального права оцінити доцільність внесення у змін і доповнень у положення законодавства про адміністративне судочинство про охоплення преклюзією повторного позову не лише спорів із фактично пред'явленими вимогами із їх правовим обґрунтуванням, але й тих вимог, що випливають із тих самих правовідносин та могли бути пред'явленими у тій самій справі. Запроваджена у законодавство про адміністративне судочинство модель може ґрунтуватися на позиції про заборону поділу позовних вимог або на більш виваженій, згідно з якою слід забороняти поділ позовних вимог, лише якщо є достатньо підстав вважати, що позивач таким чином виявляє недоброчесність або має намір зловмисно завдати незручностей відповідачу, подаючи декілька окремих позовів.

Крім того, підґрунтям для позитивних законодавчих нововведень може бути ідея про поширення дії положень про преклюзію повторного позову на осіб, які не були безпосередніми учасниками справи, що завершилась ухваленням остаточного судового рішення, але вважаються такими, інтереси яких були належним чином представленими стороною цієї справи. Обставинами, за яких преклюзія повторного позову може охоплювати осіб, які не були сторонами у справі, можуть бути: 1) тісний правовий зв'язок між особою, яка не брала участь у першій справі, та стороною справи (правонаступництво, представництво, траст або інший подібний правовий зв'язок із вигодонабувачем тощо); 2) контроль особи, яка не була стороною у справі, над перебігом цієї справи; 3) виникнення попередньої справи з вимоги на користь невизначеного кола осіб.

Ключові слова: адміністративне судочинство, право на позов, преклюзія повторного позову, позов у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

PRELIMINARY CLAIM IN FOREIGN LEGAL DOCTRINE AND ADMINISTRATIVE LAW LEGISLATION OF UKRAINE

The claim preclusion (res judicata) is considered to be a legal instrument that makes it impossible to reconsider claims in disputes concluded with a final judgment on the merits. The Ukrainian equivalent of the claim preclusion, represented in the code of administrative proceedings is the rule that the judge refuses to institute administrative proceedings if the claim originates from a dispute concluded with a final judgement and concerns the same parties, subject matter, legal and factual grounds.

It is substantiated that the national science, given due weight to the most valuable achievements of the scientific community of common law countries, is to assesses whether it is viable to introduce amendments to the provisions of the code of administrative proceedings directed towards encompassing by issue preclusion effects not only those legal claims (and their factual justification) that were actually submitted, but also those ones arising from the same legal relationship and that could have been brought in the same case. The relevant provisions could be based on the position prohibiting the separation of claims or on a more balanced one, according to which the separation of claims should be prohibited only if there is sufficient reason to believe that the plaintiff is dishonest or intends to maliciously cause inconvenience to the defendant by filing several separate lawsuits.

In addition, it could be a positive legislative innovation to extend the scope of issue preclusion to persons who were not direct participants in the case, but whose interests are considered to be duly represented by the actual party to the case. The circumstances in which the issue preclusion may embrace persons who were not actual parties to the case may be: 1) close legal ties between the person who did not directly participate in the first case and the actual party to the case (succession, representation, trust or other similar legal relationship with beneficiary, etc.); 2) the control of a person who was not a party to the case over the progress of this case; 3) the origin of a previous case from a claim in favor of an indefinite number of persons.

Key words: administrative proceedings, claim preclusion (res judicata), claim concerning the same parties, subject matter, legal and factual grounds, right to bring an action or to lodge an appeal.

Постановка проблеми та завдання дослідження

Прагнучи забезпечити належне упорядкування адміністративного судочинства, профільне законодавство передбачає наділення деяких правових явищ, які можуть мати значення для організації та здійснення адміністративного судочинства, преклюзивним ефектом, який є особливою правовою властивістю, що закріплює за наслідками правових явищ невідворотний характер. Тим самим преклюзія чинить визначальний вплив на адміністративно-процесуальний статус сторін в адміністративному судочинстві, унеможливлюючи для них за особливих обставин вжиття певних процесуальних заходів, які за інших обставин є цілком доступними.

