Юридичні та моральні засади судової дискреції (судового розсуду)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юридичні та моральні засади судової дискреції (судового розсуду)

Степаненко Віктор Вікторович,

кандидат юридичних наук, начальник тренінгового центру (Головне управління Національної поліції в Херсонській області, м. Херсон, Україна)

Анотація

У статті розглядаються питання щодо поняття юридичних і моральних засад судової дискреції, їхнього співвідношення та значення для правозастосовної діяльності.

Автором зазначається, що у науковій літературі відсутнє одностайне розуміння щодо системи принципів судового розсуду, і тому у роботі розглядаються наявні у вітчизняній та зарубіжній правовій науці підходи з цього питання. Серед юридичних засад судової дискреції особливе місце посідає принцип законності, який означає, що правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції; правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством; правозастосовні органи зобов'язані правильно вибирати правові норми, належним чином їх тлумачити, неухильно дотримуватися їхнього змісту, не виходити за їхні межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм. Серед інших засад суддівського розсуду автором досліджуються принципи доцільності, пропорційності, своєчасності (оперативності) прийняття суддею правозастосовного рішення, розумності правозастосовного розсуду тощо. юридичний розсуд моральний

Оскільки правозастосовний розсуд має не лише правову, а й моральну природу, то, окрім юридичних засад судового розсуду, в основу правозастосовної діяльності уповноважених на те суб'єктів, мають бути покладені і моральні засади (принципи).

Зроблено акцент на тому, що поєднання юридичних і моральних засад правозастосовного розсуду надає можливість прийняття суддею законного, обгрунтованого, доцільного, справедливого та гуманного рішення з конкретної справи. Здійснено характеристику основних засад судового розсуду, які закріплені нормами права, та моральних засад, які не мають такого закріплення, але мають велике значення під час прийняття рішення в межах судового розсуду. Автор доходить висновку, що засади судової дискреції - це загальні правила, принципи, ідеї, які змістовно зумовлюють вибір суддею конкретного правозастосовного рішення у встановлених законом межах.

Ключові слова: правозастосовна діяльність, судовий розсуд, законність, правозастосовний розсуд, принципи судового розсуду.

LEGAL AND MORAL FOUNDATIONS OF JUDICIAL DISCRETION

Stepanenko Viktor Viktorovych,

Candidate of Law Sciences,

Head of the Training Centre (Main Administration of the National Police in Kherson Region, Kherson, Ukraine)

The article deals with the legal and moral foundations of judicial discretion. The legal and moral foundations of law enforcement discretion are emphasized to enable, in their unity, the judge to make a legal, well-founded, reasonable, fair and humane decision in a particular case.

The author states about the absence of the only understanding of the system of the principles of the law enforcement discretion in the scientific literature, that's why, in the article, the existing in the domestic and foreign science approaches to this question, are examined. Among the juridical foundations of the law enforcement discretion, the principle of legality, meaning that the decision of the law enforcement discretion must be taken by a State organ or an official in the limits of their competence, takes a particular place; the law enforcement activity has to be realized in the order and forms provided by the procedural legislation; the law enforcement organs must choose the legal norms correctly, interpret them properly, keep to their content relentlessly, not overcome their limits, qualify a case correctly and take a decision according to the prescriptions of these norms. The principles of expediency, proportion, opportunity (operativeness) of a judge's taking a discretive decision, reason of the law enforcement discretion etc. are examined by the author among the other foundations of the judicial discretion.

Since the law enforcement discretion having not only a legal but moral nature as well, the moral foundations (principles) have to be laid into the basis of the law enforcement activity and its representatives along with its juridical foundations.

The foundations of judicial discretion are characterized, determined by the norms of law and fundamentals having no legal definition, but a great importance for making a decision within the judicial discretion. The author concludes that the bases of judicial discretion are the general rules, principles, and ideas determining the choice of a particular law enforcement decision by the judge within the limits provided by law.

Key words: law enforcement activity, judicial discretion, legality, legal enforcement discretion, principles of judicial discretion.

