Характеристика правовідносин у сфері забезпечення "медичного виміру" прав людини четвертого покоління

Відповідно до ст. 27 Конституції України право людини на життя є невід'ємним, а за ст. 21 Конституції України це право є невідчужуваним і непорушним [7], а отже, медичні працівники у ході своєї діяльності не можуть вчиняти дії, спрямовані на позбавлення людини її найбільшої цінності - життя та здоров'я.

Правовідносини, які стосуються штучного запліднення, фактично виникають у момент початку проведення обстеження осіб, щодо котрих проводяться лікувальні програми допоміжних репродуктивних технологій. Обсяг обстеження включає дві складові частини: обов'язкову та додаткову (за показаннями). Вказані обстеження безпосередньо спрямовані на вибір методики лікування із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій, що надалі будуть застосовуватися медичними працівниками для досягнення початкової мети - лікування безпліддя.

Щодо правовідносин у сфері клонування, то тут слід провести диференціацію на терапевтичне та репродуктивне клонування. Терапевтичне клонування спрямовується на вирощування стовбурових клітин, а репродуктивне є способом створення людини, внаслідок чого може бути створено ідентичну живій або вже померлій людині.

Терапевтичне клонування має на меті профілактику захворювань. За терапевтичного клонування ядро клітини, зазвичай клітина шкіри, вставляється в запліднену яйцеклітину, ядро з якої видалене. Ядерне яйце починає неодноразово ділитися, утворюючи бластоцисту. Потім вчені вилучають стовбурові клітини із бластоцисти та використовують їх для вирощування клітин, які є ідеальним генетичним відповідником для пацієнта. Після цього клітини, створені за допомогою терапевтичного клонування, можна пересадити пацієнтові для лікування захворювання, на яке він страждає. На відміну від терапевтичного клонування, метою репродуктивного клонування є створення нового індивіда [8].

Правовідносини у сфері трансплантації виникають із приводу відновлення здоров'я людини, чого можна досягти завдяки пересадці анатомічного матеріалу від донора реципієнту. Трансплантація може здійснюватися як від живого донора, так і від донора-трупа. Дарування власного анатомічного матеріалу реципієнту є високоморальним вчинком, однак у сучасних реаліях непоодинокими є випадки, коли акт донорства має на меті отримання прибутку. Для боротьби з цим явищем у 2008 р. було прийнято Стамбульську декларацію про трансплантаційний туризм і торгівлю органами [9]. Згідно з цією декларацією розроблено стратегію, спрямовану на подолання явища торгівлі органами. Ця стратегія передбачає, що: 1) представниками урядових організацій і громадськості донорство має розглядатися як героїчний і гідний поваги акт; 2) медична та психосоціальна придатність живих донорів повинна визначатися рекомендаціями Амстердамського [10, с. 491-492] і Ванкуверських [11, с. 1373-1385] форумів: а) механізми отримання інформованої згоди повинні включати оцінку розуміння донором майбутньої операції, так само як і оцінку психосоціального впливу операції на донора; б) у ході обстеження у донорів повинні бути виключені порушення у психоемоційній сфері за допомогою відповідних фахівців; в) для всіх тих, хто дозволяє трансплантаційну практику і бере в ній участь, забезпечення медичної допомоги донорам анатомічних матеріалів, навіть якщо вони стали жертвами трансплантаційного туризму чи торгівлі органами, є невід'ємною частиною професійної відповідальності [9].

Найбільш суперечливими у цій характеристиці є правовідносини у сфері евтаназії. Р.О. Стефанчук вважає, що евтаназія - це свідома й умисна поведінка (дія, бездіяльність чи рішення) медичного працівника, яка спрямується на припинення нестерпних фізичних чи психічних страждань пацієнта та здійснюється за неодноразовим та однозначним проханням пацієнта чи його законного представника, котрі є повністю, об'єктивно та своєчасно інформовані про наслідки такого втручання з метою припинення страждань, що має результатом смерть пацієнта [12, с. 305].

Уже з наведеного визначення стає зрозуміло, що мета евтаназії спрямована на припинення страждань, яких зазнає пацієнт, однак припинення страждань пацієнта можливе лише у разі настання його смерті як за активної евтаназії, так і за пасивної. Тож досягнення мети правовідносин із приводу евтаназії прямо суперечить положенням Конституції України та низки міжнародних договорів, що регламентують право на життя особи як непорушне з боку будь-якої іншої особи, у т. ч. й медичного працівника.

6. Правовідносини у сфері забезпечення "медичного виміру" прав людини четвертого покоління охороняються і забезпечуються силою державного примусу. Наприклад, З.С. Гладун зазначає, що такий примус застосовується у процесі здійснення господарської діяльності закладами охорони здоров'я [13, с. 45-48].

Відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні" від 09 вересня 2013 р. № 787 допоміжні репродуктивні технології повинні застосовуватися в закладах охорони здоров'я, що мають ліцензію на впровадження господарської діяльності з медичної практики та відповідне оснащення й обладнання. Заклади охорони здоров'я, котрі здійснюють діяльність із медичної практики понад два роки, зобов'язані мати акредитаційний сертифікат [14].

До закладу охорони здоров'я, який застосовує допоміжні репродуктивні технології, не маючи відповідної ліцензії чи акредитаційного сертифікату, буде застосовано державний примус. Так, ст. 20 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" передбачає: "1. За провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, без ліцензії чи у період зупинення дії ліцензії повністю або частково, невиконання ліцензіатом розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, порушення ліцензіатом строку повідомлення про всі зміни даних, зазначених у заяві та документах, <...> суб'єкти господарювання притягаються до адміністративної відповідальності, передбаченої Кодексом України про адміністративні правопорушення. <.> 3. За порушення законодавства у сфері ліцензування посадові особи органу ліцензування несуть адміністративну, матеріальну або дисциплінарну відповідальність" [15].

Відповідно до ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення провадження господарської діяльності без державної реєстрації як суб'єкта господарювання або без подання повідомлення про початок здійснення господарської діяльності, якщо обов'язковість подання такого повідомлення передбачена законом, або без отримання ліцензії на провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону, або у період зупинення дії ліцензії, якщо законодавством не передбачені умови провадження ліцензійної діяльності у період зупинення дії ліцензії, або без одержання документа дозвільного характеру, якщо його одержання передбачене законом (крім випадків застосування принципу мовчазної згоди), тягне за собою накладення штрафу [16].

Висновки

Проведене дослідження дозволило нам виявити ознаки, притаманні правовідносинам, які виникають у сфері забезпечення "медичного виміру" прав людини четвертого покоління. Важливими ознаками цих правовідносин є те, що вони: 1) виникають між конкретними суб'єктами; 2) виникають на основі норм права, які є загальнообов'язковими правилами поведінки, що призначаються для регулювання медичних правовідносин; 3) мають вольовий характер; 4) мають на меті профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію; 5) виникають із приводу особистих немайнових благ, якими є життя та здоров'я людини; 6) охороняються і забезпечуються силою державного примусу.

Подальші дослідження у цьому напрямі повинні спрямовуватися на виявлення специфічних ознак правовідносин у сфері забезпечення "медичного виміру" прав людини четвертого покоління, притаманних лише їм.

Список використаних джерел