Досліджуючи процесуальні преклюзії, слід взяти до уваги те, що преклюзія не є традиційним складником понятійно-категоріального апарату наук про адміністративне судочинство країн із домінуючими ознаками романо-германських правових систем. Зважаючи на це, вектор уваги має бути спрямованим на напрацювання наукового співтовариства здебільшого країн загального права. Оглянувши матеріали відповідних наукових праць для формування базового уявлення про преклюзію, можна умовно виділити два підходи до визначення змісту і обсягу цього поняття.

Пануючою у зарубіжній науковій думці та найбільш виваженою є думка про те, що процесуальна преклюзія охоплює:

- преклюзію повторного позову (claim preclusion) унеможливлює новий розгляд позовів, справи за якими вже є розглянутими та остаточно вирішеними;

- преклюзію спростування встановлених судом обставин справи (issue preclusion) забороняє переглядати питання фактів і права, на яких ґрунтується судове рішення, що набрало чинності;

- преклюзію вчинення окремих процесуальних дій (wider preclusive effects), у тому числі преклюзію вчинення процесуальних дій поза визначеним для цього строком без поважних причин, зокрема подання пояснень, доказів та інших матеріалів на обґрунтування вимог і заперечень учасників справи (preclusions limiting procedural rights), преклюзію відступів від попередніх свідчень, запевнень (promissory estoppel), коли особа зв'язується змістом і правовими наслідками її попередніх рішень, дій і бездіяльності у тих чи інших правовідносинах [1].

Найбільш масштабними та невідворотними правовими наслідками та найменш задовільним станом наукового опрацювання з охопленням зарубіжних наукових джерел характеризується преклюзія повторного позову, що визначає спрямованість та актуальність цього наукового дослідження.

Аналіз публікацій і виклад основних положень дослідження. Автор має підстави констатувати те, що тоді як основне призначення преклюзії повторного позову у спеціалізованих наукових джерелах визначається одностайно, щодо підстав застосування цього інструмента процесуального права має місце декілька взаємовиключних думок.

Так, висловлюючись про преклюзію повторного позову у найбільш загальних рисах здебільшого вказують на те, що преклюзія повторного позову перешкоджає повторному судовому розгляду спорів між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав [2, c. 81]. Прийнято вважати, що преклюзія повторного позову унеможливлює для сторін, справи за участю яких завершились ухваленням остаточного судового рішення, вчиняти спроби уникнути наслідків цього рішення шляхом його зміни в іншій справі [3, с. 83].

Водночас широкого розповсюдження набула думка про охоплення преклюзією повторного позову не лише спорів із фактично пред'явленими вимогами з їх правовим обґрунтуванням, але й тих вимог, що випливають із тих самих правовідносин та могли бути пред'явленими у тій самій справі. Вказується на те, що преклюзія повторного позову стримує не лише вимоги, на яких ґрунтувалася попередня справа, але й ті питання, які не розглядались раніше, але з міркувань справедливості та ефективності мали бути розглянуті [4, c. 729; 5].

Правила про преклюзію повторного позову нерідко сприймаються як такі, що забороняють поділ позовних вимог. Якщо позивач не спромігся включити у перший позов вимоги або їх підстави, він не може подати інший позов для отримати задоволення цих позовних вимог після ухвалення остаточного судового рішення у першій справі, за винятком виключних обставин [6, с. 685]. Подібне бачення наводить А. Трамел, зазначаючи, що преклюзія повторного позову нейтралізує всі аспекти вимог, розгляд яких сторона мала ініціювати у попередній справі, але не зробила цього [7, с. 567]. На противагу до того стверджується думка про необхідність дотримання більш виваженого підходу, наприклад забороняти поділ позовних вимог, лише якщо є достатньо підстав вважати, що позивач таким чином виявляє недоброчесність або має намір зловмисно завдати незручностей відповідачу, подаючи декілька окремих позовів. На погляд Ю. Сайнай, такий захід реагування суду є виправданим, адже поведінка позивача не має під собою легітимних передумов та оптимізує ведення справи самим позивачем і не сприяє здійсненню судочинства [8, с. 375].