Постановка проблеми. Дослідження правозастосовної діяльності суддів об'єктивно неможливе без грунтовного аналізу основоположних засад, що покладені в основу їхнього розсуду під час прийняття рішення в конкретній справі. При цьому суддя має керуватися як правовими принципами, що виражають волю законодавця, так і моральними, які дуже часто не мають свого законодавчого закріплення. Саме поєднання юридичних і моральних засад правозастосовного розсуду створюють підстави прийняття законного, обгрунтованого, доцільного, справедливого та гуманного рішення в межах дозволеної законом поведінки. Актуальність досліджуваних питань зумовлена також тим, що законодавець не може вплинути на розсуд суб'єкта правозастосування лише шляхом його нормативного врегулювання, оскільки розсуд не є цілком правовою матерією.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання щодо основоположних засад правозастосовної діяльності вже досить тривалий час перебуває в центрі уваги вчених-правознавців. Проблеми дискреційних повноважень були об'єктом наукових досліджень відомих учених (В. Антропов, А. Барак, А. Боннер, А. Стьопін, Г. Бребан, Д. Галіган, В. Гончаров, Ж. Зіллер, Р. Дворкін, В. Дубовицький, С. Дунаєвська, В. Кожевніков, К. Комісаров, П. Куфтирєв, Й. Новацкі, О. Папкова, М. Рісний, Ю. Тіхо- міров і інші), наукові здобутки яких становлять вагоме науково-теоретичне надбання правової науки. Питання ролі та значення правових і моральних засад судового розсуду були предметом дослідження таких учених, як: А. Барак, А. Боннер, Ю. Грачова, Ю. Грошевий, М. Закурін, О. Капліна, М. Коваль, О. Папкова, М. Погорецький, К. Пронін, М. Рісний, О. Рарог, О. Рогач, О. Сеньків, І. Тітко та інші. Науковці, які займаються проблематикою правових і моральних засад судового розсуду, мають різні позиції, що, у свою чергу, й зумовлює протилежність їхніх позицій і відсутність єдиного підходу до розуміння їхньох суті та ролі у правозастосуванні.

Метою статті є дослідження юридичних і моральних засад судового розсуду. Для досягнення мети нами поставлені завдання проаналізувати поняття "засади судового розсуду" і на основі чинного законодавства України та наявних наукових поглядів дослідити суть правових і моральних принципів цього виду правозастосовної діяльності.

Виклад основного матеріалу. Проблема судового розсуду у праві, його меж, юридичних і моральних критеріїв є особливо актуальною. Нині їй приділяється особлива увага як українськими, так і зарубіжними вченими. На думку О. Папкової, основною відмінністю судової дискреції (судового розсуду) від судового свавілля є закріплена нормою права можливість здійснення розсуду у процесі вирішення правового питання [1, с. 54]. У продовження цієї думки А. Барак зазначає: "... розсуду немає там, де вибір полягає між законною можливістю і незаконною можливістю. Існування альтернативи визначається не її здійсненністю, а її законністю" [2, с. 15-16].

На жаль, термін "засади" не визначається у національному законодавстві. Однак у Конституції та законах України термін "засади" використовується зазвичай у значенні "основні правила, основи, загальні принципи". Наприклад, стаття 92 Конституції України регламентує, що виключно законами України визначаються засади "використання природних ресурсів" [3]; у статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" вказано таке: ". правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права" [4]; стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України зобов'язує адміністративні суди у справах про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень перевіряти їх на дотримання вимог: законності, обгрунтованості, безсторонності, (неупередженості) добросовісності, розсудливості, принципу рівності перед законом, пропорційності, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасності та розумності строку [5]. Із наведеного вбачається, що у всіх випадках законодавець під засадами розуміє саме принципи. Отже, під терміном "засади" слід розуміти принципи.

Отже, засади судової дискреції - це загальні правила, принципи, ідеї, які змістовно зумовлюють вибір судом конкретного правозастосовного рішення; інакше кажучи, це ті орієнтири, що "задаються" суду та впливають на такий його вибір під час застосування правових норм.