Також широко представлена в юридичній науковій літературі думка про охоплення преклюзією повторного позову осіб, які не були безпосередніми учасниками справи, що завершилась ухваленням остаточного судового рішення, але вважаються такими, інтереси яких були належним чином представленими стороною цієї справи. Це може мати місце за таких обставин:

- між особою, яка не брала участь у першій справі, та стороною справи є тісний правовий зв'язок, що існував до прийняття першої справи до розгляду (правонаступництво, представництво, траст або інший подібний правовий зв'язок із вигодонабувачем тощо);

- особа, яка не брала участь у першій справі, мала контроль над перебігом цієї справи;

- попередня справа виникла з вимоги на користь невизначеного кола осіб;

- має місце законодавча заборона ініціювання судових проваджень щодо тих самих питань (банкрутство тощо) [2, с. 115].

Пояснюючи ідею про тісний правовий зв'язок між стороною справи, у якій ухвалене остаточне судове рішення, та сторонами наступних справ доцільно навести спостереження Я. де Вельдена та Дж. Стефанеллі щодо того, що за загальновизнаним підходом до визначення тотожних сторін для цілей вирішення питання про застосування преклюзії повторного позову преклюзивний ефект поширюється лише на безпосередніх сторін судового провадження, не зачіпаючи права і обов'язки третіх осіб. При цьому має місце декілька поглядів на склад сторін справи, один із яких передбачає охоплення лише позивача, відповідача з їх процесуальними співучасниками та інших учасників справи, прирівняних до сторін справи за процесуальним статусом.

Згідно з іншим поглядом преклюзивні властивості судового рішення позначаються на третіх особах, які вважаються представленими та зв'язаними висновками судового рішення, незважаючи на те, що вони не є названими сторонами справи. Інакше кажучи, вони умовно виступають сторонами справи для визначення сфери застосування преклюзивного ефекту судового рішення [9, с. 16-17]. Д. Розенберг із цього питання зазначив, що пов'язаність осіб зі стороною у справі має місце за обставин, коли інтерес особи, яка не є учасником справи, фактично був належним чином представлений стороною у справі, яка першою завершилася ухваленням остаточного судового рішення. Наприклад, особи, які не були сторонами виборчого спору, що раніше був вирішений судом, не мають права заявляти аналогічні вимоги.

На переконання вченого, оскарження платником податків законності місцевих податків не перешкоджає порушенню цього питання іншими платниками податків, оскільки преклюзія здебільшого не унеможливлює подання різними особами з певною груповою ознакою позовів з однаковими предметом і правовими підставами до одного й того самого відповідача [10, с. 4]. Також він вказує на те, що тісний зв'язок охоплює осіб із спільними майновими інтересами, задоволення інтересів одного з учасників таких відносин безпосередньо впливає на майновий стан іншого, наприклад між страховиком і страхувальником чи вигодонабувачем за договором страхування [9, с. 25; 11, с. 1102]. Також тісний правовий зв'язок має місце між працівником і роботодавцем у правовідносинах, в яких один представляє іншого і навпаки [2, с. 107].

При цьому концепція про тісний правовий зв'язок жодним чином не пов'язана із концепцією фактичного або віртуального представництва, яка виходить із припущення про те, що одна особа з групи осіб зі спільною ідентифікаційною ознакою вважається такою, яка представляє інтереси групи, що зумовлює поширення преклюзивного ефекту на всіх членів групи. На сторінках спеціалізованих наукових праць виголошена категорична позиція про те, що такий квазі-позов в інтересах невизначеного кола осіб не забезпечує осіб із відповідною груповою ознакою належними процесуальними гарантіями, які безумовно дотримувалися б, якщо інша така особа виступила позивачем у справі за подібним позовом.

Поширення преклюзивних ефектів лише на сторін справи та осіб, які перебувають із ними у традиційних різновидах тісного зв'язку, що позбавить юристів від необхідності здогадуватись про способи застосування доктрини фактичного представництва та дозволить їм більш точно передбачати підсумки розгляду справи та уникати марного витрачання коштів їх довірителів, оскільки лише на основі конкретних і доведених фактів можна встановлювати тісний зв'язок між стороною справи та особою, яка не брала участь у справі, для вирішення питання про те, чи пов'язувати особу, яка не брала участь у справі, преклюзивним ефектом висновків судового рішення у справі [2, с. 114, 127].

Висловлюючи прихильність до думки про охоплення преклюзією лише дійсних сторін справи, вказується й на те, що інше законодавче рішення призведе до того, що складні для розуміння та використання стандарти обтяжуватимуть суди та учасників справи, суперечачи цілям преклюзії, пов'язаним зі зменшенням навантаження на суди і учасників справи [7, с. 566]. Наприклад, якщо позивач звернувся із позовом щодо відмови компетентного органу держави у наданні екологічних відомостей, який був відхилений, справа за аналогічним позовом іншого позивача не має бути припинена через преклюзивний ефект судового рішення у справі за позовом першого позивача, а остаточне рішення може бути позитивним для другого позивача, оскільки до того він не був належним чином представлений і не взяв ефективну участь у справі про захист його порушених прав [7, с. 566]. У світлі наведеного також рекомендовано за допомогою традиційних процесуальних засобів вживати заходів для залучення всіх зацікавлених до участі у справах, які викликають значний інтерес у широких верств суспільства [2, с. 144].

Виникнення справи з вимоги на користь невизначеного кола осіб також із певними застереженнями певною частиною наукового співтовариства є підставою для поширення преклюзії повторного позову на осіб, які не взяли безпосередню участь у справі. Досліджуючи виникнення преклюзії за цих обставин, К. МакГінніс звернула увагу на те, що номінально різні сторони можуть діяти процесуальними засобами в інтересах групи осіб або всього суспільства. Прийнято вважати, що вони мають ідентичні інтереси для задоволення критерію про тотожність сторін, оскільки в таких справах будь-хто з громади або суспільства може порушити перед судом відповідне питання.

Особлива група справ, у яких нерідко постає питання про застосування преклюзії, стосується позовів в інтересах суспільства для забезпечення реалізації прав і свобод людини у публічно-правових відносинах, пов'язаних, серед іншого, із рішеннями про передання у власність і користування землею, рішеннями, діями та бездіяльністю під час організації та проведення виборів і застосуванням деякого адміністративного законодавства, що зачіпає приватні права фізичних та юридичних осіб. Преклюзія у подібних випадках є законодавчою відповіддю на ризик багаторазового судового оскарження публічно-правових питань [2, с. 124].

Автор зазначає, що не менша увага у напрацюваннях дослідників питань застосування преклюзії повторного позову приділяється обставинам, за яких цей процесуальний засіб є незастосовним, а сторонам дозволяється повторно ініціювати розгляд тих самих позовних вимог, які ґрунтуються на тих самих правових та юридичних підставах. Насамперед не викликає подиву те, що за глобальною правовою традицією підставою для нового судового розгляду є виникнення виключних або нововиявлених обставин. Неминучий перегляд судових рішень або новий розгляд справи згідно з відомостями, що наводяться у зарубіжних наукових джерелах, тягне за собою неконституційність положення нормативно-правового акта, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, оскільки питанням особливого публічного значення є загальнонаціональне дотримання авторитетного тлумачення конституційних принципів, що переважає за важливістю реалізацію правил про преклюзію повторного позову.

Також винятком із правила про преклюзію повторного позову є необхідність врахування зміни правового регулювання або іншим чином уникнення несправедливого застосування законів [3, с. 84, 86]. Крім того, як зауважив Ю. Сайнай, навіть забезпечення помилкових судових рішень високим ступенем імунітету не виключає їх скасування, якщо вони стали наслідком злочинних зловживань. Якщо поведінка переможця судового змагання була недоброчесною, наступні виявлення цих порушень можуть відродити правовий спір, що узгоджується із латинським принципом «шахрайство псує все» [8, с. 366].