Слід зазначити, що у науковій літературі відсутнє одностайне розуміння щодо системи принципів судового розсуду. З цього приводу є необхідність розглянути наявні у вітчизняній і зарубіжній правовій науці підходи з цього питання. А. Боннер зауважує, що, приймаючи розсудове рішення, орган або посадова особа керується принципами права, законами суспільного розвитку, нормами моралі, а також власним досвідом у відповідній сфері [6, с. 36]. Отже, автор до системи принципів у загальному вигляді відносить правові та моральні засади правозастосовного розсуду. В. Антропов до числа основних принципів відносить такі: "принцип доктринальності (право ідеологічного обгрунтування), принцип справедливості (моральності), принцип логічності, принцип доцільності, принцип неупередженості, принцип безпристрасності" [7, с. 18]. А. Стьопін зазначає, що, окрім правових принципів, для прийняття правозастосовного рішення судді активну роль відіграють професійна правосвідомість, конституційно-правовий світогляд, його професійний і життєвий досвід, моральні якості [8, с. 14]. У цьому випадку автор акцентує увагу на моральних засадах правозастосовного розсуду. Розглядаючи питання щодо поняття, підстав та ознак судового розсуду, А. Рарог і Ю. Грачова зазначають, що правозастосовне рішення має прийматися "з огляду на принципи права, конкретні обставини кримінальної справи, а також засади моралі" [9, с. 98]. Із наведеного вбачається, що ці автори також відносять до засад судової дискреції правові та моральні принципи.

Проаналізувавши основні наукові позиції щодо принципів правозастосовного розсуду, можна зробити висновок, що до них у сфері судової дискреції належать як правові, так і моральні засади.

У літературі переважна більшість науковців виділяє серед основних правових принципів правозастосовного розсуду - принцип законності. Законність у право- застосуванні передбачає дотримання всіх процедурних вимог під час кваліфікації обставин справи, вибору й використання норми права [10, с. 266]. Інакше кажучи, правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції; правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством; правозастосовні органи зобов'язані правильно вибирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо дотримуватися їхнього змісту, не виходити за їхні межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм [11, с. 414]. П. Недбайло вважає, що законність і обгрунтованість застосування правових норм є, по суті, єдиною вимогою. Проте він визнає, що законність прийнятого рішення з формального боку не виключатиме його необгрунтованості по суті, що дає підстави виділяти обгрунтованість як самостійну вимогу [12, с. 184]. З принципом законності межує також принцип правової визначеності, який висуває такі вимоги до правозастосування: обов'язкове виконання нормативно-правових актів, існування практики уточнення змісту нормативно-правових актів, існування практики однакового застосування закону, остаточність, обов'язковість і виконання рішень судів щодо застосування закону [13, с. 98].

Як слушно зазначають науковці, зокрема М. Рісний [14, с. 82, 84], усі підстави розсуду так чи інакше пов'язані з правовою нормою або з фактом її відсутності, тому є правовими за своєю природою. Існування "неправових" підстав розсуду виключається. Дотримання законності правозастосувачем означає, що його діяльність під час розв'язання справи повинна грунтуватися на нормі права (чи їхній сукупності), неухильно дотримуватися її припису, а також діяти в межах своєї компетенції. В. Дубовицький зазначає, що у деяких випадках спостерігається надто широка сфера розсуду, що передусім зумовлене невпорядкованістю та ускладненістю законодавства. А це дає змогу залишити широкий простір для стихійності. В разі такого розсуду починає виникати складність розмежування його із свавіллям [15, с. 68].

Визначаючи межі розсуду, необхідно брати до уваги, що він повинен реалізовуватися лише в межах закону. Вихід за межі нормативних вимог призводить до підміни права свавільним розсудом правозастосувача [16, с. 17]. Із цього приводу робить слушне зауваження А. Барак: "... розсуду немає там, де вибір замикається між законною можливістю і незаконною можливістю. Існування альтернативи визначається не її здійсненністю, а її законністю" [2, с. 1-16].