Доповнюючи дослідження матеріалів зарубіжних наукових досліджень щодо передумов та особливостей функціонування преклюзії повторного позову в країнах загального права її порівнянням із вітчизняним еквівалентом, що представляє значний інтерес у світлі завдань цього дослідження, перш за все автор констатує, що цим еквівалентом у положеннях законодавства про адміністративне судочинство є правила про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі (п. 2 ч. 1 ст. 170 КАС України), а також про те, що суд закриває провадження у справі, якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 4 ч. 1 ст. 238 КАС України). При цьому в позовній заяві має наводитись власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) із тим самим предметом та з тих самих підстав (п. 11 ч. 5 ст. 160 КАС України) [12].

Для формування більш глибокого розуміння вказаного положення слід звернутися до зразків його тлумачення, що користуються найбільшим авторитетом. Так, наводячи теоретико-правове та конституційне обґрунтування цього положення, Верховний Суд України (далі ВС України) зауважив, що з огляду на визначений ст. 129 Конституції України принцип обов'язковості рішення після вирішення судом справи та набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники, які не можуть заявляти в суді тотожний позов (Постанова ВС України від 3 лютого 2016 року в справі № 6-2017цс15) [13]. Необхідність застосування цього правила зумовлена неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких наявні одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та властивістю судового рішення, яке набрало законної сили.

При цьому прийняте з певних підстав судове рішення про відмову в позові за окремими категоріями справ при збереженні існуючих правовідносин, які спричинили звернення до суду, не є перешкодою для повторного звернення до суду зацікавлених осіб з метою вирішення спору. Наприклад, оскільки спір щодо спільного сумісного майна подружжя є матеріально-правовою вимогою про конкретне майно, яке має свої ознаки, розмір, вартість, стан, то в разі зміни певних ознак цього майна (наприклад реконструкція, перебудова) або його складу після розгляду справи судом повторне звернення до суду з приводу вирішення спору щодо такого майна не буде суперечити вимогам закону (Постанова ВС України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-2017цс15) [14]. Формулюючи подібний висновок у більш загальних формулюваннях, ВС України зауважив, що для застосування вказаної підстави закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складників, а саме тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову. Зміна хоча б одного з наведених складників не перешкоджає зацікавленим особам звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави закривати провадження у справі (Постанова ВС України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-342цс15) [15].

Інакше кажучи, суд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду зацікавлених осіб за вирішенням спору (Постанова ВС України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1133цс15) [16].

Витлумачивши зазначене процесуальне правило у світлі загальних засад судочинства, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС України критично висловилась про те, що суди лише констатували висновок, що є такі, які набрали законної сили, рішення судів із того самого спору і між тими самими сторонами, проте немає відповідного мотивування прийнятих рішень, не досліджено підстав і обставин, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги (Постанова ВС України від 30 березня 2016 року у справі № 823/1757/15) [17].

Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок. Підсумовуючи результати дослідження преклюзії повторного позову у зарубіжній правовій доктрині та законодавстві України про адміністративне судочинство, автор зазначає, що преклюзією повторного позову (claim preclusion) прийнято вважати процесуальний правовий засіб, який унеможливлює новий розгляд позовів, справи за якими вже є розглянутими та остаточно вирішеними. Вітчизняним аналогом преклюзії повторного позову у положеннях законодавства про адміністративне судочинство є правило про те, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.

Вітчизняна наука про адміністративне судочинство має з урахуванням найбільш прогресивних напрацювань наукового співтовариства країн загального права оцінити доцільність внесення у змін і доповнень у положення законодавства про адміністративне судочинство про охоплення преклюзією повторного позову не лише спорів із фактично пред'явленими вимогами з їх правовим обґрунтуванням, але й тих вимог, що випливають із тих самих правовідносин і могли бути пред'явленими у тій самій справі. Запроваджена у законодавство про адміністративне судочинство модель може ґрунтуватися на позиції про заборону поділу позовних вимог або на більш виваженій, згідно з якою слід забороняти поділ позовних вимог, лише якщо є досить підстав вважати, що позивач таким чином виявляє недоброчесність або має намір зловмисно завдати незручностей відповідачу, подаючи декілька окремих позовів.

Висновок

преклюзія повторний позов судочинство

Крім того, підґрунтям для позитивних законодавчих нововведень може бути ідея про поширення дії положень про преклюзію повторного позову на осіб, які не були безпосередніми учасниками справи, яка завершилася ухваленням остаточного судового рішення, але вважаються такими, інтереси яких були належним чином представленими стороною цієї справи. Обставинами, за яких преклюзія повторного позову може охоплювати осіб, що не були сторонами у справі, можуть бути: 1) тісний правовий зв'язок між особою, яка не брала участь у першій справі, та стороною справи (правонаступництво, представництво, траст або інший подібний правовий зв'язок із вигодонабувачем тощо); 2) контроль особи, яка не була стороною у справі, над перебігом цієї справи; 3) виникнення попередньої справи з вимоги на користь невизначеного кола осіб.

Література

1. Peekay Intermark Limited and Harish Pawani v. Australia and New Zealand Banking Group Limited: England and Wales Court of Appeal (Civil Division) Decision [2006] EWCA Civ 386, Case No: A3/2005/1263. URL: https://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/ Civ/2006/386.html.

2. McGinnis K. Revisiting Claim and Issue Preclusion in Washington. Washington Law Review. Vol. 90. Р 75-145.

3. Hazard G. (1984) Preclusion as to Issues of Law: The Legal System's Interest. Faculty Scholarship Series. Paper 2397. P 81-94.

4. DeSalvo S. Invalidating Issue Preclusion: Rethinking Preclusion in the Patent Context. University of Pennsylvania Law Review. Vol. 165. Р 707-739.

5. Dunham L. Civil Procedure: Issue Preclusion Between Claims Arising Under Two Different Statutes. The Lawletter Vol 42. No 7. URL: http://www.nlrg.com/legal-content/the-lawletter/civil-procedure-issue-preclusion-between-claims-arising-under-two-different-statutes.

6. Fleming J., Geoffrey C., Hazard Jr., Leubsdorf J. (2001) Civil Procedure : 5th Edition. Sunderland, Foundation Press. 791 p.

7. Trammell A. (2018) Precedent and Preclusion. Notre Dame Law Review. Volume 93. Issue 2. Р 565-618.

8. Sinai Yu. (2011) Reconsidering Res Judicata: Comparative Perspective. Duke Journal of Comparative & International Law. Vol 21. Р 353-400.

9. Van de Velden J., Stefanelli J. (2006) Comparative Report on the Effect in the European Community of Judgments in Civil and Commercial Matters: Recognition, Res Judicata and Abuse of Process (project reference: JLS/2006/FPC/21 30-CE-00914760055). London : Charles Clore House. 140 p.

10. Rosenberg D. (2012) Avoiding Duplicative Litigation of Similar Claims: the Superiority of Class Action vs. Collateral Estoppel vs. Standard Claims Market. Harvard : John M. Olin Center for Law, Economics, and Business. 31 p. URL: https://pdfs.semanticscholar.org/43a6/be4965499d93712a3710fb38f2d07e7dbad0.pdf.

11. Bassett D. (2009) Just Go Away: Representation, Due Process, and Preclusion in Class Actions. BYU Law Review, Issue 5. Р 1079-1126.

12. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від № 2747-IV. Дата оновлення: 1 січня 2020 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#n9921.

13. Постанова Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року у справі № 6-2017цс15 за позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання поруки припиненою. URL: http://www.viaduk.net/clients/vsu/vsu.nsf/ 7864c99c46598282c2257b4c0037c014/372ae33b3d54dbc8c2257f54002751f1/$FILE/6-2017%D1%86%D1%8115.doc.

14. Постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-79цс15 за позовом про поділ майна подружжя. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43775493.

15. Постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-342цс15 за позовом про стягнення коштів. URL: http://www.viaduk.net/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/d5439c6838919d4cc2257efc00483c fd/$FILE/6-342%D1%86%D1%8115.doc.

16. Постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1133цс15 за позовом до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності про визнання незаконними та скасування постанови та наказу про звільнення, поновлення на роботі. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53241358.

17. Постанова ВС України від 30 березня 2016 року у справі № 823/1757/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Монастирищенська виробничо-впроваджувальна фірма «Енергетик» до Христинівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Черкаській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57312218.

Размещено на Allbest.ru