Наступною основоположною засадою суддівського розсуду є принцип доцільності. В. Кожевніков стверджує: "... видаючи нормативні приписи, законодавець повинен враховувати лише загальні тенденції розвитку суспільних відносин, виробляти ідеальні моделі поведінки людей, оскільки він не в змозі врахувати всі специфічні особливості конкретних обставин кожного випадку. У свою чергу, доцільність правозастосування передбачає свободу і незалежність його суб'єктів" [17, с. 57]. З цього приводу слушно зауважував П. Недбайло: "... доцільність у застосуванні і виконанні правових норм є такою їх реалізацією, за якої не лише досягається мета закону, яка полягає у відомих матеріальних і соціально-культурних результатах, але ця мета досягається якнайповніше в конкретно-історичних визначених умовах часу й місця" [12, с. 199]. Окремі дослідники зазначають, що до застосування норм права висувається вимога пропорційності, яка передбачає зважування суперечливих інтересів. Принцип пропорційності містить вимоги, адресовані насамперед законодавцеві, однак цей принцип адресований також суддям, які, застосовуючи закон, виступають у ролі оцінювачів обмежувальних дій законодавця, вони розробляють систему критеріїв про межі правомірного втручання законодавця в те чи інше право [18, с. 49-55].

До числа принципів, які повинні бути покладені в основу судового розсуду, можна віднести своєчасність (оперативність) прийняття суддею правозастосовного рішення. Наприклад, стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначає таке: ". розумний строк - найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах" [5].

Поряд із зазначеними вище принципами, до основних юридичних засад судової дискреції належить принцип розумності правозастосовного розсуду. Сьогодні розумність усе частіше розглядається провідними науковцями як самостійний принцип застосування норм права. Так, С. Прийма стверджує, що розумність відображає якісний бік інтерпретації, яка здійснюється під час правозастосування та властива їй саме через те, що вона є діяльністю, в основі якої є така властивість людської свідомості, як розум; у разі тлумачення як діяльності, яка здійснюється розумною особою, виявлення розумності означає, що інтерпретатор виявляє себе як розсудливий, стриманий толковий суб'єкт. Іншою важливою функцією принципу розумності є перевірка інтерпретаційних висновків на абсурдність. "Золоте правило тлумачення" зумовлюється принципом розумності: у разі існування різних варіантів розуміння тих самих термінів необхідно обрати той, що дає змогу уникнути абсурдності висновків [19, с. 40]. А. Барак, аналізуючи значення розумності в діяльності суддів, зазначає таке: "... фундаментальний обов'язок судді полягає в тому, щоби здійснювати свій розсуд розумно". Для здійснення судового розсуду суддя повинен усвідомлювати значення використання суддівського розсуду, суть діяльності, спрямованість норми, публічної політики, тобто політики, яка закладена у нормі [2, с. 158].

Німецький конституціоналіст у. Карпен уважає, що ефективне застосування означає розсудливе співвідношення між цілями та засобами в дійсності. Найпершим же завданням конституційно-правової держави є вжиття принципу пропорційності під час обрання оптимального інструмента для застосування закону [20, с. 230].

Оскільки правозастосовний розсуд має не лише правову, а й моральну природу, то, окрім юридичних засад судового розсуду, в основу правозастосовної діяльності уповноважених на те суб'єктів, мають бути покладені і моральні засади (принципи). Г. Мальцев, досліджуючи взаємозв'язок права і моралі, визначає останню як нормативно-регулятивну систему, дію якої можна прослідкувати на рівні суспільної та індивідуальної свідомості (ідеї), практичних правил для поведінки (норм) і суспільних відносин, у межах яких людські вчинки розглядаються в аспекті добра і зла, справедливості і несправедливості, совісті, честі, обов'язку, гідності, інших моральних категорій та їхніх опозицій [21, с. 5]. Для права важливим є не моральне оцінювання як внутрішній інтелектуальний процес, а вплив його результатів на формування право- застосовного рішення, врахування у ньому моральних чинників. Наприклад, окремі дослідники розрізняють мораль "конвенційну" і "критичну", "мораль прагнення" і "мораль обов'язку", ідеальну і консенсусну, публічну та приватну, природну й позитивну тощо [22, с. 218-219]. Зокрема, окремі національні дослідники правозастосов- ного розсуду мораль відносять до позаправових факторів розсуду, тобто його детермінант - явищ соціальної дійсності, що тією чи іншою мірою впливають на процес реалізації правозастосовного розсуду [23, с. 113].

Однією з найважливіших моральних засад судового розсуду є справедливість. За влучним висловом О. Хеффе, судочинство є інновацією в галузі справедливості, яка має справжнє всесвітньо-історичне значення [24, с. 77]. З цього приводу А. Боннер зазначає: "... суддя або інший правозастосувач - не бездушна машина, а людина, яка володіє високою професійною правосвідомістю, а також наділена почуттями милосердя, співчуття, співпереживання. З урахуванням цих обставин досвідчений правозастосувач (або колегія правозастосувачів), керуючись принципом справедливості, може інколи знайти в жорстко сформульованій нормі з урахуванням обставин конкретних справ якісь нестандартні юридичні рішення" [25, с. 31]. Ідея справедливості пронизує і сучасне національне законодавство, що стосується судової діяльності. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 1 ЦПК України, одним із завдань цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ [26]. Справедливість як одна з основних засад судової дискреції передбачає безсторонність і послідовність правозастосувача. Безсторонність означає неупередженість щодо особи під час прийняття рішень; послідовність означає заперечення сваволі під час розгляду справ [27, с. 134]. Ці дві вимоги розкривають формальну справедливість. Змістовну справедливість під час застосування норм права характеризує принцип пропорційності. З погляду процедурної справедливості справедливим буде рішення, яке прийняте з додержанням належних процедур [28, с. 79]. Окремі науковці зауважують таке: "... у багатьох випадках законодавець змушений встановлювати відносно оптимальні гіпотези, диспозиції або санкції правових норм, серед цілої низки законних рішень для кожного конкретного випадку справедливим буде тільки одне", що викликає практичну необхідність вибору не тільки законного, а й найбільш справедливого рішення. У такому разі автори вважають, що поняття справедливості стає близьким до поняття доцільності. Доцільність ж існує в межах справедливості; обгрунтованість також у певних випадках межує із справедливістю [29, с. 285]. Справедливе застосування норм права - це, передусім, недискримінаційний підхід, неупередженість, - підкреслює Конституційний Суд України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15рп/2004 у справі про призначення судом більш м'якого покарання [30].

Добросовісність виступає однією з основних вимог до правозастосовної діяльності, оскільки недобросовісність "... може нейтралізувати корисний ефект дії майже будь-якої норми права" [13, с. 211]. Добросовісність означає сумлінне і чесне використання суб'єктом владних правозастосування наданих йому повноважень й виконання покладених обов'язків, а також порядного ставлення до учасників суспільних відносин [27, с. 134]. У свою чергу, під сумлінністю розсуду слід розуміти прагнення суб'єкта до правомірності своєї майбутньої правової поведінки, юридичної бездоганності способу досягнення конкретної мети, а також відмову від використання прогалин і суперечностей чинного законодавства на шкоду правопорядку.

Суть принципу гуманізму полягає у повазі до честі, гідності і прав особи. З огляду на принцип гуманізму правозастосовний суб'єкт не має права, прикриваючись формальними процесуальними приписами, принижувати гідність особи, ущемляти її законні інтереси. Правозастосування і є саме для того, щоб реалізувати та захистити права особи. Вибір процедурних форм, які не відповідають цій меті, гальмує або взагалі заважає реалізації ідей гуманізму. Крім того, гуманізм є критерієм правильності рішення.

Висновки

Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновки про те, що засади судової дискреції - це загальні правила, принципи, ідеї, які змістовно зумовлюють вибір судом конкретного правозастосовного рішення; інакше кажучи, це ті орієнтири, що "задаються" суду та впливають на такий його вибір під час застосування правових норм. Засади судової дискреції поділяються на юридичні (законність, обгрунтованість, доцільність, розумність) та моральні (справедливість, добросовісність, гуманізм).

Список використаних джерел